7. Оцінка ринкової позиції підприємства за даними балансу і на ринку капіталів

Оцінка ринкової позиції підприємства здійснюється за багатьма па­раметрами розвитку його економіки. В зарубіжній і вітчизняній практиці вже відпрацьований механізм такої оцінки, розроблено систему фінансовоекономічних показників, за допомогою яких можна зробити висновок про спроможність підприємства своєчасно повертати взяті кредити та інші боргові зобов’язання, в установлені строки постачати товари і сплачувати виставлені рахунки за одержані ресурси.

Слід також мати на увазі, що чимало підприємств випускають цінні папери

• акції, облігації, векселі, що вимагає оцінки стану таких підприємств на ринку капіталу. Адже потенційні інвестори повинні знати прибутковість і надійність цінних паперів того чи іншого підприємства з тим, щоб прийняти рішення про доцільність інвестування своїх коштів у їх купівлю. Далі наведено методику розрахунку й економічний зміст фінансово-економічних показників, які доціль­но використовувати для оцінки ринкової позиції підприємств.

Така оцінка насамперед здійснюється за даними балансу підприємств. Зок­рема, піддається детальному аналізу платоспроможність і ліквідність підприєм­ства на основі оцінки таких показників, як коефіцієнт загальної ліквідності, ко­ефіцієнт швидкої ліквідності та коефіцієнт моментальної ліквідності (методика їх визначення детально розглянута в темі 14).

Крім того, на основі даних балансу визначають показники фінансової стабільності підприємства, які також достатньо повно характеризують його ринкову позицію. Такими показниками є коефіцієнт незалежності (автономії), коефіцієнт фінансового левериджу, коефіцієнт фінансової міцності (стійкості) і коефіцієнт заборгованості.

Коефіцієнт незалежності (автономії) визначають за формулою

Цей показник показує, скільки одиниць вартості власного капіталу припадає на одиницю вартості авансованого капіталу. Прийнято вважати, що критичне (мінімальне) значення цього коефіцієнта повинне становити не менше 0,5. В іншому разі в активах підприємства домінуватиме позичковий капітал, а це під­вищує ризик банкрутства.

Доповненням до коефіцієнта незалежності є такий показник, як коефіцієнт заборгованості, який визначається з виразу

де ПК — позичковий капітал. Ураховуючи логіку визначення цього показника, стає зрозумілим, що К_А + Кз т 1.

Для глибшого розуміння суті цього показника зауважимо, що для його ви­значення за даними балансу позичковий капітал береться в повному обсязі, тобто сума таких розділів пасиву балансу: 2 «Забезпечення наступних витрат і платежів», 3 «Довгострокові зобов’язання», 4 «Поточні зобов’язання» і 5 «До­ходи майбутніх періодів». Якщо 3 — 5 розділи пасиву є класичними складо­вими позичкового капіталу, тоді стосовно розділу 2 потрібно зробити певне роз’яснення.

У складі розділу 2 відображаються кошти, призначені для оплати майбутніх відпусток працівникам, а також єдиний внесок, що нараховується у зв’язку із забезпеченням таких відпусток. Безумовно, забезпечення оплати відпусток — це зобов’язання підприємства перед своїми працівниками, а тому має розгляда­тися як елемент позичкового капіталу.

Специфічним складником елементом розділу 2 є кошти для забезпечення га­рантійних зобов’язань, які резервуються з метою забезпечення майбутніх ви­трат на гарантійний ремонт реалізованої продукції, проведення ремонту пред­метів прокату тощо. Оскільки зарезервовані кошти вибувають з обороту і не забезпечують майбутньої економічної вигоди, то є підстави їх розглядати як зо­бов’язання, а отже, включати до позичкового капіталу.

У розділі 2 пасиву відображаються також цільове фінансування і цільові над­ходження. Тут показують кошти, отримані з бюджету та інших джерел для здійс­нення заходів цільового призначення. Якщо підприємство одержало кошти за ці­льовим фінансуванням у попередні роки або у звітному періоді і витратило їх у цьому періоді згідно з взятим зобов’язанням за програмою цільового фінансуван­ня, то такі витрати трансформуються по суті в дохід підприємств і повинні роз­глядатися як джерело формування власного капіталу. В іншому разі залишки ко­штів цільового фінансування і цільового надходження набувають форму зобо­в’язань і мають розглядатися як складова позичкового капіталу.

Як бачимо, для зовнішніх користувачів інформації коефіцієнт заборгованості може бути розрахований за усіма складовими позичкового капіталу (за розділа­ми 2 — 5 пасиву балансу). Спеціалісти підприємства можуть обчислити цей ко­ефіцієнт, використовуючи первинну інформацію з урахуванням характеру ви­користання коштів цільового фінансування і цільового надходження, який склався на підприємстві.

Як уже зазначалося, у практиці роботи підприємств рівень цього показника вважається прийнятним, коли він не перевищує 0,5 %. Якщо ж підприємство зловживає залученням позичкового капіталу, тоді його частка в авансовому ка­піталі стає переважаючою.

Це є свідченням внутрішньої нестабільності фінансового стану даного під­приємства, і воно стає менш привабливим для партнерів зовнішнього середо­вища. Враховуючи, що залучення позичкового капіталу за відомих умов дає змогу підприємствам підвищити рентабельність власного капіталу, кожне з них повинне знайти для себе раціональну частку залучення такого капіталу і не ста­вити за самоціль її зменшення, оскільки це може призвести до уповільнення йо­го ділової активності.

Коефіцієнт фінансового левериджу визначається за відомим нам методич­ним підходом, описаним у параграфі 14.3. Бажано, щоб цей коефіцієнт був меншим або ж дорівнював одиниці .

Коефіцієнт фінансової міцності (стійкості) визначається з виразу

Цей коефіцієнт показує, в якій мірі підприємство може покрити за рахунок власних коштів поточні зобов’язання (ПЗ) і доходи майбутніх періодів (ДМП), які часто є терміновими. Чим менше цей коефіцієнт відхиляється від одиниці у бік зменшення, тим більша фінансова стійкість підприємства, і навпаки.

Коефіцієнт маневреності власних засобів К_м розраховується за формулою

де НОА — необоротні активи. Цей показник характеризує ступінь мобільності власних засобів підприємства.

Величина цього коефіцієнта буде низькою, якщо в структурі авансованого капіталу домінують необоротні активи, і навпаки. Різниця ВК - НОА вказує на величину власного оборотного капіталу. За недостатньої мобільності власних засобів підприємству значно важче здійснювати поточні платежі, а отже, задо­вольняти потреби в ресурсах, що надходять від постачальників.

Доповнююче значення для оцінки ринкової позиції підприємств мають і такі показники, також пов’язані з формуванням позичкового капіталу, як коефіцієнт довгострокового фінансового ризику і коефіцієнт кратності відсотків. Перший із них визначається діленням довгострокових зобов’язань на власний капітал. Він ха­рактеризує надійність підприємства як об’єкта інвестування за зворотною залежні­стю — чим вищий цей показник, тим більша пересторога для інвесторів, і навпаки.

Коефіцієнт кратності відсотків визначається діленням операційного прибутку підприємства на витрати з виплати відсотків за кредити. Економічний зміст цього показника очевидний — високе значення його є свідченням більш стійкого фінан-

сового стану підприємства, і навпаки. Адже за одній і тієї ж величини прибутку коефіцієнт кратності відсотків може бути річним і, скажімо, менший його рівень свідчитиме, що підприємство перевантажено зобов’язаннями. Для партнерів і по­тенційних інвесторів — це сигнал щодо необхідності глибокого вивчення фінансо­во-економічного стану підприємства перш ніж укладати з ним комерційні угоди.

Для оцінки позиції підприємства на ринку капіталів застосовується сис­тема показників, що дозволяють інвесторам судити про доцільність придбання тих чи інших цінних паперів. Ця оцінка ґрунтується на визначенні розміру тієї частини активів підприємства, що матеріально забезпечує випущені ним цінні папери - звичайні і привілейовані акції, облігації. Зокрема, розмір активів А¹²>, що залишаються для покриття облігацій, визначають так:

А₀ = СА - НА - КЗ,

де СА — сукупні активи підприємства; НА — нематеріальні активи; КЗ — ко­роткострокові зобов’язання.

На підставі даних про наявність Ао розраховують коефіцієнт покриття облігацій як частку від ділення активів для покриття облігацій на їх сумарну номінальну вар­тість. Цей показник дуже важливий для покупців облігацій. Чим він менший, тим більший ризик придбання згаданих цінних паперів, і навпаки — з підвищенням йо­го зростає ступінь надійності вкладення коштів у цей напрям інвестицій.

Ступінь забезпеченості привілейованих акцій підприємства обчислюється за частиною активів А_п, що визначається з виразу

А_п = СА - НА - БЗ,

де БЗ — усі боргові зобов’язання підприємства.

Що більша величина активів для покриття привілейованих акцій, то більше є підстав чекати, що підприємство буде в змозі виплачувати обіцяні дивіденди на ці акції і в разі необхідності викупити їх. Ступінь надійності привілейованих акцій встановлюється за допомогою коефіцієнта їх покриття, що визначається відношенням активів для покриття цього виду цінних паперів до кількості при­вілейованих акцій певного номіналу. Результат показує, скільки припадає чис­тої вартості активів на одну названу акцію певного номіналу.

Важливо мати на увазі, що оскільки дивіденди власникам звичайних акцій виплачуються в останню чергу після їх виплати власникам облігацій і привіле­йованих акцій, ступінь забезпеченості звичайних акцій А₃ визначається за пока­зником чистої балансової вартості активів

А₃ = СА - НА - БЗ - НВП,

де НВП — номінальна вартість привілейованих акцій.

Розрахована таким способом частка активів дає уявлення про те, на яку час­тку в капіталі підприємства можуть розраховувати власники звичайних акцій за умови його ліквідації й продажу активів за цінами, що діяли на дату складання балансу. За цим типом цінних паперів розраховується також коефіцієнт їх по­криття діленням показника А₃ на сумарну вартість звичайних акцій відповідно­го номіналу.

Структура капіталізованих коштів через випуск цінних паперів повинна бути збалансованою. Висока питома вага активів, що припадають на звичайні акції, і помірна частка облігацій та привілейованих акцій є свідченням збалансованості капіталізованих коштів. Зрозуміло, що надмірна частка облігацій, за якими ви­плата відсотків, а за необхідності і їх викуп здійснюється в першу чергу, знижує рейтинг підприємства в очах потенційних інвесторів як об’єкта вкладення своїх коштів в його акції. Адже це порушує фінансову стабільність такого підприємст­ва і загрожує виникненню серйозних економічних труднощів, навіть банкрутст­вом за умови зниження загальної кон’юнктури ринку або погіршення через певні причини внутрішньогосподарського середовища (прорахунки в менеджменті, до­борі кадрів тощо).

На рис. 15.3 показана шкала першочерговості в задоволенні претензій щодо цінних паперів різних видів, яка побудована за принципом зниження їх ліквід­ності та гарантованості виплат.

Рис. 15.3. Першочерговість задоволення претензій щодо відшкодування вартості цінних паперів різних видів

Так, виплата відсотків за облігаціями забезпечується незалежно від того, чи підприємство одержало прибуток, чи ні, а дивіденди за привілейованими акція­ми гарантуються лише в разі прибуткової роботи підприємства або наявності резервного капіталу.

Що ж стосується простих акцій, то дивіденди по них виплачуються лише то­ді, коли підприємство має залишок прибутку після виплати дивідендів за приві­лейованими акціями і здійснення необхідних вкладень у розширення виробниц­тва, повернення основного тіла довгострокового кредиту.

У західних фірмах прийнято вважати, що структура капіталізованих коштів, вкладених у цінні папери, є більш-менш збалансованою, якщо в ній питома вага звичайних акцій становить 70 — 80 %, облігацій 10 — 15, привілейованих акцій 8 — 15%.