60 Р. В. Вереша

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 КК України вста-новлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом с’спільно небезпеч-не, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене субєктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика зло-чину як діяння: дії (активної поведінки), або ж бездіяльності (пасивної по-ведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчи-нок людини має бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не дістали вираження в актах дії або бїздія^ьност,як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого 1 ВОЛЬОВОГО елемен-тів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, ч’му в ст. 11 КК України вказано, що злочином є лише діян-ня, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України є фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповщальмсть, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, достатніми для того щоб інкримінувати їй вчішене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК України свідчить, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: передбаченість його в законі про к.имінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння і винність Перша — передбаченість діяння КК України — формальна, що відбиває юриди-чну, нормативну його природу, тобто його протиправність. Інші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, та-кими, що розкривають соціально-психологічну природу злочину.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1 КК України, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість ді-яння в КК України одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 КК України вказує, що для здійснення завдання правового забезпечення охорони прав і свобод людини і гро-мадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, констит,ційного устрою України від злочинних посягань КК України визначаєУ«які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караті в характеристиці злочину. ^

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, вин-носгі, протиправності і караності. З урахуванням цих ознак можна да-ти наукове визначення поняття «злочин»: злочином визнається суспі-льно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ. Загальна частина 61

Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властиво-сті, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспі-льної небезпечності діяння зумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком із тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК України суспільну небезпечність як обов’язкову ознаку злочину тільки названо, зміст її закон не розкриває. Однак порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить що суспільна небезпечність їх не є рівнозначною суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду пра-вопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпекою і різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбуваєть-ся на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець кримі-нашзує певне суспільно небезпечне діяння; по-друге, на ігравозастосов-ному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільн-небезпечність вчиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпеч ність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небез-печності, її ступеня є об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб здійснення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона: по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання ДІЯННЯ злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості (ст. 12 КК України); по-третє, визначає межу між злочином та іншими ^порушеннями'; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України).

Другою обов’язковою ознакою злочину, що відображає його внут-рішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці втілено найваж-ливіший принцип кримінального права — принцип суб’єктивного ін-кримінування, тобто відповідальності тільки за наявності вини, щ-випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК України за кріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бутипіддана кримінальному покаранню,

62 Р. В. БЕРЕШ А

доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено об-винувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне інкримінування тобто відповідальність за шкоду, заподія-ну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК України є психіч-не ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрито поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначено поза зв’язком із характером діяння: об’єктом, на який особа посягає, способом, наслідками й іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як фо-рмальна ознака злочину вона означає передбаченість його в кримінально-му законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною не-безпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. То-му кримінальна протиправній - юридична; правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її сту-пінь визначає об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння виникати не може. Виділення законом кримі-нальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину — це конкретне виражені принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке су-спільно небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин.

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів, тому якщо на-віть діяння становить небезпечність для суспільства, але не передба-чено законом про кримінальну відповідальність, воно не може розгля-датися як злочин. Звідси випливає найважливіше положеная пр-неможливість застосування кримінального закону за аналогією до та кого діяння, що безпосередньо в ньому не передбачено. Частина 4 ст. 3

_{азйж=жїїг—-—}

Слід зазначити, що кримінальне законодавство України 1922 і 1927 років допускало аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ. Загальна частина 63

частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримі-нальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів.

Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася певною мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона давала прості-суб’єктивному розсуду правозастосовних органів в оцінці діяння як зло чину і, в кінцевому підсумку, часто приводила до порушення закону. То-му необхідність зміцнення законності вимагала вилучення аналогії з Кри-мінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це і було зроблено вже в ст. 7 КК УРСР 1960 року, хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у ньому не було. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які під час їх вчинення не визнавалися за-коном як правопорушення». Частина 4 ст. 3 КК України цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину — його караність, під чим розуміють загрозу застосування за злочин покарання, що міститься в кримінально-правових санкціях. Ка-раність, за своєю сутністю, випливає із суспільної небезпечності та протиправності діяння: воно тому і є кримінально караним, що суспі-льно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачено кримінальне пока-рання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначено покарання (наприклад, у зв’язку із закінченням строків давності, за амністією тощо).

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдшсть ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чо-тирьох ознак - суспільної небезпечності, винності, протиправності, ка-раності - характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.