У чому особливості розмежування справ, які підлягають розгляду за правилами цивільного і кримінального судочинства?

Призначенням Кримінально-процесуального кодексу України є визначення порядку провадження у кримінальних справах (ст. 1 КПК).

Відповідно, розгляд судом кримінальної справи по суті, розгляд скарг учасників кримінального судочинства на дії (бездіяльність) або рішення органу дізнання, слідчого, прокурора, якими порушуються або обмежуються їх права (відмова в порушенні кримінальної справи, відмова в допуску конкретного захисника, відсторонення обвинуваченого від посади, відмова в наданні побачення із захисником, зупинення, закриття провадження у кримінальній справі тощо), здійснюється за правилами, встановленими КПК. Тому такі справи не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Звичайно, що недоліки регулювання КПК є, тому правильно зазначається про необхідність в окремій статті нового КПК сформулювати порядок здійснення дієвого судового контролю з метою недопущення порушень права і свобод людини і громадянина у стадії досудового слідства, в якій чітко визначити, з яких питань лише суд може приймати рішення та які саме рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідчих, прокурорів можуть бути предметом судового розгляду (Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - С. 138-139 ).

Нерідко суди допускають помилки у виборі виду судової юрисдикції.

Так, Орджонікідзевський районний суд м. Харкова ухвалою від 26.02.2005 р. відмовив у прийнятті позову К. до слідчого Орджонікідзевського райвідділу міліції С. про поновлення порушеного права з підстав п. 1 ст. 136 ЦПК 1963 р., оскільки діяльність посадових осіб досудового слідства не належить до управлінської сфери і тому справа не могла розглядатися у порядку цивільного судочинства. Позов був пред'явлений у зв'язку з діями слідчого у кримінальній справі, який своєю постановою не допустив до участі щодо захисту родича К. певного адвоката, з яким укладено угоду. Однак ухвалою апеляційної інстанції від 28.04.2005 р. ухвала районного суду скасована з направленням справи до районного суду зі стадії прийняття позову до розгляду з посиланням на статті 55, 124 Конституції та п. 4.2 Рішення Конституційного суду України від 23.05.2001 р. (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України 1963 р.) (Ухвала від 28.04.2005 р. - Архів апеляційного суду Харківської області).

На нашу думку, судом апеляційної інстанції не враховано, що за ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу, кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Це право треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного при захисті від обвинувачення з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи. Питання про вибір захисника та його допущення до участі в кримінальній справі врегульовано нормами КПК України. Оскільки спір виник з дій слідчого у кримінальній справі, тому спір має розглядатися за нормами КПК, а значить ухвала районного суду була вірною.

Раэрм з тим, слід звернути увагу на те, що інші справи за позовами (заявами) осіб, які утримуються під вартою та підозрювані у вчиненні злочинів, а також засуджених, що не пов'язані з розслідуванням кримінальної справи та не пов'язані із необхідністю при їх розгляді застосовувати норми кримінального, кримінально-процесуального законодавства, розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це можуть бути справи про оскарження зазначеними особами дій (бездіяльності) чи рішень адміністрацій слідчих ізоляторів, установ, що виконують покарання, або справи з інших вимог до них про захист їх прав, свобод або інтересів (по поводу неналежних умов утримання під вартою, застосування дисциплінарних стягнень, відшкодування шкоди тощо). Так, у порядку цивільного судочинства піддягають розгляду скарги на постанови чи ухвали в кримінальній справі щодо відшкодування шкоди згідно з додо-женням ст. 12 Закону України «Про порядок відшкодуван* ня шкоди, завданої громадянинові незашщшдзд діями органів дізнання, попереднього слідства, лрокуращфи і суду».

Як правильно розуміти положення ст. 16 ЦПК щодо недопущення розгляду в одному провадженні вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства? Чи можна за правилами ЦПК, наприклад, розглядати позов про визнання незаконним рішення суб'єкта владних повноважень та про визнання права власності на нерухомість?

Важливою для правозастосовної діяльності в частині визначення судової предметної компетенції є новела цивільного процесуального законодавства про те, що в одному провадженні не можуть розглядатися справи, які підлягають розгляду за різними видами судочинства, якщо інше не встановленого законом (ст. 16 ЦПК). Раніше існувало правило, що при об'єднанні кількох зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші - господарському суду, всі вимоги підлягають розглядові у суді (ст. 26 ЦПК 1963 р.). Тобто, існував пріоритет судового захисту саме судом загальної юрисдикції.

Чіткої та єдиної правової позиції щодо вірного застосування ст. 16 ЦПК вищими судовими інстанціями ще не вироблено, тому в судовій практиці допускаються багато помилок. Однак, суди повинні виходити із розуміння законодавчих положень, які передбачають можливі виключення із загального правила. Таким чином, вирішуючи питання про об'єднання чи роз'єднання позовів (ст. 126 ЦПК) або про об'єднання зустрічного позову з первісним позовом (ст. 123 ЦПК), слід визначитись, чи допускається розгляд справи за правилами одного виду судочинства декілька вимог, які відносяться до різних видів судочинства.

Так, згідно зі ст. 28 КПК у порядку кримінального судочинства допускається спільний розгляд із кримінальною справою також і вимог про відшкодування матеріальної, моральної шкоди (цивільний позов). Відповідно до ч. 2 ст. 21 КАС, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Не викликає заперечення, що в разі, якщо заявлені вимоги підлягають розгляду в суді за правилами різних видів судочинства і не пов'язані між собою спірними матеріально-правовими відносинами, то їх об'єднувати в одне провадження не дояускається. В разі, якщо вони заявлені в одній позовній заяві, то суддя при відкритті провадження у справі повинен з урахуванням положення п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК відмовити у відкритті провадження у справі за цією вимогою. Однак, нерідко у судовій практиці зустрічаються позови з вимогами, які дуже складно розмежувати та роз глянути, не порушивши вимоги щодо законності та обґрунтованості рішення.

Можна навести багато прикладів, коли норми публічного права присутні у сфері приватних відносин за участю суб'єкта владних повноважень під час здійснення управлінських (регуляторних) функцій. Зокрема, такі правовідносини складуються при приватизації державного майна, при отриманні державного (комунального) майна у власність чи користування, встановленні тарифів за договорами по наданню комунальних послуг, надання дозволів на перебудову жилих приміщень, відвід земельних ділянок та їх вилучення, засвідчення набуття права інтелектуальної власності тощо.

У таких випадках суб'єкт владних повноважень в результаті управлінських дій виконує регуляторну (контрольну) функцію відносно громадян за відсутності в цих правовідносинах ознак підлеглості чи підпорядкування, які притаманні для адміністративних правовідносин. Під час регуляторних дій суб'єкта владних повноважень можливі спори щодо права цивільного, які повинні отримати в суді своє відповідне вирішення з точки зору визнання цивільного права, його виникнення, зміни чи припинення, що неможливо встановити у порядку адміністративного судочинства, основною метою якого є оцінка правомірності дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень під час здійснення владних управлінських функцій у публічно-правових відносинах, та повернення суб'єкта владних повноважень в законодавчо визначені межі діяльності, з можливим відшкодуванням шкоди, завданої в результаті виходу за ці межі.

Отже, по суті не є публічно-правовим спір за участю суб'єкта владних повноважень, публічного права, з одного боку, та суб'єкта приватного права, фізичної особи, коли управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на створення, зміну, або припинення її цивільних прав. У цьому випадку буде спір про право цивільне, хоча одною зі сторін у ньому виступає особа публічного права, а спірні правовідносини врегульовані нормами як цивільного, так і адміністративного права.

У спірних правовідносинах в цьому випадку реалізується не публічний, а приватний інтерес. Тому такі справи є цивільно-правовими і підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Наприклад, неможливо роз'єднати та розглядати за різними видами судових юрисдикцій позов громадянина, який одночасно оскаржує рішення органу виконавчої влади щодо приватизації квартири, яка йому надана у встановленому порядку, та ставить питання про визнання права власності або користування цією квартирою. Це житловий спір або спір про право власності, який розглядається за правилами цивільного судочинства.

Іноді в судовій практиці змішуються поняття про різні види судочинства та різні види провадження в цивільному судочинстві.

Стаття 16 ЦПК не допускає об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, до яких відносяться: конституційне, кримінальне, цивільне, адміністративне, господарське. У новому цивільному процесі існують три види провадження: позовне, наказне та окреме. Зазначена норма процесуального права не забороняє об'єднувати вимоги в одній заяві, наприклад, вимоги про встановлення факту родинних відносин з метою отримання спадщини, що відноситься до окремого провадження, та поділ спадкового майна (позовне провадження). У такому випадку, оскільки є спір про право, всі вимоги розглядаються в позовному провадженні, де й вирішується заява окремого провадження з відповідним її результатом у резолютивній частині рішення.

Однак, справи окремого провадження мають свої особливості (специфіку), тому не всі вони можуть бути об'єднані зі справами позовного провадження. Наприклад, одночасно з заявою про усиновлення не можуть розглядатися вимоги заявника про захист майнових прав дитини на майно (рухоме чи нерухоме), яке він отримав у власність за договором дарування, у порядку спадкування чи приватизації житла.

Наведемо приклад із судової практики про розмежування видів судочинства у спорі про право користування земельною ділянкою, в якому одним з учасників спору є суб'єкт владних повноважень.

У грудні 2005 р. ВАТ «Київський річковий порт» (далі - ВАТ) звернулось до суду з позовом про скасування рішення VIII сесії IV скликання Київської міської ради від 23 грудня 2004 р. № 1017/2427 «Про передачу TOB «Ніко Інвест» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування складських приміщень на вул. Набережно-Луговій, 4 у Подільському районі м. Києва» (далі — рішення від 23 грудня 2004 р.).

На обґрунтування позову ВАТ посилалось на те, що воно є правонаступником Державного підприємства «Київський річковий порт » (далі — ДП), якому частина спірної земельної ділянки (0,6 гектара) була надана в користування рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 27 липня 1948 р. № 1700 «Про закріплення території за Київським річковим портом». 25 квітня 1963 р. Київською міською Радою на відведені Київському річковому порту земельні ділянки був виданий державний акт.

Відповідач, Київська міська рада, проти позову заперечував, посилаючись на обґрунтованість і відповідність оспорюваного рішення вимогам чинного законодавства.

Постановою господарського суду м. Києва від 26 квітня 2006 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13 липня 2006 р., позов задоволено частково.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 30 серпня 2006 р. вищезазначені судові рішення скасовані, у позові відмовлено.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України своєю постановою від 27.03.2007 р. скасувала всі постановлені у справі судові рішення і закрила провадження у справі, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. З КАС справа адміністративної юрисдикції (далі — адміністративна справа) — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Судами встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з передачею рішенням VIII сесії IV скликання Київської міської ради від 23 грудня 2004 р. TOB земельної ділянки для експлуатації та обслуговування складських приміщень на вул. Набережно-Луговій, 4 у Подільському районі м. Києва, частина якої (0,6 гектара) раніше була надана ДП (правонаступником якого є позивач) у користування рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 27 липня 1948 р. № 1700 «Про закріплення території за Київським річковим портом » і на яку було видано державний акт.

Предметом спору у цій справі є право користування спірною земельною ділянкою, відновлення порушеного права зі сторони третьої особи, яка, як і позивач, на підставі рішень владних органів претендує на користування зем лею. Тобто між даними особами існує спір про право, що в свою чергу виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС суд закриває провадження у справі, якщо її не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Оскільки порушення провадження у справі та її розгляд помилково здійснено за правилами КАС, усі постановлені у справі судові рішення відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 230 цього Кодексу підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю (Вісник Верховного Суду України. -2007. - №6 (82). - С. 15 16).