Чи може сторона, яка визнала обставини в суді першої інстанції, відмовитись від такого визнання в суді апеляційної інстанції?

Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

У ст. 178 ЦПК, яка розміщена в главі, що регулює судовий розгляд у суді першої інстанції, зазначено про право сторони відмовитись від раніше визнаної обставини. Так, відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

Згідно з ч. 1 ст. 304 ЦПК справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою про апеляційне провадження.

Крім того, ст. 303 ЦПК передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку суд має право досліджувати нові докази при умові поважності їх неподання до суду першої інстанції.

Хоча в цій статті зазначено про нові докази, а не про нові обставини (факти), як це мало місце в ст. 301 ЦПК 1963 р., проте це немає якогось особливого значення, оскільки докази завжди обґрунтовують якійсь фактичні обставини. У даному випадку докази обґрунтовують нові обставини.

Таким чином, якщо сторона, яка відмовляється від визнаної раніше обставини, доведе поважність причин неподання таких доводів суду першої інстанції (наприклад, докази обману, насильства, внаслідок яких вона визнала обставину, з'явилися пізніше тощо) і така відмова буде прийнята апеляційним судом з постановлениям відповідної ухвали, то апеляційний суд може зазначене врахувати і ухвалити судове рішення у відповідності до встановленого.

В яких випадках апеляційний суд може встановлювати нові обставини та досліджувати нові докази?

Відповідно до ст. 303 ЦПК апеляційний суд при перевірці законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У системному зв'язку п. 6 ч. З ст. 295 та ч. 2 ст. 303 ЦПК апеляційний суд може встановлювати нові обставини в тому разі, коли їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи ( з урахуванням положень про належність та допустимість доказів), які особа не мала можливості подати суду першої інстанціїз поважних причин, доведених нею, чи неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або можуть бути перевіреними судом апеляційної інстанції доказами, які судом першої інстанції досліджувались з порушенням встановленого порядку (наприклад, з порушенням порядку допиту свідків).

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші учасники процесу мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Надання особою, яка бере участь у справі, в суд апеляційної інстанції доказів, які вона без поважних причин не надала суду першої інстанції, виключає можливість їх прийняття і дослідження судом апеляційної інстанції та розцінюється як процесуальний недогляд або зловживання правом цієї особи.

Про прийняття і дослідження нових доказів, як і відмови в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок як в протокольній ухвалі при обговоренні заявленого клопотання, так і в судовому рішенні.

Дослідження нових доказів можливе в наступних випадках: докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала і не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин (не залежних від нього) не міг надати їх до суду; додаткові докази, які витребову-вались раніше, появилися після прийняття рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необгрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.

У ст. 303 ЦПК нічого не вказано про право апеляційного суду переоцінювати встановлені судом першої інстанції докази. Чи вправі апеляційний суд, крім дослідження нових доказів, переоцінювати докази, встановлені місцевим судом?

Межі розгляду справи апеляційним судом, встановлені ст. 303 ЦПК, передбачають право апеляційного суду не лише встановлювати нові обставини та досліджувати у певних випадках нові докази, а й переоцінювати докази, встановлені та оцінені судом першої інстанції. Так, ч. 2 ст. 303 ЦПК вказує на те, що апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку.

Разом з тим, переоцінюючи докази, встановлені судом першої інстанції, апеляційний суд, керуючись загальними положеннями щодо оцінки доказів, передбаченими ст. 212 ЦПК, зобов'язаний також зазначити, які порушення були допущені судом при дослідженні доказів та вирішенні справи.

Наведемо такий приклад із судової практики.

У серпні 2003 р. позивач звернувся до суду з позовом до інших відповідачів, органу приватизації в особі виконавчого комітету Іллічівськом міської ради про визнання права на жиле приміщення, визнання незаконнимрозпорядження органу приватизації про приватизацію жилого приміщення та визнання недійсним свідоцтва про право власності на жиле приміщення.

Зазначав, що відповідачі проживають у спірній квартирі. У цій же квартирі від народження проживав і продовжує проживати й він. До вересня 1991 р. позивач був прописаним у квартирі, однак у зв'язку з працевлаштуванням у Іллічівському морському порту та можливістю стати на квартирний облік за місцем роботи він виписався з квартири та 18 вересня 1991 року прописався в гуртожитку за місцем роботи. Як член сім'ї наймача він продовжував проживати в спірній квартирі.

Посилаючись на те, що без його відома та згоди відповідачі приватизували квартиру, чим порушили його право на житло, позивач просив визнати право на вказане жиле примі іцення, визнати незаконним розпорядження органу приватизації про приватизацію жилого приміщення та визнати недійсним свідоцтво про право власності на жиле приміщення.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 31.10.2003 р. у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 30.03.2004 р. вказане рішення місцевого суду скасовано, позов задоволено. Визнано за позивачем право користування спірною квартирою. Визнано недійсними розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право власності на спірну квартиру, видане 7 лютого 2002 р. Іллічівською міською радою відповідачам.

Верховний Суд України, переглядаючи в касаційному порядку зазначену справу, в своїй ухвалі від 13.09.2006 р. зазначив наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач проживав у спірній квартирі як член сім'ї наймача з 1972 року.

У 1991 році він виписався зі спірної квартири та обрав постійним місцем свого проживання гуртожиток за місцем роботи — в Іллічівському морському порту. За місцем роботи позивач з 20 грудня 1991 р. перебував на квартирному обліку. На час приватизації відповідачами спірної квартири позивач у ній не проживав і членом сім'ї наймачів не був, а продовжував перебувати на квартирному обліку за місцем роботи.

Підставами для скасування рішення місцевого суду апеляційна інстанція зазначила неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи й виходила з того, що на день приватизації спірної квартири позивач у ній проживав і мав статус члена сім'ї наймача.

Проте з таким висновком апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки в порушення вимог ч. З ст. 309 ЦПК 1963 року (ч. 2 ст. 303 ЦПК 2004 р.), переоцінивши досліджені місцевим судом докази, колегія не зазначила, які процесуальні норми при встановленні фактичних обставин порушив суд першої інстанції, як і ким порушені вимоги Закону України від 19.06.92 р. « Про приватизацію державного житлового фонду» та Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян від 15.09.92 р., що призвело до неправильного вирішення справи.

Установивши, що на день приватизації спірної двокімнатної квартири позивач набув статусу особи, яка постановлена за місцем роботи на квартирний облік як така, що не забезпечена житлом (проживає за місцем прописки в гуртожитку), місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що зазначене виключало можливість мати право на приватизацію житла в спірній квартирі, де проживають відповідачі та з якої позивач виписався добровільно (Закон і бізнес. - 2006. -№ 44. - С. 14).

Відповідно до п. (і ч. і ст. 301 ЦПК України при підготовці справи до розгляди апеляційним судом передбачена можливість вирішення клопотання осіб, які беруть участь у справі, про виклик свідків, витребування доказів тощо. Напевне, йдеться про нові докази. Разом з тим, у ч. 2 ст. 303 ЦПК передбачено випадки, коли апеляційний суд може дослідити нові докази, але в стадії розгляду справи, тобто вислухавши думку інших учасників процесу. Чи немає колізії правових норм щодо строку прийняття, витребування та дослідження апеляційним судом нових доказів?

Дійсно, у даному випадку є певна законодавча непослідовність і вирішення цього питання потребує від суддів апеляційного суду врахування такого поняття як системний аналіз процесуальних норм та розуміння їх змісту і направленості.

Тому здійснення підготовчих дій, зазначених в п. 6 ч. 1 ст. 301 ЦПК слід логічно пов'язувати з положеннями ч. 2 ст. 303 ЦПК, що регулює межі розгляду справи апеляційним судом і можливість апеляційного суду досліджувати нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Вважаємо, що ці дії необхідно виконувати в підготовчій частині апеляційного розгляду справи по суті. Цим самим буде виконаний принцип цивільного судочинства, який випливає із положені, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, тобто принцип передбачуваності (або прогнозованості) дій апеляційного суду для учасників процесу. Так, учасники процесу, які готуються до апеляційного розгляду справи, вправі підготовлювати свою позицію у справі з урахуванням того, що апеляційний суд не прийме нових доказів, якщо будуть відсутні поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції. Інакше це буде порушенням вимогидотримання цивільної процесуальної форми, а також можна вести мову про прийняття апеляційним судом недопустимих доказів (ст. 59 ЦПК). Крім того, учасники процесу мають право висловити свою думку щодо можливості прийняття чи неприйняття до апеляційного розгляду нових доказів.

З урахуванням наведеного, вбачається необхідним, аби законодавець уточнив зазначене положення закону, яке практикою сприймається неоднозначно.