Чи вправі апеляційний суд, виходячи за межі доводів апеляційної скарги, перевіряти законність судового рішення в частині, що не оскаржена, а також судових рішень, що не оскаржені?

Право апеляційного суду вийти за межі доводів апеляційної скарги передбачено частинами 3 і 4 ст. 303 ЦПК.

Апеляційний суд зобов'язаний мотивувати вихід за межі доводів апеляційної скарги в своєму рішенні, оскільки безпідставне використання цього права являється процесуальним порушенням, яке буде підставою для скасування такого судового рішення в касаційному порядку.

При виході за межі доводів касаційної скарги суд не вправі перевіряти законність судових рішень в тій частині, в якій вони не оскаржені, оскільки це буде порушенням принципу диспозитивності цивільного процесу.

Також суд апеляційної інстанції не вправі перевіряти законність судових рішень відносно осіб, які не подали апеляційну скаргу. У даному випадку судове рішення щодо цих осіб може бути й незаконним, проте в силу змагальності та диспозитивності процесу ці особи самі визначають свою процесуальну поведінку: оскаржити рішення чи ні. Якщо вони рішення не оскаржили, значить погодились з ним і після набрання ним чинності зобов'язані будуть його виконати.

Наведемо такий приклад із судової практики.

У лютому 2003 р. ПП "Укрфінсервіс" пред'явило позов до Г. про визнання договору дарування нежитлових приміщень недійсним і позивач просив накласти арешт на спірне майно з метою забезпечення позову.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 13.02.2003 р. застосовані заходи забезпечення позову накладенням арешту на спірні нежитлові приміщення.

Ухвалою цього ж суду від 3.06.2003 р. відмовлено відповідачу в задоволенні клопотання про відмову в прийнятті позовної заяви та скасування заходів забезпечення позову, задоволено клопотання позивача і провадження у справі зупинено до розгляду Верховним Судом України цивільної справи за позовом Г. до Л. про стягнення боргу та за зустрічним позовом про визнання договору нежитлового приміщення недійсним.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 31.07.2003 р. апеляційна скарга Г. задоволена, ухвали суду першої інстанції від 13.02.2003 р. та 3.06.2003 р. скасовані, провадження у справі закрито з тих підстав, що пред'явлений позов є тотожним позовом, який був розглянутий Дзержинським районним судом м. Харкова з ухваленням рішення 27.09.2002 р.

Верховний Суд України своєю ухвалою від 9.11.2005 р. ухвалу апеляційного суду від 31.07.2003 р. скасував, аух-валу районного суду від 3.06.2003 р. залишив у силі, виходячи з наступного.

Зазначивши про те, що пред'явлений позов ПП "Укрфінсервіс" не є тотожним, оскільки суб'єктний склад сторін змінився, суд касаційної інстанції також послався на те, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги ст. 301 ЦПК 1963 р. (ст. 303 ЦПК 2004 р.), так як безпідставно скасував ухвалу суду першої інстанції від 13.02.2003 р. про забезпечення позову, яка взагалі в установленому порядку не оскаржувалась.

Г. ставив питання про скасування заходів забезпечення позову і воно вирішується судом першої інстанції в порядку ст. 155 ЦПК 1963 р. (ст. 154 ЦПК 2004 р.) (УхвалаВСУ у справі № 6 14503кс03).

Системний аналіз ст. 303 ЦПК вказує на те що, суд апеляційної інстанції в певних випадках може вийти за межі доводів апеляційної скарги, але щодо рішення суду, а не щодо справи, оскільки перевіряється законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, а не цивільної справи в цілому.

Разом з тим, не є виходом за межі доводів апеляційної скарги у разі, якщо особа, яка подала скаргу, просить про скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд, а суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення або змінює рішення, або навпаки, оскільки таким чином суд застосовує надані йому законом повноваження на застосування норм права.

Чи не буде виходом за межі доводів апеляційної (касаційної) скарги скасування окремої у хвали при скасуванні при апеляційному (касаційному) перегляді судового рішення, якщо окрема ухвала не оскаржувалась?

Відповідно до ст. 211 ЦПК суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов.

Суд з власної ініціативи вирішує питання про доцільність постановлення окремої ухвали, однак він не може (і не має права) залишатися байдужим свідком виявлених при розгляді справи незаконних дій, порушення правових норм, він повинен активно протидіяти цьому.

У керівних роз'ясненнях - постановах Пленуму Верховного Суду України постійно звертається увага суду про необхідність більш повно виявляти причини та умови, які сприяли виникненню цивільних правопорушень і реагувати окремими ухвалами: п. 23 постанови № 9 від 21.12.1990 р. (з відповідними змінами) "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції"; п. 33 постанови № 9 від 6.11.1992 р. (з відповідними змінами) "Про практику розгляду судами трудових спорів"; п. 26 постанови № 6 від 27.03.1992 р. (з відповідними змінами) "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" та в інших.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.1997 р. "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" особливо вказується на те, що при постановленні окремих ухвал слід мати на увазі, що ці ухвали повинні ґрунтуватися на достовірно встановлених фактичних даних.

Окремі ухвали стосуються питань, які виходять за межі основного спору, але пов'язані з ним і направлені на усунення виявлених порушень закону, недоліків в роботі організацій тощо.

Таким чином, оскільки окрема ухвала взаємопов'язана та безспірно стосується одного й того ж самого предмета позову, то вона підлягає скасуванню при скасуванні судового рішення й без окремої скарги на таку ухвалу, тому вищестоящий суд при вчиненні таких дій не виходить за межі доводів скарги.

Відповідно до ст. 304 ЦПК в апеляційному суді справа розглядається за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою про апеляційне оскарження. Які саме загальні положення ЦПК апеляційний суд не застосовує?

Апеляційний суд при розгляді справи керується правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою ЦПК про апеляційне провадження. Зазначені правила можуть застосовуватися в апеляційній інстанції з урахуванням конкретних обставин, оскільки при розгляді справи в апеляційній інстанції суд повторно розглядає справу, перевіряє законність і обґрунтованість рішення та в певних випадках, визначених частинами 3 і 4 ст. 303 ЦПК, може вийти за межі доводів апеляційної скарги або перевірити справу в повному обсязі (справи окремого провадження).

У даному випадку апеляційний суд виконує свій публіч-но-правовий обов'язок по забезпеченню правильного застосування при розгляді справи положень Конституції України та інших норм матеріального і процесуального права.

В апеляційній інстанції не застосовуються, зокрема, правила про пред'явлення зустрічного позову (ст. 123 ЦПК), про прийняття позову третьої особи із самостійними вимогами (ст. 125 ЦПК), про вступ у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК), про об'єднання і роз'єднання позовів (ст. 126 ЦПК), про недопустимість розгляду справи у відсутності позивача, від якого не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (ч. З ст. 169 ЦПК), так як згідно з ч. 2 ст. 305 ЦПК неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає апеляційному розглядові справи.

Лише в суді першої інстанції справа може розглядатися за участю народних засідателів у випадках, передбачених законом (ч. 4 ст. 234 ЦПК). Не підлягає застосуванню в суді апеляційної інстанції інститут підсудності (глава 1 розділу III ЦПК), завдяки якому розмежовується компетенція між судами загальної юрисдикції усередині самої судової системи при розгляді справи по першійінстанції, не діють норми про передачу справи з одного суду до іншого (ст. 116 ЦПК).

У суді апеляційної інстанції суттєво обмежені права осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів. Відповідно до ч. 2 ст. 303 ЦПК нові докази приймаються апеляційним судом, якщо особа доведе, що суд першої інстанції неправомірно відмовив в їх дослідженні або їх неподання було зумовлено поважними причинами.

Аналогічно обмежені права осіб, які беруть участь у справі, на заявлення клопотання про виклик свідків (ст. 136 ЦПК), витребування доказів (ст. 137 ЦПК), призначення експертизи (ст. 143 ЦПК), оскільки зазначене можливе лише в разі, якщо таке клопотання заявлялось в суді першої інстанції і неправомірно було відхилено, оскільки це пов'язано з дослідженням нових доказів.

Судові рішення суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, набирають законної сили по закінченню строку на апеляційне оскарження, а в разі оскарження - після розгляду справи апеляційним судом (ст. 223 ЦПК). Судові рішення апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК).