2. Джерела формування авансованого капіталу, його класифікація і відмінність від категорії виробничого потенціалу

В умовах сучасного ринкового середовища переробні та аграрні під­приємства можуть використовувати кілька джерел формування авансованого капіталу. Найголовнішим джерелом є власні кошти підприємства, які матеріалі­зуються в його майно і частково функціонують у сфері обігу.

Але нерідко підприємства не мають достатніх власних коштів для інвесту­вання виробництва, що продиктовано виробничою необхідністю, тому вони вдаються до кредитів банку, випуску власних облігацій тощо, залучаючи цим самим позичковий капітал для формування власного авансованого капіталу в обмін на виплату відсотків. В окремих випадках джерелами формування

авансованого капіталу можуть бути пайові внески засновників (учасників) підприємств, грошові кошти, що надходять як благодійні та спонсорські внески.

Крім того, підприємства можуть залучати акціонерний капітал, тобто кошти інших юридичних і фізичних осіб, віддаючи їм частку власності в активах під­приємства і виплачуючи цим особам дивіденди за рахунок власного прибутку. Таке залучення може відбуватися через емісію і вільний продаж акцій або через прийняття до складу акціонерів підприємств-кредиторів по коротко- і довго­строкових борґах. На суму таких боргів зменшуються зобов’язання підприємст­ва і водночас на цю ж суму зростає його власний капітал, проте власниками цієї частки власного капіталу стають колишні кредитори. Підприємство може також збільшити свої виробничі ресурси за рахунок оренди землі, техніки, поголів’я тварин, багаторічних культурних насаджень¹.

Слід мати на увазі, що одним із джерел підвищення номінальної вартості майна і збільшення власних грошових коштів підприємств може стати інфляція. Ці додаткові грошові кошти можуть бути реінвестовані в основні засоби або в інші ресурси. Проте таке джерело формування авансованого капіталу не надій­не, не стабільне і частіше може бути зі знаком мінус, коли подорожчання вна­слідок інфляції ресурсів, які придбають підприємства, відбувається вищими те­мпами порівняно з темпами приросту грошової маси підприємств від реалізації виробленої ними продукції (робіт, послуг). Таке явище мало місце в Україні не­одноразово, що призвело до різкого погіршення фінансового стану і насамперед аграрних підприємств.

Кошти розглянутих джерел формування авансованого капіталу можуть бути спрямовані на відновлення і/або збільшення тих чи інших його складових еле­ментів. Пріоритетність спрямування коштів визначається стратегією підприємс­тва і конкретною виробничою ситуацією.

Як ми переконалися, складові авансованого капіталу досить різноманітні і мають неоднакове цільове призначення. Це дає підстави класифікувати їх за критерієм сфери застосування. На кожному підприємстві елементи авансовано­го капіталу можуть функціонувати в чотирьох сферах (рис. 14.1).

Співвідношення між цими сферами може бути різне, як і неоднаковим може бути співвідношення між структурними елементами авансованого капіталу в кожній з виділених сфер. Ця обставина справляє досить істотний вплив на ре­зультати господарської діяльності підприємств. За належністю на правах влас­ності підприємства розрізняють власний і позичковий капітал. їх співвідношен­ня також позначається на економіці суб’єктів господарювання.

В умовах планово-централізованої економіки категорія авансованого капіта­лу не використовувалася, хоча в бухгалтерському обліку активи підприємств ставали предметом аналізу. Натомість тоді набула широкого застосування кате­горія виробничого (ресурсного) потенціалу, яка за своїм змістом близька до ка­тегорії авансованого капіталу, але не тотожна їй.

Оборотний капітал, авансований у предмети праці

Рис. 14.1. Класифікація авансованого капіталу за сферами застосування

Виробничий потенціал — це сукупність органічно поєднаних виробничих ресурсів, взятих на стадії виробництва, які здатні забезпечувати продукування продукції в обсязі й асортименті, що залежать від розміру та умов функціону­вання цих ресурсів.

Із наведеного визначення видно, що категорія виробничого потенціалу відрі­зняється від категорії авансованого капіталу насамперед тим, що до його складу входять лише виробничі ресурси і не беруться до уваги ресурси сфери обігу, фінансові інвестиції та об’єкти соціальної сфери.

Крім того, у виробничому потенціалі основні засоби відображаються не за залишковою вартістю, як в авансованому капіталі, а за первісною. За якісно ін­шою методологією відображається у виробничому потенціалі і ресурс праці — персонал. Тут береться його фондовий аналог шляхом капіталізації фонду опла-

ти праці на норму капіталізації, яка може бути взята як середня норма аморти­зації основного капіталу (коефіцієнт) або такою ж, як і для грошової оцінки землі.

Нагадаємо, що коефіцієнт капіталізації землі становить 33 роки, а це рівно­значно нормі капіталізації 0,03, що визначається як частка від ділення одиниці на 33 роки.

В абсолютному виразі виробничий (ресурсний) потенціал аграрного підпри­ємства можна визначити за формулою

В_ПТ = ОК + ОБК + ПП + ГОЗ,

де ОК — основний виробничий капітал за первісною вартістю; ОБК — оборот­ний капітал сфери виробництва підприємства; ПП — персонал підприємства, що представлений через показник капіталізації фонду оплати праці; ГОЗ — грошова оцінка земельних ресурсів, що здійснена за офіційною методикою.

По переробних підприємствах виробничий потенціал може бути визначений за першими трьома доданками наведеної формули.

Для порівняння аграрних підприємств за величиною виробничого потенціа­лу, а також для оцінки його зміни в динаміці по кожному суб’єкту господарю­вання використовують показник виробничого потенціалу в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Чим вищий виробничий потенціал аграрних під­приємств на одиницю площі, тим більше вони спроможні виробляти за однако­вих інших умов валової продукції на цю ж площу, досягати вищих результатів господарювання за іншими параметрами виробничої діяльності.

Порівняння однопрофільних переробних підприємств відповідної галузі за розміром виробничого потенціалу можна здійснити, розрахувавши його вели­чину на одиницю потужності.

З переходом до ринкових відносин сфера застосування виробничого потен­ціалу дещо звузилась. Проте і зараз він має досить широке поле застосування, зокрема, для аналізу ефективності виробництва, визначення коефіцієнта оборо­ту сукупних ресурсів і дослідження його впливу на збільшення виробництва продукції і здійснення режиму економії, і що особливо важливо — для дослі­дження структурних зрушень у сукупних ресурсах і знаходження їх оптималь­ного співвідношення.

3. Позичковий капітал та критерій доцільності його залучення

Позичковий капітал — це частина авансованого капіталу, сформо­вана за рахунок ще неповернутих позичкових джерел, які повинні бути відшко­довані кредиторам через певний строк у зумовленій формі.

У попередніх розділах уже зверталась увага на необхідність залучення аграр­ними і переробними підприємствами позичкового капіталу, насамперед через сезонність виробництва. В розвиток сказаного зазначимо, що будь-яке підпри­

ємство, яке орієнтується лише на використання власного капіталу, істотно зву­жує можливості підвищення його рентабельності, не в змозі за сприятливої кон’юнктури ринку швидко і в значних масштабах наростити обсяги виробництва.

Позичковий капітал відображається в пасиві балансу бухгалтерської звітності підприємств, зокрема, у розділах 2 — 5: «Забезпечення наступних витрат і пла­тежів» (частково), «Довгострокові зобов’язання», «Поточні зобов’язання» і «До­ходи майбутніх періодів». Залежно від джерела позичкового капіталу підприємс­тва формують відповідні структурні елементи авансованого капіталу. Так, довгострокові банківські кредити спрямовуються на формування основного капі­талу, а короткострокові, як правило, — на поповнення оборотного капіталу¹.

Кредити як частина позичкового капіталу надаються підприємствам за пла­ту, тобто вони сплачують за його використання певний відсоток від їх суми. Платним для підприємства є і таке джерело формування позичкового капіталу, як випуск облігацій². Це вигідна форма залучення капіталу, оскільки власники облігацій не мають права втручатися в господарську діяльність підприємства на відміну від акцій, які дають право участі в капіталі, а отже, і в управлінні ним.

Крім кредитів і випуску облігацій підприємства можуть залучати для вироб­ничих потреб засоби інших юридичних осіб у вигляді позик, сплачуючи за це певний відсоток. Так, підприємства можуть користуватися комерційним (товар­ним) кредитом для здійснення розрахунків за куплену продукцію, надані їм по­слуги чи виконані для них роботи. Даний кредит може надаватися постачальни­ками у формі відстрочки платежу без сплати відсотків.

Безоплатним для підприємства є використання і такого джерела позичкового капіталу, як кредиторська заборгованість по заробітній платі, за товари і послу­ги, за розрахунками з бюджетом, за страхування тощо³. Ці елементи позичково­го капіталу мають бути повернуті підприємством, але поки воно ними володіє до терміну їх погашення (а нерідко і за межами цього терміну), то вказаними коштами таке підприємство розпоряджається на свій розсуд.

Використання позичкового капіталу надає підприємствам, крім прямих, ра­ніше розглянутих переваг, і опосередковані переваги, як, наприклад, зменшення бази оподаткування, а отже, і скорочення платежів до бюджету (відсотки за кредит відносять до витрат і завдяки цьому зменшується прибуток до оподатку­вання). Підприємство може дістати додаткову вигоду від використання позич­кового капіталу в період підвищення темпів інфляції. Це зумовлено тим, що по­вернення боргу здійснюється грошима меншої купівельної спроможності.

Водночас залучення підприємствами позичкового капіталу несе в собі і певні загрози, головна з яких — це зростання ризику зниження їх фінансової стійкості та платоспроможності. Крім того, виплачені відсотки за кредит є елементом ви­трат, а отже, вони зменшують масу прибутку підприємства і рентабельність

авансованого капіталу. При цьому треба брати до уваги, що на суму відсотко­вих платежів, а отже, на величину витрат від звичайної діяльності та на ефекти­вність виробництва, істотно впливає рівень відсоткової ставки за взятий підпри­ємством кредит.

Вплив відсоткової ставки на формування витрат підприємства можна визна­чати як різницю між витратами із залученням кредитних ресурсів і витратами без такого залучення.

Формалізовано формування величини витрат із залученням кредиту ВВ_К мо­жна подати так:

де ЗВ_в — змінні витрати, сформовані за рахунок використання власних ресур­сів; ЗВ_П — змінні витрати, сформовані за рахунок придбаних за кредит елемен­тів оборотного капіталу (без нарахованих відсотків за користування цим креди­том); і — річна номінальна ставка за короткостроковий кредит; Д — кількість

днів користування цим кредитом; ПВ — постійні витрати; КД^ — середньорі­чна сума довгострокового кредиту, взятого для придбання основних засобів; і

• річна відсоткова ставка за довгостроковий кредит.

Вирази ЗВ_П • —— • Д і КД^ • і визначають суму нарахованих відсотків за кре- 365

дит, що використаний для придбання відповідних елементів оборотного та ос­новного капіталів. Ця сума залежить від величини відсоткової ставки і розміру кредитних ресурсів, які залучають підприємства.

Витрати без залучення кредитних ресурсів можна розрахувати з виразу ВВ = ЗВ_в + ПВ. Різниця між ВВ_К і ВВ й дає шуканий результат щодо впливу на вели­чину витрат рівня відсоткової ставки і суми залучених кредитів.

Разом з тим необхідно враховувати й ту обставину, що відсоткові виплати визначаються за номінальною відсотковою ставкою і та і , яка нерідко банками

змінюється з урахуванням інфляційних процесів. З метою аналізу й одержання повнішого уявлення про вплив відсоткової ставки на економіку підприємства доцільно розрахувати відповідно до рівняння Фішера реальну відсоткову ставку РП_С з виразу

РП_с=НП_с-(Рі„-100),

де НП_С — номінальна відсоткова ставка; Рі_н — рівень інфляції. Якщо, скажімо, НП_С = 21 %, а Рі„ = 110 %, тоді РП_С = 11 %.

Важливо врахувати і той факт, що підприємства, які розраховують на взяття кредиту, можуть понести серйозні втрати в умовах нестабільного зовнішнього середовища і через виниклу у зв’язку з цим недоступністю кредиту (високі від­соткові ставки за кредит, завищені вимоги до застави як гарантії кредиту тощо).

У контексті сказаного наголосимо ще й на такому. Надання кредиту безпо­середньо пов’язане з кредитоспроможністю підприємства, під якою розумі­ють його здатність своєчасно і в повному обсязі виконувати взяті на себе кредит­ні зобов’язання. Кредитоспроможність залежить від фінансового стану пози­

чальника, наявністю в нього ліквідної застави. Рішення про надання кредиту кредитною установою залежить також від кредитної історії підприємства, йою ділової репутації, якості поданого бізнес-проекту, під який береться кредит.

Таким чином, стає очевидним, що одним із принципових питань формування авансованого капіталу є визначення допустимої з економічної точки зору част­ки позичкового капіталу відносно до частки капіталу, сформованої за рахунок власних коштів.

Обґрунтована відповідь на це питання може бути дана на підставі даних оці­нки рентабельності авансованого капіталу, що використовує підприємство в процесі виробництва, і відсоткової ставки за кредит. Якщо останній показник перевищує перший, підприємству економічно вигідніше орієнтуватися на збі­льшення власних коштів і скорочувати позичковий капітал. Коли рентабель­ність авансованого капіталу вища за відсоткову ставку за кредит, має місце зро­стання прибутку на одиницю власного авансованого капіталу, тобто йому стає економічно вигідним залучати позичковий капітал. У цьому можна переконати­ся з даних табл. 14.1.