2. Примусові заходи медичного характеру є одним із видів психіатричної допомоги

громадянам, які страждають на психічні розлади. Крім зазначених у ст. 92, іншими ви¬

дами такої допомоги є: психіатричний огляд, добровільна госпіталізація особи до пси¬

хіатричного закладу, поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціально¬

го захисту або спеціального навчання, переведення особи із цього закладу до будинку-

інтернату (пансіонату) для громадян похилого віку та інвалідів.

Головна відмінність примусових заходів медичного характеру від інших видів пси¬хіатричної допомоги полягає у тому, що лише перші застосовуються до осіб, які визна¬ні судом неосудними чи обмежено осудними у зв'язку із вчиненням ними суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК.

3. Поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини визнаєть¬

ся злочином (ст. 151).

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. (розділ 2).

Стаття 94

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

197

Стаття 93. Особи, до яких застосовуються примусові заходи медич¬ного характеру

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбування покарання.

1. Згідно зі ст. 93 примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані

судом до осіб, які вчинили:

1) суспільно небезпечне діяння у стані неосудності. Такі особи не підлягають кри¬мінальній відповідальності (ч. 2 ст. 19);

2) злочин у стані обмеженої осудності. Такі особи підлягають кримінальній відпо¬відальності (ст. 20);

3) злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку. Ці особи не підлягають покаранню, до них за призначенням суду можуть засто¬совуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони можуть під¬лягати покаранню (ч. З ст. 19);

4) злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Вони можуть бути звільнені від подальшого відбування покарання, і суд має право застосувати до них примусові заходи медичного характеру чи передати на піклу¬вання органів охорони здоров'я (п. З ст. 93). У разі припинення примусових заходів медичного характеру такі особи можуть підлягати подальшому відбуванню покарання (ч. 4 ст. 95).

Про поняття неосудності і обмеженої осудності див. статті 19 і 20 та коментар до них.

2. Застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов'язком суду. Вони застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними. Якщо особа страждає на психічну хворобу і вчинила суспільно небезпечне діяння, але за характе¬ром вчиненого і за своїм психічним станом не являє собою небезпеки для суспільства і не потребує надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, то примусові заходи медичного характеру не застосовуються.

3. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого суд може застосувати один із чотирьох видів примусових заходів медичного характеру, передбачених ч. 1 ст. 94.

КІ1К (частини 2 і З ст. 408, статті 416, 417).

Постанова ПВС № 2 від 19 березня 1982 р. «Про судову практику по застосуванню приму¬сових заходів медичного характеру» (п. 3).

Стаття 94. Види примусових заходів медичного характеру

1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного ха¬рактеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому по¬

рядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

198

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIV

2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні роз¬лади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

3. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним ста¬ном і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує три¬мання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

4. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно не¬безпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує три¬мання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бу¬ти застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небез¬печне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо пси¬хічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспі¬льно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосу¬вання таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опі¬кунам з обов'язковим лікарським наглядом.

1. Психіатричний заклад - це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеці¬алізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги. Госпіталізація до психіатричного за¬кладу з відповідним наглядом означає, що особі надається психіатрична допомога в стаціонарних умовах.

2. Ст. 94 містить три критерії, які суд має враховувати при призначенні певного ви¬ду примусових заходів медичного характеру: 1) характер і тяжкість захворювання (ме¬дичний критерій); 2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій); 3) ступінь не¬безпечності психічно хворого для себе чи інших осіб (соціальний критерій).

Характер і тяжкість захворювання визначаються клінічною формою психічного захворювання, його глибиною і стійкістю, динамікою хворобливого процесу, прогно¬зом його перебігу та деякими іншими обставинами, що стосуються хворобливого стану особи. Характер психічного захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічного стану і поведінки в період вчинення суспільно небезпечного діяння є провід¬ною ознакою, яка визначає суспільну небезпеку психічно хворого.

Тяжкість вчиненого діяння грунтується на положеннях ст. 12 про класифікацію злочинів.

Ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб містить оцінку: а) суспільної небезпеки вчиненого діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що настали, суспільно небезпечних наслідків та інших подібних обставин; б) психічного стану особи на момент розгляду справи судом і небезпечності даного хворого для ото¬чуючих, що випливає з характеру захворювання.

3. Перелік передбачених пунктами 1-4 ч. 1 ст. 94 видів примусових заходів медич¬

ного характеру є вичерпним.

Відмінність лікувальних установ з різними видами нагляду полягає в умовах нагля¬ду за хворими. Осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу з посиленим або су¬ворим наглядом, тримають в умовах, що виключають можливість вчинення ними ново¬го суспільно небезпечного діяння.

Стаття 95

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

199

4. Згідно з ч. 6 ст. 94 суд може передати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом. Такий захід не належить до приму¬сових заходів медичного характеру.

КПК (статті 416, 417).

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000р.

Стаття 95. Продовження, зміна або припинення застосування приму¬сових заходів медичного характеру

1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіат¬ричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допо¬могу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких приму¬сових заходів.

2. Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 мі¬сяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців представник пси¬хіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатрично¬го закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунту¬вання про необхідність продовження надання особі такої психіатричної до¬помоги. В подальшому продовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може пе¬ревищувати 6 місяців.

3. У разі припинення застосування примусових заходів медичного харак¬теру через змінення психічного стану особи на краще суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

4. У разі припинення застосування примусових заходів медичного харак¬теру через видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але за¬хворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, підлягають покаран¬ню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

1. Ст. 95 передбачає можливість продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру. Таким чином, суд не лише застосовує, а й контролює весь процес надання особі психіатричної допомоги у кримінально-правовому порядку. Рішення з цих питань приймається судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомо¬гу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, що обґрунтовує необхід¬ність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

Комісія лікарів-психіатрів - це двоє чи більше лікарів-психіатрів, які колегіально приймають рішення з питань, пов'язаних з наданням психіатричної допомоги.

200

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIV

Відповідно до закону кожний хворий не рідше одного разу на 6 місяців оглядається комісією лікарів-психіатрів того психіатричного закладу, де він перебуває на лікуванні, з метою визначення його психічного стану і вирішення питання про можливість зміни виду цього лікування або його припинення. Якщо у стані хворого відбудуться істотні зміни, представник психіатричного закладу подає до суду заяву разом із зазначеним висновком комісії лікарів-психіатрів.

2. Зміна примусового заходу медичного характеру може полягати у переведенні

хворого для продовження обов'язкового лікування, наприклад, із психіатричного за¬

кладу з посиленим наглядом до психіатричного закладу із звичайним наглядом. Підста¬

вою для такого переведення є зміна стану здоров'я хворого, внаслідок чого він стає

менш суспільно небезпечним, ніж раніше. Так само (але у зв'язку з погіршенням стану

його здоров'я - виникненням небезпечного марення, агресивності та неможливістю у

звичайних умовах убезпечити від нього інших громадян) може виникнути необхідність

у госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним наглядом хворого, якому до

цього надавалася у примусовому порядку амбулаторна психіатрична допомога.

Адміністрація психіатричного закладу за відсутності рішення суду не має права на свій розсуд припинити обов'язкове лікування. Підставою для припинення чи зміни примусових заходів медичного характеру є видужання особи або значне поліпшення її психічного стану, коли це виключає суспільну небезпеку хворого, незалежно від термі¬ну його перебування у психіатричному закладі. При цьому тяжкість раніше вчиненого особою діяння значення не має.

3. Згідно з ч. З ст. 95 суд може передати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом, що не є примусовим заходом медич¬ного характеру.

4. Якщо застосування примусових заходів медичного характеру припиняється через видужання осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хво¬робу до постановления вироку, вони підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підля¬гати подальшому відбуванню покарання. При цьому у випадках спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, скасування кримінального закону, на¬явності акта про амністію та інших підстав, передбачених законом, за згодою особи, щодо якої розглядається справа, коли така згода необхідна, суд закриває кримінальну справу.

5. Провадженню по застосуванню примусових заходів медичного характеру власти¬ві особливі завдання, спеціальний предмет доказування, особливе процесуальне стано¬вище ряду його учасників, особливості змісту і форми деяких процесуальних рі¬шень тощо.

Не лише підстави застосування примусових заходів медичного характеру, а й по¬рядок досудового слідства та судового розгляду в справах щодо осіб, визнаних не¬осудними, або таких, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину, під¬стави й порядок скасування (припинення) або зміни таких заходів, а також віднов¬лення справ щодо осіб, до яких було застосовано ці заходи, передбачені кримінально-процесуальним законодавством. Крім того, це законодавство регламентує порядок звільнення засудженого від відбування покарання в разі його хронічного психічного захворювання, яке перешкоджає відбуванню покарання і водночас надає суду право застосовувати до такої особи примусові заходи медичного характеру або передати її на піклування органів охорони здоров'я. Але якщо така особа була засуджена до ви¬правних робіт чи штрафу, то суддя у всіх випадках виносить постанову про звільнен¬ня її від подальшого відбування покарання. Кримінально-процесуальним законодав¬ством вирішуються також питання, пов'язані із застосуванням примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які захворіли на хронічне психічне захворювання під час відбування покарання.

Справи про діяння неосудних (обмежено осудних) осіб за наявності обставин,

Стаття 96

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

201

передбачених ст. 6 КПК, а також у разі недоведеності їх участі у вчиненні суспільно небезпечного діяння, або якщо суд визнає застосування примусових заходів медичного характеру недоцільним, підлягають закриттю. У випадках, коли особа, яка вчинила су¬спільно небезпечне діяння в стані неосудності (обмеженої осудності) або захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, видужала до винесення судового рішення чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути небезпечною для суспіль¬ства, до неї не можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. У разі закриття судом справи щодо неосудного (обмежено осудного) про це повідомляють органи охорони здоров'я для здійснення необхідного лікарського нагляду.

6. Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише за наявності у справі обгрунтованого висновку судово-психіатричної експертизи про характер і тяж¬кість захворювання та заходи, які потрібно застосувати до хворої особи. Експерт не має права давати висновок з юридичних питань: про осудність, неосудність і обмежену осудність, винність, суспільну небезпечність особи, застосування до неї примусових заходів медичного характеру, визначення виду психіатричного закладу, а також про передачу особи на піклування родичам чи опікунам з обов'язковим лікарським нагля¬дом за нею. Вирішення цих питань належить до компетенції суду. u

7. Суд визначає лише вид примусового заходу, але не строки. Його тривалість і під¬стави для припинення залежать від психічного стану хворого, особливостей перебігу захворювання. Примусові заходи медичного характеру тривають доти, доки хворий не перестане бути небезпечним для оточуючих.

8. Час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного ха¬рактеру (тримання у психіатричному закладі), зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру (ч. 4 ст. 84 КК, ч. 1 ст. 423 КПК).

КПК (статті б, 408, 411, 416-424).

Стаття 96. Примусове лікування

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від при¬значеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

1. Закон розмежовує види примусу, що застосовується до певних категорій хворих осіб у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння. На відміну від примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних, примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ч. 1 ст. 96). Застосування такого при¬мусового лікування є правом, а не обов'язком суду. Відповідно до закону примусове лікування застосовується поряд із призначеним покаранням.

КК 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і нарко¬манів. КК 2001 р. не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване при¬мусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 вживається узагальнене поняття - «осо¬би, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб».

Основи законодавства України про охорону здоров'я відносять до соціально небез¬печних захворювань туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру,

202

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIV

хронічний алкоголізм, наркоманію. Цей перелік необхідно доповнити також токсико¬манією (про її поняття див. коментар до ст. 21). Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у т. ч. в примусовому порядку, встановлюється законо¬давством.

2. Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного і

медичного критеріїв: а) наявність у діяннях винного ознак складу злочину; б) наявність

у винного хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. До умов застосу¬

вання примусового лікування у порядку ст. 96 належать: а) необхідність медичного вис¬

новку про наявність у суб'єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров'я

інших осіб; б) засудження такої особи до певного виду покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв, що належать до підстави й умов застосування примусового лікування, виключає можливість його застосування.

Ст. 96 не містить положень щодо продовження і припинення примусового лікува¬льного процесу. Частково ці питання вирішено у кримінально-процесуальному і кримі¬нально-виконавчому законодавстві. Частково ці питання розв'язує ст. 411-1 КПК - і лише стосовно алкоголіків і наркоманів.

Примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 234 КПК), лікарської комісії (ст. 41 1-1 КПК).

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголіків і нарко¬манів видається спеціальними медичними комісіями, до складу яких обов'язково вхо¬дять спеціалісти - лікар психіатр-нарколог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має бути обґрунтованим не лише на результатах клінічного об¬стеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайомлення особою, що прово¬дить дізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і характеризують поведінку обвинуваченого за міс¬цем проживання, роботи чи навчання. Особливу увагу необхідно звертати на факти до¬ставления особи в органи міліції, приймальники-розподільники у стані сп'яніння. Якщо особа раніше перебувала на лікуванні у психоневрологічному або наркологічному дис¬пансері, органи досудового розслідування зобов'язані витребувати також витяги з істо¬рії хворого і надіслати їх комісії.

У медичному висновку про наркологічне захворювання мають бути сформульовані відповіді на такі запитання: чи є особа хронічним алкоголіком, або наркоманом чи ток¬сикоманом; чи потребує вона примусового лікування; чи є протипоказання до такого лікування? Диагноз «хронічний алкоголізм» або «наркоманія» чи «токсикоманія» вста¬новлюється тільки лікарем-наркологом. Медичним висновком про необхідність засто¬сування до особи примусового лікування може бути акт судово-медичного освідування, судово-психіатричної або наркологічної експертизи.

Наркоманія - це хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксика¬цією внаслідок зловживання наркотичними засобами, що віднесені до таких конвенціями ООН чи спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в галузі охорони здо¬ров'я, і який характеризується психічною або фізичною залежністю від них.

Термін «наркоманія» має застосовуватись лише в тих випадках, коли йдеться про захворювання, що стало наслідком зловживання наркотиками. За наявності ж хвороб¬ливої пристрасті, наприклад, до психотропних речовин, всіляких токсичних речовин промислового й побутового призначення має вживатись термін «токсикоманія».

3. За змістом ч. 2 ст. 96 примусове лікування здійснюється за місцем відбування по¬

карання, якщо особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі. Останній вид

покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей

віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців

строкової служби та інвалідів першої і другої групи (ч. З ст. 61). Отже, застосуванню

примусового лікування до перелічених осіб має передувати їх засудження до позбав¬

лення волі чи інших видів покарань (крім обмеження волі).

Стаття 96

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

203

4. Закон (ч. 2 ст. 96) передбачає, що у разі призначення інших видів покарань, крім

позбавлення волі й обмеження волі, примусове лікування здійснюється у спеціальних

лікувальних закладах. На даний час в Україні не створено лікувальних закладів, які

мали б усі можливості для забезпечення спеціального лікування й відповідного трудо¬

вого режиму щодо осіб, які засуджені до іншого покарання, ніж позбавлення волі та

обмеження волі, і за вироком суду підлягають примусовому лікуванню. Що стосується

алкоголіків і наркоманів, то на практиці ця категорія засуджених проходить антиалко¬

гольне (протинаркотичне) лікування у спеціалізованих лікувальних закладах органів

охорони здоров'я (стаціонарних спеціалізованих наркологічних диспансерах, нарколо¬

гічних відділеннях при психіатричних лікарнях, а також поліклінічних, амбулаторних

наркологічних кабінетах при наркологічних та психоневрологічних диспансерах).

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 до спеціальних лікувальних закладів не можуть бути віднесені спеціалізовані лікувальні (для дорослих) та лікувально-виховні (для неповнолітніх) заклади, призначені для при¬мусового лікування від наркоманії. Не можна вважати такими і центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх.

5. Кримінальне законодавство, на відміну від адміністративного, традиційно не встановлює строків примусового лікування алкоголіків і наркоманів. Видається, що ці строки мають бути однаковими, тобто не можуть перевищувати дванадцяти місяців (з урахуванням продовження строку примусового лікування).

6. Порядок застосування і виконання примусового лікування щодо засуджених до позбавлення волі осіб регламентується кримінально-виконавчим законодавством. Якщо під час відбування покарання в місцях позбавлення волі буде встановлено, що засуджений має хворобу, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та він від¬мовляється від лікування, адміністрація колонії вносить до суду подання про застосу¬вання до такої особи примусового лікування.

7. Таким чином, примусове лікування, встановлене ст. 96,-це кримінально-правовий захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, з метою виліковування їх від соціально небезпечного захворювання, профі¬лактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню ними злочинів.

8. Примусове лікування, що застосовується у зв'язку із вчиненням особою злочи¬ну та її засудженням, тобто яке пов'язане з кримінально-правовими відносинами, не¬обхідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і наркоманів як адміністра¬тивно-правового заходу. Зокрема, згідно із ст. 1 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зло¬вживанню ними» примусове лікування - це лікування на підставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб. Таке лікування застосовується тільки у випадках звернення близьких родичів чи інших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв'язку з небезпечною поведін¬кою хворого на наркоманію. Раніше воно проводилося в лікувально-трудових і ліку¬вально-виховних профілакторіях МВС, які в 1995 р. були ліквідовані. Тепер ці нарко¬логічні хворі направляються на лікування до спеціалізованих лікувальних закладів органів охорони здоров'я, а неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного віку,- до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року. Ці заклади визначаються МОЗ. Порядок лікування таких хворих та функціонування спеціалізо¬ваних закладів встановлюється KM.

На підставі зазначеного Закону не підлягають направленню на примусове лікування особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешко¬джає перебуванню в таких закладах, інваліди І та II груп, вагітні жінки і матері, що ма¬ють немовлят, а також чоловіки віком понад 60 років і жінки віком понад 55 років. До таких осіб застосовується лікування в порядку, визначеному МОЗ.

204

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIV

За постановою суду особа, яка перебуває на примусовому лікуванні, може бути до¬строково звільнена від нього або виписана з лікувального закладу в разі тяжкого захво¬рювання, що перешкоджає подальшому її перебуванню в цій установі, або коли відпала необхідність у лікуванні її від наркоманії. Строк примусового лікування від наркоманії може бути продовжено (але його загальний термін не може перевищувати 12 місяців) у разі систематичного порушення особою, яка перебуває в спеціалізованому лікувально¬му закладі, режиму та курсу лікування від наркоманії, внаслідок чого не вдалося досяг¬ти позитивних результатів медичного впливу.

Втеча із спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього тягне відповідальність за ст. 394.

КПК (статті 324, 411-1).

ВТК (cm. 77).

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 p. (cm. 53).

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.

Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 p. (cm. 9).

Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 р.

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998 р.

Закон України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» в редакції від 8 липня 1999 р.

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р.

Інструкція про порядок виявлення та постановки на облік осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини. Затверджена наказом МОЗ, МВС, ПІ, МЮ № 307/680/21'66/5 від 10 жовтня 1997р.

Порядок проведення медичного огляду та медичного обстеження осіб, які зловживають на¬ркотичними засобами або психотропними речовинами. Затверджений наказом МОЗ та МВС ,\ь 158/417 від 16 червня 1998 р.

Розділ XV

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ

НЕПОВНОЛІТНІХ

Загальні положення до розділу