1. Суть і фактори розміщення і спеціалізації агропромислового виробництва

Розгляд питання розміщення і спеціалізації агропромислового вироб­ництва доцільно розпочати з сільськогосподарського виробництва, оскільки во­но справляє визначальний вплив на розміщення і спеціалізацію переробних під­приємств.

Спеціалізація сільськогосподарського виробництва органічно поєднана з йо­го розміщенням. Вони є формами суспільного поділу праці і перебувають у по­стійному взаємозв’язку і взаємозумовленості.

Розміщення характеризує кількісний бік суспільного поділу праці і вказує, які види продукції, в якому розмірі й на яких площах виробляються на тій чи іншій території (в зоні, області, районі, мікрозоні, окремій виробничій одиниці).

Спеціалізація відображає якісний бік суспільного поділу праці і вказує, ви­робництво яких саме видів продукції є переважаючим на даній території. Це — ефективна форма організації сільського господарства, яка дає можливість зосе­редити виробництво певних видів продукції на окремих територіях і підприємс­твах та досягати завдяки цьому вищих результати господарської діяльності.

Економічний стан підприємств і регіонів значною, а інколи вирішальною мі­рою залежить від вибору галузей сільського господарства та їх поєднання, тоб­то від спеціалізації виробництва. Спеціалізація — це не місцеве явище, прита­манне лише окремим підприємствам, регіонам чи країнам. Уже багато років у світовому сільському господарстві простежується тенденція до поглиблення спеціалізації сільськогосподарського виробництва на всіх рівнях його організа­ції. Все менша кількість підприємств і регіонів працює на принципі самозабез­печення, який раніше був домінуючим.

На розміщення і спеціалізацію сільськогосподарського виробництва впли­вають природно-кліматичні, економічні, біологічні і соціальні фактори. Одним із найважливіших є природно-кліматичний фактор.

Типи ірунтів, температурний режим, кількість опадів найістотніше впливають на розміщення сільськогосподарських культур і спеціалізацію виробництва. Результа­том такого впливу є формування на території окремих держав, у тому числі й в Україні, природних зон, які мають чітку спеціалізацію на виробництві певних видів продукції. Територіальна спеціалізація значною мірою зумовлює і спеціалізацію окремих підприємств на видах діяльності, які є визначальними для даної зони.

Особливість впливу цього фактора полягає в тому, що лише невелика кіль­кість специфічних видів продукції може вироблятися на обмежених територіях (наприклад, рис, цитрусові, чай тощо). Більшість видів сільськогосподарської продукції мають досить великий ареал виробництва, тому при виборі виробни­чого напряму і поєднання галузей слід враховувати вплив інших факторів. Се­ред них чільне місце займає фактор (принцип) економічних переваг.

Підприємства, регіони і навіть країни зосереджують зусилля на виробництві тих видів продукції, які забезпечують максимальну економічну вигоду або мінімальні економічні втрати порівняно з іншими видами діяльності. При цьому мається на увазі, що підприємство (регіон, країна), виробляючи найбільш економічно ефекти­вні види продукції, реалізує їх, одержує дохід, за рахунок якого придбає необхідні товари сільськогосподарського походження, які виробляти в себе економічно менш вигідно порівняно з витратами, що несе підприємство на їх купівлю.

До поглиблення спеціалізації підприємств (регіонів) спонукає конкуренція між сільськогосподарськими товаровиробниками, що значно посилюється в умовах насиченого продовольством ринку. Зрештою кожне підприємство кон­центрується на виробництві тих видів продукції, які є конкурентоспроможними і забезпечують його економічне існування як юридичної особи.

Під впливом конкуренції підприємства змушені відмовлятися від виробниц­тва тих видів продукції, які економічно менш ефективні порівняно з рівнем ефективності виробництва цих самих видів продукції на інших підприємствах (регіонах). Як бачимо, цей фактор є одним з економічних важелів, що поглиб­лює поділ сільськогосподарської праці.

Важливим фактором розміщення і спеціалізації є наявність ринків збуту сільськогосподарської продукції. Підприємствам вигідно збільшувати виробни­цтво тих її видів, на які є сталий попит і прийнятна ціна. І навпаки, часті про­блеми зі збутом певних видів продукції призводять до відмови підприємств від їх виробництва, незважаючи навіть на те, що для такого виробництва є сприят­ливі природно-кліматичні умови.

На розміщення і спеціалізацію впливає відстань і якість доріг до ринку збуту сільськогосподарської продукції. Чим менша відстань до ринків збуту і ліпші дороги, тим менші транспортні витрати, тим буде вища за інших однако­вих умов економічна ефективність виробництва продукції. З огляду на сказане, підприємствам нерідко стає доцільним розвивати ту галузь, продукція якої ви­користовується як сировина для переробних підприємств, розміщених поблизу землекористування даного підприємства.

Забезпеченість трудовими ресурсами, їх кваліфікація може виступати об­межувальним фактором для розвитку певних галузей сільськогосподарської о виробництва, насамперед тих, які є трудомісткими за нинішнього рівня механі­зації виробничих процесів. В умовах України до таких галузей належать овочі­вництво і баштанництво, льонарство, хмелярство, садівництво.

Підприємства, нерідко маючи добрі грунтово-кліматичні умови і ринок збуту трудомісткої продукції, а також сприятливу для неї економічну кон’юнктуру, не можуть збільшити її виробництво через нестачу власної робочої сили (постій­них працівників) і неможливість вирішити цю проблему шляхом її додаткового найняття.

Така ситуація склалася в першій половині 90-х років у ряді регіонів України, передусім розташованих у приміських зонах, і залишається незмінною до цих пір. Саме нестача тут робочої сили стала однією з причин істотного скорочення виробництва овочів, картоплі і певною мірою молока.

В умовах планово-централізованої економіки серйозний вплив на розміщення і спеціалізацію виробництва справляв такий фактор, як централЬовані капіталов­кладення, що здійснювалися з державного бюджету.

Завдяки таким вкладенням на півдні України створена зона рисосіяння, по­будовано багато свино- і скотовідгодівельних комплексів та птахофабрик. Про­те нині, в умовах розбудови ринкової економіки, цей фактор втратив колишнє значення. На перший план зараз виступає наявність у підприємства власних коштів і можливість взяття ними кредитних ресурсів, необхідних для подаль­шого розвитку певної галузі, на якій вони спеціалізуються або передбачають спеціалізуватися.

На розміщення і спеціалізацію значний вплив справляють біологічні фактори, насамперед шкідники і хвороби сільськогосподарських культур.

Наприклад, у сприятливих для цукрових буряків ґрунтово-кліматичних умо­вах Лісостепу підприємства не можуть розширяти їх площі посіву більш ніж на трьох полях у сівозміні, оскільки це може призвести до неконтрольованого по­ширення довгоносика, бурякової гнилі і зниження врожайності коренів.

У південно-східних областях України, у лісостеповій зоні підприємства по­винні обмежувати вирощування соняшнику одним полем у десятипільній сіво­зміні, оскільки збільшення частки його посіву в структурі посівних площ при­зводить до виснаження ґрунтів і поширення хвороб і шкідників цієї культури. Існує низка інших обмежень за сівозміною з точки зору добору для окремих культур найкращих попередників.

Переробні підприємства за своєю природою є спеціалізованими. Серед них

• цукрові заводи, молокопереробні та м’ясопереробні підприємства, льоноза­води, овочеконсервні заводи, спиртові, крохмально-патокові заводи, олійно- жирові комбінати, заводи первинної переробки винограду.

Всі ці підприємства переробляють сільськогосподарську сировину, яка в структурі собівартості готової продукції займає, як нам відомо, домінуючу час­тку. Тому закономірно, що розміщення переробних підприємств тяжіє до тих сільськогосподарських ареалів, де виробляється необхідна для них сировина. Завдяки цьому мінімізуються транспортні витрати і, що також важливо, — не

допускається (мінімізується) псування сировини під час її перевезення до місць переробки. Це дає змогу переробним підприємствам виробляти якісну кінцеву продукцію й отримувати відповідний економічний зиск.

Скажімо, цукрові заводи розміщені в областях Лісостепу України, де найсп­риятливіші умови для вирощування цукрового буряку — Вінницькій, Хмельни­цькій, Черкаській, Тернопільській, Київській, Кіровоградській, Полтавській, Чер­нігівській. Льонозаводи розміщені в Поліссі зі сприятливими умовами для вігрощування льону-довгунця, а овоче- і плодоконсервні заводи — в південних і центральних областях України. Заводи первинної переробки винограду розташо­вані в зонах його вирощування — в Криму, Закарпатті, південних областях України. Крохмально-патокові і спиртові заводи, що виробляють спирт із карто­плі, — сконцентровані в Поліссі. Слід наголосити, що оскільки скотарство і сви­нарство можуть успішно розвиватися в усіх регіонах України, то відповідно по усій її території розміщуються молокопереробні та м’ясопереробні підприємства.

Інший принцип розміщення характерний для підприємств окремих під галузей харчової промисловості. Так, наприклад, хлібозаводи, кондитерські фабрики, за­води з виробшщтва маргаринової продукції розміщуються з орієнтацією на спо­живача їх кінцевої продукції — в містах і промислових центрах. Це ж стосується лікеро-горілчаних підприємств і підприємств вторинного виноробства.

Важливо розглянути і таке питання. В умовах планово-централізованої еко­номіки переробні підприємства малі свої сировинні зони, які створювалися централізовано. В перехідний період до ринку сировинні зони як такі, що існу­вали раніше, — зникли, тому на даний час проблема створення на якісно новій основі сировинних зон є актуальною, проте вирішується надто складно.

Багато переробних підприємств стали самостійно виробляти сировину, але це далеко не завжди вирішує проблему. Великий дефіцит молока незбираного і відгодівельного поголів'я спонукає молокопереробні та м’ясопереробні підпри­ємства заготовляти сировину далеко за межами свого розташування. В цих умо­вах сировинні зони формуються спонтанно, вони не є стабільними і не в змозі вирішити проблему постачання сировини в необхідній кількості. Необхідний новий підхід до створення сировинних зон на основі агропромислової інтеграції та агропромислової координації. (Детальніше про це йтиметься у темі 21.)

1. Форми спеціалізації в сільському господарстві й методика визначення виробничого напряму аграрних підприємств

Спеціалізація сільського господарства — це складний процес, що розвивається в різноманітних формах. Залежно від об’єкта спеціалізації розріз­няють такі її три форми: територіальну, спеціалізацію аграрних підприємств і внутрішньогосподарську спеціалізацію.

Під територіальною спеціалізацією розуміють переважаюче виробництво тих чи інших видів сільськогосподарської продукції на певній території. Розріз­

­няють чотири види територіальної спеціалізації — зональну, мікрозональну, обласну і районну.

Зональна спеціалізація характеризує виробничий напрям зони, і в Україні вона переважно вже склалася — Полісся, Лісостеп, Північний і Центральний Степ, Південний Степ, передгірні і гірські райони Карпат, передгірні і гірські райони Криму.

Мікрозональна спеціалізація притаманна відносно невеликим ареалам у ме­жах відповідних зон, в яких вігрощуються певні культури, що не мають значно­го поширення в Україні. Сформувалися, наприклад, мікрозони вирощування хмелю, південних конопель.

Обласна і районна спеціалізація вказує, виробництво яких саме видів про­дукції є основним, переважаючим на цих територіях. Вона формується під впливом зональної і мікрозональної спеціалізації. Визначальним тут є географі­чне розташування згаданих адміністративних одиниць.

Спеціалізація аграрних підприємств — це переважаюче виробництво в них відповідного виду (видів) продукції, для якого тут існують відносно найсприят­ливіші природно-економічні умови.

Ця форма спеціалізації розвиває і поглиблює територіальну спеціалізацію. Якщо в межах останньої можуть бути сприятливі умови для виробництва, ска­жімо, шести і більше видів продукції, то через внутрішньогосподарську дифе­ренціацію природно-економічного фактора, в окремо взятому підприємстві мо­жуть бути найкращі умови для виробництва лише частини видів продукції з усього їх переліку, що притаманний для даної зони, мікрозони і т. д.

На відміну від територіальної спеціалізації, яка має більш-менш стабільний характер, спеціалізація багатьох сільськогосподарських підприємств через її не­завершеність перебуває в постійному русі. Найшвидше вона почала розвивати­ся в 1960-ті — 1970-ті роки, коли централізовано в кожному адміністративному районі створювалися 1-2 спеціалізовані господарства з вирощування й відгодів­лі молодняку великої рогатої худоби, 1-2 — з відгодівлі свиней, 1 — з вирощу­вання нетелів, решта аграрних підприємств району спеціалізувалися на вироб­ництві молока. Створювалися також міжгосподарські спеціалізовані госпо­дарства, як правило, тваринницького виробничого напряму. В окремих районах деякі підприємства спеціалізувалися на виробництві кормів, продукції вівчарст­ва, птахівництва тощо.

Проте спеціалізація сільськогосподарських підприємств у подальші роки не поглиблювалася через недосконалість адміністративно побудованих організа­ційно-економічних відносин між підприємствами, відсутність ринкових важелів і матеріальної заінтересованості господарств та їх працівників у результатах своєї праці. Більше того, в 90-ті роки поглиблення економічної кризи і диспари- тету цін особливо на продукцію тваринництва, призвело до того, що багато з них відмовилися від орієнтації на прискорений розвиток головних галузей і, по суті, знову стали розвиватися як багатогалузеві.

З реорганізацією КСП в підприємства, що функціонують на засадах приват­ної власності, проблема спеціалізації через ряд об’єктивних причин не набула

актуальності — нові підприємства створювалися, за рідким винятком, як бага­тогалузеві. Така тенденція в їх розвиткові збереглася і до 2013 р.

Більше того, з попередніх тем нам відомо, що фермерські господарс і на роз­вивають, як правило, лише рослинницькі галузі з орієнтацією на ліквідні види продукції, а спеціалізованих фермерських господарств на виробництві продук­ції тваринництва є одиниці. Звели до мінімальних обсягів виробництво тварин­ницької продукції і більшість великих аграрних підприємств (TOB, АТ, СВК, ПП), основну увагу акцентуючи на виробництві рослинницької продукції.

Особливо негативним явищем сучасного стану розвитку спеціалізації є та обставина, що чимало великих холдингових структур повністю відмовились від виробництва тваринницької продукції, насичуючи поле сівозміни культурами, що швидко мінералізують ґрунт, руйнують його структур, проте їх продукція є високоліквідною.

Таким чином, з формальної точки зору можна стверджувати, що процес спе­ціалізації сільськогосподарських підприємств набув розвитку, але це однобічна рослинницька спеціалізація, що не спроможна вирішити питання ефективного відтворення родючості землі і забезпечення продовольчої безпеки країни. На сьогодні лише одна галузь птахівництва набула прискореного збалансованого розвитку і може слугувати прикладом переваг спеціалізованого виробництва.

Проте є підстави очікувати, що з подальшим удосконаленням ринкових відносин і за належної економічної підтримки сільськогосподарських товаро­виробників спеціалізація аграрних підприємств набуде нового імпульсу. Адже вибір головних галузей, їх розмір, ринки збуту, економічні стосунки, ціни то­що стали вирішуватися безпосередніми виробниками сільськогосподарської продукції.

Критерієм спеціалізації аграрного підприємства з виробництва певного виду продукції є економічний інтерес товаровиробника. Тому важливою проблемою сьогодення є стимулювання виробництва тваринницької продукції через повні­ше задіяння державних регуляторних заходів і ринкових важелів. Водночас по­трібно враховувати й інші фактори, що впливають на розміщення і спеціаліза­цію в ринковому середовищі.

Внутрішньогосподарська спеціалізація являє собою подальший розвиток спеціалізації підприємства шляхом відокремлення виробництва окремих видів продукції або його технологічних стадій на окремих внутрішньогосподарських підрозділах — бригадах, фермах, загонах, ланках, кооперативах.

Наприклад, у господарствах можуть створюватися молочнотоварні ферми, свиноферми, рільничі, тракторно-рільничі, садово-городні, овочівничі бригади, механізовані загони з вирощування цукрових буряків тощо. Значення внутрішньо­господарської спеціалізації полягає в тому, що вона дозволяє врахувати існуючі в межах багатьох підприємств відмінності в умовах господарювання, а також під­вищити концентрацію виробництва навіть тоді, коли певна галузь не є тут провід­ною, переважаючою. Завдяки цьому підвищується ефективність виробництва.

Особлива необхідність у розвитку внутрішньогосподарської спеціалізації виявляється у великих за розмірами підприємствах, а також у тих господарст­вах, які розвиваються нині як багатогалузеві. З поглибленням спеціалізації під-

приємства на певній галузі (галузях) виникає необхідність у вдосконаленні вну­трішньогосподарської спеціалізації, оскільки при цьому змінюється характер і масштаби виробництва, а разом із ними й організаційна структура господарст­ва. Тому питання спеціалізації підприємств та їх внутрішньогосподарської спе­ціалізації повинні вирішуватися в органічній єдності й тісному взаємозв’язку.

За технологічнім принципом виробництва продукції розрізняють галузеву і внутрішньогалузеву спеціалізацію.

Галузева спеціалізація — це така спеціалізація, за якої певна галузь функціонує в підприємстві за принципом замкненого (закінченого) циклу виробництва.

По суті, абсолютна більшість сільськогосподарських культур через біологіч­ні особливості вирощуються від посіву (посадки) до одержання готової продук­ції на одній і тій самій земельній ділянці. У процесі такого вирощування під­приємство виконує всі технологічні операції, оскільки їх неможливо вичленити і розподілити між іншими господарствами або їх підрозділами у вигляді само­стійних виробництв. Тому зрозуміло, що для рослинництва характерна, як пра­вило, галузева спеціалізація.

Ця форма спеціалізації притаманна і тваринництву, коли підприємство роз­виває певну галузь комплексно — від одержання молодняку до виробництва кі­нцевої продукції. Наприклад, у великих свинарських комплексах на 12, 24, 54 і 108 тис. голів свиней відгодівлі на рік, на свинофермах, у неспеціалізованих на цій галузі аграрних підприємствах утримують основне стадо, одержують моло­дняк, вирощують його, відгодовують і реалізують на м’ясокомбінати. За такою самою схемою в багатьох господарствах розвиваються й такі тваринницькі га­лузі, як скотарство і вівчарство.

Внутрішньогалузева спеціалізація означає відокремленість виробництва в межах однієї і тієї самої галузі.

Розрізняють два види внутрішньогалузевої спеціалізації: якісно багаторівне­ва і постадійна.

Якісно багаторівнева внутрішньогалузева спеціалізація здійснюється з ме­тою забезпечення якісного стану функціонування тієї чи іншої галузі.

Наприклад, у зерновій галузі виділяються три або чотири якісно відмінних рівні виробництва зерна з повним технологічним циклом. Перший із них — ви­ведення нових сортів і гібридів зернових культур, здійснюється науково- дослідними інститутами і селекційними станціями; другий — виробництво на­сіння еліти і першої репродукції — елітно-насінницькими господарствами; тре­тій — виробництво сортового насіння першої і другої репродукції — в спеціалі­зованих підрозділах аграрних підприємств; четвертий — виробництво товарного зерна. В тваринництві також ефективно розвивається якісно багато­рівнева внутрішньогалузева спеціалізація. Наприклад, нові породи і лінії тварин виводять на племінних заводах і племінних станціях.

Постадійна спеціалізація означає виділення у самостійні виробництва окремих стадій технологічного циклу галузі. Це характерно переважно для тва­ринництва. Наприклад, у скотарстві в самостійні виробництва можуть виділяти­ся такі стадії, як вирощування нетелів і корів-первісток, виробництво молока, вирощування та відгодівля молодняку великої рогатої худоби.

Кожна з цих стадій, відокремлюючись, перетворюється на самостійне виро­бництво спеціалізованих підприємств. Постадійна спеціалізація має місце і в окремих галузях рослинництва. Наприклад, у буряківництві в самостійне виро­бництво виділяється насінництво, що ведеться спеціалізованими підприємства­ми, і товарне виробництво буряків, що здійснюється різними за юридичним ста­тусом аграрними підприємствами..

Для визначення територіальної спеціалізації й спеціалізації аграрних підпри­ємств використовують показник структури товарної продукції. Він визнача­ється діленням грошової виручки від реалізації певного виду продукції за всіма каналами продажу на загальну суму грошових надходжень господарства і мно­женням одержаного результату на 100.

Прийнято вважати, що до вузькоспеціалізованих аграрних підприємств на­лежать такі, в яких головна галузь, на якій вони спеціалізуються, займає в структурі товарної продукції 90 % і більше. До цієї групи підприємств відно­сять птахо- і бройлерні фабрики, свинокомплекси, тепличні комбінати. До підприємств, що спеціалізуються на виробництві продукції однієї галузі, на­лежать такі, в яких галузь спеціалізації в структурі товарної продукції займає понад 50 %.

Спеціалізованими на виробництві продукції двох галузей вважають підпри­ємства, в яких ці галузі в сукупності займають у структурі товарної продукції понад 67 %, у тому числі кожна з них не менше 25 %. У спеціалізованих госпо­дарствах на виробництві продукції трьох галузей ці показники повинні станови­ти відповідно понад 75 % і не менше 24 %. До багатогалузевих відносять під­приємства, які не підпадають під жодний із названих критеріїв.

Нині є мало аграрних підприємств, які можна було б віднести до однієї з ви­ділених груп спеціалізації. В більшості з них є дві-три провідні галузі, кожна з яких не є домінуючою і в структурі товарної продукції займає від 10 — 15 до 30 — 35 %. Для таких підприємств визначають їх виробничий напрям. У його назву доцільно включати дві, максимум три відносно переважаючих у госпо­дарстві галузі.

Якщо, наприклад, у господарстві найбільшу питому вагу в структурі товар­ної продукції займають овочі (скажімо, 27 %), друге місце — товарне молоко (20 %) і трете — зерно (14 %), тоді виробничий напрям такого підприємства можна сформулювати як овоче-молочний із розвинутим зерновиробництвом.

Слід зазначити, що визначення виробничого напряму аграрного підприємст­ва за структурою товарної продукції, оціненої в поточних цінах реалізації, при­зводить нерідко до зміщення його оцінок. Це пов’язане з тим, що ціни на окремі види продукції за роками можуть істотно коливатися під впливом зміни попиту і пропонування, переорієнтації підприємства на канали збуту або зміни їх спів­відношення, реалізації продукції у різні строки. В результаті цього відбувається заниження або завищення частки окремих видів продукції в структурі товарної продукції, що особливо чітко виявляється в разі її реалізації в однакових обся­гах (у натуральному вимірі) за різні роки.

Тому більш точно виробничий напрям підприємства, їх спеціалізацію можна визначити за структурою товарної продукції, оціненою в порівнянних цінах.

Відмінність у структурах товарної продукції за фактичними цінами реалізації та порівнянними цінами покаже вплив цінового фактора на формування виробни­чого напряму підприємства (його спеціалізацію).

Ефективність виробництва в аграрних підприємствах залежить не лише від розміру галузей, які в них є провідними, а й від того, як розвинуті й інші галузі, що мають товарний характер. Чим більше в господарстві таких галузей, тим, як правило, менші їх розміри і нижча концентрація виробництва. Це інколи нега­тивно позначається на кінцевих результатах господарювання.

Щоб урахувати ступінь розвитку усіх товарних галузей підприємства, необ­хідно визначити і проаналізувати коефіцієнт зосередження товарного вироб­ництва К₃:

де Пв/ — питома вага м галузі в структурі товарної продукції, %; Щ — порядко­вий номер і-ї галузі в ранжированому ряду, побудованому за спадною ознакою: перше місце присвоюють галузі з найбільшою питомою вагою в структурі това­рної продукції, а останнє — з найменшою.

Якщо за допомогою показника структури товарної продукції роблять висно­вок про рівень розвитку окремих галузей і ступінь спеціалізації господарства на виробництві продукції головної (провідних) з них, то за коефіцієнтом товарного зосередження галузей судять про рівень спеціалізації аграрного підприємства з урахуванням усіх його товарних галузей.

Прийнято вважати, що підприємство є багатогалузевим, коли цей коефіцієнт не перевищує 0,20, зі слабким рівнем спеціалізації — 0, 21 — 0,30, з середнім

• 0,31 — 0,40, з вищим середнього — 0,41 — 0,50, високим — 0,51 — 0,60 і глибоким — понад 0,60.

За інших однакових умов ефективність функціонування аграрних підпри­ємств підвищується зі збільшенням абсолютного значення коефіцієнта товарно­го зосередження галузей, але при цьому посилюється ризик втрати фінансової стабільності через можливе погіршення кон’юнктури ринку на продукцію галу­зей спеціалізації. (Детальніше про це йтиметься в темі 22.)