6. Кваліфікованими видами умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 2

ст. 121) є вчинення його: 1) способом, що має характер особливого мучення; 2) групою

осіб; 3) з метою залякування потерпілого або інших осіб; 4) на замовлення або 5) спри¬

чинення ним смерті потерпілого.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що мас характер особли¬вого мучення, має місце тоді, коли його заподіяння здійснювалося у певний спосіб - су¬проводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або особливим (нестерп¬ним) болем для потерпілого. Мученням можуть бути визнані будь-які дії, які мають наслідком зазначені страждання чи біль. Зокрема, це можуть бути дії, спрямовані на три¬вале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення її в шкідливих для здоров'я умовах, та інші подібні дії. Особливим проявом таких дій слід визнавати дії, які мають характер мордування або катування. Про їх поняття див. коментар до статей 126 і 127.

Про поняття групи осіб, вчинення умисного тяжкого тілесного ушкодження якою визнається кваліфікованим видом цього злочину, див. ст. 28 та коментар до неї. Слід підкреслити, що у ч. 2 ст. 121 йдеться про групу осіб, утворену без попередньої змови. Вчинення умисного тяжкого тілесного ушкодження групою осіб за попередньою змо¬вою або організованою групою також потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 121.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб, має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для викликання в них почуття страху перед винним чи іншими особами. Залякування становить основний зміст погрози, про поняття якої див. коментар до статей 129 та 189. Однак страх не є са¬моціллю заподіяння зазначених ушкоджень. Найчастіше вони є засобом впливу на потер¬пілого чи інших осіб, щоб примусити їх виконати певну дію чи утриматись від її вико¬нання. Іншими особами, на залякування яких спрямоване заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, можуть визнаватися будь-які особи, на яких, на думку винного, вчинення зазначених дій щодо потерпілого може вчинити бажаний для винного вплив. Такими особами можуть бути близькі родичі потерпілого, друзі, колеги по роботі тощо.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб при вимаганні, слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 189.

Поняття замовлення у складі цього злочину є аналогічним поняттю замовлення у складі умисного вбивства (див. коментар до ст. І! 5).

Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає смерть потерпілого.

Статны 122

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

271

Особливістю цього кваліфікованого виду умисного тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний - тяжкі тілесні ушкодження і похідний - смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до на¬стання смерті потерпілого від такого ушкодження - необережно. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного. Якщо ж таке усвідомлення відсутнє, вчинене слід кваліфікувати як вбивство через не¬обережність.

На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого тілес¬ного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного вбивства. Для від¬межування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслі¬док якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокре¬ма, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.

Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку ж заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпіло¬го, ставлення до настання смерті характеризується необережністю.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту на¬несення ушкоджень до смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбив¬ства значення не має.

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності. Затверджений постановою KM № 221 від 4 квітня 1994 р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер¬джені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.

Правіша проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом МОЗ № б від 17 січня 1995 р.

Постанова ПВС № 12 від 27 грудня 1985 р. «Про судову практику в справах про перевищен¬ня влади або посадових повноважень» (п. 8).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про¬ти життя та здоров 'я особи» (пункти 22, 26, 27).

Стаття 122. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

1. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушко¬

дження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, пе¬

редбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий

розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну

третину,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені з метою залякування потерпілого або його родичів чи

примусу до певних дій,-

караються позбавленням волі від трьох до п'яти років.

1. Об'єктом злочину є здоров'я особи.

2. Об'єктивну його сторону характеризують: 1) діяння (дія або бездіяльність);

2) наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження; 3) причинний зв'язок

між зазначеними діянням та наслідками.

272

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 11

Як випливає з ч. 1 ст. 122, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням

визнається умисне тілесне ушкодження, яке: 1) не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121, але при цьому 2) є таким, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Тривалим слід вважати розлад здоров'я строком понад 3 тижні (більш як 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину розуміється втрата загальної працездатності від 10% до 33% включно. Стійка втрата працездатності на одну третину працездатності або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження і її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121. Втрата загальної працездатності до 10% визнається незначною стійкою втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125. Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.

Злочин вважається закінченим з моменту настання вказаних у ч. 1 ст. 122 наслідків.

3. Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. При цьому психічне ставлення винного до умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчиненого з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій, виражається лише у прямому умислі.

Найчастіше при вчиненні цього злочину умисел має неконкретизований характер. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчине¬не слід визнавати замахом на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами статей 15 і 121.

Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного заподі¬яння середньої тяжкості тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію діяння у двох випадках - коли нею є: 1) залякування потерпілого або його родичів; 2) їх примус до певних дій (ч. 2 ст. 121). Водночас встановлення мотиву і мети при вчиненні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є обов'язковим, оскільки у ряді випадків на¬явність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК (наприклад, за наявності відповідного мотиву такі тілесні ушкодження підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398). Кваліфіку¬вати дії винних у таких випадках ще й за ч. 1 ст. 122 не потрібно.

5. Кваліфікованими видами умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження

(ч. 2 ст. 121) є вчинення його з метою: 1) залякування потерпілого або його родичів;

2) їх примусу до певних дій.

Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченого ч. 2 ст. 121 (про його поняття див. коментар до ст. 121).

Особливістю цієї ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується, крім потерпілого, лише на його роди¬чів, тоді як при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб. Крім того, особливістю залякування при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122, є те, що воно не охоплює собою дій, які утворюють примус потерпілого чи його родичів до певних дій. Ця ознака як кваліфікуюча умисне серед¬ньої тяжкості тілесних ушкоджень виділена окремо у ч. 2 ст. 122, тоді як у ч. 2 ст. 121 вона не передбачена.

У складі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122, примус означає домагання від потер¬пілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом за¬подіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Якщо в ре¬зультаті примусу потерпілим або його родичем було вчинено діяння, яке містить озна¬ки злочину, його слід оцінювати з урахуванням положень ст. 40.

Стаття 123

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

273

Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів -передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характе¬ру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти ма¬теріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається госпо¬дарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов'язання - слід кваліфікувати, відповідно, за ч. З ст. 189, ч. З ст. 206, ч. З ст. 355.

Під родичами у цій статті слід розуміти не лише близьких родичів (поняття яких розкрито в коментарі до ст. 115), а й інших родичів потерпілого (двоюрідних братів та сестер, тітку, дядька, племінників, прабабу та прадіда, внуків, правнуків та інших роди¬чів за походженням).

С К (ст. 2).

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертній втрати працездатності. Затверджений постановою KM № 221 від 4 квітня 1994 р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер¬джені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.

Постанова ПВС № 2 від 7лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про¬ти життя та здоров 'я особи» (п. 26).

Стаття 123. Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані силь¬ного душевного хвилювання

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого,-

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обме¬женням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

1. Об'єктом злочину є здоров'я особи.

2. Потерпілим від цього злочину може бути лише особа, яка своїми діями (проти¬законним насильством чи тяжкою образою) викликала у винного стан сильного душев¬ного хвилювання. Умисне заподіяння за зазначених у ст. 123 обставин тяжких тілесних ушкоджень іншим особам не може кваліфікуватися за цією статтею і підлягає правовій оцінці на загальних підставах, а специфічний емоційний стан винного може бути ви¬знано обставиною, що пом'якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66).

3. Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями (шляхом бездіяльності у зазначеному у ст. 123 стані його вчинити неможливо); 2) наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідком, а також 4) часом і певною обстановкою вчинення злочину.

Кваліфікація умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 123 можлива лише за умови, що: 1) воно заподіяне у стані сильного душевного хвилювання; 2) такий стан виник раптово; 3) це сталося внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Таким чином, привілейований склад умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, який передбачено цією статтею, обумовлений двома моментами:

а) відповідною віктимною (неправомірною, аморальною) поведінкою потерпілого і

б) викликаним нею певним емоційним станом винного.

Про поняття тяжких тілесних ушкоджень див. ст. 121 та коментар до неї, стану сильного душевного хвилювання - коментар до статей 66 та 116.

274

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І!

Таким, що виник раптово, визнається стан сильного душевного хвилювання, про¬цес виникнення і протікання якого характеризується неочікуваністю, миттєвістю, бурх¬ливістю, швидкоплинністю. Такий стан може бути обумовлений як одним із вказаних у ст. 124 факторів, так і обома одразу (протизаконним насильством та тяжкою образою). Причому вони можуть стосуватися не лише винного, а й інших близьких осіб (пере¬важно близьких родичів). Про поняття протизаконного насильства і тяжкої образи див. коментар до ст. 116.

Виникнення стану сильного душевного хвилювання внаслідок застосування до осо¬би насильства на законних підставах (наприклад, при затриманні її працівниками мі¬ліції у разі вчинення нею злочину чи іншого правопорушення) або ж не в результаті тяжкої образи виключає відповідальність особи, яка в такому стані умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодження, за ст. 123. Кримінальна відповідальність за заподіяння шко¬ди здоров'ю іншої особи (не лише тяжких, а й іншої тяжкості тілесних ушкоджень) у таких випадках настає на загальних підставах.

Якщо умисне тяжке тілесне ушкодження заподіяно після того, коли стан сильного душевного хвилювання пройшов, дії винного слід кваліфікувати за ст. 121. Протиправ¬на поведінка потерпілого в такому разі може бути визнана обставиною, яка пом'якшує покарання.

Ст. 123 передбачає відповідальність лише за умисне заподіяння у стані сильного душевного хвилювання тяжкого тілесного ушкодження. Умисне заподіяння за таких обставин середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження злочином не визнається. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, утворює склад злочину, передбаченого ст. 116. Особливістю умисного вбивства за зазначених обста¬вин є те, що закон як окрему причину виникнення стану сильного душевного хвилю¬вання винного передбачає систематичне знущання над ним. Таке діяння не виділяється окремо у складі злочину, передбаченого ст. 123, однак, якщо воно супроводжувалось протизаконним насильством або завдало винному чи іншій особі тяжкої образи, його також слід визнавати причиною виникнення стану сильного душевного хвилювання і при заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження.

Якщо особа умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодження, перебуваючи при цьому у стані сильного душевного хвилювання, що виникло внаслідок зазначених у ст. 123 об¬ставин, і одночасно діючи в стані необхідної оборони, перевищуючи її межі, вчинене слід кваліфікувати за ст. 124, оскільки ця стаття передбачає більш м'яке покарання, ніж ст. 123.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину є час його вчинення. Цей зло¬чин може бути вчинений лише в той час, коли винний перебуває у стані сильного ду¬шевного хвилювання. Найчастіше такий стан є короткочасним і триває всього декілька хвилин. Крім того, характерною ознакою об'єктивної сторони цього злочину є обста¬новка його вчинення - умисному тяжкому тілесному ушкодженню має передувати протизаконне насильство або тяжка образа з боку потерпілого.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

4. Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого.

5. Суб'єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом. Пси¬хічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують дві особливості: 1) умисел завжди є таким, що раптово виник, і афектованим; 2) емоційний стан винної особи характеризується сильним душевним хвилюванням, що певною мірою знижує її здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про¬ти .життя та здоров 'я особи» (п. 23).

Стаття 124

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

275

Стаття 124. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі переви¬щення заходів, необхідних для затримання злочинця

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі переви¬щення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця,-

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об'єктом злочину виступає здоров'я особи.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями; 2) наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслід¬ками, а також 4) певною обстановкою.

Ст. 124 містить склад привілейованого умисного заподіяння тяжких тілесних ушко¬джень (про їх поняття див. ст. 121 та коментар до неї) - умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі переви¬щення заходів, необхідних для затримання злочинця, відповідальність за яке настає лише за умови, що здійснений винним захист явно не відповідав небезпечності пося¬гання чи обстановці, яка склалася. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під¬лягає кваліфікації за цією статтею у трьох випадках, а саме, у разі його вчинення при перевищенні:

1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень тому, хто посягає, при захисті від суспіль¬но небезпечного посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці захис¬ту. Про умови правомірності необхідної оборони та поняття перевищення такої обо¬рони див. ст. 36 та коментар до неї;

2) меж захисту в обстановці уявної оборони. Тяжкі тілесні ушкодження заподію¬ються за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання з боку потерпіло¬го не було і винна особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково при¬пускала наявність такого посягання. Про умови правомірності уявної оборони та по¬няття перевищення такої оборони див. ст. 37 та коментар до неї, а також коментар до ст. 118;

3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає у заподіянні тяж¬кої шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка вчинила злочин, при її за¬триманні, але з перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці затри¬мання злочинця. Про умови правомірності затримання особи, яка вчинила злочин, та поняття перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, див. ст. 38 та коментар до неї.

Обов'язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного ушко¬дження за ст. 124 є відповідна обстановка вчинення злочину - перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 121.

Якщо при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затри¬мання злочинця, потерпілому умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, від якого настала смерть, за відсутності умислу на позбавлення життя дії винного слід кваліфіку¬вати за ст. 124.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого тілесно¬го ушкодження.

276

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ II

3. Ознаки, що стосуються потерпілого, а також суб'єкта і суб'єктивної сторони цього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками злочину, передбаченого ст. 118.

4. Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної, уявної оборони або перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, через необереж¬ність не є злочином, а тому воно не може бути кваліфіковано ні за ст. 124, ні за ст. 128.

За заподіяння (умисно або через необережність) середньої тяжкості чи легкого тілес¬ного ушкодження, викликаного неправомірною поведінкою потерпілого, або в разі перевищення меж необхідної оборони чи перевищення заходів, необхідних для затри¬мання злочинця, кримінальної відповідальності чинним КК не встановлено.

//останова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про¬ти .життя та здоров 'я особи» (пункти 24. 25).

Стаття 125. Умисне легке тілесне ушкодження

1. Умисне легке тілесне ушкодження -

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправ¬ними роботами на строк до одного року.

2. Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний роз¬

лад здоров'я або незначну втрату працездатності,-

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до одного року, або ареш¬том на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об'єктом злочину є здоров'я особи.

2. З об'єктивної сторони злочин характеризується вчиненням тілесних ушкоджень двох видів:

1) легкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 125);

2) легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125).

У першому випадку йдеться про легке тілесне ушкодження, що не спричинило та¬ких наслідків, як короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності. Таким тілесним ушкодженням є ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо).

Легке тілесне ушкодження другого виду характеризується тим, що при його заподі¬янні потерпілому спричиняються короткочасний розлад здоров'я або незначна стійка втрата працездатності. Короткочасним слід вважати розлад здоров'я тривалістю понад шість днів, але не більш як три тижні (21 день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10%.

Якщо умисне легке тілесне ушкодження КК передбачено як ознаку іншого злочину, його заподіяння слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398).

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння фізичної шкоди у вигляді на¬слідків, зазначених у частинах 1 або 2 ст. 125.

3. Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а в результаті його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене слід кваліфікувати за спрямованістю умислу - за відповідними частинами статей 15 і 121 або 122.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер¬джені наказом МОЗ № б від 17 січня 1995 р.

Стаття 126 ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 277_

Стаття 126. Побої і мордування

1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій,

які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень,-

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправ¬ними роботами на строк до одного року.

2. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або

з метою залякування потерпілого чи його близьких,-

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням во¬лі на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об'єктом злочину є здоров'я особи. Додатковим факуль¬

тативним його об'єктом можуть виступати воля, честь і гідність особи, її психічна

недоторканність.

2. Об'єктивна сторона злочину полягає у:

І)завданні удару, побоїв або

2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що завдає фізичного болю.

Побої - це багаторазове (два і більше) завдання ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень.

Інші насильницькі дії- це інші, крім удару та побоїв, насильницькі дії, які можуть полягати, зокрема, у: щипанні, викручуванні кінцівок, защемленні тієї чи іншої частини тіла за допомогою будь-яких пристроїв, здушуванні шиї, вириванні волосся, дії на тіло термічними факторами тощо.

Завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій утворюють склад зло¬чину, передбаченого ст. 126, за двох умов, а саме тоді, коли вони: а) завдали потерпі¬лому фізичного болю; б) не спричинили тілесних ушкоджень.

Під фізичним болем розуміється такий психічний стан особи, який характеризуєть¬ся стражданнями, спричиненими фізичним впливом на його тіло.

Удари, побої та інші насильницькі дії не становлять особливого виду ушкоджень, тому неспричинення тілесних ушкоджень є другою умовою їх кваліфікації за ст. 126. Якщо ж після них на тілі потерпілого залишились ушкодження, зафіксовані в установ¬леному законом порядку, їх слід оцінювати за ступенем тяжкості, виходячи із звичай¬них ознак, і залежно від ступеня тяжкості кваліфікувати, відповідно, за статтями 121, 122, 125. Додатково кваліфікувати завдання удару, побоїв чи вчинення інших насиль¬ницьких дій за ст. 126 не потрібно.

Якщо удар, побої або інші насильницькі дії не завдали потерпілому фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, вони не визнаються злочином.

У разі, коли побої або інші насильницькі дії є ознакою об'єктивної сторони іншого злочину, їх вчинення слід кваліфікувати за статтею (частиною статті), яка передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, частиною другою статей 345, 346, 350, 377. 405, ч. 1 ст. 406).

Закінченим злочин вважається з моменту завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій.

3. Суб'єкт злочину загальний.

4. Суб'єктивна сторона характеризується умислом. При завданні удару, побоїв

або вчиненні інших насильницьких дій, що мають характер мордування або вчиня¬

ються з метою залякування потерпілого чи його близьких, умисел може бути лише

прямим.

278

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ П

Мотив і мета не мають значення для кваліфікації вчиненого за ч. 1 ст. 126. Однак у разі завдання удару, побоїв тощо, які завдали фізичного болю, з метою спонукати потер¬пілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їхній волі, за наявності інших необ¬хідних ознак вчинене утворює склад катування і потребує кваліфікації за ст. 127. Нане¬сення побоїв працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам з помсти за його службову діяльність слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 345.

5. Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 126) є вчинення описаних у ч. 1 цієї статті діянь: 1) що мають характер мордування; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого чи його близьких.

Характеру мордування удари, побої або інші насильницькі дії набувають тоді, коли вони полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючи-ми предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії). Вирішення питання про те, чи мали зазначені дії характер мордування, входить до компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, оскільки це стосується з'ясування змісту певної ознаки об'єктивної сторони злочину - встановлення відповідного способу вчинення злочину. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках встановити наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різночасність їх утво¬рення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їхньої дії. Висновки судово-медичних експертиз містять лише медичну оцінку наслідків злочинного діяння і саме в такому розумінні вони повинні оцінюватися зазначеними вище компетентними ор¬ганами.

Про поняття групи осіб див. ст. 28 та коментар до неї. Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого та се¬редньої тяжкості тілесного ушкодження, передбаченого частиною другою статей 121 і 122 (про його поняття див. коментар до цих статей). Єдиною його особливістю у ч. 2 ст. 126 є те, що, крім потерпілого, воно спрямовується проти його близьких, тоді як у складі зазначених злочинів залякування, крім потерпілого, спрямовується проти інших осіб (ч. 2 ст. 121) та його близьких родичів (ч. 2 ст. 122).

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер¬джені наказом К403 № 6 від 17 січня 1995 р.

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про¬ти .життя та здоров 'я особи» (п. 26).

Стаття 127. Катування

1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фі¬

зичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або

інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчи¬

нити дії, що суперечать їх волі,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб,-

караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

1. Основним безпосереднім об'єктом катування є здоров'я, а додатковим

обов'язковим - воля, честь і гідність особи.

2. З об'єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) діями- нанесенням по¬

боїв, мученням або іншими насильницькими діями; 2) наслідками у вигляді заподіяння

сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання; 3) причинним

зв'язком між вказаними діями і наслідками.

Про поняття побої дуа. коментар до ст. 126. Мучення (або заподіяння мук) - це дії, пов'язані з тривалим позбавленням людини їжі, пиття чи тепла, утриманням її в шкідливих

Стаття 127 ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 279_

для здоров'я умовах (наприклад, в умовах, які позбавляють людину будь-якого із її природних почуттів - зору, слуху, просторової або часової орієнтації) тощо.

До інших насильницьких дій можуть бути віднесені різні посягання на статеву не¬доторканність особи, дії, характерні для мордування (про поняття мордування див. ко¬ментар до ст. 126), а також інші подібні дії, серед яких найбільш поширеними є підві¬шування тіла, придушування, тривала ізоляція, вплив на людину постійним та голос¬ним звуком тощо. Усі подібні дії супроводжуються стресом, почуттям жаху чи неспокою і здатні принизити особу, зламати її морально.

Якщо вказані дії були поєднані з позбавленням людини волі, зґвалтуванням, на¬сильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, то вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 127 і, відповід¬но, 146, 152, 153. Завдання побоїв і мордування під час катування повністю охоплю¬ється ст. 127.

Визначення наявності ознак мучення, мордування, катування є компетенцією суду.

3. Суб'єкт катування загальний. Насильницькі дії, вчинені службовими особами з метою спонукання потерпілого до дій, що суперечать його волі, можуть бути кваліфі¬ковані, зокрема, за статтями 365 (424) або 373.

4. З суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом до діяння і до наслідків. Метою насильницьких дій при катуванні є намагання примусити потерпілого або іншу особу до дій, що суперечать їхній волі, наприклад, надати певні відомості чи зробити визнання, вчинити самоскалічення тощо. Якщо такі дії вчинені з метою отри¬мати чуже майно чи право на майно, вони кваліфікуються за ст. 189, з метою протидії законній господарській діяльності - за ст. 206, а з метою примушування потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань - за ст. 355. Саме за метою цей злочин слід відмежовувати від мордування (ч. 2 ст. 126). Катування, вчинене з ме¬тою доведення особи до самогубства, треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, пе¬редбачених статтями 120 і 127.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його повторно або за по¬передньою змовою групою осіб. Про поняття повторності і попередньої змови групи осіб див. коментар до статей 32 і 28.

Конституція України (ст. 28).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p. (cm. 5).

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (статті 7 /' 10). Ратифікований СРСР 18 вересня 1973 р.

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р. Ратифікована Україною 17 липня 1997p. (cm. 3).

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що прини¬жують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. Ратифікована УРСР 26 січня 1987р.

Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що прини¬жує гідність, поводженню чи покаранню від 28 листопада 1987 р. Ратифікована Україною 24 січня 1997 р.

Принципи медичної етики, що відносяться до ролі працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, у захисті ув'язнених або затриманих осіб від тортур та інших .жорстоких, не¬людських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 18 грудня 1982 р.

Правіша судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер¬джені наказом МОЗ № б від 17 січня 1995 р. (п. 3).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про¬ти життя та здоров 'я особи» (п. 27).

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ Л

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко¬дження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження - І

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот І

сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обме- !

женням волі на строк до двох років.

1. Об'єктом злочину є здоров'я особи.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями або бездіяльністю;

2) наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) при¬

чинним зв'язком між зазначеними діянням і наслідками.

Про поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень див., відповід¬но, статті 121 і 122 та коментар до них.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслід¬ком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов'язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно є ознакою відповід¬ного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідаль¬ність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, частина¬ми 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 не потрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого ста¬лася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків -тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

3. Суб'єкт злочину загальний.

4. Суб'єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у вигляді зло¬чинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цього діяння з непрямим умислом (коли винна особа пе¬редбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б його відвернути), а заподіяння тілес¬них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (ко¬ли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про¬ти життя та здоров 'я особи» (п. 26).

Стаття 129. Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснен¬

ня цієї погрози,-

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

1. Об'єктом злочину є особиста безпека особи.

2. З об'єктивної сторони злочин виявляється у залякуванні потерпілого позбавленням його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій формі: усно, письмово, шляхом демонстрації зброї тощо.

Стаття 130 ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 28]_

Про поняття вбивства див. ст. 115 і коментар до неї. Погроза вбивством має бути конкретною і реальною. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюва¬тися її виконання, які у кожному випадку є різними. При визначенні реальності погрози значення має з'ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, ха¬рактеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо. Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

3. Суб'єкт злочину загальний.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: винний усві¬домлює, що погрожує вбивством, що ця погроза здатна викликати у потерпілого побо¬ювання за своє життя, і бажає цього. При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 129, той факт, що погроза вбивством висловлюється членом організованої групи, має усві¬домлюватися як винним, так і потерпілим.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його членом організованої групи (ч. 2 ст. 129). Про поняття організованої групи див. ст. 28 і коментар до неї.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої неви¬ліковної інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом іму¬

нодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небез¬

печною для життя людини,-

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невилі¬

ковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього

вірусу,-

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи

більше осіб або неповнолітнього,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої

невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини,-

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

1. Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) - це особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через від¬сутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів ліку¬вання призводить до смерті.

2. Об'єктом злочину виступають життя та здоров'я особи.

3. Об'єктивна сторона злочину виражається у:

1) поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліков¬ної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130);

2) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130);

3) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. З ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини, належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. В організмі особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції,

282

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ II

відбуваються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від різнома¬нітних хвороб, у т. ч. тих, які в звичайних умовах не становлять небезпеки для житгя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, ге¬льмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоро¬вим і схильні до масового поширення. Законодавство про охорону здоров'я не вживає поняття невиліковної інфекційної хвороби. Однак виділяють особливо небезпечні ін¬фекційні хвороби, тобто хвороби, які характеризуються важкими та (або) стійкими роз¬ладами здоров'я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким по¬ширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це чума, холера, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма, гострий респіраторний синдром (атипова пневмонія) тощо. Висновок про визнання тієї чи іншої особливо не¬безпечної інфекційної хвороби невиліковною слід робити у кожному конкретному ви¬падку з урахуванням висновку судово-медичної експертизи. При цьому слід враховува¬ти те, що у ст. 130 йдеться лише про ті інфекційні хвороби, які передаються від зараже¬них людей здоровим вірусами, а не іншими живими збудниками.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати, зо¬крема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості, наданні донором - ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання не сте¬рилізованих шприців для ін'єкцій наркотичних засобів).

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обов'язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропоно¬ваних закладами охорони здоров'я; б) до виявлення факту інфікованості повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, про можливість їх зараження; в) відмовити¬ся від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тка¬нин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається за¬кінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для житгя людини. Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджу¬вався він на вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом не¬виліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за ч. 2 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Даний злочин вважається закінче¬ним з моменту фактичного зараження ВГЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину закінченим не має значення те, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано або він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хво¬роби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок зґвалтування потер¬пілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним спосо¬бом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканності, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, статтями 155 або 156.

4. Суб'єкт злочину - осудна особа, якій виповнилось 16 років, що хворіє на невилі¬

ковну інфекційну хворобу (у т. ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це.

5. Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується

прямим або непрямим умислом.

Стаття 131

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

283

Для суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, можуть бути харак¬терні як умисел, так і необережність.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130, характеризується прямим або непрямим умислом. У разі, коли встановлено прямий умисел на позбавлення життя потерпілого, дії винного треба додатково кваліфікувати за ст. 115.

7. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження: 1) двох або більше осіб; 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130). Про поняття цих ознак див. коментар до ст. 133.

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СПІД) та соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998 р.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. (ст. 28).

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від б квітня 2000 р.

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВШ-інфікованих і хворих на СПІД та медичного нагляду за ними. Затверджені постановою KM № 2026 від 18 грудня 1998 р.

Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності. Затверджена наказом МОЗ № 66 від 14 квітня 1995 р.

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом МОЗ № 133 від 19 липня 1995 р.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання пока¬рань. Затвердоісений наказом ДДПВП та МОЗ№ 3/6 від 18 січня 2000 р.

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спри¬чинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником

своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення

до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи ін¬

шої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини,-

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з по¬

збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю

на строк до трьох років.

1. Об'єктом злочину є здоров'я та життя особи.

2. З об'єктивної сторони злочин характеризується сукупністю трьох ознак: 1) діян¬ня - неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них; 2) су¬спільно небезпечні наслідки у вигляді зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; 3) причинний зв'язок між зазначеним діянням і наслідками.

Про поняття неналежного виконання медичним або фармацевтичним працівни¬ком своїх професійних обов'язків див. коментар до ст. 140, а про поняття вірусу Ічуно-дефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини- коментар до ст. 130.

284

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

РозділІІ

За ст. 131 можуть бути кваліфіковані, зокрема, такі діяння: використання несте-рильних, належним чином непродезинфікованих медичних інструментів і шприців; переливання потерпілому крові (її компонентів) ВІЛ-інфікованого без проведення лабораторної діагностики на наявність ВІЛ-інфекції; використання інших біологіч¬них рідин, клітин, органів і тканин без їх лабораторного дослідження на ВІЛ-інфекцію; незабезпечення керівництвом закладу охорони здоров'я персоналу цього закладу необхідними засобами захисту згідно із встановленими KM переліком та нормативами; невжиття заходів до тимчасової ізоляції хворого; ненадання невід¬кладної медичної допомоги чи негоспіталізація хворого; непроведения дезінфекцій¬них заходів.

У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним за¬собом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином перевіре¬ної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допус¬кається переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові. Якщо усвідомлену згоду хворого отримати неможливо, рішення про переливання такої крові приймається кон¬силіумом лікарів, а при неможливості скликання консиліуму — лікарем, який надає до¬помогу. Зараження на ВІЛ-інфекцію за вказаних обставин не утворює складу розгляду¬ваного злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту фактичного зараження потерпілої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є не¬безпечною для життя людини.