Які основні критерії розмежування справ між судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами?

Судова юрисдикція як правовий інститут визначається структурно-функціональним характером судової влади і диференціює повноваження органів правосуддя в межах сфери їхньої діяльності та існуючої судової системи. З одного боку, юрисдикція визначає діяльність судів першої, апеляційної та касаційної діяльності, а з іншого - сферу загальних і спеціалізованих судів. Тому в межах окремих судових юрисдикцій можна говорити про певні юрисдикційні повноваження тих чи інших гілок судової влади.

Проблема розмежування юрисдикції справ між судами загальної юрисдикції і спеціалізованими судами доволі актуальна, тому що обумовлена функціонуванням трьох незалежних один від одного органів судової влади. Вирішення цієї проблеми має не лише теоретичне, але й важливе практичне значення, оскільки правильність визначення справ, що розглядаються за правилами певного виду судочинства, напряму пов'язана з реалізацією принципу доступу кожного до правосуддя.

При цьому презюмується, що відособлені спеціалізовані суди будуть більш правильно та професійно розглядати справи, віднесені до їх компетенції і з найбільшою ефективністю здійснять захист порушених прав, свобод та інтересів. Зазначається, що при здійсненні внутрішньої спеціалізації забезпечується оптимальний розгляд справ в межах процесу та існує певна група відносин, специфіка яких вимагає закріплення самостійної процесуальної форми. В цьому і є основна ціль інституту підвідомчості або розподілу справ між судами різних гілок судової системи.

Традиційно основними критеріями розмежування компетенції між судами загальної юрисдикції і спеціалізованими щодо розгляду цивільних справ є:

, а) характер (рівність у правовідносинах) та предмет спірних правовідносин і

б) їх суб'єктний склад.

Однак, на відміну від ст. 24 ЦПК 1963 р., в якій зазначалось, що судам підвідомчі справи по спорам, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин та вказувалось на види судових проваджень, у ст. 15 нового ЦПК такої градації немає, тому зазначене дає підстави стверджувати про домінуюче значення саме характеру та предмету спору.

Разом з тим, суб'єктний склад спірних правовідносин також має суттєве значення, оскільки, наприклад, у господарському процесі фізичні особи, за загальним правилом, участі не беруть (за деяким виключенням, зокрема, справи про банкрутство - ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Також слід враховувати положення Закону України « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15.12.2006 р., що набрав чинності з 29.12.2006 р., яким фактично введений інститут « спеціальної компетенції (підвідомчості)», згідно з яким певні категорії справ розглядаються господарськими судами, незалежно від того, що його учасниками є фізичні особи.

У судовій практиці нерідко виникають спірні питання щодо юрисдикції спору, в якому сторонами є виключно юридичні особи, а третьою особою є фізична особа, наприклад справи про відшкодування шкоди, завданої ДТП.

У відповідності до ст. 35 ЦПК треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення у справі може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін. Вони мають процесуальні права і обов'язки, встановлені ст. 27 цього Кодексу, а це значить, що їх участь в господарському судочинстві неможлива (ст. ст. 12, 21 ГПК).

Разом з тим, у зазначених ситуаціях судам слід виходити з характеру спірних правовідносин та враховувати чи є обов'язковою участь цієї третьої особи у такому спорі, оскільки зазначення позивачем третьою особою у спорі між юридичними особами фізичної особи не має для суду обов'язкового характеру, так як вирішення питання про склад осіб, які беруть участь у справі, є компетенцією суду. Третя особа приймає участь у справі, якщо вона знаходиться в юридичних відносинах з позивачем чи відповідачем і рішення у справі між сторонами може мати для неї преюдиціальне значення.

Ще одним критерієм віднесення справ до розгляду цивільної юрисдикції є, як уже зазначалось, з'ясування того, чи не підлягає справа розгляду за правилами іншого судочинства. Таким чином, можна зробити висновок, що суди загальної юрисдикції не мають чітко визначеної предметної компетенції і розглядають всі справи про захист прав, свобод чи інтересів, крім тих, коли розгляд таких справ виключно проводиться за правилами іншого судочинства. Наприклад, компетенцію адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ необхідно визначати з урахуванням як суб'єктного складу (суб'єкт владних повноважень при здійсненні управлінських функцій), так і виду правовідносин - публічно-правові (зазначені в ст. 17 КАС).

З 1 вересня 2005 р. набрав чинності КАС. Є теоретичні напрацювання про критерії розмежування спорів між загальними і господарськими судами, з одного боку, і адміністративними судами, з іншого боку. Чи є відповідні правові позиції Верховного Суду України?

Дійсно, в науковій літературі юридичного спрямування останнім часом побільшало досліджень проблеми розмежування спорів, які відносяться до різних видів судочинства. Наведемо приклади відповідного розмежування, що мають місце в судовій практиці вищого судового органу держави, який відповідно до ст. 47 Закону України «Про судоустрій України» зобов'язаний забезпечити однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції, до системи якого входять місцеві суди та спеціалізовані суди.

10 серпня 2005 р. Ф. звернувся до суду з цивільним позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 1 тис. 385 грн. 72 коп., посилаючись на те, що наказом Голови Комітету від 25 червня 2005 р. № 362 його незаконно звільнено з посади директора Брустурянського державного лісомисливського господарства. У подальшому позивач збільшив обсяг позовних вимог і просив стягнути на його користь 17 тис. 670 грн. утраченого заробітку.

Печерський районний суд м. Києва, який розглянув спір у порядку адміністративного судочинства, постановою від 7 березня 2006 р. в задоволенні позову відмовив.

Постановою апеляційного суду м. Києва від 4 липня 2006 р., залишеною без зміни ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 жовтня 2006 р., скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким позов задоволено: поновлено позивача на роботі і стягнуто на його користь утрачений заробіток у сумі 17 тис. 670 грн.

Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України своєю постановою від 20.03.200 7 р. скасувала всі ухвалені судові рішення, провадження у справі закрила, пославшись на порушення положень ст. 17 КАС і ст. 15 ЦПК, які визначають компетенцію адміністративних та цивільних судів щодо здійснення правосуддя у справах, що виникають із відповідних правовідносин.

Колегією суддів Судової палати встановлено, що в усіх зазначених справах спір виник із трудових відносин, оскільки предметом судового спору є питання законності звільнення особи із займаної посади.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби поширюється компетенція адміністративних судів.

Пунктом 15 ч. 1 ст., З КАС визначено, що публічна служба — це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах місцевого самоврядування .

Судами встановлено, що згідно з контрактом Ф. наймався на посаду директора Брустурянського державного лісомисливського господарства і відповідно до прав та обов'язків сторін контракту мав здійснювати керівництво підприємством, організовувати його виробничо-господарську, соціально-побутову й іншу діяльність, забезпечувати виконання підприємством завдань, передбачених законодавством, статутом підприємства та цим контрактом, що не є публічною службою в розумінні наведених норм КАС.

Та обставина, що ст. 241 КпАП позивач наділений повноваженнями від імені органів лісового господарства розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення, не свідчить про те, що він є особою, яка перебуває на публічній службі.

Спірний наказ Голови Комітету від 25 червня 2005 р. № 362 у частині звільнення Ф. з посади директора Брустурянського державного лісомисливського господарства виданий у межах трудових відносин та не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії, виданим на реалізацію владних управлінських функцій Комітету.

Спір, що виник із трудових відносин і не пов'язаний із проходженням публічної служби, має розглядатися судами в порядку цивільного судочинства. Суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, тому ухвалені рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС (Вісник Верховного Суду України. -2007. - №9 (85). - С. 11-12).

В іншій справі Верховний Суд України прийшов до висновку, що спори відносно публічних торгів не належать до публічно-правових відносин.

Так, у серпні 2003 року Єнакіївське АТВТ «Металург-ремонт» звернулося до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби Єнакіївського міського управління юстиції, спеціалізованого державного підприємства «Укр-слец'юст» про визнання дій відділу державної виконавчої служби Єнакіївського міського управління юстиції та Донецької філії спеціалізованого державного підприємства « Укрспец'юст» незаконними та визнання недійсними публічних торгів від 28.07.2003 р., обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що публічні торги проведені в порушення вимог закону, оскільки об'єкти, що підлягали реалізації, знаходились у податковій заставі та не підлягали відчуженню.

Рішенням господарського суду Донецької області від

27.07.2005 р., залишеним без зміни постановою Донецького апеляційного господарського суду від 6.10.2005 р., у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого господарського суду від 2.02.2006 р. зазначені касаційні скарги передано до Вищого адміністративного суду.

Постановою Вищого адміністративного суду від

14.12.2006 р. ухвалені в справі судові рішення скасовано, позовні вимоги задоволено.

Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду в своїй постанові від 22.05.2007 р. прийшла до висновку, що спір підлягає вирішенню саме господарськими, а не адміністративними судами.

Постановляючи рішення, суд касаційної інстанції виходив з того, що даний спір є справою адміністративної юрисдикції.

Проте з таким висновком погодитися не можна, виходячи з наведеного.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. З КАС справа адміністративної юрисдикції — переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Заявлені Єнакіївським АТВТ «Металургремонт» вимоги випливають із договірних відносин купівлі-продажу майна на умовах прилюдних торгів. Правовідносини, які склалися між сторонами, виникли з права власності на спірне майно, а відтак не підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства, оскільки не відносяться до публічно-правових відносин.

Таким чином, висновок Вищого адміністративного суду про те, що на даний спір поширюється компетенція адміністративних судів, встановлена ст. 17 КАС, є помилковим.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст.157 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства (Закон і бізнес. - 2007. - № 36. -C.2).