Чи може протокол допиту свідка у кримінальній справі, в якій провадження закрито, бути письмовим доказом у цивільній справі? Чи обов'язково повторно допитувати цю особу як свідка у цивільній справі?

Статтею 57 ЦПК передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Протокол допиту свідка у кримінальній справі, який містить фактичні дані про обставини, на яких інша сторона обґрунтовує свої вимоги чи заперечення, повинен бути оцінений судом згідно з правилами, встановленими ст. 212 ЦПК, на належність, допустимість та достовірність, а також на достатність і взаємний зв'язок з іншими доказами у справі.

Проте, це не виключає того, що при певних обставинах, які заслуговують на увагу (реальна можливість, необхідність тощо), зазначена особа, яка була допитана у кримінальній справі як свідок, може бути викликана в суд при розгляді та вирішенні цивільної справи для допиту як свідок.

Згідно з положеннями ч. З ст. 60 ЦПК доказуванню підлягають лише обставини, які мають значення для справи і щодо яких у осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Чи правильно, що всі інші безспірні факти не підлягають доведенню?

Положення ч. З ст. 61 ЦПК про те, що обставини встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрали законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини, застосовуються і в тому разі, коли такі рішення були ухвалені до 1.09.2005 р. (час набуття чинності новим ЦПК).

Це пов'язано з тим, що згідно з ч. З ст. 2 ЦПК провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляд і вирішення справи (дія закону в часі).

Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

При цьому ч. З ст. 60 ЦПК визначено, що доказуванню підлягають лише обставини, які мають значення для справи і щодо яких у осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Таким чином, дійсно виникає питання відносно тих обставин, які мають якесь значення для справи, але відносно них спору немає.

У даному випадку слід виходити з того, що ці обставини визнані сторонами і саме тому вони не підлягають доведенню (ч. 1ст. 61 ЦПК).

Визначення та належне процесуальне оформлення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору іякі з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню, е одним з обов'язків суду при проведенні попереднього судового засідання (п. З ч. 6 ст. 130 ЦПК).

Згідно зч.4 ст. 61 ЦПК вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, обов'язковий для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Чи є обов'язковим для суду такий вирок, в якому визначений розмір шкоди, завданого особі? Чи є обов'язковим для суду, що розглядає цивільну справу, постанова слідчих органів та з яких питань?

Правило, закріплене в ч. 4 ст. 61 ЦПК, розширеному тлумаченню не підлягає. Тому вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, з питання про розмір шкоди, завданого злочином, для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дії особи, стосовно якої ухвалено вирок, не є обов'язковим.

Зі змісту ст. 61 ЦПК слідує, що постанови слідчих органів не володіють ознакою преюдиціальності. Тому факти і правовідносини, встановлені постановою слідчих органів, не обов'язкові для суду, що розглядає цивільну справу. Разом з тим, вони повинні бути оцінені судом наряду з іншими доказами.

Таким же чином вирішується зазначене питання і щодо постанови суду у справі про адміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 61 ЦПК).

Неврахування зазначених вимог призвело до скасування судових рішень у наступній справі.

М.В.І. звернувся в суд із позовом до М.В.Б. про відшкодування шкоди. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що з вини відповідачки 9.02.2002 р. навул. Миколаївська дорога м. Одеси скоїлась дорожньо-транспортна пригода, в результаті чого його автомобілю АУДИ-А4 завдані механічні пошкодження. З урахуванням наведеного, просив стягнути з М.В.Б. 15458,23 гри. матеріальної шкоди та 15000 грн. моральної шкоди, оскільки внаслідок її неправомірних дій він морально страждав та нервово переживав, а також просив стягнути судові витрати.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 липня 2005 року позов М.В.І. задоволений частково. На користь позивача з М.В.Б. стягнуго 10968,23грн. матеріальної шкоди та 2000 грн. моральної шкоди, вирішене питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 08 червня 2006 р. рішення районного суду змінене, в частині відшкодування матеріальної шкоди залишено без змін, а в частині відшкодування моральної шкоди скасовано і в задоволенні цього позову відмовлено.

Колегія суддів з касаційного розгляду справ судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області, розглядаючи касаційну скаргу на підставі Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" щодо забезпечення касаційного розгляду цивільних справ" від 22.02.2007 р., своєю ухвалою від 22.05.2007 р. скасувала ухвалені судові рішення та направила справу на новий розгляд, зазначивши наступне.

Відповідно до ст. 202 ЦПК України 1963 р. (ст. 213 ЦПК 2004 р.) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Задовольняючи позовні вимоги М.В.І. в частині відшкодування матеріальної шкоди, районний суд, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, виходив з того, що винним в ДТП є відповідачка М.В.Б., що підтверджено адміністративним матеріалом, розмір завданої шкоди позивачем доведений.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна, оскільки до них як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального права, так як виходили з доведеності вини М.В.Б., обмежившись даними адміністративного матеріалу по факту ДТП.

Проте, як вбачається з постанови апеляційного суду Одеської області від 4 листопада 2002 р., постанова судді Суворовського районного суду м. Одеси від 15.03.2002 р. відносно відсутності вини М.В.Б. у ДТП скасована, провадження в адміністративній справі закрито у зв'язку зі снли-вом строку накладення адміністративного стягнення.

З мотивувальної частини вказаної постанови вбачається, що причиною скасування постанови районного судді стали необґрунтованість та поспішність висновків суду, тоді як інші обставини та докази, що були наявними у справі, судом належним чином не оцінені та не досліджені.

Таким чином, апеляційний суд не визнавав вини в ДТП М.В.Б., а вказав, що ці докази підлягають оцінці та дослідженню, а оскільки у зв'язку зі спливом строку притягнення до адміністративної відповідальності провадження у справі про адміністративне правопорушення було закрито, то перевірити вказані обставини та докази зобов'язаний був саме суд при вирішенні цивільного позову про відшкодування шкоди, оскільки для задоволення позову треба довести, зокрема, вину відповідача.

Згідно зі ст. 62 ЦПК 1963 р. (ст. 212 ЦПК 2004 р.) суд повинен оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів з касаційного розгляду справ зазначає, що наявність у справі постанови апе-ляційного суду від 4 листопада 2002 р. про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо притягнення до адміністративної відповідальності М.В.Б. у зв'язку з необґрунтованістю та поспішністю висновків суду та при відсутності обставин, які б свідчили про вину інших учасників ДТП, не звільняло суди від обов'язку перевірки доводи сторін щодо причин ДТП і вини його учасників у заподіянні шкоди, оскільки відповідно до статей 31, 32 ЦПК України 1963 р., що діяв на час ухвалення рішення судом першої інстанції, для суду був обов'язковим лише вирок суду щодо певних фактів, а підставами звільнення від доказування є факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили по цивільній справі, в якій беруть участь ті ж самі особи. Постанова судді в справі про адміністративне правопорушення такою підставою не була.

Зазначена постанова не є підставою для звільнення від доказування і за правилами ч. 4 ст. 61 ЦПК 2004 р., який діяв на час перевірки рішення апеляційним судом, оскільки в ній не вказано з вини яких осіб вчинено ДТП.

Як убачається з матеріалів справи, М.В.Б. протягом судового розгляду справи посилалася на винні дії саме М.В.І., які стали причиною зіткнення автомобілів і їх ушкодження та для підтвердження своїх доводів наводила певні доводи, надавала докази, однак суд їх, всупереч вимогам ЦПК України, без достатніх підстав залишив поза увагою.

Між тим, з'ясування питання щодо правомірності дій обох водіїв у момент ДТП має суттєве значення для правильного вирішення спору. Апеляційний суд не усунув зазначених порушень (Архів апеляційного суду Харківської області. - Ухвала суду в справі № 299-кс-07 ).