В якому провадженні (позовному чи окремому) підлягає розгляду вимога про встановлення факту володіння фізичною особою нерухомістю на праві власності?

Відповідно до ч. 2 ст. 256, ст. 258 ЦПК у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти (крім тих, що перераховані в ч. 1 ст.256 ЦПК), від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. У заяві до суду повинно бути зазначено, зокрема, причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт.

Якщо суд встановлює, що наявний спір про право, то заява відповідно до ч. 6 ст. 234 ЦПК залишається без розгляду і заінтересованим особам роз'яснюється право подати позов на загальних підставах.

У п. 17 постанови № 5 від 31.03.1995 р. Пленуму Верховного Суду України « Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зазначено, що встановлення судом факту володіння громадянином жилим будинком на праві власності можливе, якщоу заявника був правовстановлюючий документ на цей будинок, але його втрачено і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. Дане роз'яснення стосувалося періоду дії ЦК 1963 р.

Проте, статтею 392 ЦК 2004 р. визначено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визначається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином, законодавець визначив, в якій процесуальній формі можна встановлювати факт володіння нерухомістю, якщо втрачений документ, який засвідчує його право власності - це пред'явлення позову про визнання права власності. Однак, у зазначеному випадку відсутня сторона, що оспорює чи не визнає право власності на майно, але відсутній документ, який засвідчує таке право власності і особа, що володіє майном, позбавлена можливості отримати дублікат такого документу, відсутність якого заважає особі володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Відповідачем у справі не може бути, наприклад, БТІ, оскільки такі бюро здійснюють лише реєстрацію прав власності на нерухоме майно в межах визначених адміністративно-територіальних одиниць. Проте, згідно з п. 6.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 7.02.2002 р. № 7/5, оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна з видачею свідоцтва про право власності провадиться місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

З урахуванням наведеного, у разі відсутності у позивача можливості отримати дублікат правовстановлюючого документа, до участі у справі повинні притягуватися місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в якості третьої особи, які заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, а не не в якості відповідача, так як вони не оспорюють право позивача і не знаходяться (і не знаходились) з ним у матеріально-правовому спорі. При певних обставинах, в якості такої ж третьої особи можуть притягуватися до участі у справі й відчужу-вач нерухомого майна позивачу.

Таким чином, розгляд справи відбувається в позовному провадженні, проте без відповідача.

Зап.Зч.1 ст. 256 ЦПК суд розглядає справи про встановлення факту каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню. Чи не повинні ці справи розглядатися в позовному провадженні?

Встановлення зазначеного юридичного факту передбачалося і п. З ст. 273 ЦПК 1963 р. і, на нашу думку, автоматично перемістилося в новий ЦПК. При цьому є деякі відмінності. У п. 9 постанови № 5 від 31.03.1995 р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснено, що при застосуванні цього положення закону, яким передбачено встановлення каліцтва на виробництві або у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню, судам слід мати на увазі, що з дня введення в дію Закону України "Про охорону праці" (з 24 листопада 1992 року) справи про встановлення таких фактів не розглядаються в порядку окремого провадження. Питання, пов'язані зі встановленням факту каліцтва на виробництві, коли виникає з приводу цього спір, а також, якщо при каліцтві в зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків пенсіяпризначається особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішуються в порядку встановленому для розгляду трудових спорів.

Також слід враховувати положення частин 3 і 4 ст. 22 закону «Про охорону праці» щодо оскарження відмови скласти акт про нещасний випадок.

Таким чином, ця категорія справ розглядається в позовному провадженні.

Разом з тим, якщо ставиться питання про встановлення факту каліцтва, яке мало місце до введення в дію Закону України "Про охорону праці", то такий факт може бути встановлений в порядку окремого провадження, якщо буде доведено неможливість його підтвердження в позасудово-му порядку. Мається на увазі випадки, коли акт про нещасний випадок, що потягнув за собою настання каліцтва, взагалі не складався або скласти його в даний час неможливо, або він складався і втрачений, а відновити неможливо, або допущені в ньому помилки, що позбавляє його доказової сили, і випрати ці помилки неможливо.