4.2. Мікросередовище діяльності підприємств агропромислового комплексу

При визначенні зовнішнього ближнього середовища (мікросередо- вища) насамперед справедливо виходити з того, що виробниче підприємство, як економічна одиниця, покликане переробляти ресурси, що надходять йому за плату із середовища, що його оточує, створювати нові продукти (послуги) і ре­алізовувати їх заінтересованим суб'єктам ринку.

З огляду на сказане, мікросередовище можна визначити як сукупність зов­нішніх щодо підприємства суб'єктів і сил, які безпосередньо впливають на його діяльність і які в свою чергу перебувають під впливом цієї діяльності.

Іншими словами, мікросередовище — це партнерське середовище, суб'єктами якого є підприємства, організації й установи, які безпосередньо сто­суються підприємства і з якими воно вступає в певні виробничі, економічні, фі­нансові й організаційно-господарські стосунки.

Ці стосунки оформляються через відповідні ділові угоди, які не обов'язково повинні бути юридично оформлені. В умовах розвинутого ринку, де партнерст- во будується на довірі, ділові угоди часом укладаються усно і виконуються парт­нерами не менш ретельно, ніж угоди письмові.

Зміни, що відбуваються в мікросередовищі, безпосередньо зачіпають еконо­мічні інтереси підприємств, оскільки саме завдяки партнерським зв'язкам вони отримують прибуток.

Більше того, без таких зв'язків не змогли б одержати прибутку і партнери підприємства. Така взаємозалежність партнерів в умовах розвинутих ринкових

відносин нерідко приводить до того, що відбувається конкуренція не прост₀ між окремими однопрофільними підприємствами, а між комплексами підпр_и. ємств, які поєднані між собою партнерськими зв'язками. В кожному з таких комплексів будь-яке підприємство заінтересоване в тому, щоб його партнери працювали ефективно. Тому, наприклад, підприємству невигідно, щоб збанкру. тувала страхова компанія, яка його обслуговує, так само, як і останній невигід. но, щоб збанкрутувало підприємство, оскільки завжди постраждають обидва партнери.

Відносини між партнерами повинні бути чесними і відвертими, оскільки по- рушення договорів без поважних на те причин, інтриги, намагання обдурити партнерів призведуть до того, що в майбутньому ніхто з таким підприємством не укладатиме ділові угоди, а в умовах ринку це означатиме повний його крах як юридичної особи, суб'єкта господарської діяльності.

Складовими мікросередовища, в якому функціонують підприємства агро­промислового комплексу, є:

• споживачі сільськогосподарської продукції і продовольства;

• посередники;

• постачальники необхідних аграрним і переробним підприємствам ресурсів;

• агросервісні підприємства й організації, що надають певні виробничі по­слуги підприємствам;

• фінансово-кредитні установи;

• юридичні установи;

• найближчі конкуренти.

Споживачі сільськогосподарської продукції (клієнтура) і продовольства. Існування підприємства немислиме без споживачів. Саме вони диктують, які товари і послуги для них необхідні і за якою ціною вони готові їх придбати. Тому задоволення потреб споживачів є головною місією товаровиробників. Для її досягнення необхідно здійснювати аналіз попиту — довгострокового і корот­кострокового (наприклад, середнього), з урахуванням кількості і концентрації споживачів, цінової еластичності попиту товару, прихильності споживачів до торгової марки підприємства, доступності товару за ціною, рівня дохідності го­сподарств, якості продукції і можливості її підвищення, потреби в посиленні маркетингових заходів, наприклад, реклами, тощо.

Підприємства водночас можуть орієнтуватись на новий сегмент споживачів, але при цьому вони повинні брати до уваги можливість втрати старої клієнтури і враховувати всі подальші наслідки, що витікають звідси. Оскільки споживачі задають до відомого ступеня конкурентні показники для продукції підприємст­ва — її якості та рівня цін, то це породжує зіткнення інтересів однопрофільних суб'єктів господарювання в боротьбі за споживача.

Споживачами сільськогосподарської продукції є ті суб'єкти ринку, які при- дбавають у аграрних підприємств сільськогосподарську продукцію для подаль­шого виробничого або особистого споживання, або для наступного перепрода­жу іншим споживачам з одночасним одержанням для себе прибутку.

В Україні тепер головними споживачами сільськогосподарської продукт*^€ переробні підприємства — цукрозаводи, підприємства елеваторної і борошно-

круп'яної промисловості, комбікормові заводи, масло- і молокозаводи, м'ясокомбінати, спиртові заводи, льонозаводи тощо. Аграрні підприємства укладають з названими партнерами договори (контракти), в яких передбачають умо­ви продажу і відповідальність сторін за невиконання договірних зобов'язань.

Аграрні підприємства частину своєї продукції реалізують населенню на сільськогосподарських ринках або прямо на місці (працівникам господарства, соціальної сфери села, іншим громадянам — для особистого споживання). Цим каналом реалізують переважно овочі, баштанні, фрукти, молодняк тварин. Че­рез відсутність у більшості аграрних підприємств власної торговельної мережі, переробних виробництв (консервних, ковбасних цехів, пунктів первинної пере­робки молока й т. ін.) частка продукції, що реалізується ними для особистого споживання населенню в загальному обсязі продажу невелика.

Проте вже зараз є підстави для висновку, що в майбутньому сільськогоспо­дарські товаровиробники збільшуватимуть обсяг реалізації продукції населен­ню для особистого споживання насамперед за рахунок розвитку овочівництва, садівництва і баштанництва — трудомістких галузей, які на сучасному етапі практично згорнуті в аграрних підприємствах, що не є виправданим. За належ­ного забезпечення цих галузей технікою вони спроможні стати високоприбут­ковими, а їх продукція реалізовуватимуться не лише безпосередньо населенню, айв мережі оптової та роздрібної торгівлі. Споживачами сільськогосподарської продукції можуть бути і закордонні покупці, які придбавають її для виробничо­го й особистого споживання або ж для перепродажу.

Споживачами продовольства, що виробляється підприємствами переробної промисловості, в основному є населення. Тому ця ланка мікросередовища тісно пов'язана з окремими аспектами соціально-культурного середовища, про яке йтиметься далі. Що ж стосується безпосередньо споживачів продовольства, то потреба в ньому залежить від кількості населення країни (регіону), вікової і ста­тевої структури, життєвих цінностей, традицій, звичаїв, релігійних вірувань, мобільності населення, рівня доходів тощо.

Безпосередніми споживачами продукції підприємств переробної промисло­вості є населення, якщо продовольчі товари реалізуються або через власну роз­дрібно-торговельну мережу, або через великі супермаркети, або через інші роз­дрібно-торговельні організації, яким ці товари реалізуються за оптово- договірними цінами.

Особливістю споживачів продукції переробної промисловості є те, що все­редині галузі одні підприємства можуть бути споживачами продукції інших підприємств. Наприклад, кондитерські фабрики, цукрорафінадні заводи є спо­живачами основної продукції цукрових заводів — цукру; хлібопекарські під­приємства є споживачами продукції борошномельних підприємств і т. д.

Посередники — це такі підприємства чи організації, які за дорученням під­приємств продають їх продукцію або знаходять клієнтів для такого продажу. (Частково про таких посередників уже йшлося в параграфі 2.4.)

В умовах ринкової економіки важливими посередниками є товарні біржі, го­ловне завдання яких — сприяння торгівлі великими партіями окремих товарів шляхом надання посередницьких послуг в укладанні біржових угод, виявлення

товарних цін, попиту і пропонування, вивчення, впорядкування і здешевлення пов'язаних із цим торговельних операцій.

На Заході товарні біржі обслуговують 25 % валового національного продук­ту. Для реалізації сільськогосподарських товарів (у вигляді великих партій од­накових за величиною та якістю) тут створені спеціалізовані товарні біржі. На­приклад, у Чикаго (США) одна з товарних бірж спеціалізується на продажу окремих видів продукції рослинництва, інша — на продукції тваринництва.

В Україні біржова діяльність для обслуговування аграрного сектора була за­початкована у 1992 р., завдяки створенню першої товарної біржі для реалізації сільськогосподарських товарів. У середині 2012 р. в Україні існувало вже 25 аг­ропромислових бірж. На початку функціонування бірж більшість операцій в них здійснювалася у вигляді спотових угод з реальним товаром у короткий тер­мін (до 15 дн.), що свідчило про низький рівень організації їх діяльності. В да­ний час істотно збільшується частка форвардних угод з терміном поставки від З до 12 міс. На товарних сільськогосподарських біржах в країнах з розвинутою економікою переважають форвардні й особливо ф'ючерсні угоди, а частка спо­тових операцій тут невелика.

Біржі як основний суб'єкт інфраструктури організованого аграрного ринку забезпечують прозорість операцій купівлі-продажу, створюють умови для продажу продукції за реальними цінами, дають змогу аграрним підприємствам відмовитися від бартерних операцій, які переважно є економічно невигідними для них. Така діяльність бірж позитивно впливає на подолання диспарите- ту цін.

До посередників — суб'єктів інфраструктури організованого аграрного рин­ку відносяться крім бірж і агроторгові дома, оптові ринки сільськогосподарсь­кої продукції та аукціон живої худоби. (Детально про них йтиметься в темі 5.)

Для поліпшення діяльності посередників — суб'єктів інфраструктури агра­рного ринку, особливо на районному та обласному рівнях, важливо забезпечи­ти функціонування дієвої системи цінового моніторингу, завдяки якій аграрні підприємства матимуть змогу своєчасно одержувати й аналізувати інформа­цію про рівень цін на сільськогосподарську продукцію, попит і пропонування на неї тощо.

Характерною особливістю мікросередовшца сучасного періоду є те, що в ньому функціонує багато суто посередницьких структур, яких партнерами мож­на назвати умовно, але вони є споживачами сільськогосподарської продукції, оскільки закуповують у аграрних підприємствах сільськогосподарську продук­цію, яку потім від свого імені і на своїх умовах продають іншим споживачам, нерідко закордонним, маючи на цій посередницькій операції значний зиск. Аг­рарні підприємства при цьому втрачають значну частину свого прибутку, тому їх зусилля мають бути спрямовані на встановлення ділових стосунків із посере­дниками як суб'єктами інфраструктури організованого аграрного ринку та по­купцями, які були б кінцевими споживачами їх продукції.

Усе ж зазначимо, що обійтися без суто посередницьких структур на сучас­ному етапі ринкових відносин навряд чи можливо. Це стосується, зокрема, та­ких типових посередників, як зернотрейдери, яких є досить багато, але перева­-

жаючу частку зерна експортують 10 зернотрейдерів. Скажімо, у 2011 — 2012 маркетинговому році ними було експортовано майже 60 % від загального обся­гу експорту зерна (трейдери: «Хлібінвестбуд» — 10,3 %, «Кернел» — 10,1, «Ні- булон» — 7,3, «Луїдрейфуз» — 7,2, «Тепфер» — 5,6, «Бунге» — 5,5 % та ін.).

До посередників відносять також підприємства, що спеціалізуються на пе­реміщенні (перевезенні) товарів з одного місця в інше, де є можливість реалі­зувати сільськогосподарські товари і продовольство з більшим економічним зиском.

Постачальники — це підприємства, окремі ділові особи, що забезпечують усі організаційні форми господарювання на селі та переробні підприємства не­обхідними для них матеріальними ресурсами — паливом, мінеральними добри­вами, отрутохімікатами, технікою, запасними частинами, обладнанням, основ­ними та допоміжними матеріалами. У даному разі йдеться про постачальників матеріально-технічних ресурсів, а постачальники капіталу будуть розглядатися окремо.

Проблема вибору підприємством постачальників є однією зі складних для розв'язання, оскільки з боку цих партнерів можуть виникати серйозні обмежен­ня стосовно якості і цін на матеріально-технічні ресурси, а також щодо умов їх постачання. Тому перш за все підприємства повинні визначитись, які саме ре­сурси і в яких обсягах їм потрібно придбавати з урахуванням фактора часу, а також зі способом задоволення таких потреб.

Цим зумовлена необхідність забезпечення підприємств потрібною інформа­цією про діючих та потенційних постачальників, кон'юнктуру ринку сировини і матеріалів, її тенденції та ступінь конкуренції на цьому ринку, про цінову елас­тичність попиту на ресурси, прогноз виходу на ринок нових постачальників, про наявність і можливості використання ресурсів-замінників, а також про трансакційні витрати, що пов'язані з придбанням ресурсів, та про так звані витрати конверсії, джерелом виникнення яких є зміна постачальника.

Слід звернути увагу й на таку обставину. В першому десятилітті XXI ст. за­гострилася проблема товарів (ресурсів) замінників у переробній (харчовій) промисловості. Йдеться, наприклад, про виробництво тваринних спредів, в яких значну частку займає замість тваринного масла рослинна олія, завдяки чому значно здешевлюється виробництво цього продукту — замінника масла тва­ринного. На цьому чимало молокопереробних підприємств заробили значні прибутки за рахунок споживачів. Державне втручання через внесення змін до відповідних стандартів виправило ситуацію.

Проте варто знати, що продаж конкурентами товарів-замінників за нижчими цінами може призвести до збитковості виробництва «справжніх» товарів у під­приємств, що їх виробляють, а також до втрати ними частини «своїх» спожива­чів, які почнуть купувати такі замінники. Потрібно зважати й на посилення за цієї ситуації конкуренції в галузі.

З розвитком ринкових відносин у нашій державі динамічно стали розвивати­ся оптова торгівля матеріально-технічними ресурсами, яку здійснюють багато підприємницьких структур. Це посилює конкуренцію між ними і водночас роз­ширює можливості вибору підприємствами саме тих партнерів, які пропонують

більш прийнятні умови ділового співробітництва. Серед постачальників в АПК виникли досить потужні приватні структури, які постачають селу необхідні ре­сурси.

Так, серед постачальників мінеральних добрив найбільшу частку в ринку в середині 2012 р. займало ВАТ «Агрохімцентр», що має свої представництва в усіх областях України. Основними постачальниками отрутохімікатів та мінера­льних добрив крім названої структури є «Украгрохімхолдинг», закрите акціоне­рне товариство «Украгробізнес», спільне підприємство «Райз Агросервіс- інвест», TOB «Об'єднана агротехнічна компанія», TOB АПФ «Агромир», ВАТ «Украгросервіс».

Одним з основних постачальників аграріям техніки у 2012 р. була Націона­льна акціонерна компанія «Украгролізинг», однією з головних функцій якої є постачання вітчизняної техніки сільськогосподарським товаровиробникам на умовах фінансового лізингу.

Слід зазначити, що постачальники — це переважно посередницькі струк­тури між промисловими підприємствами, що виробляють необхідні для села ресурси, і сільськогосподарськими товаровиробниками, які купують ці ресур­си. На операції Г — Т — Г' завдяки нерідко істотному підвищенню ціни на ресурси ці структури одержують значні прибутки, а аграрні підприємства не­суть невиправдано великі витрати. В цих умовах окремі такі підприємства на­магаються самостійно вирішувати питання забезпечення своїх потреб матеріа­льними ресурсами через укладання прямих договорів з промисловими підпри­ємствами.

Разом з тим слід наголосити й на позитивних трансформаційних змінах, що відбуваються в характері діяльності постачальників. Чимало сучасних посеред­ницьких структур — трейдерів, які працюють на агрохімічному ринку України, в більшості своїй — це модерні підприємства. Вони не просто є проміжною ланкою між виробниками добрив, засобів захисту рослин, техніки насіннєвого матеріалу та аграрними підприємствами, а й надають їм послуги з добору, до­ставки і внесення добрив. Нерідко ці структури стають своєрідним демпфером, закуповуючи добрива, отрутохімікати в період низького попиту і тим самим формують товарний запас для постачання аграріям цих ресурсів у сезон інтен­сивного внесення. Це не завжди вигідно виробникам та імпортерам, бо не до­зволяє підвищувати їм ціни відповідно до попиту, проте це вигідно аграріям, що важливо, бо зменшує їх не продуктивні витрати.

Аграрні підприємства повинні постійно стежити за динамікою цін на матері­альні ресурси, оцінювати можливості й обсяги їх придбання. Це необхідно у зв'язку з тим, що будь-які зміни в середовищі постачальників (зростання або зниження цін, нестача відповідних матеріалів) безпосередньо позначаються на масштабах і собівартості виробництва сільськогосподарської продукції, а через них — і на прибутковості господарства в цілому.

Основними постачальниками для переробних підприємств є сільськогоспо­дарські товаровиробники, які на умовах договору продають їм сільськогоспо­дарську сировину, що займає домінуючу частку в структурі собівартості вироб­люваних продовольчих товарів. Між цими партнерами у 2012 р. склалися

впродовж багатьох років становлення ринкової економіки не прості взаємовідносини, насамперед через сильну ринкову владу переробних підприємств.

Детальніше про це йтиметься в темі 5, а тут зазначимо, що у 2012 р. для більшості переробних підприємств продовжувала залишатись гострою проблема забезпеченості сировиною — молоком незбираним, живою масою тварин, льоно- соломою, цукровим буряком тощо,у зв'язку з чим мало місце хронічне недовикористання їх потужностей.

Складність цієї проблеми посилюється тим, що основними постачальниками окремих видів сировини стали особисті селянські господарства (ОСГ), які не в змозі забезпечити її належну якість. Наприклад, частка ОСГ в обсягах закупівлі молока незбираного становила 65 %. За своїми якісними характеристиками во­но відповідає лише другому гатунку і не може бути використане для виробниц­тва високоякісних молокопродуктів (наприклад, твердих сирів)

Що ж стосується основних і допоміжних матеріалів, які необхідні для виро­бництва продовольчих товарів, то переробні підприємства придбають їх в осно­вному через укладання прямих договорів з виробниками цих матеріалів.

Агросервісні підприємства та організації надають підприємствам агро­промислового комплексу необхідні виробничі послуги і завдяки цьому сприя­ють створенню нормальних умов для функціонування агропромислового ви­робництва.

За роки економічної кризи через брак коштів в аграрних підприємствах для оплати виробничих послуг їх сервісне обслуговування значно скоротилося. Відбулися у зв'язку з цим істотні організаційні зміни в даній ланці мікросередовища. Низка колись потужних агросервісних структур перестали існувати.

Беручи до уваги звужені можливості сільськогосподарських товаровиробни­ків щодо придбання техніки, проблема механізації виробництва сільськогоспо­дарської продукції в них стала значною мірою вирішуватися шляхом викорис­тання послуг створених регіональних приватних і державних машинно-технологічних станцій (МТС). Вони здійснюють на договірних засадах агротех-сервісне обслуговування аграрних підприємств шляхом надання їм допомоги у виконанні найбільш трудомістких і складних робіт (оранки, збирання зернових і коренеплодів, внесення добрив, боротьби зі шкідниками і хворобами тощо). Крім того, МТС надають техніку напрокат і в оренду, проводять ремонти, здій­снюють інші види технічного обслуговування.

У зв'язку зі створенням в агропромисловому комплексі холдингових компа­ній та АПФ як цілісних підприємств ступінь забезпеченості сільськогосподар­ського виробництва в них істотно підвищився. Як правило, весь обсяг сільсько­господарських робіт тут виконується власним високопродуктивним комплексом машин

Ця обставина, а також придбання техніки окремими більш економічно міц­ними аграрними підприємствами, істотно вплинула на діяльність МТС. Багато державних МТС перестало існувати через збитковість виробництва. Скороти­лися масштаби діяльності приватних МТС, окремі з них вийшли з ринку агро­сервісних послуг, а частина стала орендувати земельні ділянки сільськогоспо­дарського призначення, перетворившись, таким чином, на новий тип агросер-

вісних структур з власним аграрним виробництвом, набувши ознак сільсько­господарського товаровиробника — платника фіксованого сільськогосподар­ського податку.

Для підприємств важливо, щоб вартість агросервісних послуг була низькою, а їх якість — високою. Виходячи з цих критеріїв вони повинні робити вибір, якими саме виробничими послугами доцільно користуватися, залучаючи агро-сервісні підприємства, а які економічно вигідніше здійснювати власними сила­ми. Цей вибір залежатиме від конкретних умов діяльності підприємств. Якщо, наприклад, середній ремонт трактора в майстерні господарства обійдеться до­рожче, ніж ремонт на агросервісному підприємстві, то воно скористається по­слугами останнього. Водночас в іншому аграрному підприємстві ситуація може скластися інакше, а тому господарство здійснюватиме ремонт самотужки.

Фінансово-кредитні установи — банки, страхові компанії, кредитні та інші І установи, з якими аграрні та переробні підприємства вступають у ділові стосунки при збереженні готівки, фінансуванні своїх угод, страхуванні себе від ризи­ку, одержанні коротко- і довгострокових кредитів тощо. Взаємовідносини з фі­нансово-кредитними установами є дуже важливими для підприємств, оскільки зміна відсоткових ставок на кредит, скорочення (збільшення) можливостей його одержання, підвищення або зменшення депозитних ставок за збереження готів­ки істотно впливають на їхню господарську діяльність і економічне становище. Тому з цими партнерами господарства повинні встановлювати міцні зв'язки.

Варто особливо наголосити на тій обставині, що банки, інвестиційні фонди, деякі інші фінансово-кредитні установи є постачальниками для підприємств ка­піталу, тому вони можуть відігравати одну з вирішальних ролей у формуванні їх інвестиційного потенціалу. Постачальниками капіталу також можуть бути акціонери, приватні особи, підприємства, що заінтересовані мати частку в ста­тутному капіталі інших підприємств. Існує така закономірність: чим міцніший фінансово-економічний стан підприємства, тим воно є привабливішим для по­тенційних постачальників капіталу, і навпаки.

Юридичні установи є також важливими партнерами підприємств. Адже для ринкової економіки характерні множинність і складність економічних взаємо­зв'язків, що виникають з різними суб'єктами ринку. Тому при укладанні діло­вих угод, їх виконанні, виникненні спірних питань підприємства змушені вда­ватися до послуг юридичних установ. Такі послуги дають змогу підприємствам уникнути невиправданих втрат, досягти більшого економічного зиску від здійс­нюваних ними ділових операцій.

Найближчі конкуренти — це ті сільськогосподарські товаровиробники, які виробляють на продаж однакову з даним підприємством сільськогосподарську продукцію. Проте в умовах її дефіциту конкуренти виступають лише потенцій­ними носіями зовнішньої загрози для підприємства. З насиченням ринку сільсько­господарськими товарами на діяльність аграрного підприємства істотно впли­ватимуть насамперед його найближчі конкуренти, тобто такі сільськогосподарські формування, які реалізують свою продукцію тим самим споживачам і посеред­никам, входячи до тієї самої сировинної зони. Якщо найближчі конкуренти по­чинають виробляти більше продукції, ніж здатний використати відповідний

споживач, то останній буде орієнтуватися на тих виробників, які пропонують продукцію кращої якості і в найбільш прийнятні строки. З цієї причини в аграр­ного підприємства може виникати проблема збуту своєї продукції, якщо воно своєчасно не вживатиме необхідних заходів до підвищення її конкурентоспро­можності.

При аналізі конкурентного середовища підприємств переробної промислово­сті доцільно виходити з того, що в окремих випадках не так споживачі справ­ляють визначальний вплив на конкурентні характеристики товару (ціна, якість, безпека), як конкуренти — підприємства галузі, що виробляють однопрофільну продукцію. Якщо вони запроваджують новації і завдяки цьому виробляють продовольчі товари, що більшою мірою задовольняють споживачів, а їх частка в ринку починає зростати, то інші підприємства для підвищення своєї конку­рентоспроможності мають запроваджувати ще новітніші відкриття наукового техніко-технологічного прогресу. Іншими словами, підприємства не повинні недооцінювати досягнення конкурентів у сфері виробництва більш конкуренто­спроможних товарів, бо це може призвести до великих економічних втрат у майбутньому.

У переробній промисловості найближчими конкурентами є ті переробні під­приємства, які виробляють продовольчі товари для продажу на місцевих ринках (наприклад, кефір, цільне молоко, йогурти та інші товари, що швидко псують­ся). Тут діє таке ж правило, як і для найближчих конкурентів аграрних підпри­ємств.

Щодо ринку інших продовольчих товарів конкурентами можуть виступати всі підприємства галузі, які виробляють однопрофільну продукцію. Тому в цих умовах потрібно враховувати динаміку розвитку конкурентного середовища на галузевому рівні, а також можливість входження на ринок нових товаровироб- ників-конкурентів та обсяг і динаміку експортно-імпортних операцій продово­льства і сільськогосподарської сировини.