17.6. Паритет цін і механізм

його забезпечення в ринковій економіці

Паритетність цін є однією з найважливіших проблем, яка повинна бу­ти важливою ланкою аграрної політики держави. В Україні було допущене іс­тотне порушення паритету цін не на користь сільського господарства. Воно с результатом впливу низки чинників, безпосередня дія яких спрямована на під­вищення собівартості сільськогосподарської продукції, а отже, і зниження до­ходів аграрних підприємств, яке неодмінно матиме місце за умови стабільних цін на згадувану продукцію або ж за неадекватного їх зростання співвідносно до збільшення виробничих витрат, яке відбулося з незалежних від сільськогос­подарських товаровиробників причин.

Головним чинником, що призводить до зростання собівартості сільськогоспо­дарської продукції, є підвищення цін на матеріальні ресурси і послуги, які вико­ристовуються аграрними підприємствами (техніку, мінеральні добрива й отруто­хімікати, пальне і мастила, комбікорми, запасні частини, газ, електроенергія, агрохімічне обслуговування, ремонт тощо). Під дією цього чинника відбувається пряме зростання собівартості сільськогосподарської продукції на величину під­вищення цін на дані ресурси і послуги, зважених на обсяг їх споживання.

Крім того, зі зростанням цін на промислові матеріальні ресурси і послуги підвищується собівартість засобів виробництва власного виготовлення (насіння, корми), що неминуче призводить до появи ефекту відлуння — збільшення ви­трат у наступних виробничих циклах. Саме через вияв цього ефекту прямі дода­ткові витрати сільського господарства від підвищення цін на промислові ресур­си і послуги зростають додатково до 20 %. Цей відсоток змінюється пропор­ційно частці продукції власного виробництва, що використовується на вироб­ниче споживання.

Третім чинником зростання собівартості продукції сільського господарства є безпосереднє підвищення цін на неї. Цей на перший погляд економічний пара­докс виникає тому, що такі ціни водночас виконують роль цін внутрішньо- сільського обороту. Наприклад, придбання підприємством класного насіння (еліти, І репродукції) зумовлює зростання витрат за статтею «Насіння і садив­ний матеріал». Цей ж стосується придбання комбікормів.

Крім того, існуюча методика визначення страхових платежів передбачає розрахунок їх розміру через втрату врожаю, оціненого за ціною продажу куль­тури, і чим вона вища, тим більшими будуть страхові платежі. Останні розгля­даються в плануванні й обліку як витрати, що включаються до собівартості продукції.

Собівартість продукції сільського господарства може зростати і за таких не­залежних від аграрних підприємств причин, як підвищення відсоткових банків­ських ставок за кредит, справляння обов’язкових платежів за підвищеними ста­вками (наприклад, плата за землю), а також зростання заробітної плати працівників, зумовлене державною соціальною політикою і компенсаціями їх доходів через інфляційні втрати.

Як бачимо, для досягнення паритетності необхідно враховувати не лише пряме зростання цін на промислові ресурси і послуги, що споживаються сільсь­ким господарством, а й інші розглянуті чинники, що призводять до підвищення собівартості сільськогосподарської продукції.

Мета встановлення паритетності цін — стабілізувати динаміку цін на сільсь­когосподарську продукцію і доходів аграрних підприємств щодо динаміки цін і доходів в економіці в цілому.

Допускаємо, наприклад, що обсяг реалізації сільськогосподарської продукції становив 100 млрд грн, її повна собівартість 80 млрд, прибуток — 20 млрд грн (100 - 80), а рівень рентабельності відповідно (20:80) -100 = 25 %.

За умови зростання витрат із незалежних від аграрних підприємств причин на 12 млрд грн ціни на сільськогосподарську продукцію повинні були б підви­щитися до такого рівня, щоб ефективність сільськогосподарського виробництва не знизилася.

Якщо в результаті такого зростання буде відшкодовано сільському госпо­дарству цих 12 млрд грн, прибуток у цій галузі не зміниться (100 + 12) - (80 + + 12) = 20 млрд грн, але рівень рентабельності при цьому знизиться на 3,3 в. п. і становитиме 21,7 %. Це, безумовно, погіршить фінансовий стан галузі через звуження можливостей для додаткових інвестицій.

Щоб цього не сталося, сільське господарство повинне одержати більше до­ходу на величину, за якої зберігається раніше досягнутий рівень рентабельності виробництва. Для визначення цього доходу спочатку слід розрахувати суму прибутку, за якої досягається попередній рівень рентабельності (25 %), за умо­ви, що витрати зросли на 12 млрд грн.

Отже, 25 % = (рс • 100) : (80 + 12); х = 23 млрд грн. Звідси додатковий дохід сільського господарства повинен становити не 12 млрд грн, а 15 млрд грн [12 + + (23-20)].

Наведений гіпотетичний аналіз дозволяє пересвідчитись у складності пробле­ми паритетності, що вимагає досконалого механізму для її практичного розв’язання. У світовій практиці прийнято вважати, що паритетність досягається тоді, коли в будь-якому наступному році за один і той самий обсяг сільськогос­подарської продукції аграрні підприємства можуть купити таку саму кількість промислових товарів і послуг, яку вони придбавали в попередні паритетні роки.

Досягти цього можна за умови, коли буде витримуватися стале співвідно­шення між цінами на сільськогосподарську продукцію і цінами на промислові товари і послуги (виробничі, фінансові), що споживаються аграрними підпри­ємствами.

Оскільки в реальному житті ціни на всі види продукції й послуги змінюються і мають, як правило, тенденцію до зростання, виникає потреба у кількісному визна­ченні цінового співвідношення через показник індексу номінального паритету. Він розраховується діленням індексу цін на сільськогосподарську продукцію, роз­рахованого за певний проміжок часу, на індекс цін на виробничо-спожиту в сільсь­кому господарстві промислову продукцію та послуги, визначений за той же період.

У західній економічній науці цей показник називають показником умов тор­гівлі, що розрахований за міновою концепцією Commodity-Terms-of-Trade.

Розглянутий показник відносно простий в обчисленні, проте має один недолік, оскільки його зміна не завжди точно відображає зміну купівельної спроможності галузі. Адже зниження коефіцієнта номінального паритету може відбуватися в умовах збільшення обсягу реалізації продукції сільського господарства і за відо­мих обставин це може навіть підвищити купівельну спроможність галузі.

І навпаки, зниження номінального паритету може супроводжуватися і зни­женням обсягу виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції, що значно більше звужує купівельну спроможність сільського господарства, ніж це зумовлено порушенням паритету. Це зокрема, було характерно для вітчизняно­го сільського господарства.

Для того щоб врахувати цю обставину, показник номінального паритету до­цільно розраховувати не лише за міновою, а й за дохідною концепцією, як це прийнято в західній економічній науці (Іпсоте-Тегтз-о/-ТгасІе), використовую­чи формулу

де — індекс паритету за дохідною концепцією; — індекс цін на сільсько­господарську продукцію; — індекс цін на промислову продукцію, що виробничо споживається в сільському господарстві; ІВ — індекс обсягу виробництва, розрахований за той же період, що і цінові індекси.

Зазначимо, що для аналізу доцільно використовувати обидва цих індекси — індекс номінального паритету та індекс паритету за дохідною концепцією.

Ми уже зазначали, що за роки становлення ринкової економіки утворився глибокий диспаритет цін не на користь сільського господарства. І це при тому, що на законодавчому рівні ставилася вимога до забезпечення паритетності цін.

Достатньо сказати, що вже в 1992 р. індекс номінального паритету цін ста­новив 0,45 і продовжував у подальші роки істотно знижуватися, дійшовши до найнижчої точки падіння у 1997 — 1999 рр. — 0,17. У подальші роки цінова си­туація значно поліпшилась. Про це свідчать дані рис. 17.4.

Як бачимо, за 2000 — 2010 рр. індекс номінального паритету цін коливався навколо одиниці, зокрема в шести роках він був менше одиниці, тобто не на ко­ристь сільського господарства, а в п’яти — більший за одиницю. Акумульова­ний індекс цінового паритету все ж таки склався не на користь аграріїв і за вка­заний період він становив 0,908. За подальшої належної державної підтримки можна уникнути диспаритету цін.

У світовій практиці розвинутих країн проблемі паритетності цін приділяєть­ся значна увага. Великий досвід забезпечення паритетності цін накопичений у СІНА, де в 1933 р. було введено закон про регулювання сільського господарст­ва, ключовим моментом якого було забезпечення підтримки цін і доходів сіль­ськогосподарських товаровиробників на основі визначення паритетної ціни на окремі види сільськогосподарської продукції.

Функціональна роль паритетних цін виявляється в тому, що вони служать базою, орієнтиром для встановлення підтримуючих цін на сільськогосподарську продукцію, рівень яких перевищує ціну рівноваги в роки з несприятливою рин­ковою кон’юнктурою.

Рис. 17.4. Індекс номінального паритету цін на сільськогосподарську продукцію і ресурси промислового походження, що споживаються сільським господарством

При розрахунку паритетних цін у США за базовий період беруть 1910 — 1914 рр., коли було досягнуто, на думку американських спеціалістів, еквівален­тності обміну між сільським господарством та іншими сферами економіки дер­жави.

Рівень цих цін визначають за всіма видами сільськогосподарської продукції щомісячно в цілому по країні на основі паритетного індексу, що розраховується за допомогою чотирьох індексів, зважених на частку відповідних витрат ферме­рів в їх сукупних витратах, а саме: індекс цін на товари, куплені фермерами на виробничі й невиробничі цілі; індекс відсотків, виплачених фермерами за іпо­течну заборгованість у розрахунку на одиницю площі; індекс податків, випла­чених фермерами за нерухоме майно в розрахунку на одиницю площі; індекс заробітної плати сільськогосподарських робітників.

Для безпосереднього визначення паритетної ціни розраховується також се­редня ціна реалізації певного продукту фермерами за останні десять років. По­тім її ділять на індекс фермерських цін, визначений до періоду 1910 — 1914 рр., і одержаний результат множать на паритетний індекс цін

За повідомленнями американських спеціалістів, у США ціни на сільської ос- подарську продукцію в 1988 р. зросли проти цін 1910 — 1914 рр. у 6 разів, а на товари, які закуповують фермери, майже вдвічі більше. Тому індекс паритету цін становив на той час 0,54.

Як бачимо, у СІЛА також має місце порушення паритетності, проте його ні­як не можна порівнювати з величиною диспаритету в нашій країні (0,17), при­чому сформованою за такий короткий період часу (у СІЛА — майже за шістде­сят років).

Потрібно брати до уваги і ту обставину, що у США тривалий період часу, а саме до 1952 р., забезпечувався паритет цін майже в повному обсязі. Це дало змогу фермерським господарствам створити потужну матеріально-технічну ба­зу, досягти міцного фінансово-економічного стану, забезпечити високі темпи зростання продуктивності праці. В цих умовах зменшення паритетності до 0,54 не в змозі негативно відбитися на темпах розвитку сільського господарства і доходах фермерських господарств, оскільки продовжує діяти механізм підтри­муючих цін.

Існування диспаритету цін не на користь сільського господарства вимагає здійснення відповідної державної регуляторної політики. Об’єктом її стає ціна, а також інші економічні важелі, за допомогою яких держава здійснює економі­чну підтримку сільськогосподарських товаровиробників, що носить протекціо­ністський характер.

Світовим банком розроблена Методика визначення протекціоністських кри­теріїв, прийнята Уругвайським раундом генеральної угоди по тарифах і торгів­лі. Дана методика дає можливість здійснити аналіз цін у сільському господарст­ві і визначити рівень протекціоністської (економічної) підтримки державою аграрного сектора.

Для оцінки регуляторних заходів держави вказаною методикою передбачаєть­ся визначення трьох показників: номінальний протекціоністський показник, дійс­ний (реальний) протекціоністський показник і еквівалент дотації виробникові.

Номінальний протекціоністський показник НІІП характеризує рівень но­мінальної підтримки цін з боку держави через реалізацію її цінової політики щодо конкретного виду сільськогосподарської продукції. Його розраховують за формулою

де Ц_в — внутрішня ціна на певний вид сільськогосподарської продукції, яку отримує виробник на вітчизняному ринку; Ц_к — ціна на кордоні в конвертова­ній валюті; МВ — маркетингові витрати, що пов’язані з переміщенням сільсь­когосподарської продукції від виробника до кордону¹.

Різниця між Цк і МВ дає внутрішню світову експортну ціну для вітчизняного товаровиробника, на основі якої і буде визначатися ефективність виробництва

даного виду продукції ; Е₀ — офіційний обмінний курс національної валюти до вільноконвертованої — американського долара або євро.

Показник НПП показує, як у державі будується і практично реалізується ці­нова політика в контексті світової цінової кон’юнктури. Він може набувати до­датного, від’ємного і нульового значення.

За додатного значення НПП сільськогосподарські товаровиробники отриму­ють вищу ціну порівняно зі світовою, що є свідченням здійснення державою щодо них підтримувальної (протекціоністської) політики. У разі від’ємного значення НПП аграрні виробники ставляться в гірші економічні умови порівня­но з умовами реалізації на світовому ринку, а політика держави щодо них може бути охарактеризована як економічно невиважена (дискримінаційна), оскільки будується на оподаткуванні (прямому і побічному) аграрного виробництва. За нульового значення НПП товаровиробники ставляться в таку саму внутрішню ситуацію, як і на міжнародному ринку.

В економічній літературі зустрічаються неоднакові підходи до визначення рі­вня світових цін. В якості таких цін окремі економісти використовують експортні ціни на умовах FOB у портах Гольдської протоки СІЛА. Аргументом на користь такого підходу, очевидно, є те, що США — це великий експортер сільськогоспо­дарської продукції, який істотно впливає на рівень і динаміку світових цін.

Для цієї мети доцільніше використовувати середні експортні ціни на відпо­відні види продукції, які діяли на кордоні України. Зумовлено це тим, що саме за такими цінами визначається реальна ефективність сільськогосподарського виробництва, а отже, й реальна підтримка, чи навпаки, оподаткування держа­вою виробництва відповідних видів продукції. Зокрема, з метою визначення по­казника НПП можна скористатися середніми експортними цінами на умовах FOB франко-порт Одеса.

Дійсний (реальний) протекціоністський показник ДПП враховує не тільки вплив державної аграрної політики на сільськогосподарські ціни, а й вплив цієї політики на ціни матеріально-технічних ресурсів, що виробничо споживаються в аграрному секторі.

Іншими словами, показник ДПП віддзеркалює ступінь дотування чи оподат­кування державою закупівель вказаних ресурсів через різні регуляторні важелі. Розрахунок даного показника здійснюється за формулою

де ДВ_в і ДВ_К — додана вартість, що створюється за реалізації одиниці продукції відповідно за цінами сільськогосподарських товаровиробників і за світовими цінами на відповідний товар.

Даний показник більш повно характеризує ступінь розбіжності цін — вітчи­зняних і світових — з позицій інтересів сільськогосподарських товаровиробни-

ків, оскільки водночас враховує «ножиці цін». Як і номінальний протекціоніст­ський показник, розглянутий показник ДПП також може набувати додатного, від’ємного і нульового значення.

За додатного значення дійсного протекціоністського показника сільськогос­подарські товаровиробники одержують додаткові доходи від протекціоністсь­кого втручання держави в цінову ресурсну політику.

Кількісно цей додатковий дохід можна визначити як різницю між доходами сільськогосподарських виробників в умовах державного втручання в ресурсну цінову політику і доходами, які формуються без такого втручання.

Від’ємне значення ДПП означає додаткове оподаткування аграрних вироб­ників через дискримінаційну (неефективну) державну політику втручання. За нульового значення протекціоністського показника цінова політика держави щодо матеріально-технічних ресурсів, що споживаються аграрним виробницт­вом, орієнтована на створення однакових внутрішніх цінових умов зі світовими умовами, що діють на ринку цих ресурсів.

Внутрішні ціни на ресурси беруться з прайс-листів компаній постачальників і з матеріалів Державного комітету статистики України. В якості світових цін на ресурси доцільно використовувати експортні ціни CIF або DAF країн основних постачальників ресурсів на вітчизняний ринок із додаванням до них маркетин­гових витрат торгових постачальників.

За окремими ресурсами, наприклад, отрутохімікати, внутрішні ціни виправда­но брати на рівні світових, оскільки Україна, з одного боку, надто мало виробляє власних засобів захисту рослин і тварин, а з другого — безмитно їх імпортує.

Є складнощі з визначенням величини витрат ресурсів на одиницю продукції. Тут можливі щонайменше два підходи. Перший — використання нормативних показників витрачання відповідних ресурсів на одиницю продукції, що розра­ховані в типових технологічних картах, другий — використання фактичних се­редніх даних по вибіркових аграрних підприємствах. Враховуючи велику амп­літуду коливань фактичних технологічних коефіцієнтів витрачання ресурсів по підприємствах, доцільніше використовувати перший підхід — нормативний.

Досі йшлося про цінову політику держави. Її аналіз є надзвичайно важливим, але водночас і недостатнім для повної і всебічної оцінки регуляторної політики держави, орієнтованої на аграрний сектор. Це зумовлено тим, що крім цінових заходів держава може здійснювати істотний вплив на доходи товаровиробників і за допомогою нецінових економічних важелів, таких як податкова політика (зменшення податкового тиску), кредитна політика (пільгові відсоткові ставки або компенсація частини таких ставок), імпортні обмеження сільськогосподар­ської сировини і продовольства, різні дотації, державне фінансування окремих програм розвитку аграрного сектору тощо.

Щоб урахувати водночас із цінами і використані нецінові заходи підтримки, розраховується показник еквівалента дотації виробникові ЕДВ за формулою

де Цкв₁, — експортна ціна на кордоні і -го продукту, очищена від маркетинго­вих витрат; ОБ, — обсяг реалізації і -го продукту; Pjj і Pj[ — відповідно внут­рішня і світова ціна j -го ресурсу для виробництва і -го продукту; Ф, — доплата за дефіцитність і -го виду продукту; НПК — неціновий перерозподіл коштів на користь виробників і -го товару.

Конкретно-економічний зміст даного показника полягає в тому, що він відо­бражає величину додаткового доходу (втрат) товаровиробників у розрахунку на грошову одинцю виробленої продукції, одержаного з урахуванням дії всіх регу­ляторних важелів держави — цінових і нецінових.

За умови, що ЕДВ має нульове значення, є підстави говорити про створення державою нейтральних умов щодо виробництва і продажу даного товару; за до­датного значення — протекціоністська політика держави забезпечила одержан­ня товаровиробниками додаткового доходу і від’ємного — про приховане опо­даткування товаровиробників, яке може бути проаналізоване за кожною складовою чисельника даної формули.

Слід зазначити, що рівень державної підтримки (у тому числі цінової) сіль­ськогосподарських товаровиробників в Україні є значно нижчим порівняно з країнами ЄС, США, Канади і деяких інших. Все ж за останні роки (за винятком 2008 — 2009 pp.) масштаби такої підтримки поступово зростають.

Так, у 2011 р. на підтримку АПК у Державному бюджеті України було пе­редбачено виділити 13,1 млрд грн, а всього по Міністерству аграрної політики і продовольства — 17 млрд грн, або в розрахунку на 1 га ріллі — 409 грн з держ­бюджету плюс 122 грн — з інших джерел. Для порівняння зазначимо, що у 2005 р. на 1 га посівної площі держана підтримка становила 111 грн проти 331 євро в країнах ЄС.

Питання для самоконтролю

1. Ціна в ринковій економіці: суть, види, фактори ціноутворення.

2. Особливості ціноутворення на сільськогосподарську продукцію.

3. Ціна як регулятор розвитку ринкової економіки та її функції.

4. Сутність цінової конкуренції та цінової конкурентоспроможності.

5. Методичні підходи до визначення цінової конкурентоспроможності вітчизня­них продовольчих товарів порівняно з імпортованими.

6. Цінова політика підприємств: сутність і роль у зміцненні їх економіки.

7. Різновиди цінової політики підприємств та їх характеристика.

8. Ціни на продукцію сільськогосподарського походження.

9. Державне регулювання цін на сільськогосподарську продукцію і продовольство.

10. Методи визначення ціни пропонування на сільськогосподарську продукцію і продовольство.

11. Ціна як інструмент аналізу діяльності підприємства.

12. Паритет цін і механізм його забезпечення в ринковій економіці.

13. Методичні підходи до оцінки регуляторних заходів держави щодо підтрим­ки цін на сільськогосподарську продукцію.