Чи зобов'язаний суд видавати учасникам процесу копії матеріалів справи на підставі ст. 27 цпк або у разі посилання на Закон України «Про доступ до судових рішень»?

Стаття 27 ЦПК встановлює процесуальні права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі. Процесуальним правам учасників процесу кореспондує відповідний обов'язок суду забезпечити їх реалізацію.

Щодо заданого питання, то зазначеною статтею передбачено, зокрема, право учасника процесу знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи. Контекст цих прав вказує на те, що суд надає учаснику процесу справу, який реалізує свої права.

Крім того, слід знати, що деякі документи суд зобов'язаний видати (направити) учасникам процесу. Це ті документи, які сторона зобов'язана надати в копіях для вручення іншим учасникам процесу, зокрема за ст.ст. 119, 120 ЦПК.

Ст. 27 ЦПК зобов'язує суд виготовити самостійно і ви-дати учасникам процесу копії рішень, ухвал. Про це ж зазначено в ст. 222 ЦПК.

Що стосується протоколу (журналу) судового засідання, то за вказаною вище статтею закону суд не зобов'язаний видавати їх копії, однак учасник процесу вправі знімати з них копії самостійно.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про доступ до судових рішень », ним регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), прийнятих судами загальної юрисдикції. Отже, на видачу копій будь-яких інших, крім зазначених, документів, що знаходиться в матеріалах справи, положення цього Закону не поширюються.

Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ч.З ст. 27 ЦПК). Чи передбачені в ЦПК заходи протидії зловживанню учасниками процесу своїми процесуальними правами та яким чином вони застосовуються?

Основним завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Виконання цього завдання досягається шляхом розгляду і вирішення цивільних справ, а учасники процесу наділяються широким комплексом процесуальних прав та обов'язків.

Для належного здійснення прав процесуальний закон встановлює порядок, способи і межі їх реалізації, зводячи їх тим самим в ранг процесуальних обов'язків. Кожному процесуальному праву кореспондує обов'язок по дотриманню порядку і меж його реалізації в цивільному процесі -це визнана властивість цивільного процесуального права.

Цивільний процесуальний закон надає важливе значення формі здійснення процесуального права. Вирішальнимпри оцінці дій особи є не те, яке право вона реалізує, а те, як вона його реалізує. Витоки такого підходу кореняться в суворій регламентованості процесуальної діяльності.

Як відомо, судді при здійсненні правосуддя незалежні в прийнятті судових рішень і підкоряються лише закону, ухвалюючи їх іменем України. Лише судді є повноправними носіями судової влади. Ця аксіома все більше нівелюється, коли учасники процесу вчиняють дії, які є ніщо іншим як зловживанням своїми процесуальними правами, а суд чи суддя не в змозі чи не вміє протидіяти цьому.

Мається на увазі проблема зловживання правом у цивільному процесі, з якою не всі судді з різних причин у змозі справитися при розгляді конкретної цивільної справи.

Складність виникає в тому, що в кожному конкретному випадку суд повинен визначити межу між добросовісним використанням своїх процесуальних прав і зловживанням ними. Успішне вирішення цього завдання залежить від того, наскільки добре суддя знає права й обов'язки як свої, так і учасників процесу, і наскільки добре він підготовлений до конкретної справи, вірно визначивши предмет і підставу позову, законодавство, що регулює спірні правовідносини і що входить у предмет доказування по цій справі. Контролюючи і направляючи здійснення учасниками процесу своїх прав і дотримання ними процесуальних обов'язків, суддя має можливість ефективно регулювати весь хід судового розгляду справи.

Для боротьби зі зловживанням у цивільному процесі слід віднайти в законі комплекс заходів, які суд міг би в своїй діяльності застосовувати для нейтралізації і усунення з процесу можливих зловживань, які є не що іншим як правопорушенням.

Добросовісне користування процесуальними правамиозначає, що особа досягає захисту своїх матеріальних прав, використовуючи процесуальні засоби за їх прямим призначенням. Зловживання процесуальними правами вже отримало назву "процесуальних диверсій" або "деструктивних дій", внаслідок яких цивільні процесуальні інститути використовуються не за своїм призначенням.

Разом з тим, складним для практики є не лише виявлення факту зловживання правом, оскільки однієї лише внутрішньої впевненості судді в цьому недостатньо. Кваліфікація тієї чи іншої поведінки як зловживання правом ґрунтується на встановленні обставин за допомогою доказів, визначених диспозицією норми процесуального права. Тому твердження чи припущення про недобросовісність особи повинні обґрунтовуватись певними доказами.

При цьому важливим є й те, що проблема доказування зловживання правом пов'язана з тим, що доказуванню підлягає не лише вчинена процесуальна дія (чи бездіяльність), а елементи суб'єктивної сторони процесуального правопорушення - вини у формі умислу чи необережності.

Ініціатива в доказуванні таких фактів може належати як суду, який вправі ставити ці питання на обговорення, так і особам, які беруть участь у справі, які можуть вимагати від суду застосування заходів процесуального примусу до винних осіб, надавши відповідні докази щодо наявності в діях недобросовісної сторони ознак зловживання правом.

У будь-якому випадку кінцевий висновок про кваліфікацію поведінки суб'єкта в якості зловживання процесуальним правом і застосування відповідальності належить суду.

Боротьба зі зловживанням деякими учасниками процесу своїми правами чи невиконання ними своїх обов'язків може вестись, зокрема, за допомогою юридичної відповідальності.

Однак новий ЦПК виключив навіть той незначний правовий інструментарій, який давав можливість боротися зі зловживанням, який існував у ЦПК 1963 р., -про компенсацію витрат з особи, яка недобросовісно заявила безпідставний позов або розпочала безпідставний спір проти позову, або систематично протидіяла правильному і швидкому розглядові та вирішенню справи (ст. 77 ЦПК). У новому ЦПК законодавець застосував процесуальну відповідальність у вигляді компенсації витрат лише відповідачеві за умови необґрунтованих дій позивача і тільки у разі закриття провадження у справі та залишення позову без руху (ч. З ст. 89 ЦПК). При цьому не дано визначення "недобросовісності дій позивача" та позбавлено права вимагати компенсації інших учасників процесу, зокрема, третіх осіб, а також позбавлено можливості заявляти відповідні вимоги про компенсацію у разі заявлення безпідставного позову, наслідком розгляду якого була відмова в задоволенні позову або за протидію своєчасному розгляду справи в разі ухвалення рішення по суті спору.

Так, у пункті 2 першого принципу цивільного судочинства, рекомендованих Комітетом міністрів державам-чле-нам Ради Європи і направлених на удосконалення судової системи, в Рекомендації К (84) 5 від 28.02.1984 р. зазначено, що відносно будь-якої сторони повинні застосовуватись санкції, якщо вона не здійснює процесуальних дій в строки, встановлені законом чи судом. У залежності від обставин до таких санкцій можуть відноситись позбавлення права на вчинення процесуальних дій, ухвалення рішення про відшкодування шкоди та витрат, накладення штрафу і залишення заяви без розгляду.

У зв'язку з вищенаведеним цивільне процесуальне законодавство гостро потребує чіткої регламентації загального поняття зловживання правом, окремихскладів зловживання, заходів відповідальності за недобросовісність, умов її застосування.

Певні шляхи протидії зловживанню процесуальними правами на кожній стадії цивільного процесу приводяться в юридичній літературі (Луспеник Д.Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. - Харків: Харків юридичний, 2006. - С. 95 102, 203 211, 339-346, 446 448; Лус пеник ДД. Допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків (під присягою) у цивільному процесі: проблеми теорії і судової практики та шляхи їх вирішення // Вісник Верховного Суду України. - 2007. - № 3 (79).- С. 28-34).

Глава 5. УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У ПРОЦЕСІ

Які форми участі прокурора у цивільному процесі? Чи не порушується принцип рівності прав та обов'язків сторін, коли прокурору надано право вступати у справу на будь-якій стадії процесу, а також після ухвалення рішення по справі?

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено, зокрема, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Пред'являючи позовну заяву до суду на захист інтересів держави чи громадянина, прокурор здійснює покладену на нього Конституцією України функцію представництва. Подаючи позов до суду, прокурор зобов'язаний не тільки послатися на порушення інтересів громадянина чи держави, але й зазначити конкретний закон, який ці інтереси охороняє.

На відміну від ЦПК 1963 р., за нормами нового ЦПК у прокурора збереглася лише одна форма участі в цивільному процесі: пред'явлення позову (ст. 45 ЦПК). Вступати в уже розпочатий іншими особами процес для дачі висновку прокурор не може. У ч. З ст. 45 ЦПК даний вичерпний пе-релік органів, які вправі ступати в процес для подання висновку на виконання своїх повноважень. Зазначення про те, що прокурор здійснює представництво на будь-якій стадії цивільного процесу (ч. 2 ст. 45 ЦПК) означає, що прокурор вправі подати до суду позов, а також має право на апеляційне, касаційне оскарження рішення суду, на перегляд судового рішення за нововиявленими чи винятковими обставинами і в тих випадках, коли він не пред'являв позов до суду першої інстанції.

Проте такими же правами володіють й інші суб'єкти права, які не брали участі у суді першої інстанції, якщо рішення суду впливає на їх права та обов'язки.

У зв'язку з цим твердити, що у прокурора більше прав, ніж мають інші учасники процесу, підстав немає.

Крім того, за положеннями ст. 26 ЦПК прокурор відноситься до осіб, які беруть участь у справі, і окремих прав немає.