Як визначається юрисдикційність та підсудність розгляду клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні?

Загальні правила розмежування компетенції між судами різних юрисдикцій визначені ст. ст. 15-17 ЦПК, ст. 17 КАС, ст. ст. 1, 12 ГПК. Зазначені питання можуть вирішуватись також і міжнародними договорами, які в силу ст. 9 Конституції України входять до національного законодавства України.

Крім того, лише в ЦПК міститься глава (VIII) щодо процедури розгляду та вирішення справ за клопотаннями про визнання та виконання рішень іноземних судів. Проте у проекті ГПК в главі 35 містяться норми щодо такої ж процедури для господарських судів (Закон і бізнес. - 2004. - № 36).

Таким чином, в силу загальновизнаних принципів міжнародного права, а саме: територіальної цілісності і суверенної рівності держав, визнання та виконання рішення іноземного суду на території будь-якої держави можливо лише на підставі відповідних норм національного законодавства (принцип закону суду) або міжнародного договору.

З урахуванням наведеного, суди загальної юрисдикції розглядають справи щодо визнання та виконання рішень іноземних судів, якщо міжнародними договорами, угодами, стороною яких є Україна, не передбачено інше. Також сторони між собою можуть домовитись про вирішення їх спору в господарському суді. Наприклад, так передбачено п. 2 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписаної урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у м. Києві 20.03.1992 р. (Угода підписана республіками Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Казахстан, Туркменистан, Узбекистан, Киргизькою Республікою, Російською Федерацією та Україною), за винят-ками, передбаченими у пунктах 3 і 4 ст. 4 даної Угоди.

Підсудність розгляду клопотань стягувача про визнання та виконання рішень іноземних судів визначена ст. 392 ЦПК. Таке клопотання розглядається за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік; місцем перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік ( ст. 3). Згідно зі ст. 29 ЦК місце проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважено або тимчасово.

Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника. Так, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визначено, що об'єкт нерухомого майна - це земельні ділянки, а також об'єкти розташовані на земельній ділянці (будівля, споруда тощо), переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. З метою надання в інтересах юридичних та фізичних осіб інформації про зареєстровані бюро технічної інвентаризації права власності на нерухоме майно або про відсутність зареєстрованих прав здійснюється реєстрація прав власності на нерухоме майно.

Чи вправі суд зупинити вирішення питання про визнання та виконання рішення іноземного суду в Україні у разі подання боржником скарги на це рішення у вищестоящу судову інстанцію держави, суд якої ухвалив рішення?

Зупинення провадження у справі у такій ситуації на підставі ст. 201 ЦПК являється незаконним.

Так, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

Разом з тим, суд приймає до розгляду клопотання про надання дозволу про визнання та на примусове виконання рішення іноземного суду, якщо воно набрало законної сили (статті 396, 400 ЦПК). У такому разі бажання боржника оскаржити рішення ще в одну вищестоящу судову інстанцію держави, суд якої ухвалив таке рішення, не є підставою для зупинення провадження у справі. Якщо надійшло судове рішення, в якому не зазначено про набрання ним законної сили, то суд відмовляє в задоволенні такого клопотання.

Судовий орган якої держави - учасниці Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладеною державами — членами»СНД у м. Мінську 22 січня 1993р. (далі - Конвенція), вправі розглядати справи про розірвання шлюбу, якщо подружжя являються громадянами однієї держави, але проживають на території різних держав?

Загальні положення, що стосуються визначення компетенції судових установ щодо розгляду сімейних справ, вказані в ст. 20 Конвенції, п. 1 якої зазначає: «Якщо в частинах ІІ-У цього розділу («Правові відносини по цивільним і сімейним справам») не встановлено інше, позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірної сторін, пред'являються незалежно від їх громадянства в суди цієї Договірної сторони».

У п. 1 ст. 29 Конвенції визначена компетенція установ держав-учасниць Конвенції стосовно справ про розірвання шлюбу між подружжям, що являються громадянами однієї держави.

Названа колізійна норма використовує два критерії визначення юрисдикції: громадянство подружжя та їх місце проживання. При цьому положення перше приведеної норми визначає компетенцію судових установ на предмет розгляду справ про розірвання шлюбу виключно на основі принципу громадянства подружжя. Що ж стосується місця проживання подружжя, які є громадянами однієї держави, то в цьому випадку застосування норм Конвенції виключається, а компетенція судової установи визначається виключно на основі норм національного законодавства держави їх проживання.

Таким чином, норма п. 1 ст. 29 Конвенції надає подружжям, які мають громадянство однієї держави і проживають на території іншої держави, право вибору звернення в судові установи держави, громадянами якої вони є, або держави, на території якої вони проживають.

Проте, визначаючи зазначеним способом компетенцію судових установ держав-учасниць Конвенції щодо розгляду справ про розірвання шлюбу між подружжям, які проживають на території різних держав, Конвенція не виключає застосування встановленого нею загального правила про підсудність позову судовій установі держави за місцем проживання подружжя - відповідача (п. 1 ст. 20 Конвенції). Отже, коли подружжя, які є громадянами однієї держави, але проживають на території різних держав, компетентні розглядати це питання також судові установи держав за місцем проживання громадян.

Яким судом вирішується питання про видачу дубліката виконавчого листа у справі про визнання та виконання рішення іноземного суду: судом, що дозволив примусове виконання на території України зазначеного судового рішення чи судом, що ухвалив рішення?

Відповідно до ч. 1 ст. 390 ЦПК рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Згідно з ч.І ст. 370 ЦПК замість втраченого оригіналу виконавчого листа суд, яки видав виконавчий лист, має право за заявою стягувача або поданням державного виконавця видати його дублікат.

Зокрема, ч. З ст. 54 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладеною державами - членами СНД у м. Мінську 22 січня 1993 p., передбачено, що порядок примусового виконання рішення іноземного суду визначається за законодавством Договірної сторони, на території якої повинно здійснюватись примусове виконання.

Таким чином, процесуальне питання про видачу дубліката виконавчого листа розглядається тим судом, що надав дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду на території України.

Чи може бути відмовлено у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, наприклад, Російської Федерації, про відібрання малолітньої дитини, якщо на час ухвалення рішення дитина проживала на території України?

Відповідно до ч. 1 ст. 390 ЦПК рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Україна і Російська Федерація є учасниками Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладеною державами - членами СНД у м. Мінську 22 січня 1993 р. (далі -Конвенція).

Відповідно до статей 53 і 54 цієї Конвенції суд, що розглядає клопотання про визнання і примусове виконання рішення, обмежується встановленням того, що умови, передбачені Конвенцією, дотримані. У разі, якщо умови дотримані, суд ухвалює судове рішення про примусове виконання.

Підстави для відмови у наданні дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду передбачаються міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а якщо в них такі випадки не передбачено, то ці підстави зазначені в ч. 2 ст. 396 ЦПК.

Щодо вказаної Конвенції, то такі підстави передбачені в ст. 55. Крім того, ст. 32 даної Конвенції встановлено, що правовідносини батьків і дітей визначаються за законодавством Договірної сторони, на території якої постійно проживають діти. У справах про правовідносини між батьками і дітьми компетентним є суд Договірної сторони, законодавство якої підлягає застосуванню при вирішенні спору.

Таким чином, якщо діти постійно проживають з кимсь з батьків на території України, то спір, що виник між батьками щодо місця проживання і виховання їх дітей, підлягає вирішенню у відповідності до ст. 32 Конвенції компетентним судом України і за законодавством України.

Виходячи з наведеного, а також згідно з п. З ч. 2 ст. 396 ЦПК при надходженні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення Російської Федерації щодо відібрання дитини за позовом його батька, що проживає в Російській Федерації, якщо доведено, Що дитина постійно проживає з іншим батьком на території України, суд відмовляє у задоволенні клопотання.

В якому порядку повинні виконуватися судові доручення іноземних судів про вручення повісток та інших документів у тому разі, коли особа, якій такі документи повинні бути вручені, ухиляється від їх отримання? Чи вправі суд не виконувати судові доручення, якщо надані документи не переведені на українську мову?

Статтею 80 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у разі, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку ^становленому Цивільним процесуальним кодексом України або міжнародним договором України.

Відповідно до ч. 2 ст. 415 ЦПК виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення процесуальні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку.

Застереження про публічний порядок міститься у ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право». У ній зазначено, що норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати неможливо, застосовується право України.

Відмова в застосуванні права іноземної держави не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.

Таким чином, питання вручення судових та інших документів вирішуються на підставі українського і міжнародного права.

Взаємодія судів України з судовими органами інших держав з цього питання, а також щодо виконання за кордоном інших процесуальних дій регулюються Конвенцією з питань цивільного процесу (Гаага, 1954) і угодами про взаємну правову допомогу, укладеними Україною з іншими державами.

Відповідно до Законів України від 19.10.2000 року № 2052-ІП та № 2051-ІП з 26.11.2000 року набрали чинності для України Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (Гаага, 1965) і Конвенція про отримання за кордоном доказів з цивільних і торгових справ (Гаага, 1970) із заявами та застереженнями. Цими заявами і застереженнями передбачено, зокрема, що названим у конвенціях центральним органом в Україні є Міністерство юстиції України, яке складає підтвердження про вручення документів і забезпечує передачу документів у цивільних або комерційних справах центральному органу юстиції іншої держави.

Порядок вручення таких документів встановлений ст.ст. 3-6 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і комерційних справах від 15.11.1965 р. (Гаага).

Так, у ст. 5 даної Конвенції встановлено, що центральний орган запитуваної держави вручає або передає документ самостійно або іншим чином забезпечує його вручення чи у відповідності з порядком, передбаченим законодавством цієї держави для вручення чи передачі документів особам, які знаходиться на її території, або, за клопотанням заявника, в окремому порядку, якщо такий порядок не являється несумісним з українським законодавством.

Тобто, для організації виконання судового доручення іноземного суду центральний орган - Міністерство юстиції України направляє документи іноземного суду українському суду за місцем знаходження адресата для вручення. Оскільки виконання зазначеного доручення покладено на суд, то оформлення доручення повинно проводитись суддею.

Для вручення документів фізичній особі суддя повинен викликати його в суд, направивши повідомлення відповідно з положеннями ст. ст. 74-76 ЦПК.

Стаття 6 Конвенції зобов'язує уповноважений на здійснення цієї дії орган зазначити причини невручення документів, які можуть бути з'ясовані суддею при повідомленні особи. Після виконання названих дій суддя оформлює свідоцтво за зразком, доданому до Конвенції. У ньому підтверджується факт вручення документів і наводяться дані про спосіб, місце і дату їх вручення, а також зазначається особа, якій вони вручені. Якщо документ не представляється можливим вручити, то на підставі відомостей, отриманих при повідомленні особи, суддя повідомляє причини невручення.

Відповідно до ст. 7 ЦПК цивільне судочинство здійснюється державною мовою. Відповідно, у разі, якщо документи надані без перекладу, суд вправі відмовити у виконанні такого судового доручення.

Разом з тим, деякі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, також можуть передбачати норми про мову взаємовідносин щодо правової допомоги. Так, статтею 7 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 30.10.1992 р. встановлено, що при наданні правової допомоги кожна з Договірних Сторін користується державною мовою своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів на державну мову іншої Сторони або на англійську мову. Ст. 17 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеній державами - учасницями СНД 7.10.2002 р. у м. Кишиневі, передбачено, що клопотання складається державною мовою запитуючої Сторони. До них додаються переклади на державну мову запитуваної Сторони або на російську.

Договором між СРСР і Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги по цивільним, сімейним та кримінальним справам від 15.07.1958 р. (обов'язковою для України як для правонаступниці СРСР згідно із Законом України від 12.09.1991 р. «Про правонаступ-ництво України») передбачена можливість вручення документів без їх перекладу з добровільної згоди адресата, якщо особа в достатній мірі володіє мовою, на якій складені документи, що підлягають врученню. У цьому випадку суд не може відмовити у виконанні такого судового доручення.