Глава 6

громадян на відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, на релігійну діяльність зумовлює створення та діяльність різних релігійних організацій - релігійних товариств, управлінь, центрів, монастирів, ре- лігшних братств, духовних навчальних закладів тощо, які являють собою стійкі організаційні утворення із специфічними цілями та конкретними способами їх досягнення.

Сутність правового регулювання стосунків держави і релігійних організацій полягає в тому, що держава та суб’єкти публічної адміністрації не користуються методами державно-правового контролю або примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, не втручаються у релігійну діяльність організацій віруючих, якщо вона не порушує законів держави та встановленого порядку, не надають релігійним організаціям матеріальної підтримки, не доручають їм виконання будь-яких державних функцій. Водночас держава сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між людьми, охороняє законну діяльність релігійних організацій та право віруючих на відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, здійснює держав-

нии контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та осліпиш організації. ^

У свою чергу, релігійні організації позбавлені права втручатися у справи держави, брати участь у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. Ці організації займаються винятково питаннями, пов’язаними із задоволенням релігійних потреб громадян. Водночас релігійні організації мають право на участь у суспільному житті та використання засобів масової інформації нарівні з об’єднаннями громадян.

Підсумовуючи, варто зазначити про необхідність виокремлення серед суб єктів адміністративного права приватних осіб, які є учасниками адміністративних правовідносин, і правовий статус яких характеризується відсутністю владних повноважень у сфері публічного управління. До приватних осіб як суб’єктів адміністративного права можна віднести:

• фізичних осіб — громадян України, іноземців, осіб без громадян- ства, ^•

• юридичних осіб приватної форми власності (підприємства, установи, господарські товариства);

• громадські об’єднання;

• професійні спілки;

• політичні партії;

• органи самоорганізації населення;

• релігійні організації.

235

2. Розмежування об'єктивного і суб'єктивного права у змісті адміністративно-правового статусу приватної особи

У юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних таненнях — об’єктивному та суб’єктивному, що дозволяє розглядати правову дійсність у двох аспектах: як систему норм права і як можливості та повноваження, що належать суб’єктам на основі і у межах цих норм Норми об’єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов’язків, а суб’єктивне право є засобом реалізації можливостей та інтересів особи. Саме за допомогою об’єктивного та суб’єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний і моральний потенціал, свої інтереси.

Об’єктивне право - це право, яке діє у конкретній державі як загальна об'єктивна (тобто незалежна від волі окремого суб'єкта права) потреба врегулювання суспільних відносин між людьми. Норми права завжди виникають вмотивовано, вони або відображають явища, що вже мають місце у ^сУС^ПІЛьстві, й існує нагальна потреба в їх юридичному закріпленні, або ж, наввд прийняття певної норми права має викликати до життя явище, ^ихщене^ 'с але потреба в яких назріла. У цьому й полягає об єктивність (спрощено неза лежність від бажань людини) права.

Об’єктивне право являє собою комплекс норм, що регулюють суспільні відносини і становлять об’єктивований результат волевиявлення суб’єктів нормотворчої діяльності¹, а також сукупність правил поведінки, застосування яких при регуляції суспільних відносин санкціонує держава. Об’єктивне право — це, по суті, загальнообов’язкові правила поведінки, які не залежать від індивідуальної свідомості людини, встановлюються поза нею. , •

Суб’єктивне юридичне право особи — це забезпечена державо

закріплена в нормах права можливість певної поведінки, спрямованої на здійснення певних прав. Володар суб’єктивного права має можливість своїми діями самостійно проявити себе у своїй поведінці, вимагати від

і Разом з цим, необхідно пам’ятати, що право не обмежуєтьсялише законодав^ ством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми мопалі традиції звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені його історично лосяга^м^ль^ним _РІ;_М. Доклад, див.: Рішення Конституційного Суду України Гспої за ганстетуційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності І^^^Мшисі-іупійносгі) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 2 листо ад 2004 р. № 15-рп/2004.