Глава 1

відповідного закону і, водночас, для забезпечення індивідуальної сп ведливості¹.

!

,1

8. Обов'язок публічної адміністрації дотримуватися принципу рівності

Загальний принцип рівності (рівного ставлення) закріплений у ст. 21 Конституції України, а у ст. 24, 38, 51 та 52 Основного закону його конкретизовано щодо окремих сфер. Скорочено вимоги принципу рівності можна звести до формули: з однаковим слід поводитися однаково, а з різним — по-різному. Це означає, що публічна адміністрація не може по-різному вирішувати однакові ситуації, а різні — одним і тим самим чином². Щоб з’ясувати, йдеться про однакові чи про різні речі, необхідно зіставити всі важливі, з юридичної точки зору, обставини. І тут велику роль відіграє практика: необхідно знати, як саме суб’єкти публічної вла_т ди вже вирішили певні види ситуацій. Окрім цього, тут відіграють роль публічність практики адміністрування, а також підзаконні приписи, які регулюють застосування розсуду (див. вище розділ 13.7.2) в прийнят- ті судових рішень. Якщо така практика вже існує, то суб’єкти публічної адміністрації не можуть від неї відступати, не маючи на це відповідного обґрунтування. Дотримання принципу рівності може мати наслідком, що можливості вибору варіантів рішень публічної адміністрації буде звужено аж до ситуації, коли залишиться лише один правильний варіант. У такому разі матиме місце випадок звуження розсуду (див. вище роз*> діл 13.7.7).

Однак принцип рівного ставлення не може бути застосовано як під- ґрунтя для продовження протиправної практики застосування розсуду. Інакше кажучи, практикуючи прийняття протиправних рішень, суб’єкти публічної адміністрації знівелюють дієвість чинного права³. Отже, завжди має діяти принцип «Не може бути права на рівне ставлення, якщо йдеться про протиправність»⁴.

1. Напр.: ст. 36 Закону ФРН «Про адміністративну процедуру», текст у: ТимО- ^щук В. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід І пропозиції для України / В. Тимощук. — С. 207.

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістова характеристика) / С. П. Погребняк. — X., 2008. — С. 74 і далі. ^г

2. Маигег Н. А11§етеіпе8 Уета1іип§$гес1іі, 18. АиЯ., С. Н. Веск, МипсЬеп 2011.

п. ЗО, § 24. ’

⁴ Суд Європейського Союзу, 1. Інстанція, Рішення від 8 липня 2004 р / 7-289/02,

п. 59. ⁴

Адміністративний розсуд у діяльності публічної адміністрації

Згідно з підпунктами 4, 7 ч. З ст. 2 КАС України контроль за дотриманням конституційно-правових критеріїв, застосування яких перетина- і 11,ся у конкретних випадках, здійснює адміністративний суд^{1 *}.

9. Обов'язок публічної адміністрації дотримуватися критеріїв розсудливості

При застосуванні адміністративного розсуду публічний службовець, ик правило, повинен зважити значущість окремих обставин і прийняти власне рішення. При цьому він мусить діяти розсудливо, інакше його рішення буде протиправним (див. п. 6 ч. З ст. 2 КАС України). Це положення визначає межі ірраціональності, тобто описує рішення, яке б не прийняв жодний розумний службовець. В аспекті контролю над застосуванням розсуду це означає, що адміністративний суд не має права здійснювати його тоді, коли можна вважати, що відповідне рішення прийнято у межах розумної поведінки (розумного). Саме у цьому положенні закріплено повноваження на розсуд, яке залишає за публічною адміністрацією простір для власних рішень, що перебувають за межами контролю адміністративного суду. Подібне розмежування можна порівняти з тим, що має місце у французькій правовій системі, в якій допускається «право на помилку», яке вичерпується тоді, коли помилка стає очевидною .

10. Обов'язок публічної адміністрації застосовувати принцип пропорційності

(розмірності чи адекватності)

Важливим критерієм, який супроводжує застосування розсуду, є принцип адекватності адміністративного рішення (акта, заходу тощо) відповідній ситуації, дотримання якого як конституційного принципу³ підля- і ає контролю з боку адміністративного суду відповідно до п. 8 ч. З ст. 2 КАС України⁴. Оскільки, приймаючи рішення на підставі розсуду відпо-

¹ Кодекс адміністративного судочинства України : наук.-практ. коментар / за заг. рсд. Р. О. Куйбіди : вид. 3-тє, допов. — К., 2009. — С. 2 (№ 17, 20).

' Ткач Г., див. вище п. «б», розділ 13. 3. 2.

¹ Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15 рп/2004 // І о юс України. — 2005. — № 3 ; Зінченко Ю. О. Історія становлення принципу пропорційності / Ю. О. Зінченко // Держава і право. — 2009. — Вип. 46. — С. 83; Шлоер Б. Принцип адекватності в європейському публічному праві та його розвиток в україн- і і.кому адміністративному праві / Б. Шлоер // Право України. 2011. № 4. - С. 65.

* ІІапр.: ухвала Вищого адміністративного суду України від 10 квітня 2008 р.

7Х(> 07.

,4» 14 У 11

Глава

відальні особи у своєму розпорядженні мають здебільшого кілька варіантів дій, то порушення принципу адекватності трапляються доволі часто, У свою чергу, застосування принципу адекватності може мати наслідком те, що кількість можливих варіантів дій (рішень) суб’єкта публічної адмі- ністрацп зменшиться до ситуації, коли залишиться лише один правомірний варіант («звуження розсуду до нуля»).

11. Обов'язок публічної адміністрації обґрунтовувати свої дії

У праві ЄС і держав-членів ЄС^{1 2} обґрунтування адміністративних рішень посідає одне з головних місць, оскільки воно виконує кілька важливих функцій. Зокрема, необхідність обгрунтування змушує публічного службовця замислитися над тим, яке саме рішення він повинен прийняти. Саме законодавче повноваження примушує його більш відповідально ставитися до процесу прийняття рішення-розсуду— він повинен обгрунтувати, чому саме він вирішив так, а не інакше. Обов’язок обгрунтування слугує самоконтролю, самодисципліні та запобіганню зловживанням з боку публічної адміністрації^-2.

Обґрунтування відіграє позитивну роль, має свої функції і для особи, на яку поширюється відповідний адміністративний акт. Завдяки обґрунтуванню приватна особа інформується про саме рішення і визнається суб єктом відповідних правовідносин, чим поважається її гідність (ст. З Конституції України), адже людину не можна розглядати лише як об’єкт державних дій. Окрім цього, обгрунтування допомагає відповідній зацікавленій особі зробити прогноз на предмет того, чи є у неї шанси захистити себе від такого рішення. Тож обгрунтування тісно пов’язане зі ст 55 Конституції України.

Щоб обґрунтувати рішення, суд спершу зобов’язаний встановити, чи має місце порушення прав і, відповідно, прийняти відповідну скаргу до розгляду або відхилити її. Якщо скарга прийнята до розгляду, то відповідне обґрунтування адміністративного акта становитиме важливу частину фактів, на підставі яких буде перевірятися обґрунтованість самої скарги.

Щодо вимог до змісту обґрунтування, то вони закріплені у ч З ст. 2 КАС України, в якій перелічено аспекти, які ма^перевіряти суд

¹ Див. вище розділ 13.3.4.

² Мащег Н. А11§етеіпе₈ УетаІїшщзгесЬі, 18. Ачй., С. Н. Веск, МітсЬеп, 2011. -

, цій.. наприклад, Рішення Верховного Суду України від ЗІ жовтня

.’<)()() р.'). .„ _

В українській юридичній літературі, присвяченій проблемам засю-

,у„а,,ня адміністративного розсуду, про ці функції обґрунтування майже ис згадують². Обов’язок обгрунтування передбачений у деяких спеціальних законах, і тільки в тих, які допускають втручання у права громадян . д закон про адміністративну процедуру, який переважно і мав би закрш- „овати загальний обов’язок обгрунтування адміністративних актів , досі перебуває на стадії розгляду у Верховній Раді України⁵. Таким чином, , ільки припис ч. З ст. 2 КАС можна кваліфікувати як загальний обов язок обґрунтування рішень публічних адміністрації будь-яких форм.

12. Судовий контроль за застосуванням адміністративного розсуду

Судовий контроль за діяльністю української публічної адміністрації гарантований статтями 55 і 124 Конституції України і здійснюється адміністративними та іншими судами. Обмеження судового контролю лише перевіркою правових аспектів закріплене у ст. 124 Конституції України. У процесі перевірки критеріїв розсуду згідно зі ст. 2, ч. З КАС це положення є ключовим. Як масштаб для прийняття рішення щодо інтенсивності свого контролю адміністративний суд зобов’язаний визначити ступінь тяжкості втручання у права та свободи, які захищаються розділом 2 Конституції України (це випливає із ст. З і ч. 2 ст. 6 Конституції України). Європейське та французьке правове розуміння розсуду⁶ повністю підходить для застосування в українському правовому полі. Сам факт, що уповноваження на розсуд може мати лише форму закону, означає і те, що його дотримання можна вимагати у судовому порядку. Отже, громадянин у судовому порядку може вимагати правильного застосування публічною

адміністрацією розсуду.

1. Постанова Верховного Суду України від 31 жовтня 2006 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Ь«р://\у\т.геуе8Іг.соиг1.8ОУ.иа/Кеуіемг/3399609.

2. Тимощук В., Ткач Г., Резанов С., див. вище у розділі 13.3.2.

3. Напр.: п. З ч. 4 ст. 22 Закону «Про доступ до публічної інформації», статті 15, IV

Закону України «Про звернення громадян».

4. напр., проект Закону «Про адміністративну процедуру» див.: Тимощук В. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для

України / В. Тимощук. — К., 2003. — С. 108. „

3. Проект Адміністративного процедурного кодексу України від 18 липня 2008 р.,

№ 2789.

6. Див. вище розділ 13.3.3.

29*