5. Власний капітал підприємств та їх платоспроможність

Власний капітал — це одна з основних категорій, що характеризує економічний стан підприємства. Під власним капіталом розуміють частину авансованого капіталу, що сформована за рахунок різних джерел, є власністю підприємства і кількісно визначається як різниця між його активами і зо­бов’язаннями (позичковим капіталом).

Чим більша вартість власного капіталу, тим за інших однакових умов міцні­ший фінансовий стан підприємства, тим більше воно має підстав йти на діловий ризик, розраховувати при цьому на одержання кредитів. Без знання величини власного капіталу підприємства жоден кредитор не прийме рішення про надан­ня йому позики навіть у невеликому розмірі.

Власний капітал, відповідно до П(С)БО 1 «Баланс» відображається в першо­му розділі пасиву балансу річних бухгалтерських звітів підприємств усіх форм власності і господарювання, тут же наведені й складові цього капіталу:

статутний капітал — зафіксована в установчих документах загальна вар­тість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства;

пайовий капітал — сума пайових внесків членів спілок та інших підпри­ємств, що передбачена установчими документами. Ця складова власного капі­талу характерна для виробничих сільськогосподарських кооперативів. У даних підприємствах джерелом пайового капіталу є пайові внески членів і асоційова­них членів кооперативу;

додатковий вкладений капітал — це сума, на яку вартість реалізації випу­щених акцій перевищує їх номінальну вартість. Інші (неакціонерні) підприємс­тва в цій складовій власного капіталу відображають суму активів, яку вкладено засновниками понад статутний капітал;

інший додатковий капітал — це сума дооцінки необоротних активів, а та­кож вартість таких активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних чи фізичних осіб;

резервний капітал — сума резервів, створених відповідно до чинного зако­нодавства або установчих документів за рахунок прибутку підприємства. Резер­вний капітал є обов’язковою складовою власного капіталу усіх видів господар­ських товариств, які згідно з чинним законодавством зобов’язані створювати такий капітал. Його можуть створювати й інші типи підприємств. Використову­ється резервний капітал для покриття збитків, непередбачених витрат тощо;

нерозподілений прибуток {непокритий збиток) — сума прибутку, реінвес- тована в підприємство, або сума непокритого збитку. Це по суті прибуток, що залишається після виплати доходів власникам (дивіденди) та відрахувань на поповнення резервного капіталу. Що стосується непокритого збитку, то його сума відображається в дужках і вираховується при визначенні підсумку власно­го капіталу¹;

неоплачений капітал — це заборгованість власників (учасників) за внеска­ми до статутного капіталу. Сума такої заборгованості наводиться в дужках і ви­раховується при визначенні підсумку власного капіталу;

вилучений капітал — фактична собівартість акцій власної емісії акціонер­них товариств або часток, викуплених товариством у його учасників. Сума ви­лученого капіталу наводиться в дужках і підлягає вирахуванню за визначення величини власного капіталу.

Власний капітал, взятий разом із зобов’язаннями підприємства, дорівнює сумі активів даного підприємства, тобто виводиться баланс засобів, що знахо­дяться в його розпорядженні. Відсоткове співвідношення між окремими скла­довими власного капіталу називають структурою цього капіталу. При її ви­значенні неоплачений і вилучений капітал до уваги не беруться. Це ж стосується і непокритих збитків.

Який же конкретно економічний зміст категорії власного капіталу підприєм­ства? Відповідь на це запитання одержимо, аналізуючи такий приклад. Якщо, скажімо, активи підприємства становлять 12 500 тис. грн, а загальні зобов’я-

зання 5100 тис. гри, це означає, що власний капітал становить 7400 тис. гри. Іншими словами, якби підприємство продало всі свої активи за вартістю, відо­браженою в балансі станом на кінець звітного року і сплатило всі свої зо­бов’язання, в нього залишилося б 7400 тис. грн власних коштів.

Частина цих коштів матеріалізована в основних і оборотних засобах, а час­тина перебуває у вигляді грошових коштів і коштів у розрахунках. І якби під­приємство використало ці грошові кошти на придбання, наприклад, обладнан­ня, техніки, тоді розмір власного капіталу, а також сума активів від цього не змінилися б. Набуває лише незначних змін структурне співвідношення між окремими елементами активу балансу.

Але якщо підприємство взяло кредит і придбало обладнання чи техніку, то при цьому власний капітал не зміниться, але відбудуться зміни в активі і пасиві балансу — за інших однакових умовах вони зростуть на величину взятого кре­диту. Власний капітал підприємства зростає за збільшення прибутку підприємс­тва в разі його реінвестування і використання на поповнення резервного капі­талу.

Ці прості приклади дають підстави стверджувати, що існує тісний взаємо­зв’язок і різне співвідношення між власним і позичковим капіталом, а також іс­тотний вплив такого співвідношення на авансований капітал, який значною мі­рою репрезентує розмір підприємства і його вартість.

Насамперед зазначимо, що авансований капітал АК може зростати без змін величини власного капіталу ВК за рахунок кредитів та інших залучених коштів. За такої ситуації буде знижуватися коефіцієнт незалежності як відношення вла­сного капіталу до авансованого. І якщо за такого зниження він не переходить критичної межі (0,5 і нижче), то таке зростання авансованого капіталу підпри­ємства, за інших однакових умов, слід розглядати як позитивний крок у його розвитку, оскільки збільшуватимуться масштаби виробництва і потенційні мо­жливості для підвищення його ефективності. Але при цьому необхідно мати на увазі, що реальна (чиста) величина авансованого капіталу за такого його зрос­тання залишиться незмінною.

З огляду на сказане особливо важливо простежити за змінами величини вла­сного капіталу. Його зростання може відбуватися двома шляхами. Перший — завдяки скороченню боргових зобов’язань. У результаті такого скорочення ава­нсований капітал залишається незмінним, але збільшується чиста (реальна) йо­го величина ВК, зростає коефіцієнт незалежності підприємства, що є свідчен­ням зміцнення його фінансового стану. Але можливості для нарощування масштабів виробництва залишаються у підприємства незмінними з огляду на величину функціонуючих ресурсів.

Другий шлях — реінвестування отриманого прибутку в основний капітал і в приріст оборотного капіталу. Як наслідок водночас зростає і авансований капі­тал. При цьому можлива ситуація, коли ААК = АВК , тобто авансований капі­тал зростає на таку ж абсолютну вартісну величину, як і власний капітал. Кое­фіцієнт фінансової незалежності в цих умовах підвищується, фінансовий стан підприємства зміцнюється, можливості для нарощування масштабів виробницт­ва і підвищення ефективності зростають.

Можливий і такий варіант зростання авансованого і власного капіталу, за якого ААК > АВК , оскільки тут ААК = АВК + АПК , де АПК — приріст позичко­вого капіталу. Тобто в даному випадку приріст АК формується як за рахунок приросту ВК, так і приросту ПК. І якщо в цих умовах АВК = АПК , то коефіці­єнт незалежності уже буде знижуватися, не кажучи вже про ситуацію, коли дВК < АПК . Математично доводиться, що коефіцієнт фінансової незалежності в умовах зміни АК, ВК і ПК тоді залишається незмінним, коли АВК : АПП = 1,2, тобто коли приріст власного капіталу перевищуватиме приріст позичкового ка­піталу на 20 %.

Зрозуміло, що даний коефіцієнт буде зростати в разі, коли АВК: АПК > 1,2. Цей варіант зростання авансованого капіталу є найбільш прийнятним, оскільки при цьому збільшується його чиста величина, зростають можливості для наро­щування масштабів виробництва і підвищення його ефективності, зміцнюється фінансовий стан підприємства.

Прийнятним для нього може бути і такий варіант зростання авансованого капіталу, коли АВК = АПК і навіть, коли АВК < АПК, але за умови, що при цьому коефіцієнт незалежності не знижується за критичну межу.

Від величини і структури авансованого та власного капіталу безпосередньо залежить платоспроможність і ліквідність підприємства.

Платоспроможність підприємства — це його здатність витримувати зби­тки і повертати борги за рахунок наявних у нього активів.

Формально підприємство можна вважати платоспроможним, коли продаж його всіх активів дозволяє повернути всі борги, тобто розрахуватися за всіма зобов’язаннями. Зрозуміло, що більш платоспроможним буде те підприємство, яке має більше плюсове сальдо власного капіталу. Проте інформація про плато­спроможність підприємства є недостатньою, оскільки не враховує його ліквід­ність.

Ліквідність підприємства — це здатність підприємства виконувати зо­бов’язання по заборгованості точно в момент настання терміну платежу.

Отже, коли йдеться про ліквідність суб’єкта господарювання, то потрібно брати до уваги термін продажу окремих елементів авансованого капіталу і мо­жливість такого продажу взагалі.

Тому для оцінки фінансового стану підприємства важливо проаналізувати ліквідність балансу, під якою розуміють можливості погашення зобов’язань за рахунок відповідних статей активу підприємства, що мають різну ступінь лікві­дності, тобто неоднакову швидкість перетворення в готівку. Саме за цим крите­рієм активи підприємств можна згрупувати в чотири групи. Наведемо один з варіантів такого групування.

1. Активи, що мають моментальну (абсолютну) ліквідність, — грошові кош­ти та їх еквіваленти.

2. Активи, що швидко реалізуються: поточні фінансові інвестиції, акцепто­вані банком векселі, депозитні сертифікати, а також засоби в розрахунках - відвантажені товари і виконані роботи, строк оплати яких не настав, інша дебі­торська заборгованість з високою ймовірністю повернення в термін 12 міс. з да­ти балансу, тварини на вирощуванні і відгодівлі.

3. Активи, що повільно реалізуються, — виробничі запаси, готова продукція, частина дебіторської заборгованості, що немає високої ймовірності погашення і часто може бути стягнута через арбітражні і судові органи. Є підстави включати до цієї групи і частину основних засобів, на які є попит і які можуть бути реалі­зованими. Дискусійним залишається питання включення до цієї групи незавер­шеного виробництва, адже воно може бути реалізованим лише в складі цілісно­го майнового капіталу. Тому виправдано цей елемент активу включати до наступної четвертої групи.

4. Активи, що важко реалізуються, — нематеріальні активи, основні засоби, незавершене будівництво, незавершене виробництво, довгострокова дебіторсь­ка заборгованість і довгострокові фінансові інвестиції.

Відповідно до такого поділу активу балансу здійснюють поділ на чотири групи зобов’язань підприємства за критерієм терміновості їх погашення з ме­тою зіставлення цих груп з відповідними їм групами активу балансу. На основі такого зіставлення робиться висновок про ліквідність балансу, тобто про плато­спроможність підприємства.

До першої групи відносять термінові зобов’язання, а саме: довгострокові кредити та позики, непогашені в строк, а також розрахунки по оплаті праці, з бюджетом і позабюджетних платежах, по виданих векселях, по страхуванню, заборгованість за товари, роботи і послуги, неоплачені в строк.

До другої групи відносять короткострокові зобов’язання, наприклад, корот­кострокові кредити банків, короткострокові залучені кошти, частина заборгова­ності по довгострокових позиках, що повинна бути погашена в поточному році,

розрахунки з кредиторами за товари, роботи, послуги, термін оплати яких не настав. До третьої групи відносять довгострокові зобов’язання, зокрема, довго­строкові кредити банків і довгострокові фінансові зобов’язання (довгострокові зобов’язання із залученням позикових коштів (крім кредитів), за якими випла­чуються відсотки); відстрочені податкові зобов’язання. До четвертої групи від­носять постійні пасиви — джерела власних і прирівняних до них коштів.

За умови, що виділені групи активів перевищують або дорівнюють відповід­ним групам пасиву балансу, вважається, що баланс є ліквідним, тобто підпри­ємство цілком платоспроможне, і навпаки. Якщо невідповідність виникла лише за окремими групами активів і пасивів, то підприємство є лише частково плато­спроможним.

Все ж слід зазначити, що такий підхід до оцінки платоспроможності підпри­ємства вимагає залучення первинної інформації, яка недоступна для зовнішніх споживачів — партнерів підприємства, потенційних інвесторів. Тому дана ме­тодика платоспроможності може використовуватися лише спеціалістами під­приємства для точної оцінки його фінансово-економічного стану.

У зв’язку з цим виникає необхідність у застосуванні такої методики визна­чення платоспроможності підприємства, яка базувалася б на використанні до­ступної для всіх зовнішніх споживачів інформації. Така інформація міститься в балансі річних бухгалтерських звітів підприємств. На її основі можна визначити три важливі коефіцієнти ліквідності: загальної ліквідності, швидкої ліквідності і моментальної (абсолютної) ліквідності.

Коефіцієнт загальної ліквідності К_зл визначається з виразу

де ОА — оборотні активи; ВМП — витрати майбутніх періодів: ПЗ — поточні зобов’язання; ДМП — доходи майбутніх періодів.

Питання введення в чисельник формули витрат майбутніх періодів вимагає певного роз’яснення. Нагадаємо, що в складі витрат майбутніх періодів відо­бражаються витрати, що мали місце протягом поточного чи попередніх пері­одів, але належать до майбутніх звітних періодів.

Мета здійснення таких витрат (авансові платежі за продукцію, роботи, по­слуги) — отримати доходи в майбутньому. Вказані витрати зберігають кошти підприємств, проте можуть мати різну ліквідність. При розрахунку коефіцієнти

у складі ВМП доцільно було б залишити ту частину витрат майбутніх пері­одів, яка буде сплачена протягом року з дати складання балансу.

Зрозуміло, що решта витрат майбутніх періодів, доходи від яких перевищу­ють термін 12 міс. з дати складання балансу, до уваги не повинні братися. Але щоб практично реалізувати цей підхід, потрібна первинна інформація. Тому для зовнішніх користувачів при розрахунку коефіцієнта витрати майбутніх пе­ріодів доцільно брати в повному обсязі.

До складу доходів майбутніх періодів включаються доходи, отримані протя­гом поточного або попередніх звітних періодів, які належать до наступних звіт­них періодів. Мається на увазі, що підприємство гроші від партнерів уже одер­жало, але на кінець року ці гроші ще не зароблені. Тому підприємству в майбутньому періоді потрібно буде понести відповідні витрати (надати послу­ги, поставити продукцію тощо).

Отже, доходи майбутніх періодів — це зобов’язання підприємства. Певна їх частина може бути найбільш терміновими зобов’язаннями, якщо заробити ці доходи потрібно протягом операційного циклу підприємства, а коли цей цикл становить менше 12 міс., то протягом року починаючи з дати складання балан­су. Саме такого характеру доходи потрібно брати до уваги для розрахунку кое­фіцієнта Проте це також вимагає використання первинної інформації, яка недоступна зовнішнім споживачам. Тому для таких споживачів ДМП береться в повному обсязі.

Коефіцієнт швидкої ліквідності К_шл розраховується за формулою

де ЗА — запаси, що відображаються у ф. № 1 «Баланс».

Зауваження, викладені стосовно елементів ВМП і ДМП при обґрунтуванні коефіцієнта Язл потрібно брати до уваги і при розрахунку коефіцієнта швидкої ліквідності.

Як видно з формули, запаси виключаються з поточних активів, оскільки вважаються найменш ліквідними у складі цих активів через невизначений тер­

мін їх реалізації і невизначений обсяг витрат для їх зберігання і подальшою продажу.

Доцільно також, щоб у складі оборотних активів враховувалася лише та де­біторська заборгованість, яка буде погашена протягом операційного циклу під­приємства (чи менше як за 12 міс. з дати складання балансу). Але оскільки така інформація в балансі відсутня, то для зовнішніх споживачів дебіторська забор­гованість за товари, роботи і послуги у складі оборотних активів відображаєть­ся за чистою реалізаційною вартістю.

Коефіцієнт моментальної (абсолютної) ліквідності К_мп визначається з виразу

де ГК — грошові кошти та їх еквіваленти в національній та іноземній валюті.

Даний коефіцієнт показує, в якій мірі короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами, характерними рисами яких є міні­мальний термін, що потрібний для погашення ними поточної заборгованості (цей термін можна брати на рівні строків здійснення грошових переказів банка­ми — шість або менше днів).

Якщо фактичне значення розглянутих коефіцієнтів ліквідності більше за їх критичне значення (відповідно 1,0, 0,5 і 0,2), то підприємство вважається плато­спроможним. Оптимальне значення цих коефіцієнтів становить відповідно 2; 0,8 —1 і 0,5 —0,6.

Для оцінки платоспроможності підприємства важливо визначити його влас­ний оборотний (робочий) капітал. Для цього потрібно від оборотних активів відняти поточні зобов’язання. Його наявність є необхідною умовою забезпе­чення безупинності виробництва і своєчасної сплати поточних зобов’язань. То­му чим більша частка власного оборотного капіталу в загальній величині обо­ротного капіталу, тим міцніший за однакових інших умов фінансовий стан підприємства.

Ті підприємства, в яких відсутній власний оборотний капітал або його вели­чина незначна, піддаються великому ризику порушення нормальної роботи або навіть ризику банкрутства через значну обтяженість борговими зобов’язаннями.