9.4. Поняття продуктивності праці і методика її визначення в сільському господарстві

Виробництво будь-якої продукції, у тому числі і сільськогосподарської та продовольства, може зростати за рахунок збільшення маси праці, підвищення рівня її продуктивності або завдяки одночасній дії цих двох факторів.

Маса праці залежить від кількості працюючих, тривалості робочого дня та інтенсивності праці. Враховуючи, що кількість працюючих у сільському гос­подарстві має стійку тенденцію до зменшення, а робочий день законодавчо

регулюється і в історичному плані спостерігається скорочення його тривалос­ті, то стає очевидним, що маса праці в цій галузі також має тенденцію до зме­ншення.

Інтенсивність праці не можна розглядати як компенсуючий фактор, оскіль­ки вона має раціональні межі, встановлені відповідно до фізичних і психічних можливостей людини. Тому зрозуміло, що збільшити виробництво сільсько­господарської продукції можна лише завдяки підвищенню продуктивності праці.

Під продуктивністю праці розуміють реалізовану здатність конкретної праці (праці конкретних працівників) в одиницю робочого часу виробляти пев­ну кількість продукції або виконувати відповідний обсяг роботи.

З наведеного визначення випливає, що підвищення продуктивності праці в кінцевому підсумку зводиться до економії робочого часу. Адже чим менше по­трібно часу для виробництва якогось виду продукції, тим більше робочого часу може бути використано для збільшення виробництва цього самого або іншого виду продукції.

Зі скороченням робочого часу на виробництво одиниці продукції знижується (за інших однакових умов) її собівартість, отже, зростає дохідність підприємств, підвищується їх конкурентоспроможність. Зі зростанням продуктивності праці посилюється процес вивільнення працівників, які можуть бути залучені підпри­ємством для розвитку інших видів діяльності або розширення масштабів основ­ної діяльності. Очевидно також, що скорочення робочого дня можливе лише за умови послідовного підвищення продуктивності праці.

Проте на виробництво продукції витрачається не лише жива праця, а й ми­нула, уречевлена у виробничо спожитих засобах і предметах праці. Тому, роз­глядаючи продуктивність праці в широкому значенні цього слова, можна зро­бити висновок, що для суспільства продуктивність праці підвищується з економією як живої, так і уречевленої праці.

Однак слід мати на увазі, що співвідношення між витратами уречевленої і живої праці на одиницю продукції не є стабільним, а постійно змінюється, при­чому так, що частка живої праці зменшується, а минулої — збільшується, але збільшується так, що сукупні витрати праці на одиницю продукції скорочують­ся. На практиці такого скорочення не спостерігається через розвиток інфляцій­них процесів.

Для визначення продуктивності праці в сільському господарстві застосову­ють систему економічних показників. Це зумовлено особливостями даної галузі і насамперед незбігом робочого періоду з періодом виробництва.

У багатьох галузях аграрних підприємств продукцію одержують лише раз на рік, а працю витрачають цілорічно. Тому, застосовуючи систему показників продуктивності праці, можна, не очікуючи кінцевих результатів, враховувати проміжні результати, що характеризують затрати живої праці на окремих опе­раціях, за окремі проміжки часу, завантаженість працівників тощо. На рис. 9.- наведено систему показників продуктивності праці, що використовується на аг­рарних підприємствах.

Рис. 9.2. Система показників продуктивності праці в сільському господарстві

Повними називають показники продуктивності праці, для визначення яких беруться до уваги вироблена продукція і затрати живої праці.

Неповні показники є проміжними і розраховуються до одержання продукції.

Натуральні показники визначають діленням прямих витрат людино-годин, що виникають у ході виконання технологічних операцій, на обсяг виробленої продукції. Це обернені показники продуктивності праці і їх називають техно­логічною трудомісткістю продукції. Вони відповідають на питання, скільки затрачено робочого часу на виробництво 1 ц продукції.

Трудомісткість, розрахована за кожним видом продукції, за економічним змістом, с найбільш зрозумілим і порівнянним показником продуктивності ира ці в часі та просторі, а тому широко використовується для порівняння в динамі­ці, між підприємствами, регіонами і країнами.

Крім технологічної трудомісткості І ц продукції доцільно також визначати загальновиробничу трудомісткість І ц продукції, враховуючи не ліпне прямі затрати живої праці (праці робітників, які безпосередньо зайняті на виробництві

відповідної продукції), а й непрямі, пов'язані з управлінською діяльністю виро­бничих підрозділів і підприємства.

Слід розрізняти такі понятгя, як «трудомісткість 1 ц продукції» і «трудоміст­кість виробництва певного виду продукції».

Показник «трудомісткість виробництва певного виду продукції» визнача­ється діленням загальної кількості відпрацьованих прямих людино-годин на площу посіву культури або на кількість поголів'я тварин, від якого отримана продукція.

Розуміння суті цих двох показників є важливим для аналізу результатів ви­робництва і пошуку резервів подальшого підвищення продуктивності праці. Адже в сільському господарстві нерідкі випадки, коли трудомісткість 1 ц різних видів продукції приблизно однакова (наприклад, трудомісткість 1 ц зерна і 1 ц цукрових буряків), тоді як трудомісткість виробництва таких видів продукції іс­тотно відрізняється.

З метою визначення продуктивності праці по сільському господарству краї­ни, по окремих підприємствах з урахуванням усіх видів сільськогосподарської продукції, що ними виробляється, розраховують вартісні показники — пого­динну, денну і річну продуктивності праці — відношенням вартості валової продукції в порівнянних цінах відповідно до відпрацьованих людино-годин, людино-днів і середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогоспо­дарському виробництві. При визначенні погодинної і денної продуктивності праці враховують прямі і непрямі затрати живої праці.

Між річною і погодинною (денною) продуктивністю праці існує тісний вза­ємозв'язок, який у формалізованому вигляді можна зобразити виразом

Р_п = Ч_п • І_п

де Рп — річна продуктивність праці; Ч_п — погодинна (денна) продуктивність праці; І_п — інтенсивність праці — кількість відпрацьованих одним середньорі­чним працівником людино-годин (люд.-дн.) за рік.

Неповні абсолютні показники розраховуються (за окремими культурами) за кожною технологічною операцією (підготовка ґрунту до посіву, посів, догляд за посівами, збирання) діленням затрачених на цій операції людино-годин на пло­щу посіву відповідної культури.

У тих тваринницьких галузях, в яких виробничий цикл займає тривалий пе­ріод (дорощування і відгодівля великої рогатої худоби і свиней, овець), з метою контролю за витрачанням живої праці розраховують її витрати на одну голову тварин за певний календарний період — місяць, квартал, рік.

Важливим неповним абсолютним показником є норма закріплення певного виду тварин за одним працівником і норма обслуговування ним певних засобів праці (машин, верстатів, обладнання тощо). За інших однакових умов вказані норми зростають з підвищенням рівня механізації та автоматизації виробницт­ва, поліпшення організації праці. При цьому знижуються затрати живої праці на одну голову тварин (один об'єкт обслуговування), і за тих самих показників (надій молока на корову, середньодобовий приріст живої маси тварин тошо) зростатиме її продуктивність.

Наведений механізм визначення повних показників продуктивності праці побудований на прямо пропорційній залежності їхнього рівня від обсягу вироб­ництва продукції й обернено пропорційній залежності від затрат живої праці. Для оцінки дії цих двох факторів на продуктивність праці визначають показник коефіцієнт випередження з виразу

де Кв — коефіцієнт випередження; Пл₁ і Пп₀ —продуктивність праці відпо­відно в звітному і базовому періодах; ВП, і ВП₀ — обсяг виробництва валової продукції відповідно в звітному і базовому періодах.

Дані по країнах з розвинутим сільським господарством переконують, що швидке зростання продуктивності праці в цій галузі відбувається тоді, коли на кожний відсоток збільшення обсягу виробництва продуктивність праці зростає на 2—5 % за рахунок зниження технологічної трудомісткості виробництва.