17.3. Цінова політика підприємств

Ефективність діяльності підприємства значною мірою визначається його ціновою політикою.

Цінова політика — це комплекс маркетингових та організаційних заходів з управління цінами (урахування попиту і пропонування, система знижок, умови оплати товару, урахування побажань споживачів, важелі просування товарів, післяпродажне обслуговування тощо), що передбачають продаж товару за еко­номічно прийнятними для підприємства цінами, забезпечуючи його існування як юридичної особи в коротко- і довгостроковому періодах.

Наведене визначення цінової політики є узагальненим. Вона має багато форм вияву (різновидів). Конкретний вибір відповідного різновиду цінової по­літики залежить насамперед від типу ринку. Ф. Котлер виділяє чотири типи ри­нків, кожний з яких ставить свої проблеми в ціноутворенні і виборі різновиду цінової політики. Зокрема, Ф. Котлер виділяє й аналізує такі типи ринків: чистої конкуренції, монополістичної конкуренції, олігополістичний ринок і ринок чис­тої монополії¹.

Із теми 5 нам відомо, що ринок сільськогосподарської продукції — це ринок олігопсонії. Він істотно відрізняється від чотирьох виділених Ф. Котлером рин­ків, бо для нього характерна надто велика кількість виробників-продавців і від­носно мала кількість покупців, що мають велику ринкову владу.

За такого ринку сільськогосподарські товаровиробники не мають можливос­тей для вибору суто власної цінової політики, оскільки вона значною мірою підпорядкована ціновій політиці переробних підприємств. По суті, сільськогос­подарські товаровиробники мають один вагомий інструмент у здійсненні своєї цінової політики на сільськогосподарську продукцію довготривалого зберігання

• зміщувати строки її продажу таким чином, щоб одержати вищу ціну за свій товар порівняно з ціною, що формується після збирання врожаю. Є також деяка можливість маневрувати строками продажу і живої маси тварин, перетримуючи поголів’я, що досягло здавальницької ваги, до часу підвищення ціни. Але тут є ризик підвищення собівартості продукції, яка може не окупиться підвищеною ціною.

З боку переробних підприємств як покупців сільськогосподарської сировини цінова політика в основному була одновекторна — закупити сировину за мож­ливо найменшими цінами і одержати завдяки цьому відповідний економічний зиск. Така егоїстична цінова політика стала однією з головних причин руйну­вання сировинної бази для молокопереробних підприємств і м’ясокомбінатів насамперед. Виник гострий дефіцит сировини, особливо молока незбираного. Тому молокопереробні підприємства тепер вимушені істотно підвищувати за­купівельні ціни.

Більше того, станом на 2012 р. на ринку молока незбираного виникло небу­вало до цих пір явище — «цінових воєн» серед молокозаводів за сировину, коли

заводи намагаються завдяки підвищенню ціни заохотити аграріїв продана/и мо­локо саме їм.

Зрозуміло, що така цінова політика переробних підприємств є вкрай не про­думаною і шкідливою. Тому не випадково урядом у 2010 р була прийнята по­станова щодо встановлення мінімальних закупівельних цін на молоко незбира­не і на живу масу тварин (ця постанова не цілком узгоджується з вимогами СОТ). Ринок олігопсонії може ефективно функціонувати лише за умови збалан­сованості економічних інтересів його основних суб’єктів — сільськогосподар­ських товаровиробників і переробних підприємств.

Ринок продовольчих товарів є ринком олігополії — відносно невелика кіль­кість виробників-продавців і велика кількість покупців-споживачів. Особливіс­тю такого ринку є те, що новим претендентам відносно важко проникнути на нього, а виробники-продавці в змозі швидко реагувати на цінові дії конкурентів. За твердженням Ф. Котлера, олігополіст ніколи не відчуває впевненості, що може досягти бажаного довгострокового результату за рахунок зниження ціни. Тому за бажання змінити ціну переробне підприємство повинне враховувати можливу реакцію конкурентів. Тут також треба брати до уваги, що ціни на про­довольчі товари значною мірою залежать від платоспроможного попиту насе­лення.

Цінова політика значною мірою визначається її цілями. Такими можуть бути максимізація поточних прибутків, забезпечення виживання, завоювання більшої частки в ринку або збереження уже досягнутої, забезпечення лідерства на ринку за якістю товарів.

Максимізація поточного прибутку — це короткострокова ціль. Її досяг­нення вимагає встановлення високих цін. Таку ціль можна ставити, коли попит значно перевищує пропонування або коли підприємство пропонує якийсь уні­кальний товар.

Забезпечення виживання — це також короткострокова ціль, досягнення якої вимагає встановлення надто низьких цін аби збути свій товар. Але довго так трива­ти не може, оскільки є велика загроза банкрутства. Підприємство може встановлю­вати на свій товар ціни дещо нижчі за середньоринкові, переслідуючи довгостро­кову ціль — розширення своєї ніші в ринку і вихід на лідируючі позиції.

Досягнення лідерства за якістю — це також довгострокова ціль. Її реаліза­ція дає змогу підприємству встановлювати вищі ціни на свій товар порівняно з конкурентами.

Переробні підприємства можуть ставити перед собою одну із зазначених ці­лей, змінюючи з часом початкову ціль на іншу — залежно від стану внутріш­нього і зовнішнього середовищ.

При цьому варто знати, що постановка цілей — це вихідна позиція у визна­ченні ціни пропонування на товари, у тому числі і продовольчі.

Наступним кроком є визначення попиту на товар, аналіз і оцінка витрат на його виробництво, аналіз цін на аналогічні товари конкурентів, оцінка їх якості і, нарешті, вибір одного із методів встановлення ціни пропонування, про які йтиметься далі.

Зміна цілей цінової політики супроводжується зміною підходів до ціноутво­рення — глибинних або поверхневих, що знаходить своє відображення в її фо­рмах вияву (різновидах). Серед них в економічній літературі виділяють іакі: «зняття вершків»; поступового зниження цін, проникнення, диференціювання цін, «шикування» цін, престижних цін, «збиткового» лідера, гнучких цін і деякі інші. Зразу ж зазначимо, що підприємства, які відзначаються багатономенкла- турним виробництвом і мають до того ж широкий асортимент продукції, вод­ночас можуть використовувати кілька різновидів цінової політики. Коротко розглянемо їх сутність.

«Зняття вершків». Застосовується підприємствами для модних товарів — новинок, нерідко захищених патентом, які мають порівняно не тривалий життє­вий цикл. Спочатку на такі товари встановлюються максимально високі ціни, які дають змогу виробнику отримувати надприбуток. Умовою застосування цього різновиду цінової політики є високий (ажіотажний) попит на даний товар, необізнаність покупців про реальні витрати підприємств на виробництво даного товару, невисока ймовірність швидкої реакції конкурентів. Проте останні з ча­сом починають виробляти подібний товар, що змушує підприємство знижувати ціну або відмовлятись від виробництва цього товару з причини зміни смаків по­купців, орієнтуючись на створення іншої новинки.

Поступове зниження цін. Товар виводиться на ринок за високими цінами, які з часом поступово знижуються з появою на ринку аналогів. Передумовою використання цього різновиду цінової політики є висока якість товару, підкрі­плена популярністю торгової марки, наявність достатньо великого попиту на товар завдяки істотній потребі в ньому, імовірність не швидкої реакції кон­курентів для створення аналогів через специфічні якісні характеристики то­вару.

Наявність істотної потреби в такому товарі зберігає його привабливість для споживачів і підприємство починає знижувати ціну на нього лише під тиском конкуренції. Головне в ефективній реалізації цього різновиду цінової політики

• правильно встановити початкову ціну на товар, бо її завищений рівень мо­же відштовхнути потенційних покупців і підприємство буде неспроможним забезпечити збут продукції в достатньому обсязі, щоб отримати належний прибуток.

Політика проникнення. Характеризується встановленням підприємством початкових низьких цін на товар з метою проникнення на нові ринки. Мірою зростання популярності товару ціни на нього підвищуються. Тут також важливо правильно встановити початковий низький рівень ціни, щоб покупець не сприйняв таку ціну товару як показник його низької якості. Необхідно також глибоко вивчити ступінь конкуренції на такому ринку з тим, щоб бути впевне­ним у можливості підвищення ціни до рівня, за якого будуть покриті збитки від початкової низької ціни і одержаний бажаний прибуток.

Диференціювання цін. Цей різновид цінової політики передбачає продаж того самого товару за різними цінами залежно від сегмента покупців (знижки для певних категорій споживачів), часу продажу протягом доби (або сезону), від географічного району, а також залежно від величини партії товару, що за-

куповується споживачем. Диференціювання цін дає змогу підприємству знач­но збільшити збут продукції і досягти завдяки цьому значного економічного ефекту.

Встановлення престижних цін здійснюється на унікальні товари, що мають високу якість і їх придбання є підтвердженням престижу споживача. Престижні ціни є найбільш високими і підприємство повинне вживати всі необхідні захо­ди, щоб зберегти унікальність таких товарів і цим самим підтверджувати свою високу репутацію. Ми уже зазначали, що в даний час до категорії престижних цін можуть бути віднесені ціни на органічну продукцію.

«Шикування цін» як різновид цінової політики — передбачає встановлення різного рівня цін на товари однієї асортиментної групи. Застосовується за наяв­ності широкого асортименту товару і переслідує мету істотного підвищення по­питу за рахунок споживачів з різною купівельною спроможністю.

Встановлення психологічно комфортних цін переслідує мету привернути увагу споживача до товару через сприйняття ним рівня ціни як нижчої від очі­куваної. Саме з урахуванням психології споживачів ціни не позначають круг­лими цифрами, скажімо, не 100 грн, а 99,9 грн.

Різновид цінової політики «збиткового лідера». Застосовується за продажу товарів у комплекті в разі, коли основний продукт комплекту може бути збит­ковим або низькодохідним, але цей збиток (низька дохідність) покриється за рахунок вищих цін на вироби, що входять до комплекту.

Ціни виживання характеризуються встановленням низьких цін, нерідко ни­жче мінімальних з тим, щоб зберегти своїх клієнтів і дочекатись поліпшення кон’юнктури ринку водночас вживаючи заходи до підвищення конкурентосп­роможності товару за своїми якісними характеристиками.

Підприємства можуть застосовувати й інші різновиди цінової політики, на­приклад, гнучких цін, стабільних цін, послідовного проходження сегментів ри­нку та ін.

Важливим сегментом цінової політики підприємства є забезпечення при­дбання ресурсів за більш доступними для підприємства цінами. В ринкових умовах формується широка сітка постачальників, що пропонує для продажу один і той самий вид ресурсів. Для аграрних і переробних підприємств, агро­промислових формувань такими ресурсами є різноманітні види отрутохімікатів, пальне і мастила, мінеральні добрива, різні види техніки, тверде паливо, насіння високих репродукцій, племінні тварини, сировина, основні та допоміжні матеріа­ли тощо.

Конкуренція між постачальниками нерідко змушує їх використовувати ціно­вий фактор у боротьбі за покупців. Ця обставина відкриває для товаровиробни­ків можливість придбання необхідних ресурсів за нижчими цінами порівняно із середніми ринковими цінами.

Оскільки ресурси виробничо споживаються, то нижча ціна їх придбання зу­мовлює зниження собівартості продукції за статтею матеріальних витрат, що за інших однакових умов приводить до отримання додаткового прибутку.

Показник відношення цього прибутку до понесених виробничих витрат на виробництво певної продукції і буде характеризувати ефективність розміщен­

ня замовлень на ресурси. За своїм економічним змістом цей показник вказує, яка частка показника рівня рентабельності сформована за рахунок даного фак­тора.

Якщо, скажімо, рівень рентабельності виробництва /-го продукту становить 45 %, а показник ефективності розміщення замовлень на ресурси 5 %, то це озна­чає, що 5 в. п. показника рівня рентабельності сформовано за рахунок раціонально­го розміщення замовлень на ресурси. Водночас варто зазначити, що підприємства можуть зазнати і серйозних економічних втрат, закуповуючи ресурси за вищими цінами через недосконалу маркетингову політику і недостатнє знання кон’юнктури ринку ресурсів.

Визначення економічного ефекту від розміщення замовлень на ресурси зво­диться до кількісного визначення зміни величини матеріальних витрат (за необ­хідності — і амортизаційних відрахувань) під впливом зміни цін на ресурси. При цьому можуть бути використані два підходи: перший — коли такий ефект розраховується на основі фактичних цін придбання ресурсів і середніх ринко­вих цін на них; другий — коли замість останніх беруться ціни ресурсів у мину­лому періоді.

При цьому варто брати до уваги, що величина матеріальних витрат на під­приємстві залежить не лише від цін придбання ресурсів, а й від обсягу вироб­ництва продукції та величини натуральних витрат ресурсів (предметів праці) у розрахунку на одиницю продукції.

Формалізовано зміну величини матеріальних витрат АВМ у звітному пері­оді порівняно з базовим з врахуванням впливу на неї зазначених трьох факторів можна представити наступним виразом:

де q_1j і q_Qj — обсяг виробництва j -го виду продукції відповідно у звітному і базовому роках; Р_li і Р_0i — натуральні витрати /-го ресурсу на одиницю j -го виду продукції; Ц_и і Ц_0/ — ціна одиниці /-го ресурсу у звітному і базовому пе­ріодах.

Вплив зміни обсягу виробництва продукції на зміну матеріальних витрат можна визначити з виразу

а вплив зміни обсягу натуральних витрат ресурсів в розрахунку на одиницю j -го виду продукції

І нарешті, вплив зміни ціни на ресурси на зміну величини матеріальних ви­трат по відповідному виробництву можна визначити так:

При цьому має витримуватись рівність

У разі визначення економічного ефекту на основі фактичних і середніх рин­кових цін придбання ресурсів, методика розрахунку економічного ефекту знач­но спрощується і формалізовано набуває вигляду

де — загальний обсяг витраченого i-го ресурсу на виробництво j-го виду

продукції; — середня ринкова ціна одиниці i-го ресурсу.

Отримана економія матеріальних витрат від придбання ресурсів за нижчими цінами стає реальним приростом прибутку за умови, по-перше, коли виробниц­тво у -го виду продукції ведеться прибутково; по-друге, якщо інші фактори не спричинили зниження прибутку у звітному періоді порівняно з базовим. В ін­шому разі наявність такої економії компенсує частково або повністю втрати прибутку від негативної дії на нього інших факторів виробництва, або ж змен­шує збитковість виробничої діяльності.

3. Ціноутворення і ціни на продукцію сільськогосподарського походження та їх державне регулювання

В умовах планово-централізованої економіки ціноутворення розгля­далося як найважливіша функція держави. Реалізація цієї функції на практиці зводилася до централізованого встановлення відповідними державними орга­нами рівнів цін і тарифів на всі види промислової і сільськогосподарської про­дукції. Товаровиробники не мали права самостійно встановлювати ціни на ви­роблену ними продукцію (роботи, послуги) і вибирати канали її реалізації, а тому аграрні підприємства не цікавила кон’юнктура ринку на кінцеву продук­цію.

Методологія ціноутворення ґрунтувалася на визначенні за відповідними природними зонами необхідних (як правило, середніх) витрат на виробництво продукції сільського господарства і додаванням до них певної суми прибутку, що виділялась централізовано, виходячи з можливостей бюджету й суб’єк-

тивної оцінки достатності цієї суми для нормального розвитку СІЛЬСЬКО! ОСІЮ- дарського виробництва. Інші фактори ціноутворення скільки-небудь відчутної ролі для встановлення цін не відігравали.

Найістотнішим недоліком централізованої системи ціноутворення, сформо­ваної в умовах екстенсивного розвитку економіки, було те, що встановлювані зверху жорстко фіксовані ціни неспроможні були виконувати роль важливого економічного важеля розвитку національної економіки, оскільки їх функції бу­ли зведені переважно до виконання обліково-розрахункових операцій. Ціни не справляли регулюючого впливу на збалансування попиту і пропонування, вкрай недостатньо стимулювали підвищення якості продукції й прискорення запрова­дження досягнень НТТП у виробництво, не відображали за багатьма видами продукції суспільно необхідних витрат на її виробництво, не враховували по- вною мірою споживчих характеристик товарів.

Централізоване встановлення цін і тарифів відсторонювало споживачів від процесу ціноутворення і цим породжувало ціновий диктат виробників, особли­во монополізованих, знижували вимоги до них щодо забезпечення необхідної якості продукції.

Орієнтація на відшкодування індивідуальних витрат при встановленні цін на низку видів продукції дозволяла багатьом підприємствам одержувати прибутки навіть в умовах низькоефективного ведення виробництва і безгосподарності. Негативним було й те, що система вітчизняних цін формувалася без урахування рівня і динаміки світових цін.

З переходом до ринкової економіки постало завдання докорінної перебудови механізму ціноутворення, відмови від усталених стереотипів, коли теорія і практика спиралися на затратну концепцію цін відтворювального рівня. За роки перехідного періоду була прийнята низка нормативних актів на впровадження нової ідеології формування цін. їх рівень спочатку на промислову продукцію (ресурси) для сільськогосподарських товаровиробників, на сервісні послуги, а пізніше і на продукцію сільського господарства перестав бути контрольованим державою. Був здійснений перехід до лібералізованого ціноутворення, а це означає, що на території України стали діяти єдині ціни на сільськогосподарсь­ку продукцію без їх зональної диференціації, як це було в умовах планово- централізованої економіки.

На жаль, у процесі такої лібералізації ціноутворення, держава повністю втратила контроль над цінами усіх сфер АПК. Процес зростання цін став неке- рованим. Але якщо підвищення цін на сільськогосподарську продукцію і про­довольство стримувався низьким платоспроможним попитом населення, то зро­стання цін на промислову продукцію для потреб села відбувалося нестримно. Високий ступінь монополізації підприємств І сфери АПК давав їм можливість вершити ціновий диктат, оскільки відповідних антимонопольних заходів при­йнято не було.

Водночас не можна не брати до уваги і високий ступінь монополізації пере­робних і заготівельних підприємств. Завдяки такому становищу вони спромож­ні вершити ціновий диктат на ті види продукції, які через свої технологічні вла­стивості не можуть бути збереженими і переробленими аграрними підпри­

ємствами. В цих умовах аграрні підприємства як носії пропонування через свою розосередженість і прив’язаність до певних сировинних зон, справляють не до­сить істотний вплив на формування цін за багатьма видами продукції, що нега­тивно відображається на стані їх економіки. Рух ціни за таких обставин може підпорядковуватися не стільки співвідношенню між попитом і пропонуванням, скільки ступеню монополізації виробництва в технологічно зав’язаних із сіль­ським господарством галузях АПК.

Негативні процеси в ціноутворенні посилювалися високими темпами інфля­ції. У результаті дії розглянутих чинників поглиблювався розрив між темпами підвищення цін на сільськогосподарську продукцію і на продукцію промисло­вості та виробничі послуги, що виробничо споживаються аграрними підприємс­твами. Тобто в даному разі був проігнорований важливий принцип розвитку: економіка будь-якої галузі, у тому числі і сільського господарства, залежить від співвідношення цін придбання (цін на ресурси, що виробничо споживаються, у даному разі — у сільському господарстві) і цін реалізації. До цього питання ми ще повернемося у параграфі 17.5.

Тут же зазначимо, що докорінна зміна принципів ціноутворення, набута практика формування цін в аграрному секторі економіки за останні роки пере­конливо довели, що цінова політика повинна ґрунтуватися на поєднанні вільно­го ціноутворення з державним регулюванням цін на сільськогосподарську про­дукцію і посиленням антимонопольного контролю за цінами на ресурси І сфери АПК (техніку, мінеральні добрива, отрутохімікати тощо), на енергоносії та ви­робничі послуги для сільськогосподарських товаровиробників.

Слід зазначити, що до 2013 р. було прийнято низку заходів з удосконалення цінової політики. Це привело до деякого поліпшення цінової ситуації на селі. Сформувалися нові види цін, що за своєю сутністю в основному відповідають вимогам ринкового середовища.

Згідно з Законом України «Про ціни і ціноутворення» (серпень 2012 р.) суб’єкти господарювання під час провадження господарської діяльності можуть використовувати вільні ціни і державні регульовані ціни.

Вільні ціни встановлюються суб’єктами господарювання самостійно за зго­дою сторін на всі товари (продукція, роботи, послуги, матеріально-технічні ре­сурси, майнові і немайнові права), що підлягають продажу, і щодо яких не здій­снюється державне регулювання.

До вільних цін відносять такі:

• договірні ціни — їх рівень визначається на засадах домовленості між виро­бником продукції (продавцем) і споживачем (покупцем) при укладанні між ни­ми договорів купівлі-продажу. За такими цінами аграрні підприємства реалізу­ють свою продукцію переробним підприємствам (молоко- і маслозаводам, м’ясокомбінатам, елеваторам тощо) і різним заготівельним організаціям (посе­редникам). За взаємною згодою сторін вказані ціни можуть коригуватися відпо­відно до зміни кон’юнктури ринку і платоспроможності населення;

• біржові котирування — ціни, що встановлюються на біржах протягом ро­бочого дня на біржові товари (зерно, соняшник, цукор, олію, партію тварин та ін.);

• ціни, за якими виробник чи посередник реалізує продукцію через власну то­рговельну мережу.

Державні регульовані ціни запроваджуються на товари, які справляють ви­значальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, або мають істотну соціальну значущість, а також на товари, що виробляються суб’єктами, які займають мо­нопольне становище на ринку. Державне регулювання цін здійснюються Кабі­нетом Міністрів України, органами виконавчої влади та місцевого самовряду­вання двома шляхами: встановленням обов’язкових для застосування суб’єкта­ми господарювання важелів регулювання або запровадження процедури декла­рування зміни цін і/або реєстрації ціни.

Обов’язковими важелями державного регулювання цін можуть бути:

• фіксовані ціни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, органа­ми виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повнова­жень;

| граничні ціни — максимально або мінімально допустимий рівень ціни, який може застосовуватись суб’єктом господарювання;

• граничний рівень торговельної надбавки (націнки) — це максимально до­пустимий рівень націнки на товар під час реалізації товару в роздрібній торгів­лі. Торговельна надбавка (націнка) включає в себе витрати суб’єктами господа­рювання, що пов’язані з обігом товару в роздрібній мережі, та прибуток;

• граничний (максимально допустимий) рівень постачальницько-збутової надбавки (постачальницької винагороди), який може встановлюватися суб’єкта­ми господарювання, що здійснюють оптову торгівлю, під час встановлення ціни товару. Ця надбавка включає в себе витрати оптовика, пов’язані з обігом това­ру, і здійснюється в процесі його продажу під час надходження від виробника (постачальника) на відповідний ринок плюс прибуток;

• граничні нормативи рентабельності — максимально допустимий рівень рентабельності, який може встановлювати суб’єкт господарювання під час фо­рмування ціни на товар;

• розмір доплат, знижок (знижувальних коефіцієнтів). Доплата — це збіль­шення ціни товару виробником (постачальником) під час продажу, а знижка — зменшення ціни товару цими суб’єктами господарювання під час його реаліза­ції (продажу).

Другий напрям державного регулювання — декларування зміни ціни і/або реєстрація ціни — здійснюється шляхом інформування суб’єктом господарю­вання в установленому порядку органів державного регулювання і контролю та спостереження у сфері ціноутворення про наміри встановлення та застосування ціни, відмінної від поточної. Основне завдання цього напряму — унеможливити підвищення цін на товари суб’єктами господарювання без об’єктивних на це причин.

Відповідно до згаданого Закону під час проведення експортних / імпортних операцій у розрахунках з іноземними суб’єктами господарювання застосовують­ся контрактні ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку.

Держава справляє регулюючий вплив на рівень цін і шляхом встановлення так званих підтримуючих цін на зерно через заставну закупівлю, яка розгляда­

ється як гарантована державою закупівля зерна у сільськогосподарських това­ровиробників за бюджетні кошти на певний період та його зберігання протягом певного строку з правом витребувати це зерно. Заставні закупівлі можуть здійс­нюватись й по інших об’єктах цінового регулювання.

Державні заставні закупівлі зерна проводить Аграрний фонд. Він надає бюджетну позику виробнику зерна під заставу його об’єкта цінового регулювання. Розмір суми бюджетної позики не може перевищувати 80 % вартості застави, розрахованої виходячи з розміру встановленої мінімальної інтервен­ційної ціни.

Причому така позика надається на строк, узгоджений сторонами, але він не може перевищувати одного маркетингового періоду — зі липня поточного до 1 квітня наступного бюджетного року. Отже, в даному разі заставна ціна є різ­новидом підтримуючої ціни і буде дорівнювати мінімальній інтервенційній ці­ні, помноженій на коефіцієнт 0,8.

Надана бюджетна позика погашається товаровиробником (позичальником) єдиним платежем у визначений кредитним договором строк або достроково. За повного погашення основної суми бюджетної позики і плати за її використання, товаровиробнику повертається зерно (воно звільняється від режиму застави). Але якщо основна сума бюджетної позики і/або плата за її використання не по­гашається товаровиробником у передбачений договором строк, то з такого мо­менту предмет застави переходить у власність держави.

Слід при цьому брати до уваги, що в будь-якому разі сільськогосподарський товаровиробник за власний рахунок відшкодовує витрати з сертифікації, доста­вки, зберігання, відвантаження, обробки, доробки, переробки та страхування предмета застави — зерна. Причому державна позика в межах режиму держав­них закупівель не надається тим товаровиробникам, які мають непогашений по­датковий борг із загальнодержавних податків, перебувають у процесі санації, банкрутства, мають прострочену заборгованість з виплати орендної плати за земельні паї тощо.

Важливою особливістю державних заставних закупівель є та обставина, що товаровиробник ще до закінчення строку договору може звернутися до креди­тора із заявою про добровільний продаж зерна до державного інтервенційного фонду на умовах погашення фінансових зобов’язань. У разі коли Аграрний фонд погоджується з такою пропозицією, то закупівля зерна ним здійснюється за середньозваженими цінами, які склалися протягом останніх трьох торгових сесій на Аграрній біржі та сертифікованих нею акредитованих товарних біржах.

Як бачимо, заставна ціна виконує три функції — стабілізуючу, кредитну і забезпечення мінімальної гарантованої ціни на зерно. Перша функція тісно пе­реплітається з третьою, але її виокремлення виправдане, бо саме присутність заставної ціни на ринку є важливим фактором, який надає впевненості аграрним товаровиробникам щодо забезпечення їх стабільної роботи в умовах несприят­ливої кон’юнктури на ринку сільськогосподарської продукції.

Кредитна функція виявляється в тому, що після жнив ціна на зерно різко зменшується. Зрозуміло, що аграріям економічно невигідно продавати зерно за такими низькими цінами. Передавши зерно під заставу, товаровиробник отри-

мує необхідні йому кошти для здійснення поточних операцій, розрахунку за кредит тощо, тобто тут заставна ціна виконує функцію кредиту.

За настання сприятливої ринкової ситуації аграрне підприємство може за­брати зерно і продати його на ринку за вищою ціною, повернувши при цьому витрати на зберігання і доробку зерна. Якщо ринкова ситуація не поліпшилася або в товаровиробника немає коштів для повернення бюджетної позики, то він, як уже зазначалося, передає право власності на зерно заставоутримувачу.

У цьому разі заставна ціна виконує третю функцію — гарантовану мінімаль­ну ціну, що відшкодовує нормативні витрати і забезпечує одержання прибутку, достатнього для здійснення наступного циклу простого відтворення.

Мінімальні ціни на продукцію сільськогосподарського походження як різ­новид граничної ціни встановлюються в нашій державі на цукровий буряк (си­ровину) і на цукор відповідно до Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (липень 1999 р.). Згідно з цим Законом Кабінет Міністрів України щорічно до 1 січня поточного року встановлює мінімальну ціну на цукрові буряки, які поставляються на виробництво цукру квоти А і кво­ти В, і мінімальну ціну на цукор квоти А із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальна ціна встановлюється на рівні, що забезпечує прибутко­вість виробництва цих видів продукції.

Фіксовані ціни встановлюються державою на продукцію (ресурси) і послу­ги, які справляють істотний вплив на загальний рівень і динаміку цін у націона­льній економіці в цілому і виробництво яких зосереджено в структурах (галу­зях, об’єднаннях, підприємствах), що займають монопольне становище на ринку. Це насамперед стосується таких ресурсів, як вугілля, нафта, електроене­ргія, газ. Своєрідними граничними цінами є різноманітні тарифи. До централі- зовано-фіксованих тарифів належать тарифи на залізничний транспорт — плата за перевезення вантажів і пасажирів залізницею.

Аграрні підприємства можуть продавати один і той же вид продукції за різ­ною якістю, різними каналами реалізації та в різні строки. Під впливом цих фа­кторів ціна на дану продукцію може коливатися, і досить істотно. Найвигідні- шим буде той канал реалізації, який забезпечує найвищу ціну.

Водночас для підприємства важливо знати, яка ж середньореалЬаційна ціна на продукцію склалася за певний відрізок часу. Її визначають підсумовуванням грошової виручки (чистого доходу) від реалізації продукції за всіма каналами збуту і наступним діленням одержаного результату на весь обсяг реалізації продукції даного виду.

У переробних підприємствах також формуються середньореалізаційні ціни за певною номенклатурою продукції у зв’язку зі зміною її асортименту, налаго­дження зв’язків із новими торговельними партнерами — роздрібними продав­цями, а також через підвищення (зниження) цін на вхідні ресурси, особливо на сировину з сезонним характером її виробництва.

У великому аграрному підприємстві можуть діяти так звані внутрішнього­сподарські ціни і тарифи, за якими одні виробничі підрозділи продають сіль­ськогосподарську продукцію іншим підрозділам або надають їм певні вироб­ничі послуги. Це, по суті, різновид трансферних цін, які дають змогу об’ек-

тивно оцінити діяльність кожного підрозділу підприємства за аналізований період.

Як ми переконалися, на вітчизняному аграрному ринку та в економіці країни в цілому функціонують різні види цін. Формування їх рівня залежить від бага­тьох чинників. Зрозуміло також, що ціновий фактор є одним із найістотніших щодо впливу на ефективність виробництва.

Разом з тим наукою з’ясовано і доведено практикою, що для досягнення ви­щої ефективності аграрного виробництва важливим є встановлення об’єктив­ного співвідношення цін на окремі види сільськогосподарської продукції. За дотримання такого співвідношення аграрні товаровиробники будуть отримува­ти правильні цінові сигнали і відповідно до цього приймати обґрунтовані рі­шення щодо раціональної структури виробництва і завдяки цьому забезпечува­ти за однакових інших умов вищі результати господарювання.

Зазначене співвідношення внутрішніх цін, як і співвідношення світових цін, розраховується діленням ціни відповідного виду сільськогосподарської продук­ції на ціну пшениці. Аналіз цих співвідношень доцільно здійснювати, з одного боку, в динаміці, а з другого — шляхом визначення коефіцієнта відхилення ці­нового співвідношення діленням відношення внутрішніх цін в Україні на від­ношення цін відповідних продуктів на світовому ринку.

Чим менше цей коефіцієнт відхиляється від одиниці, тим більше є підстав стверджувати про орієнтацію вітчизняної системи ціноутворення на ринку сіль­ськогосподарської продукції на світові ціни¹.

У макроекономічному плані така орієнтація несе позитивний заряд, оскільки, по-перше, спрямовує сільськогосподарських товаровиробників на здійснення необхідної корекції рішень щодо більш раціонального розподілу ресурсів на розвиток тих чи інших видів аграрного виробництва (спрацьовуватиме на якіс­но новому рівні сигнальна функція ціни), і по-друге, вона (орієнтація) є важли­вою для України з огляду на її членство в СОТ.

Отже, державне регулювання цін на продукти сільськогосподарського похо­дження здійснюється, як ми уже переконалися із попередніх тем і розглянутих питань даної теми, за кількома напрямами, зокрема:

• здійснення товарних і фінансових інтервенцій на аграрному ринку;

• встановлення граничного рівня рентабельності на окремі продовольчі то­вари;

• введення заставних цін, що присутні на ринку і впливають на ринкову кон’юнктуру;

• встановлення граничних цін на окремі види сільськогосподарської проду­кції і продовольства.

• встановлення граничного рівня торговельної надбавки.

Зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення механізмів державного регулювання ринку сільськогоспо­дарської продукції» (2008 р.) передбачено встановлення для об’єктів державного

цінового регулювання (видів сільськогосподарської продукції і продовольчих товарів) граничної торговельної надбавки (націнки) на рівні не вище 20 % оптово-відпускної ціни виробника (митної вартості) до кінцевого споживача.

Ця норма зазначеного Закону є досить важливою, бо ставить бар’єр на шляху завищення цін торговельними структурами на низку видів продукції сільсько­господарського походження і завдяки цьому сприяє підвищенню їх доступності для кінцевого споживача.

Істотний регулюючий вплив на ціноутворення сприяє нормативне положен­ня, згідно з яким переробні підприємства зобов’язані здійснювати декларування цін на продовольчі товари в разі наміру їх підвищення. Завдяки цьому ставить­ся, як уже зазначалося, заслін необгрунтованому підвищенню цін на продоволь­ство, яке супроводжується зниженням життєвого рівня населення.

4. Методи визначення рівня ціни пропонування

Існування договірних і вільних ринкових цін вимагає застосування підприємствами певних методів визначення їх рівня з урахуванням економічних інтересів цих підприємств. Йдеться про визначення оптової ціни підприємства, яку можна назвати ціною пропонування, оскільки вона береться як орієнтир у переговорах з потенційними покупцями при укладанні з ними угод купівлі- продажу або ж при реалізації продукції через власну торговельну мережу.

При цьому слід пам’ятати, що успіху досягають ті підприємства, продукція яких постачається на ринок у потрібному місці, в потрібний час і за прийнят­ною для себе і покупців ціною.

У практиці маркетингової діяльності застосовується кілька методів встанов­лення ціни пропонування:

• метод «середні витрати + прибуток»;

• досягнення цільового (фіксованого) прибутку;

• з орієнтацією на рівень ціни на аналогічну продукцію конкурентів;

• за допомогою пробного продажу в різних сегментах ринку;

• на підставі результатів закритих торгів з метою одержання замовлення на виробництво певного виду продукції та ін.

Основним і найбільш поширеним методом визначення оптової ціни підпри­ємства є метод «середні витрати + прибуток». Цей метод передбачає визна­чення повної собівартості продукції (виробнича собівартість + накладні витра­ти) з урахуванням усіх статей витрат, а також обґрунтування рівня рентабельності галузі, за якого вона може нормально розвиватися.

У формалізованому вигляді ціну пропонування за цим методом можна пред­ставити так:

Ц_п = ПС + П,

Або

Ц_п=ПС*К_р

де К_р — коефіцієнт, що забезпечує оптимальний (прийнятний) рівень рентабе­льності галузі.

Припустімо, економісти встановили, що оптимальний рівень рентабельності становить 35 %, тоді даний коефіцієнт дорівнюватиме 1,35. При цьому величи­на прибутку в ціні П визначається з виразу П = (ПС • К_р)- ПС. Прибуток у ціні

може обмежуватися державою через механізм встановлення граничного рівня рентабельності, у тому числі і на окремі продовольчі товари.

Так, урядом прийнято порядок формування цін на продовольчі товари, щодо яких запроваджено державне регулювання (Постанова Кабінету Міністрів України № 733 від 17 квітня 2008 р.). Цим порядком передбачено, що оптова ціна продовольчого товару розраховується на підставі повної планової собівар­тості виробництва з урахуванням визначеного вповноваженим органом з регу­лювання цін нормативу рентабельності без податку на додану вартість або ін­ших податків і зборів, що нараховуються суб’єкту господарювання — покупцеві товару.

Формалізовано регульована ціна на окремі продовольчі товари має вигляд

ц=(вс+в_І+в₃+в_ф)н_р,

де ВС — планова виробнича собівартість продовольчого товару (прямі матеріа­льні витрати, прямі витрати з оплати праці, інші прямі витрати, змінні загально- виробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати); В_а — планові адміністративні витрати (загальногосподарські витрати, пов’язані з обслугову­ванням і управлінням виробництва, які є розподіленими за нормативної потуж­ності відповідно до сумарного обсягу виробництва продовольчих товарів); В₃ — планові витрати зі збуту товару; Вф — планові фінансові витрати, пов’язані з виробництвом продовольчого товару (витрати із сплати відсотків за користу­вання кредитами та витрати, пов’язані із залученням кредитів для виробництва продовольчих товарів, крім фінансових витрат, що включаються до вартості кваліфікаційних активів); Н_р — норматив рентабельності виробництва продово­льчого товару.

Близьким за методичним підходом встановлення ціни пропонування є метод цільового (фіксованого) прибутку. Він менш поширений і застосовується в тому випадку, коли підприємство передбачає одержати певну величину цільового прибутку від виробництва і реалізації запланованого обсягу відповідного виду продукції. Тоді ціну пропонування можна визначити за формулою

де ЗВ_0Д — змінні витрати виробництва на одиницю продукції; ПВ — постійні

витрати на запланований обсяг виробництва і реалізації продукції; ЦП — цільо­вий прибуток від реалізації всього обсягу виробництва продукції; ОВ — обсяг виробництва продукції за 100 %-го рівня її товарності.

Слід зауважити, що на окремі товари, вироблені з сільськогосподарської сиро­вини, встановлюється акцизний збір, наприклад, на лікеро-горілчані та тютюнові вироби. У зв’язку з цим варто простежити, як формується роздрібна ціна на них.

Спочатку визначається гуртова (оптова) ціна підприємства, скажімо, на лікеро- горілчану продукцію, множенням повної собівартості одиниці цієї продукції на коефіцієнт рентабельності (не вище нормативного). Гуртова ціна підвищується на величину акцизного збору і^ц.

Якщо, наприклад, він встановлений у розмірі ЗО %, то вказана ціна множить­ся на коефіцієнт 1,3. На одержану таким чином вільну відпускну ціну нарахову­ється податок на додану вартість (Податковим кодексом України ставка ПДВ до 31 грудня 2013 р. включно становитиме 20 %, а з 1 січня 2014 р. — 17 %), тобто вона збільшується на коефіцієнт К_тв 1,2. Звідси роздрібна ціна на лікеро- горілчані вироби дорівнюватиме його ціні з ПДВ, збільшеній на торговельну націнку К_Тн.

У формалізованому вигляді роздрібну ціну товару Цр, на який нараховується акцизний збір, можна подати у такому вигляді:

Договірні ціни на більшість сільськогосподарської продукції встановлюють­ся з урахуванням їх якості. Нерідко для визначення такої ціни необхідне засто­сування спеціальної методики, особливо, коли до уваги беруться не один, а бі­льше якісних параметрів продукції.

Скажімо, договірна ціна на молоко незбиране встановлюється з урахуванням його ґатунку та вмісту жиру і білка. При цьому береться до уваги, що нормати­вна жирність молока становить 3,4 %, а нормативний вміст білка — 3 %. Мето­дикою передбачено, що на білок припадає 60 % ціни, а на жир — 40 %.

Якщо, наприклад, договірна ціна за 1 ц молока першого ґатунку з базисними показниками жиру і білка дорівнює 220 грн, то на жирність буде віднесено 88 грн ціни, а білковість — 132 грн. На основі цих даних розраховують «ціну» (вагомість) 1 % жиру і 1 % білка виходячи з їх нормативного рівня. З цією ме­тою треба частину ціни в гривнях, що припадає на жир і білок, поділити на їх базисний рівень. У нашому прикладі «ціна» 1 % жиру становитиме 25,88 грн (88 : 3,4), а білка — 44,0 грн.

Наприклад, підприємство фактично поставило молокопереробному підпри­ємству молоко першого ґатунку з жирністю 3,6 % і білковістю 3,1 %. Тоді заку­півельну ціну 1 ц молока можна визначити за формулою

Ц_м=Ф_ж-Ц_ж+Ф_б-Ц_б,

де Ф_ж і Ф_б — фактичний вміст у молоці відповідно жиру і білка; Ц* і Цб — «ці­на» 1 % відповідно жиру і білка.

У нашому прикладі закупівельна ціна 1 ц молока незбираного становитиме не 220 грн/ц, а більше завдяки вищим показникам якості:

Ц_м = 3,6 • 25,88 + 3,1 • 44,0 = 229,6 грн.

Особливого методичного підходу вимагає обґрунтування ціни пропонування на органічну продукцію. Її виробники повинні знати, за якого рівня такої піни вироблена органічна продукція забезпечить їм одержання очікуваної економіч­ної вигоди.

Відправним пунктом у такому обґрунтуванні є дотримання умови, згідно з якою сільськогосподарський товаровиробник повинен отримати з 1 га посіву культури, вирощеної за органічною технологією, не менше прибутку, ніж за ін­тенсивною технологією.

Дотримання цієї умови об’єктивно необхідне, оскільки урожайність культу­ри за органічною технологією вирощування формується головним чином на рі­вні природної родючості ґрунту, а отже, вона може бути значно нижчою від урожайності, сформованої за інтенсивної технології. Змінюються також витрати на одиницю посівної площі. Зокрема, зменшуються витрати на добрива й отру­тохімікати та на їх підготовку і саме внесення, натомість зростають витрати на обробіток ґрунту, на оплату праці в зв’язку із застосуванням у більших масшта­бах ручної праці тощо.

Але якщо ціна пропонування буде лише на такому рівні, що гарантуватиме сільськогосподарським товаровиробникам такий же прибуток з одиниці площі, як і за інтенсивної технології, то виробництво екологічно чистої продукції не буде економічно вигідним, оскільки це пов’язане зі значним ризиком втрати врожаю через вірогідний інтенсивний розвиток шкідників і хвороб та через ослаблення стійкості рослин до стресових змін зовнішнього природного сере­довища, наприклад посух.

З урахуванням викладеного мінімальну ціну одиниці екологічно чистої про­дукції Цеп можна визначити з виразу

де — собівартість одиниці органічної (екологічно чистої) продукції; — операційний прибуток на одиницю площі за інтенсивної технології; — урожайність культури, отриманої за органічної технології; Пр — премія за ри­зик, коефіцієнт, наприклад, 1,2.

Зрозуміло, що остаточну ціну на органічні продукти встановлюватиме ринок відповідно до закономірностей його функціонування. Слід також брати до ува­ги, що застосування органічних технологій тоді набуде поширення, коли буде довіра споживачів до пропонованих на продаж органічних продуктів. Досягти такої довіри стане можливим за умови, коли здійснюватиметься ефективна державна сертифікація цих продуктів із гарантованою стандартною якістю.

Слід зазначити, що метод «витрати + прибуток» має ряд модифікацій. На­приклад, якщо підприємство бере на себе витрати на доставку продукції до пункту кінцевого призначення, то ці витрати повинні бути враховані в складі витрат на збут (метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку). Або ж, визначивши ціну пропонування, підприємство може встановити на неї певну знижку (метод встановлення цін зі знижками).

Для прикладу наведемо методичні підходи до визначення ціни на товар для експорту з урахуванням витрат на доставку, страхування та інших. Так, ціна FOB — франко-борт («порт відвантаження вказано») вміщує: виробничу собі­вартість товару, витрати на доробку і передпродажну підготовку, на транспор­тування FOB, оплату ліцензій, мита, митних зборів.

Якщо всі ці витрати підсумувати, дістанемо повну собівартість на умовах FOB. Додавши до них бажаний прибуток, визначають контрактну ціну пропо­нування. Ціна CIF — вартість страхування і фрахт («порт призначення вказа­но») визначається на аналогічних засадах, але з тією особливістю, що до неї включають витрати на транспортування CIF внутрішнє і транспортування CIF зовнішнє та на страхування CIF внутрішнє і зовнішнє.

Проблема ціноутворення і цін є багатоаспектною і нерідко пов’язана з при­йняттям важливих для економіки підприємства рішень. Для прикладу наведемо ситуацію, коли товаровиробник повинен вирішити питання, що стосується мар- кетингово-збутової діяльності: чи доцільно продавати певну продукцію в необ­хідні для споживача строки за підвищеною ціною з урахуванням тієї обставини, що така продукція, як правило, має вищу собівартість?

Скажімо, реалізація картоплі врожаю поточного року в наступному році ви­магає від підприємства додаткових витрат на її зберігання й одночасно враху­вання втрат картоплі за такого зберігання. Все це здорожчує даний вид продук­ції. Одержання раннього врожаю овочів також вимагає від підприємств додаткових витрат, що підвищує їх собівартість.

Отже, потрібно визначити граничну межу зростання собівартості 1 ц проду­кції, за якої зберігається уже досягнутий рівень рентабельності її виробництва за підвищеної ціни. Для цього запишемо формулу визначення рівня рентабель­ності з таким значенням символів:

(Ц₁-С_х):С_х=Р₀

де Ці — підвищена ціна за 1 ц продукції завдяки реалізації її в необхідні для споживачів строки; С_х — граничний рівень зростання собівартості одиниці про­дукції, за якого зберігається досягнутий рівень рентабельності виробництва Р₀, коефіцієнт.

Здійснимо необхідні математичні перетворення даної формули:

С_х*Р₀=Ц₁*С_х;

С_х*Р₀₊С₁=Ц₁

С_х*(Р₀+1)*Ц₁;

Порівняння визначеного показника собівартості С_х з фактично можливим зростанням собівартості продукції, спричиненим реалізацією її у вигідні для

споживача строки, дає змогу приймати правильне рішення щодо економічної доцільності такої маркетингово-збутової діяльності, Зрозуміло, що підприємст­ву вигідно здійснювати такий продаж за умови, що фактичне зростання собіва­ртості — менше від визначеного граничного її рівня, і навпаки. Важливо при цьому також врахувати і зміну маси прибутку на одиницю площі (голову тва­рин).

Реальною може бути і така ситуація, коли переробне або агропромислове підприємство стикається з проблемою збуту продовольчих товарів через низь­кий платоспроможний попит населення. За цієї причини ці товаровиробники недостатньо використовують виробничі потужності.

Для стимулювання збуту вони можуть вдатися до зниження ціни на вироб­лену ними продукцію. Така дія може призвести до зниження суми прибутку. Тому за зниження ціни найпершою умовою, якої потрібно дотримуватися, щоб підприємство одержувало не меншу суму прибутку, ніж воно її генерувало до такого зниження. Звідси постає необхідність визначити, наскільки потрібно збі­льшити обсяг продажу ДО_б, щоб за зниженої ціни підприємство змогло одер­жати не меншу, ніж раніше суму прибутку. Для цього можна скористатися фо­рмулою

де Ц і Цз — відповідно ціна без знижки і зі знижкою; С — фактично досягнута собівартість одиниці продукції; Об — обсяг продажу продукції до встановлення знижки на ціну.

Аналогічний результат можна одержати й іншим способом:

де Р і Р₃ — рівень рентабельності виробництва продовольчого товару відповід­но за ціни без знижки і за ціни з установленою знижкою.

Одержаний ДО_б оцінюється з точки зору можливостей такого додаткового виробництва продукції з тим, щоб не вийти за межі 100%-го використання ви­робничої потужності підприємства. Якщо така обставина має місце, потрібно знижувати ціну на меншу величину.

Розрахунок ДО _б в обох випадках здійснюється без урахування можливостей зниження собівартості продукції і одержання підприємством додаткового при­бутку. Адже без одержання такого прибутку підприємству немає сенсу вироб­ляти додатковий обсяг продукції. Спираючись на механізм формування собівар­тості продукції з урахуванням ступеня використання виробничої потужності, розглянутий у параграфі 10.9, можна стверджувати, що за цих умов підприємст­во матиме реальні можливості зниження собівартості продовольчих товарів завдя­ки економії постійних витрат на одиницю цієї продукції, а отже, й одержання додаткового прибутку

На завершення цього параграфа зазначимо, що ціна водночас є інструмен­том аналізу важливих виробничих та економічних параметрів діяльності під­приємства.

У темі 6 ми уже зазначали, що за її допомогою можна визначити поріг доці­льності ведення виробництва для окремих галузей чи видів продукції. Додамо до цього, що є також можливість розрахувати і ступінь результативності такого виробництва.

Скажімо, для сільськогосподарської продукції вказаний розрахунок здійсню­ється на етапі складання виробничої програми і визначення планових виробни­чих витрат на одиницю площі посіву або на одну голову тварин. Якщо рівень такої урожайності культур чи продуктивності тварин позначити через У_х, а су­купні витрати (постійні і змінні) через СВ, то формула визначення вказаного параметра набуває вигляду:

У_х = СВ : Цп,

де Цп — прогнозована ціна за 1 ц продукції.

Припустімо, що планові сукупні витрати на 1 га посіву озимої пшениці ста­новлять 4000 грн, а прогнозована ціна за 1 ц зерна — 190 грн, тоді поріг доціль­ності (беззбитковий рівень виробництва) становитиме 21 ц з 1 га (4000 : 190).

Витрати на 1 га в сумі 4000 грн розраховувалися, виходячи з прогнозованої врожайності 40,0 ц з 1 га. Отже, одержуючи урожайність меншу за 40 ц, підпри­ємство буде отримувати прибуток доти, доки вона не знизиться до рівня 21 ц. За межами цього рівня виробництво зерна буде збитковим.

Отримані результати такого аналізу є важливими ще й тому, що дають змогу судити про ступінь ризикованості виробництва відповідного виду продукції, який можна визначити за формулою

С_РВ=[1-(У₆:У_П)]100,

де Срв — ступінь ризикованості на стадії виробництва зерна; Уб — поріг доцільно­сті (беззбитковості) виробництва зерна; У_п— прогнозована урожайність, ц/га.

У нашому прикладі ступінь ризикованості досить низький, бо підприємство одержуватиме прибуток навіть за зниження врожайності до 52,5 %, тобто [(1-21 : : 40) • 100].

Водночас спеціалісти підприємства мають змогу визначити ступінь ризикова­ності на стадії реалізації зерна залежно від коливання цін на ринку (у нашому при­кладі — на ринку зерна). Для цього потрібно знати мінімальну ціну реалізації МЦ, за якої досягається беззбитковість виробництва. Такою ціною, як нам відомо, є повна собівартість 1 ц продукції. В нашому прикладі вона дорівнює

МЦ = СВ : У_п,

За нашими даними, МЦ = 100,0 грн (4000 : 40). Як бачимо, ризикованість ви­робництва зерна і за параметром ціни є низькою для підприємства, оскільки во­но буде отримувати прибуток за зниження ціни до межі 53,6 % [(1 - 100 : 190) * ^х 100] за умови одержання планової урожайності