Тема 22. Концентрація виробництва

ТА ДИВЕРСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

Ключові поняття і терміни: концентрація агропромислового виробництва, еко­номічна концентрація, диверсифікація, виробнича диверсифікація, маркетинго­ва диверсифікація, фінансова диверсифікація, галузева диверсифікація, продук- тово-асортиментна диверсифікація, горизонтальна диверсифікація, вертикальна диверсифікація, диференціація товару.

Вивчивши матеріал цієї теми, ви будете ЗНАТИ:

^ сутність концентрації агропромислового виробництва, показ­ники її виміру, тенденції розвитку та вплив на економіку підпри­ємств;

^ зміст і напрями здійснення економічної концентрації в АПК, сучасний її стан і загрози надконцентрації агропромислового вироб­ництва і земельних ресурсів;

^ трактування концентрації (монополізації) товарних ринків, ме­тодичні підходи до її виміру та законодавчі акти щодо захисту еконо­мічної конкуренції;

сутність диверсифікації, її форми і види в аграрних і перероб­них підприємствах, переваги і загрози здійснення, тести щодо доціль­ності подальшого урізноманітнення виробництва;

методичні підходи до визначення й аналізу рівня диверсифіка­ції підприємств;

^ методичній підхід до оцінки ситуацій щодо впливу диверсифі­кації на економіку підприємств (матриця «прибутковість- диверсифікація»),

а також УМІТИ: ■ - ■ / ^:

• визначати абсолютний і відносний рівень концентрації виро­бництва за показником середнього розміру аграрних і переробних підприємств, а також показники розміру окремих галузей рослин­ництва і тваринництва та здійснювати їх оцінку;

• оцінювати рівень економічної концентрації агропромислового холдингу за кількістю дочірніх підприємств різного профілю і мас­штабами їх діяльності;

• розраховувати й оцінювати ступінь концентрації ринку певного виду продовольчих товарів за коефіцієнтом концентрації, наприклад, чотиричастковим, коефіцієнтом Херфінделя — Хіршмана та іншими;

• визначати й оцінювати інтегральний показник диверсифікації підприємства за двома методичними підходами, здійснювати аналіз такого показника з позиції зміни кількості товарних галузей і/або їх внеску у формування грошового доходу такого підприємства;

• визначати економічну доцільність подальшої диверсифікації переробного підприємства (на прикладі організації власного вироб­ництва таропакувальних або інших матеріалів, що раніше закупову­вались у постачальників).

1. Концентрація виробництва та її вплив на економіку підприємств

Концентрація агропромислового виробництва — це зосередження землі, засобів виробництва, робочої сили і обсягу виробництва продукції на од­них і тих же підприємствах, що зумовлює збільшення їх розмірів.

Отже, показники розміру аграрних і переробних підприємств, що розглянуті в параграфі 3.3, водночас розглядаються як показники концентрації сільського­сподарського та переробного виробництва.

Для поглибленого аналізу рівня концентрації можна залучати показники ва­ртості основного і оборотного капіталів підприємства. За умови відображення в активах аграрних підприємств та агропромислових формувань як цілісних під­приємств вартості землі основними показниками концентрації виробництва можна вважати розмір авансованого капіталу та обсяг виробництва товарної продукції.

Поняття концентрації виробництва має окремі спільні риси з поняттям інте­нсивності, але не є тотожним з ним. Спільним є те, що в обох визначеннях йдеться за зосередження (концентрацію) авансованого капіталу на підприємст­вах і про виробництво ними продукції. Відмінність виявляється в тому, що кон­центрація виробництва вимірюється загальним розміром авансованого капіталу та обсягом виробництва продукції, а суть інтенсивності зводиться до зосере­дження авансованого капіталу в аграрних підприємствах — на одиницю земе­льної площі, а в переробних — на одиницю потужності.

Отже, ці два поняття взаємодоповнюють одне одного і разом дають змогу більш глибоко аналізувати чинники формування ефективності агропромислово­го виробництва.

Слід розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Абсолютний рівень концентрації характеризується середнім розміром аграр­них і переробних підприємств за певним показником. Для аграрних підпри­ємств його доцільно визначати в розрізі окремих типів таких підприємств: фер­мерських господарств, сільськогосподарських товариств з обмеженою відпові­дальністю та інших видів товариств, приватних аграрних підприємств, вироб­ничих сільськогосподарських кооперативів як в цілому по країні, так і по окре­мих адміністративних регіонах.

Відносний рівень концентрації виробництва визначається часткою вели­ких підприємств за відповідним показником розміру в загальній кількості аграр­них підприємств певного юридично-правового статусу або переробних підпри-

Економіка підприємств агропромислового комплексу

ємств певної підгалузі харчової і переробної промисловості в загальній кількос­ті підприємств такої підгалузі.

У вузькоспеціалізованих аграрних підприємствах — птахо- і бройлери их фаб­риках, тваринницьких свино- і скотовідгодівельних комплексах, тепличних комбі­натах, а також у переробних підприємствах, абсолютний рівень концентрації виробництва доцільно визначати за показниками їх потужності. Для названих аграрних підприємств — річним обсягом виробництва продукції або умовно- ресурсним показником — кількістю птахо- і ското-місць, площею закритого грунту, а для переробних — за добовим, сезонним чи річним обсягом переробки сировини.

Рівень концентрації виробництва можна визначити і для окремих галузей сільськогосподарського виробництва. Так, у рослинництві для цієї мети можуть бути використані такі два показники: площа посіву культури та обсяг виробни­цтва продукції даної культури по підприємству. Допоміжний показник — пи­тома вага культури в загальній посівній площі підприємства. У тваринництві — поголів’я певного виду тварин на одне підприємство та обсяг виробництва тва­ринницької продукції певного виду по підприємству. Доповнюючий показник

• щільність поголів’я тварин на 100 га відповідних земельних угідь.

Концентрація виробництва справляє істотний вплив на його ефективність. З її підвищенням зростають важливіші економічні показники господарської діяльно­сті підприємств за рахунок позитивної дії фактора масштабів виробництва. До­сягається, як нам відомо з теми 3, економія на постійних витратах (постійні ви­трати, скажімо, на зерновий комбайн за площі посіву зернових 300 га будуть вдвічі більшими на 1 га збиральної площі, ніж за площі їх посіву 600 га), змен­шуються питомі капіталовкладення, досягається вища маневреність матеріаль­них ресурсів і завдяки цьому зростає ефективність їх використання, підвищу­ється продуктивність праці і прибутковість виробництва.

Проте підвищення рівня концентрації виробництва справляє позитивний вплив на економіку лише до певної межі, перехід за яку призводить до знижен­ня ефективності. У надмірно великих підприємствах ускладнюється процес управління виробництвом, зростають транспортні витрати, погіршується конт­роль за якістю виконання робіт і дотримання технології.

Протидіючим фактором надмірної концентрації є й екологічні вимоги. Особ­ливо це стосується великих тваринницьких комплексів, які справляють негатив­ний вплив на довкілля. Тому важливою є проблема досягнення оптимального рівня концентрації сільськогосподарського виробництва, розв’язання якої в кін­цевому підсумку зводиться до визначення раціональних розмірів аграрних під­приємств різної спеціалізації з урахуванням їх юридичного статусу і вітчизня­них зональних особливостей.

Залишається актуальною проблема концентрації переробного виробництва. Малопотужні переробні підприємства не конкурентоспроможні, тому багато з них збанкрутували або втратили юридичний статус, ставши відокремленими підрозді­лами великих підприємств. Разом з тим переробні підприємства з надмірною кон­центрацією нерідко справляють негативний вплив на довкілля, особливо за відсут­

ності в них достатньо глибокої переробки сировини (наприклад, м’ясокомбінати і молокопереробні підприємства).

Для періоду реформування сільського господарства нашої країни з грудня 1999 — 2000 рр. включно характерним був процес деконцентрацїі виробництва, коли на базі колишніх КСП нерідко створювалося два, а то й більше нових підпри­ємств, що функціонують на засадах приватної власності.

У цілому цей процес мав об’єктивний характер з орієнтацією на одержання позитивних результатів за рахунок задіяння фактора приватної власності. У по­дальшому рівень абсолютної концентрації виробництва став зростати за раху­нок зміцнення матеріально-технічної бази багатьох аграрних підприємств, але особливо у зв’язку з виникненням великих агропромислових формувань холди­нгового типу та у формі цілісних підприємств.

Про надшвидкі темпи зростання концентрації в агропромислових холдингах можна судити на прикладі трьох таких структур, що відзначаються стрімкою динамікою розвитку (табл. 22.1).

Таблиця 22.1

ПОКАЗНИКИ КОНЦЕНТРАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА ТА її ЕФЕКТИВНОСТІ В ОКРЕМИХ АГРОПРОМИСЛОВИХ ХОЛДИНГАХ

Показники концентрації та ефективності	Рік	«Кернер груп»	«Миронівський хлібокомбінат»	«Авангард»
Площа орендованих сільсько­господарських угідь, тис. га	2010	85	300	100
Авансований капітал, млн грн	2010	8850	12 351	8312
Власний капітал, млн грн	2007	431	2118	464
Збільшення власного капіталу в 2010 р. порівняно з 2007 р.,	2010	4779	5064	5985
разів	X	10,1	2,4	12,9
Чистий дохід (виручка) від	2007	1769	2396	645
реалізації продукції, млн грн	2010	8062	7459	3900
Збільшення чистого доходу	X	4,6	3,1	6,0
(виручки) у 2010 р. порівняно з 2007 р, разів
Чистий прибуток, млн грн	2007	94	281	153
Збільшення чистого прибутку в 2010 р. порівняно з 2012 р.,	2010	1198	1702	1440 Щ
разів	X	12,7	6,1	9,5
Рентабельність продажу, %	2007	5	12	2
	2010	15	23	37

Дані табл. 22.1 переконливо ілюструють масштаби концентрації в агропро­мисловому комплексі. По суті, відбувається не просто концентрація, а надкон-

центрація агропромислового виробництва. Адже за неповними даними (офіцій ­на звітність відсутня) в нашій країні станом на початок 2012 р. функціонувало 65 холдингових структур із площею орендованих земель 30 і більше тисяч гек­тарів кожна.

У зв’язку з цим актуальною постає проблема державного регулювання роз­витку агропромислових холдингів з метою недопущення монополізації на рин­ку оренди землі (латифундизм) і на ринку сільськогосподарської продукції та продовольства. Зазначимо, що такий рівень ресурсної концентрації сформовано за одночасного її поєднання з економічною концентрацією, про яку йтиметься в наступному параграфі цієї теми.

У перспективі слід очікувати і зміни розміру земельної площі, що припада­тиме на одне звичайне підприємство. Цей процес прискориться із введенням повноцінного ринку землі і появою реальних можливостей придбання окреми­ми аграрними підприємствами (а не лише АПФ) землі у приватну власність. Підвищення концентрації здійснюватиметься і за рахунок злиття підприємств або приєднання одного з суб’єктів господарювання до іншого.

Розглянута концентрація виробництва є ресурсною концентрацією, оскіль­ки головним чином зводиться до зосередження ресурсів на одних і тих же під­приємствах. Крім ресурсної для ринкової економіки характерна й економічна концентрація. Розглянемо це питання детальніше.

2. Економічна концентрація та захист економічної конкуренції

Для ринкової економіки, крім ресурсної, притаманна й економічна концентрація, під якою розуміють реальну можливість здійснення вирішаль­ного впливу однієї або кількох пов’язаних юридичних (фізичних) осіб на госпо­дарську діяльність інших суб’єктів господарювання чи їх частин.

Економічна концентрація суб’єктів господарювання може здійснюватися та­кими шляхами:

• безпосереднім або опосередкованим придбанням чи набуттям у власність часток акцій (паїв), що забезпечує одержання або перевищення 25 чи 50 % го­лосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта господарювання;

—безпосереднім або опосередкованим придбанням чи набуттям у власність у інших суб’єктів господарювання цілісного майнового комплексу або структурно­го підрозділу;

—одержанням в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуттям в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу іншого суб’єкта господарювання;

• отриманням двома або більше суб’єктами господарювання нового суб’єкта господарювання, який тривалий час самостійно здійснюватиме госпо­дарську діяльність під їх контролем;

—обранням або призначенням на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого виконавчого чи наглядового органу суб’єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька названих посад в інших суб’єктах господарювання;

—створенням такої управлінської колізії, за якої більша половина посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових або виконавчих органів двох чи більше суб’єктів господарювання обіймають одні і ті ж особи;

—створенням і діяльністю об’єднань суб’єктів господарювання, що призво­дять до антиконкурентних узгоджувальних дій.

Законом України «Про захист економічної конкуренції» (січень 2001 р.) пе­редбачено здійснення контролю за концентрацією суб’єктів господарювання, яка формується, крім зазначених шляхів економічної концентрації, і завдяки злиттю суб’єктів господарювання та приєднання одного суб’єкта господарю­вання іншим. Як бачимо, тут концентрація трактується в більш широкому пла­ні, ніж розглянуті нами ресурсна концентрація та економічна концентрація.

За своєю суттю це ресурсно-економічна концентрація, цільова функція яко'Г полягає в означенні таких суб’єктів господарювання, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Відповідно до згаданого Закону суб’єктом господарювання, що займає мо­нопольне (домінуюче) становище на ринку, визнається такий суб’єкт, у якого на цьому ринку немає жодного конкурента або який не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу на ринок інших суб’єктів госпо­дарювання.

У результаті здійснення ресурсно-економічної концентрації окремі суб’єкти господарювання можуть займати значну частку в ринку певного товару. В цьо­му разі з метою захисту економічної конкуренції монопольним вважається ста­новище і такого суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товарів пере­вищує 35 % (за умови, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції).

Суб’єкт господарювання може бути визнаним як такий, що займає монопо­льне (домінуюче) становище на ринку навіть тоді, коли його частка на ринку товару становить 35 % і менше, але якщо він не зазнає значної конкуренції че­рез невеликі частки в ринку, які займають інші конкуренти.

Монопольне (домінуюче) становище на ринку може бути визнано і стосовно кожного з кількох суб’єктів господарювання за умови, що сукупна частка на ринку товару не більше, ніж трьох таких суб’єктів перевищує 50 % і при цьому вони займають перші три місця на ринку цього товару за їх індивідуальною ча­сткою, Це ж стосується і випадку, коли сукупна частка в ринку не більше п’яти суб’єктів господарювання перевищує 70 % і при цьому вони не доведуть, що між ними існує конкуренція.

Проти суб’єктів господарювання, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, порушується справа про недотримання законодавства про захист економічної конкуренції. За результатами її розгляду Антимонопо- льним комітетом України може бути прийняте рішення про примусовий поділ такого суб’єкта господарювання, накладання штрафів, блокування цінних па­перів тощо.

Ькономіка підприємств агропромислового комплексу

Необхідно також пам’ятати, що за певних обставин суб’єкти господарюван­ня зобов’язані брати дозвіл в Антимонопольному комітеті на здійснення ресур­сно-економічної концентрації. Зокрема, це стосується випадку, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації за останній фінансовий рік, у тому числі і за кордоном, перевищує суму 12 млн євро і при цьому вартість активів (сукупна вартість) або обсяг реалізації проду­кції, у тому числі за кордоном, не менше як у двох учасників концентрації пере­вищує суму, еквівалентну 1 млн євро.

Це ж стосується випадку, коли вартість активів або обсяг реалізації товарів в Україні хоча б в одного учасника концентрації перевищує суму, еквівалентну 1 млн євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в остан­ній день фінансового року.

Економічна концентрація в агропромисловому комплексі стала розвиватися за останнє десятиріччя головним чином за напрямом придбання контрольних пакетів акцій або в поєднанні з іншими важелями набуття контролю над госпо­дарською діяльністю суб’єктів господарювання.

Причому економічною концентрацією охоплюються переробні підприємства і чимало аграрних підприємств. У результаті все більше і більше, зокрема пере­робних підприємств, перестають бути самостійними гравцями на продовольчо­му ринку, перетворюючись на економічно залежні структури.

Так, за неповними даними, більше 60 цукрових заводів із числа працюючих втратили самостійність і стали дочірніми підприємствами великих компаній- холдингів. Наприклад, до складу компанії «Астарта» (Astarta Holding N-V), зок­рема, до її асоційованого ТОВ «Астарта-Київ» входить сім цукрових заводів, у ТОВ «Українська продовольча компанія» — шість заводів, до групи компаній «Дакор» — шість заводів, групи компаній «Мрія» — шість заводів і т. д.

Слід зауважити, що процес економічної концентрації цукрової промисловості й далі продовжує розвиватися. Такі ж тенденції щодо розвитку економічної кон­центрації характерні й для інших галузей переробної промисловості. Достатньо сказати, що із 30-ти великих олійно-жирових та олійно-екстракційних комбінатів 23 (за неповними даними) стали асоційованими підприємствами і перебувають у складі великих компаній. Наприклад, до ТОВ «Кернер-Трейд» входить три олійно- екстракційних заводи, до американської компанії «Cargill» — два заводи, до ТОВ «Холдинг зерноторгова компанія «Олсідж-Україна» — два заводи і т. д.

Економічна концентрація здійснюється на фоні експансії іноземного капіта­лу в переробну промисловість, а тепер і безпосередньо в сільське господарство. Так, на українському ринку вже розширює свою діяльність датська компанія «Trigor Agri», яка придбала 8 аграрних підприємств і 2 елеватори, орендує бли­зько 20 тис. га землі (станом на початок 2010 р.) терміном на 25 років, планує розширити свій агробізнес, значно збільшивши власний «земельний» банк.

Масштабна економічна концентрація, як правило, супроводжується монопо­лізацією окремих товарних ринків. У зв’язку з цим важливо дослідити питання концентрації окремих товарних ринків з точки зору ступеня їх монополізованості. Чим вищий він, тим важче виробникові увійти на даний ринок із власним товаром, тим складніше здійснювати власну цінову політику, і навпаки.

У переробній промисловості у зв’язку із підвищенням рівня концентрації ви­робництва зростає і ступінь монополізації ринку. Скажімо, на вітчизняному ри­нку фасованої олії найпотужнішими гравцями є група компаній «Кернел», що володіє портфелем брендів «Щедрий дар», «Стожар», «Чумак Золота», «Чумак Домашня», «Любонька» (продукцію під цими брендами виготовляють ЗАТ «При- колотнянський ОЕЗ», ЗАТ Міловський ЗРО «Стрілецький степ», ЗАТ «Чумак», ЗАТ «Креатив», ЗАТ «ПОЕЗ-Кернел Груп»), ЗАТ «Дніпропетровський ОЕС» (ТМ «Олейна»), ЗАТ «Пологівський ОЕЗ». Частка цих гравців на ринку фасова­ної олії становила в 2009 р. 41, 39 і 13 % відповідно.

У світовій практиці рівень концентрації відповідного товарного ринку ви­значається за кількома показниками: коефіцієнт концентрації, коефіцієнт Хер- фінделя — Хіршмана, коефіцієнтами Джині і Розенблюта.

Найбільш доступними для розрахунку серед них є коефіцієнт концентрації і коефіцієнт Херфінделя — Хіршмана. Перший з них характеризує частку сукуп­них продаж певного товару, що припадає на 4, 8, 20, 50 підприємств-лід єрів. Іс­нують також рекомендації, щоб таку частку визначати в іншій послідовності, наприклад, 3, 6, 10 і т. д.

Так, рівень концентрації ринку за чотиричастковим показником концентрації С#₄, визначається за формулою

CR _ Si + 62 ⁺ 6з ⁺ &

Q

Д^е Qu Qn 0з> 04 — обсяг реалізації продукції відповідного асортименту підпри­ємствами, що займають перші чотири місця в загальному обсязі реалізації цієї продукції по галузі в цілому. За інформацією JI. М. Бутенко, показник СЯ₄ для олії фасованої становив у 2009 р. 0,88; по маргариновій продукції — 0,47, по

• майонезу — 0,52. Отже, ринок олії фасованої є висококонцентрованим і най­більш монополізованим порівняно з ринками іншої продукції.

Слід зазначити, що даний показник недостатньо чутливий до різних співвід­ношень часток у ринку між конкурентами. З цієї причини зміна ринкової ситуа­ції може не відобразитись на його величині. Тому для повноти аналізу концент­рації виробництва і монополізації ринку доцільно визначати такий показник, як коефіцієнт Херфінделя — Хіршмана Кхх, використовуючи формулу

K_xx=is-_t,

М

де S# — частка в ринку ічго суб’єкта господарювання; п — кількість суб’єктів господарювання.

За умов чистої монополії даний коефіцієнт дорівнює 1, або 10 тис., коли вка­зана частка береться у відсотках. Чим більше абсолютне значення даного кое­фіцієнта, тим монополізованішим є ринок, і навпаки. В умовах мінімальної концентрації значення коефіцієнта становить 1/п, або 10 000/п.

Із методики визначення коефіцієнта Херфінделя — Хіршмана випливає, що в ньому відображаються відмінності між підприємствами в обсягах продажу товару, а також кількість підприємств як суб’єктів даного ринку. Це дає змогу здійснюваї и аналіз динаміки концентрації ринку товару, визначати її тенденцію і робити більш обґрунтовані висновки щодо перспектив зміцнення позиції підприємством на да­ному ринку.

Показник Херфінделя — Хіршмана для зазначених видів продукції становив 3384; 1656 і 974, що свідчить про високу інтенсивність конкуренції в олійно- жировій галузі.

Ринок фасованої олії є більш концентрованим і за цим показником, проте ринок маргаринової продукції та майонезу за рівнем монополізованості поміня­лись місцями. Стало очевидним, що жорсткіша конкуренція відбувається на ри­нку майонезу.

3. Диверсифікація аграрних і переробних підприємств, її форми і види

Диверсифікація як і спеціалізація та концентрація є однією із су­спільних форм організації виробництва. Слово «диверсифікація» походить від латинських слів diversus, що означає різний, віддалений, і fadere — робити.

Як економічний термін «диверсифікація» стала вживатися в західній еко­номічній науці і практиці достатньо давно і означає проникнення фірм у нові для них сфери діяльності, завдяки чому вони перетворюються на багатогалузеві комплекси. Акцент при цьому робиться на створенні таких видів діяльності, які не пов’язані з основним виробництвом.

У сучасних умовах диверсифікація в широкому розумінні цього слова набу­ває дещо глибшого змісту і може бути визначена як урізноманітнення видів дія­льності підприємства у виробничій, фінансовій і маркетингових сферах.

В економічній літературі виділяють такі напрями диверсифікації:

• концентрична — створення нових видів продукції за існуючої технології і на основі тих же матеріалів, сировини, що раніше використовувалися на під­приємстві;

• вертикальна — організація виробництва продукції, яку раніше підприємст­во отримувало від партнерів-постачальників;

• горизонтальна — випуск продукції для задоволення потреб традиційних споживачів, але для її виробництва потрібні зміни існуючої технології або роз­робка нової;

• конгломератна — проникнення у нові сфери діяльності, не пов’язані з по­точним бізнесом.

Зазначені види диверсифікації виділені за критерієм зв’язку з основним біз­несом підприємства.

Диверсифікація виробництва в сільському господарстві, з огляду на специ­фіку даної галузі, має істотні особливості, що зумовлює необхідність залучення,

крім названого, ще й інших критеріїв для визначення її видів. Виправдано, зок­рема, виокремлювати види диверсифікації за критерієм сфери діяльності, а са­ме: виробничу, фінансову і маркетингову.

Виробнича диверсифікація — це урізноманітнення на підприємстві видів виробництв, що забезпечують одержання різної продукції і/або розширення її асортименту.

Фінансова диверсифікація — це урізноманітнення фінансової діяльності, яка досягається через здійснення підприємством різних видів коротко- і довго­строкових фінансових вкладень.

Маркетингова диверсифікація пов’язана зі створенням підприємством вла­сної торговельної мережі, розширенням каналів збуту продукції, задіянням бі­льшої кількості маркетингових важелів просування товару на ринок, організаці­єю (за необхідності) післяпродажного обслуговування проданих товарів.

Можна виокремити два види виробничої диверсифікації: галузеву і продук­тово-асортиментну.

Галузева диверсифікація — це збільшення сукупності функціонуючих на підприємстві галузей, які на стадії виробництва всіх видів сільськогосподарсь­кої продукції — кінцевого споживання, проміжної (насіння, корми) і сировини для промислової переробки — технологічно не пов’язані між собою.

Галузева диверсифікація тоді має місце, коли підприємство починає розви­вати нові для себе виробництва, які відрізняються від виробництв інших галу­зей кінцевим продуктом, застосовуваними засобами виробництва, його техно­логією та організацією.

Специфічною особливістю сільськогосподарського виробництва є те, що аг­рарні підприємства, у тому числі і спеціалізовані (про вузькоспеціалізовані тут не йдеться), повинні розвивати не одну, а кілька галузей сільськогосподарсько­го виробництва. Кількість таких галузей може бути різна.

У тому разі, коли аграрне підприємство починає розвивати нові для себе сільськогосподарські галузі, таку галузеву диверсифікацію можна назвати го­ризонтальною (вузькоспекторною). Наприклад, на підприємстві раніше не займалися вівчарством, але завдяки поліпшенню кон’юнктури ринку і зрос­танню цін на вовну тут стали розвивати цю галузь з метою одержання додат­кового доходу. В аграрних підприємствах вівчарство, як і будь-яка інша га­лузь рослинництва і тваринництва, належить до основного виробництва. Тому виправдано горизонтальну диверсифікацію розглядати як диверсифікацію цього виробництва.

Можна виділити горизонтально інтегровану і горизонтально неінтегровану диверсифікацію.

Горизонтально інтегрована — це така диверсифікація, за якої сільського­сподарська продукція однієї галузі може бути використана на виробниче спо­живання в інших сільськогосподарських галузях. Наприклад, фуражне зерно як продукція галузі зерновиробництва може бути реалізоване різним спожива­чам за межі підприємства або ж використане як концентрований корм у відпо­відних галузях тваринництва. Це ж стосується інших видів кормів, наприклад,

сіна.

Рис. 22.1. Форми і види диверсифікації аграрних підприємств

Горизонтально неінтегрована диверсифікація має місце тоді, коли сільсь­когосподарські галузі стосовно одна до одної діють автономно.

Аграрні підприємства, крім сільськогосподарських галузей, часто розвива­ють і промислові галузі (виробництва). За характером такі виробництва можуть істотно відрізнятися одні від одних. Проте за критерієм цільового призначення, кінцевого продукту промислових галузей їх можна об’єднати в дві групи.

Перша група — галузі, які переробляють сільськогосподарську сировину. Отриманий від такого виробництва кінцевий продукт — продовольство, реалі­зується населенню через роздрібну торгівлю. Як бачимо, ці галузі технологічно поєднані із сільським господарством, але це поєднання перебуває за межами стадії безпосереднього виробництва сільськогосподарської продукції.

Таку галузеву диверсифікацію можна назвати вертикально інтегрованою. Скажімо, підприємство може побудувати забійний і м’ясопереробний цехи і ви­робляти ковбасні вироби, побудувати млин і виробляти борошно, крупи, побу­дувати олійницю і т. д.

Друга група — це галузі, які за межами стадії виробництва сільськогосподар­ської продукції зовсім технологічно не пов’язані з таким виробництвом. Напри­клад, підприємство може виробляти стінові матеріали, пиломатеріали, відкрити швейний цех, розвивати художні промисли тощо. Таку галузеву диверсифікацію можна назвати вертикально неінтегрованою (багатоспекторною).

Аграрні підприємства, крім галузевої диверсифікації, можуть здійснювати і продуктово-асортиментну диверсифікацію, під якою розуміють розширення

на підприємстві асортименту продукції, яка виробляється за єдиною базовою технологією, одними і тими ж засобами виробництва, а також тим самим скла­дом працівників, для яких не вимагається при здійсненні такого розширення набуття нових професійних навичок чи кардинального підвищення кваліфікації.

При цьому нагадаємо, що термін «асортимент продукції» трактується як сукуп­ність різновидів одного і того ж виду продукції (продукції одного найменування), які різняться між собою окремими характеристиками, що мають значення для спо­живачів. Прикладом продуктово-асортиментної диверсифікації може бути вироб­ництво ковбасним цехом нових для підприємства сортів ковбас, молоко- продуктовим цехом — нових видів молокопродуктів, хлібопекарським цехом — різних хлібобулочних виробів та ін.

Слід зазначити, що підприємства можуть вдаватися до поглибленого розши­рення асортименту продукції, наприклад, виробляти кілька сортів варених, коп­чених чи напівкопчених ковбас. Таке поглиблення продуктово-асортиментної диверсифікації прийнято називати диференціацією товару.

Продуктово-асортиментна диверсифікація на аграрних підприємствах може мати два різновиди: класична і специфічна.

Класична продуктово-асортиментна диверсифікація — це така продукто- во-асортиментна диверсифікація, яка здійснюється в межах певної номенклату­ри продукції.

Особливістю сільськогосподарського виробництва також є те, що продукто­во-асортиментна диверсифікація може здійснюватись у межах його окремих га­лузей. Скажімо, кінцевим продуктом галузі зерновиробництва є зерно. Проте підприємство може диверсифікувати цю галузь, вирощуючи більш широкий, ніж раніше набір зернових і зернобобових культур і завдяки цьому отримувати зерно з різними споживчими характеристиками, що і зумовлює його неоднакове цільове призначення. Таку продуктово-асортименту диверсифікацію можна на­звати специфічною, характерною лише для аграрних підприємств.

Продумана продуктово-асортиментна диверсифікація справляє істотний вплив на економіку підприємства, адже для її здійснення потрібно значно мен­ше коштів порівняно з галузевою диверсифікацією, і водночас вона дає змогу підвищити конкурентоспроможність продукції, збільшити її збут завдяки по­внішому задоволенню потреб споживачів, здійснювати гнучкішу цінову політи­ку. В результаті підвищується прибутковість виробництва, зміцнюється позиція підприємства на ринку, зростає його конкурентоспроможність.

Цьому також сприятиме і розвиток органічного виробництва, яке є підстави розглядати як своєрідний напрям диверсифікації основного виробництва, за якого воно набуває істотних для споживачів ознак. Оскільки воно може супро­воджуватися виробництвом не одного, а кількох видів органічної продукції, то виправдано є підстави вести мову й про агроекологічну диверсифікацію.

У підприємствах переробної промисловості також можуть бути виокремлені три види диверсифікації: виробнича, фінансова і маркетингова. Скажімо, в олійно-жировій галузі виробнича диверсифікація означає розширення кількості видів продукції і/або асортименту продукції. Підвидами цього виду диверсифі­кації є номенклатурно-асортиментна диверсифікація та галузева диверсифіка-

ртгиств агропромислового комплексу

ція. Перша з них означає виробництво продукції різної номенклатури та асор­тименту. Розширення їх (номенклатури та асортименту) означатиме здійснення підприємством реальної номенклатурно-асортиментної диверсифікації. В разі коли підприємство здійснюватиме зміну дизайну, упаковки тієї ж продук­ції, то матиме місце умовна номенклатурно-асортиментна диверсифікація.

Галузева диверсифікація відбувається завдяки розширенню сфери профільної виробничої діяльності підприємства і/або виходу за межі традиційного виробницт­ва. Можна виділити три підвиди галузевої диверсифікації: вертикальна, горизонта­льна, конгломератна. Скажімо, на підприємствах олійно-жировій галузі вертика­льна диверсифікація має місце тоді, коли виробництво продукції здійснюється за принципом єдиного технологічного ланцюга — від переробки насіння соняшнику, інших олійних культур і виробництва високоякісної олії та її глибокої очистки до виробництва з неї інших продовольчих і непродовольчих товарів: маргарину, ма­йонезу, гірчиці, соламасу, мила господарського і туалетного та ін.

Галузева горизонтальна диверсифікація відповідає сутності поняття «горизон­тальна диверсифікація» (див. параграф 19.1). Для підприємств олійно-жирової га­лузі вона означає здійснення ними виробництва продукції, що технологічно пов’язане з основним виробництвом, але яке орієнтоване на задоволення потреб традиційних споживачів шляхом пропонування їм ширшого кола продуктів харчу­вання, наприклад, ЗАТ «Чумак» виробляє соки, макаронні вироби, ВАТ «Луцьк- Фудз» — овочеві консерви.

Галузева конгломератна диверсифікація не набула поширення на підприємст­вах олійно-жирової та інших галузей переробної промисловості, хоча окремі фор­ми її вияву мають місце на окремих підприємствах (побутове обслуговуван­ня, транспортні роботи, будівельні роботи тощо).

4. Переваги і загрози диверсифікації виробництва та методичні підходи до оцінювання доцільності її здійснення

Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва може за­безпечити підприємству низку переваг. По-перше, вона є важливим засобом управління фінансовими ризиками. Якщо, скажімо, підприємство отримує пе­реважну частку прибутку від реалізації якогось одного виду продукції, то погі­ршення кон’юнктури ринку по даній продукції або стихійного лиха на зразок епізоотії може призвести до серйозних економічних втрат або навіть до банк­рутства такого підприємства.

В умовах диверсифікації виробництва втрати прибутку по одних галузях можуть бути компенсовані завдяки одержанню більшого прибутку від реалізації продукції інших галузей. В разі коли такої компенсації не відбулося, що цілком імовірно, економічні втрати по одній галузі не можуть істотно вплинути на фі- нансово-економічний стан підприємства, оскільки її питома вага в доходах пе­

рестає бути домінуючою. Тому підприємства з диверсифікованим виробницт­вом відзначаються вищою стійкістю економіки, особливо в умовах мінливого зовнішнього середовища і вияву кризових явищ: інфляції, неплатежів, низької платоспроможності населення та ін.

По-друге, диверсифікація дає змогу підприємствам більш повно використо­вувати свої матеріальні ресурси, землю і робочу силу та завдяки цьому пом’якшити сезонність виробництва, підвищити зайнятість працівників, отри­мати додатковий дохід від своєчасної і продуманої галузевої маневреності, швидше нарощувати обсяги виробництва тих видів продукції, на які є попит і формується прийнятна ціна, а також частково скорочувати виробництво інших видів продукції, по яких стала виявлятися несприятлива кон’юнктура ринку. Зрозуміло, що такий маневр спеціалізованим господарствам здійснювати наба­гато важче, бо їм потрібно започатковувати виробництво нове, а це вимагає значних коштів і тривалого часу.

По-третє, завдяки диверсифікації створюються передумови для збільшення і стабілізації грошового потоку і нарощування інвестиційного потенціалу.

По-четверте, диверсифікація аграрних підприємств, і, зокрема, галузева вер­тикально інтегрована диверсифікація, дає змогу їм отримувати синергічний ефект і тим самим за однакових інших умов підвищувати ефективність виробництва.

У контексті сказаного варто наголосити, що диверсифікація тісно пов’язана з агропромисловою інтеграцією, вони взаємопроникають, маючи однакову цільо­ву функцію — збільшити прибуток і досягти вищої стабільності фінансово- економічного стану підприємства. Взаємопроникнення цих процесів можна проілюструвати багатьма прикладами.

Скажімо, аграрне підприємство побудувало переробний цех із виробництва м’ясопродуктів, що є виявом вертикальної агропромислової інтеграції. Але водночас це є і галузева вертикально інтегрована диверсифікація. Все ж агро­промислова інтеграція за окремими формами вияву не збігається з диверсифі­кацією. Прикладом тут може бути вертикальна агропромислова координація, яка не є диверсифікацією виробництва.

Підсумовуючи сказане щодо переваг диверсифікації, варто звернути увагу і на таке. Розвиток вертикальної інтеграції може знижувати залежність економіки аграрних підприємств від результатів сільськогосподарської діяльності, а пере­робних підприємств — від результатів переробного виробництва і кон’юнктури ринку продовольства.

Диверсифікація спонукає до використання надлишкового капіталу й одер­жання завдяки цьому додаткового доходу. Стримуючими факторами диверси­фікації аграрних підприємств є низький у багатьох із них розвиток людського капіталу, відсутність у достатніх розмірах оборотного капіталу, слабо розвинута економічна та виробнича інфраструктура, недостатньо сприятливе економічне середовище і його нестабільність, недостатність підприємницького досвіду.

Як свідчить досвід багатьох західноєвропейських країн, проблему зайнятості на селі на сучасному етапі можна розв’язати насамперед шляхом посилення за­йнятості селян у несільськогосподарській сфері, у тому числі через вертикально неінтегровану диверсифікацію.

Економіка підприємств агропромислового комплексу

697

Стимулюючими факторами розвитку диверсифікації в агропромисловій сфері може стати державна підтримка розвитку транспортної інфраструктури і комуні­кацій, надання консультативної допомоги в організації диверсифікованого виро­бництва, податкові пільги підприємствам в перші роки здійснення диверсифікації за межами основних галузей, допомога у створенні стартового капіталу.

Водночас диверсифікація несе підприємствам і певні загрози. Вона не завжди дає змогу використати переваги спеціалізованого виробництва, а тому до відомого ступеня є його антиподом. Адже розвиток багатьох галузей розпорошує ресурси підприємства, а тому нерідко не вдається досягти по окремих з них раціональної концентрації. В результаті підприємство втрачає ефект масштабу виробництва.

Потрібно також мати на увазі, що управляти диверсифікованим виробницт­вом значно складніше порівняно з недиверсифікованим Тут менеджери і спеці­алісти повинні мати різнобічну фахову підготовку, їм доводиться враховувати значно більше чинників зовнішнього і внутрішнього середовищ, а це підвищує ризик прийняття недостатньо обґрунтованих рішень. Необхідно брати до уваги й високу вартість і ризики входження на нові ринки, зростання витрат на на­вчання або перепідготовку персоналу, а також на можливе залучення працівни­ків нових професій і кваліфікації.

Отже, враховуючи аргументи «за» і «проти» диверсифікації, кожне підпри­ємство повинне визначитися щодо доцільності диверсифікації виробництва. Висновок про таку доцільність робиться на основі трьох основних тестів (за А. А. Томпсоном і М. Е. Портером)¹.

1. Тест на привабливість. Нові види діяльності мають відзначатися приваб­ливістю з огляду на наявність сприятливих умов для конкуренції і ринкового середовища та спроможність забезпечувати для підприємства рентабельне ве­дення виробництва в довгостроковій перспективі.

2. Тест на вартість входження. Для входження до структурно привабливих галузей часто існують серйозні бар’єри, що вимагає додаткових витрат для їх подолання. Ці витрати не повинні поглинати майбутні економічні вигоди.

3. Новий вид діяльності не повинен негативно впливати на досягнуті підпри­ємством конкурентні переваги в існуючих сферах діяльності, а навпаки, під­тримувати їх і посилювати.

Лише позитивні відповіді на всі три тести дають підстави для здійснення ди­версифікації виробництва. При цьому потрібно також враховувати стан зовніш­нього середовища (стабільна чи нестабільна економіка, кон’юнктура ринку, платоспроможність населення тощо), а також розміри підприємства і фактич­ний стан його економіки.

Очевидно, що великі за розміром підприємства мають більше можливостей для диверсифікації виробництва. Вони в змозі розвивати нові для них галузі з раціональною концентрацією виробництва і тим самим усувати або істотно згладжувати суперечності між диверсифікацією і спеціалізацією виробництва, досягати кращих результатів господарювання.

Такі підприємства мають більше фінансових ресурсів для започаткували# нових виробництв. Це зменшує потребу в позичковому капіталі, а отже, і змен­шує витрати на його залучення. І навпаки, малі підприємства з низьким рівнем концентрації виробництва не в змозі розвивати багато галузей, а тому вони по­винні більше тяжіти до спеціалізованого виробництва.

5. Методика визначення рівня диверсифікації та оцінка ситуацій щодо її впливу на економіку підприємств

Для оцінки впливу диверсифікації виробництва на його результати необхідно обґрунтовано вимірювати її рівень. З цією метою можуть бути вико­ристані такі показники.

1 .Абсолютний рівень диверсифікації. Визначається загальною кількістю галузей, що технологічно не пов’язані між собою на стадії виробництва сільсь­когосподарської продукції кінцевого споживання, проміжної і сировини. Для повнішого уявлення про характер диверсифікації окремо виділяється кількість і питома вага галузей: а) основного виробництва; б) вертикально інтегрованих галузей; в) вертикально неінтегрованих галузей.

Питома вага цих груп галузей визначається діленням кількості галузей пев­ної групи на загальну кількість галузей підприємства. При цьому зауважимо, що при визначенні даного показника до уваги беруться лише ті галузі, продук­ція яких виробляється для продажу і набуває товарної форми.

2. Інтегральний показник диверсифікації виробництва — враховує кіль­кість галузей та їх вклад у формування грошового доходу підприємства.

В економічній літературі відомі кілька підходів до визначення такого показ­ника. Наведемо два з них як найбільш прийнятних для розрахунку і аналізу для аграрних і переробних підприємств. Перший ґрунтується на використанні фор­мули Херфінделя — Хіршмана і визначається з виразу

*_да=і-Іпв?,

М

^ • • • • • • де ПВ_/ — частка і-і галузі в структурі товарної продукції підприємства, коефіцієнт.

Другий підхід базується на використанні формули визначення коефіцієнта зосередження галузей. Коефіцієнт диверсифікації за цим підходом розрахову­ється з виразу

100

.

ІПВ,(2ЛГ-1)

/=1

_де дг. — порядковий номер галузі у ранжованому ряді, побудованому за спад­ним принципом: галузі, яка займає найбільшу питому вагу в структурі товарної продукції, присвоюється перший номер, а найменшу — останній.

У табл. 22.1 наведені чотири варіанти галузевої структури підприємств за товарною продукцією, в кожному з яких виділяються три підваріанти, що відрі­зняються між собою ступенем зосередження галузей.

Таблиця 22.1

КОЕФІЦІЄНТ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ ЗА РІЗНИХ СПІВВІДНОШЕНЬ ВКЛАДУ ГАЛУЗЕЙ У ГРОШОВУ ВИРУЧКУ ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ

Варіант		Кількість галузей на підприємстві
		1	2	3	4	5	6	7	8	9	10
		Питома вага галузі в структурі товарної продукції, %
1	1а	17,5	17,3	17,1	17,0	16,0	13,1	X	X	X	X
	16	13,5	12,8	12,6	12,5	12,4	12,3	12,0	11,9	X	X
	їв	12,5	12,0	11,5	11,0	10,9	10	9,9	9,8	8,0	4,4
2	2а	ЗО	25	15	12	10	8	X	X	X	X
	26	25	20	15	12	10	7	6	5	X	X
	2в	22	18	13	11	9	8	7	5	4	3
3	За	40	34	20	3	2	1	X	X	X	X
	36	35	28	15	7	6	4	3	2	X	X
	Зв	32	25	13	7	6	5	4	3	2	1
4	4а	45	40	5	4	3	3	X	X	X	X
	46	40	36	6	5	4	4	3	2	X	X
	4в	37	32	6	5,5	5	4,1	4	3,9	1,5	1

Розрахунок за допомогою наведених формул коефіцієнта диверсифікації по кожному варіанту показує, що дані методичні підходи до їх визначення дають близькі за своїм абсолютним значенням результати (табл. 22.2): чим більше значення цього показника, тим вищий рівень диверсифікації виробництва на підприємстві, і навпаки.

При цьому за однієї і тієї ж кількості товарних галузей величина даного по­казника буде не однаковою за умови, що має місце різне співвідношення їх вкладу (питомої ваги) у грошову виручку підприємства. Коефіцієнт диверси­фікації буде більшим у тому разі, коли має місце неістотне відхилення пито­мої ваги абсолютної більшості галузей в структурі товарної продукції (варіант 1). Одночасно даний показник буде меншим за умови, коли є невелика кіль­кість галузей (2 — 3), на які припадає переважна частка такого вкладу. Із табл. 22.2 видно, як змінюється коефіцієнт диверсифікації в бік його змен­шення від другого до четвертого варіантів, коли збільшується ступінь зосере­дження галузей.

Таблиця 22.2

абсолютне значення КОЕФІЦІЄНТІВ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ, РОЗРАХОВАНИХ РІЗНИМИ МЕТОДИЧНИМИ ПІДХОДАМИ

Варіант	Підваріантн	Коефіцієнт диверсифі­кації /ґдх	%	Коефіцієнт диверсифі­кації Ядз	%	Коефіцієнт диверсифіка­ції Адр	%	Відношення коефіцієнта /Гдр до коефі­цієнта /<дз, %
І	іа	0,866	100	0,822	100	0,839	100	102,1
	16	0,875	101,0	0,872	106,1	0,878	104,6	100,7
	їв	0,904	104,4	0,887	107,9	0,910	108,5	102,6
II	2а	0,794	100	0,774	100	0,868	100	112,1
	26	0,840	105,7	0,831	107,4	0,904	104,1	108,8
	2в	0,866	109,0	0,853	110,2	0,924	106,5	108,3
III	За	0,683	100	0,657	100	0,890	100	135,5
	36	0,765	112,0	0,756	115,1	0,916	102,9	121,1
	Зв	0,804	117,7	0,792	120,5	0,932	104,7	117,7
IV	4а	0,632	100	0,640	100	0,891	100	139,2
	46	0,700	110,8	0,731	114,2	0,919	103,1	125,7
	4в	0,747	118,2	0,776	121,3	0,935	104,5	120,5

У четвертому варіанті коефіцієнт диверсифікації істотно знижується саме завдяки тому, що тут виробництво зосереджене переважно в двох товарних га­лузях — першій і другій. За найбільшої розосередженості виробництва, як це характерно для варіанта 1, коефіцієнт диверсифікації буде найвищим.

Дані табл. 22.2 також переконують, що на рівень диверсифікації виробницт­ва істотно впливає кількість товарних галузей, яку розвиває підприємство.

За збереження приблизно того самого характеру розподілу вкладів галузей у формування товарної продукції, але за умови збільшення кількості галузей кое­фіцієнт диверсифікації зростає.

Так, збільшення галузей з 6 до 8 зумовило зростання показника К_к% у першо­му варіанті з 0,822 до 0,872, а за десяти галузей — до 0,887. Така ж тенденція характерна і для інших варіантів.

Очевидно, що за неістотних змін у розподілі між галузями вкладу у форму­вання товарної продукції збільшення кількості товарних галузей на одну галун» приводить до зростання коефіцієнта диверсифікації до 10 ¹Уо. Цей відсоток буде більшим, якщо в умовах зростання кількості галузей відбувається водночас зо­середження виробництва на невеликій кількості галузей, і навпаки.

Важливо, що коефіцієнт диверсифікації чутливий і до зміни співвідношення галузей за однієї і тієї ж їх кількості на підприємстві. Наприклад, за шести това­рних галузей К_ю зменшується з 0,822 у варіанті співвідношення 1а до 0,640 у

варіанті 4а; за восьми галузей — з 0,872 до 0,731 і за десяти галузей — з 0,887 до 0,766.

Зрозуміло, що така чутливість викликана різним ступенем концентрації га­лузей. З її підвищенням коефіцієнт диверсифікації зменшується, оскільки біль­шість галузей у такому разі не відіграють більш-менш істотної ролі у форму­ванні грошового доходу підприємства.

Разом з тим із підвищенням рівня зосередження галузей зростає і ризик втрати підприємством фінансової стабільності. Адже в підприємствах, в яких одна — три галузі займають домінуюче становище у формуванні їх грошового доходу, за несприятливої кон’юнктури ринку на продукцію цих галузей можуть зазнати істотних збитків і навіть опинитися на межі банкрутства.

На противагу цьому в підприємствах з більш-менш рівномірним розподілом вкладу окремих галузей в їх грошовий дохід така ситуація виключається.

Щоб наближено розрахувати ступінь зростання ризику від підвищення зосе­редження галузей доцільно визначити третій показник диверсифікації, викорис­товуючи також формулу коефіцієнта зосередження галузей, але при цьому ран- жирований ряд галузей будується не за спадним, а за зростаючим принципом, коли галузі, що займає найменшу частку в структурі товарної продукції, при­своюється перший номер, а з найбільшою часткою — останній відповідно до кількості галузей. Рівень цього показника наведено в колонці 7 табл. 22.2.

Як бачимо, коефіцієнт К_ар від першого до четвертого варіанта зростає, оскі­льки в ньому підсилюється вагомість тих галузей, які займають більшу частку в структурі товарної продукції. Наближене зростання ризику від підвищення сту­пеня зосередження галузей можна визначити з виразу Н_р = (іС_др: К_ю)-100.

У графі 9 табл. 22.2 наведено значення цього показника. Як бачимо, за пер­шого варіанта з більш-менш рівномірним розподілом вкладу галузей показник наближеного ризику має невелике значення. Але він істотно зростає з підви­щенням ступеня зосередження галузей. Скажімо, у четвертому варіанті, де цей ступінь найвищий, має місце і найвища ризикованість дестабілізації фінансово­го стану підприємств і наближено вона становить від 120,5 % у підваріанті 4в до 139,2 — у підваріанті 4а.

Отже, аграрні підприємства при розробці стратегії виробничої діяльності по­винні враховувати не тільки плюси і мінуси диверсифікації виробництва, а й співвідношення галузей і тісно пов’язаний із ним ризик порушення фінансової стабільності.

При дослідженні процесу диверсифікації важливим питанням є виявлення їх впливу на ефективність діяльності підприємств. За дослідженнями багатьох учених одержані суперечливі результати: спостерігається в одних випадках як позитивний вплив диверсифікації на економіку підприємств порівняно з їх моно- галузевими конкурентами, так і негативний вплив, або ж він помітно не простежу­вався.

Отже, ефективність диверсифікації очевидно залежить від низки факторів, які можуть вплинути на її кінцеву результативність. Тому підприємства, при­ймаючи рішення щодо диверсифікації діяльності, повинні враховувати всі важ­ливі фактори впливу на розвиток їх економіки в даному часовому проміжку з

урахуванням можливих змін у внутрішньому та зовнішньому середовищі їх фу­нкціонування.

Для оцінки ситуацій щодо впливу диверсифікації на економіку підприємств може бути використаний матричний підхід, відповідно до якого будується (за Л. М. Бутенко) матриця «Прибутковість — Диверсифікація». Як результатив­ний показник може бути використаний показник рентабельності авансованого капіталу, а як факторний — коефіцієнт диверсифікації, розрахований на основі формули Херфінделя — Хіршмана чи формули коефіцієнта зосередження галу­зі. Зазначена матриця матиме такий вигляд:

2 квадрант

1 квадрант

св

И

о

о

Д

<

н

о

№

З квадрант

4 квадрант

високии

а>

ю

ев

н

Д

о

низькии

Рівень диверсифікації Рис. 22.2. Матриця «Прибутковість — Диверсифікація»

Дана матриця відображає чотири основні ситуації, в одній з яких може опи­ниться підприємство залежно від його фінансово-економічного стану, характе­ру основного виду діяльності, конкурентних переваг, вибраного напряму дивер­сифікації.

Перший квадрант характеризує ситуацію, коли підприємство високорентабе­льне, розвиває один вид діяльності, виробляючи конкурентоспроможну за якіс­тю і ціною продукцію. В цьому випадку диверсифікація може не принести до­даткової економічної вигоди, бо вимагатиме додаткових вкладень і в придбання матеріальних ресурсів, і в запровадження нових технологій, що зменшуватиме фінансові можливості для розвитку основного виробництва. Враховуючи також ускладнення управління диверсифікованим виробництвом і необхідність підго­товки персоналу, є підстави для висновку про недоцільність її здійснення на та­кому підприємстві.

Другий квадрант описує ситуацію, за якої для підприємства притаманний високий рівень диверсифікації і водночас досягається й висока рентабельність авансованого капіталу (активу). Оскільки диверсифікація зменшує фінансові ризик і орієнтована на збільшення прибутковості діяльності, то підприємству доцільно й надалі розвивати диверсифіковане виробництво, оскільки воно про­демонструвало свої переваги, втілені у високій його ефективності.

Економіка підприємств агропромислового комплексу

703

За третьої ситуації, коли рентабельність знижується і вжиті заходи щодо ак­тивізації основного виробництва не призвели до бажаного результату, підпри­ємству доцільно здійснити диверсифікацію в інші сфери діяльності.

Ситуація, що описується четвертим квадрантом (високий рівень диверсифі­кації і низька рентабельність авансованого капіталу), вимагає детального аналі­зу ефективності функціонування кожного виду діяльності, виявлення причин, що не дозволили реалізувати переваги диверсифікації. За його результатами не виключається можливість відмови від певного виробництва, що не є перспекти­вним, і водночас мають бути розроблені заходи щодо концентрації капіталу та інтелектуальних зусиль на провідних потенційно ефективних напрямах бізнесу.

Отже, вибір підприємством напряму диверсифікації, її масштабність чи розви­ток однопрофільного виробництва залежать від специфіки його діяльності, фінан­сових можливостей, накопиченого виробничого та інтелектуального потенціалу.

У цьому контексті обґрунтованою можна вважати думку, що одержуваний ефект від диверсифікації не дає достатніх підстав стверджувати, що вона справ­ляє визначальний вплив на ефективність виробництва. Разом з тим правильно об­раний напрям диверсифікації створює необхідні потенційні умови для її підви­щення.

Питання для самоконтролю

1. Сутність концентрації агропромислового виробництва і методичні підходи до ви­значення її рівня.

2. Вплив ресурсної концентрації на економіку підприємств і тенденції розвитку цього процесу в аграрній та переробній сферах.

3. Поняття економічної концентрації, напрями її здійснення, переваги і загрози під­вищення.

4. Методика визначення рівня концентрації (монополізації) відповідних товарних ринків і законодавчі норми в Україні щодо захисту економічної конкуренції.

5. Диверсифікація аграрних підприємств, її форми та види.

6. Диверсифікація переробних підприємств та її особливості.

7. Переваги і загрози диверсифікації аграрних і переробних підприємств.

8. Зв’язок диверсифікації з агропромисловою інтеграцією та підходи до оцінювання доцільності її здійснення.

9. Методика визначення рівня диверсифікації підприємств та його аналіз за кількіс­тю товарних галузей та співвідношенням їх вкладу в чистий дохід (виручку) підп­риємства.

10. Оцінка ситуацій щодо впливу диверсифікації на економіку підприємств.

РОЗВИТОК ТА ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ПІДПРИЄМСТВ

Масти на

Тема 23. РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВА:

СУЧАСНІ МОДЕЛІ, ТИПИ РОЗВИТКУ, ТРАНСФОРМАЦІЯ І РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ

Ключові поняття і терміни: функціонування підприємства; розвиток підприємства; ангирозвиток; всеосяжний розвиток; вузькоспекторний розвиток; організацій­ний розвиток; техніко-технологічний і соціальний розвиток; економічний розви­ток; діловий розвиток; економічний тип розвитку; інтенсивний та екстенсивний типи розвитку; інтенсивно-екстенсивний та екстенсивно-інтенсивний типи розвит­ку; інтенсифікація; фонд відшкодування; фонд споживання і фонд нагромадження; трансформація підприємств; компетенції; бізнес-культура; реінжиніринг; бізнес- процес; оперативна реструктуризація; стратегічна реструктуризація; випереджаль­на реструктуризація; реорганізація підприємств; поділ; злиття; поглинання; виді­лення, перетворення підприємств.

Вивчивши матеріал цієї теми, ви будете ЗНАТИ

^ сутність поняття «розвиток підприємства», види розвитку та ос­новні теорії і моделі розвитку підприємства;

• чинники розвитку і форми його вияву. Причини, що можуть призвести до антирозвитку підприємства;

^ сутність економічного типу розвитку підприємства, його різно­види і характер впливу на результати виробництва;

^ методичні підходи до визначення коефіцієнта обороту сукуп­них ресурсів і механізм впливу його величини на збільшення обсягу виробництва продукції та формування інтенсивного типу розвитку підприємства;

^ сучасний економічний підхід до розподілу валового продукту підприємств різних форм власності і форм господарювання та умови, за яких такий розподіл спроможний впливати на забезпечення інтенси­вного типу розвитку;

^ сутність трансформації підприємств та умови її успішного здійс­нення;

^ сутність і види реструктуризації підприємств, умови за яких ви­никає необхідність у здійсненні оперативної, стратегічної та випере­джальної реструктуризації;

^ методичні підходи до визначення вартості підприємства; щ способи реорганізації підприємств і причини прискореного роз­витку в країнах світу ринку злиття/поглинання — М&А, особливості розвитку такого ринку в АПК,

• визначати економічний тип розвитку підприємства, здійснювати його оцінку, відшуковувати можливості посилення інтенсивного фак­тора у формуванні найефективнішого з його різновидів;

• визначати й аналізувати коефіцієнт обороту сукупних ресурсів і оцінювати можливості зростання обсягу виробництва продукції і фор­мування інтенсивного типу розвитку завдяки задіянню резервів при­скорення обороту даних ресурсів;

• розраховувати показники, що характеризують розподіл чистої продукції та здійснювати їх оцінювання з огляду на можливості фор­мування інтенсивного типу розвитку підприємства;

• визначати за системою показників фінансово-економічний стан підприємства, за якого необхідно здійснювати його оперативну рес­труктуризацію.

1. Поняття розвитку підприємства і характеристика основних теорій розвитку

Для характеристики діяльності підприємства вживаються такі понят­тя, як «функціонування підприємства» і «розвиток підприємства».

Функціонування підприємства здійснюється в умовах виконання ним стандар­тних (усталених) операцій, що необхідні для подальшого існування його як юри­дичної особи. У такому разі підприємство використовує звичайні технології і ме­тоди виробництва, реалізує вироблену продукцію на звичних ринках, використовує випробуване організаційне і ресурсне забезпечення за усіма наявними параметрами виробничої системи, підтримує партнерські взаємовідносини, що вже склалися.

Розвиток підприємства — це незворотні, цілеспрямовані та закономірні зміни господарської системи, послідовність переходу її з одного стану в якісно інший на основі удосконалення техніки, технології та організації праці, впрова­дження новацій в управлінні.

Отже, розвиток означає не просто зміни, а зміни прогресивні, що удоскона­люють бізнес-процеси підприємства. Для розвитку характерні такі параметри, як випуск нової продукції і освоєння нових ринків збуту, використання нової техніки, обладнання, новітніх технологій, впровадження нових форм організації й оплати праці та методів управління виробництвом, удосконалення наявних партнерських відносин і формування нових.

Розвиток підприємства — це процес об’єктивний. Джерелом розвитку є су­перечності між обмеженими економічними ресурсами та дедалі зростаючими потребами людства.

Розвиток може бути двох видів: еволюційний, коли якісні зміни відбуваються поступово, повільно, і революційний, коли відбувається стрибкоподібний перехід від одного стану господарської системи до іншого, якісно нового. Революційний

розвиток підприємства, як правило, відбувається завдяки кардинальним змінам функціонування підприємства, які досягаються в процесі його реструктуризації.

На підприємстві можуть відбуватися і регресивні зміни (в літературі це яви­ще часто називають регресивний розвиток підприємства, хоча ліпше було б на­звати «антирозвиток»). За регресивних змін відбувається перехід до нижчого рівня якісного стану господарської системи. Про причини їх виникнення йти­меться далі. А тут зазначимо, що підприємства можуть розвиватись і за іншими сценаріями.

Економічною наукою узагальнено такі сценарії і на цій основі сформульовано три концепції (теорії) розвитку підприємства: теорія спрямованого розвитку під­приємства, теорія циклічного розвитку і теорія життєвого циклу підприємства.

Перша з названих теорій — спрямованого розвитку — передбачає, що трає­кторія розвитку підприємства індивідуальна і залежить від його адаптивності до змін зовнішнього середовища та здатності розв’язувати внутрішні суперечності своєчасно і раціонально. В процесі такого розвитку підприємство переходить від одного стану в інший, намагається досягти необхідної рівноваги для довго­тривалого існування як суб’єкта господарювання.

Зміна стану на якісно новий вимагає додаткових витрат матеріальних і фінан­сових ресурсів, інтелектуальних зусиль і часу. Отже, існують бюджетні обме­ження на послідовність переходу підприємства з одного стану в інший (рис. 23.1). Розвиток науки і здатність підприємств використовувати її результати у вироб­ництві істотно визначають ефективність їхньої діяльності, а отже, і розвитку.

Рис. 23.1. Розвиток підприємства за теорією спрямованого розвитку:

І\І2,1 з,.. І І_п— ізокости — відображують послідовність переходу підприємства з одного стану в інший залежно від його бюджетних обмежень; 5і, — ізокванти — відобра­

жують можливості підприємства виробляти продукцію за різних рівнів організації вироб­ництва, забезпеченості ресурсами тощо

іжиниміка підприємств агропромислового комплексу

707

Теорія циклічного розвитку підприємства базується на теоретичній конце­пції Н. Д. Кондратьева і його послідовників. Суть цієї теорії зводиться до тако­го: оскільки світова економіка розвивається хвилеподібно — зі спадами та під­несеннями, то й підприємства, як первинні осередки економіки, розвиваються циклічно через коливання ефективності: її пониження і підвищення.

Відповідно до сучасних положень цієї теорії циклічний розвиток підприємс­тва набуває форми спірального розвитку, за якого коливання ефективності соці- ально-економічної системи супроводжуються якісними змінами (рис. 23.2).

Рис. 23.2. Розвиток підприємств за теорією «циклічного розвитку»:

5ь $2, ^ — окремі цикли розвитку підприємства, його перехід з одного стану в

інший

Це означає, що вектор розвитку підприємства має висхідний характер, як це і відображено на рис. 23.2.

Теорія життєвого циклу підприємств ґрунтується на законі спадної відда­чі економічних ресурсів з урахуванням характеру розвитку ринків. По суті, життєвий цикл підприємства за формою аналогічний життєвому циклу товару, оскільки динаміка розвитку підприємства аналізується й оцінюється за критері­єм витрат і одержаних результатів з моменту його створення до фази ліквідації (рис. 23.3).

Для недопущення переходу підприємства із фази стабілізації у фазу спаду необхідно здійснити якісні зміни, які були б спроможні дати новий імпульс для його дальшого розвитку. З урахуванням цієї обставини модель розвитку підпри­ємства, як варіант життєвого циклу діяльності підприємства, за Леоном Данко, можна представити таким чином (рис. 23.4).

Рис. 23.3. Життєвий цикл розвитку підприємства

Розвиток підприємства

У світовій економічній літературі наводяться й інші теоретичні концепції і моделі розвитку підприємств, які розкривають цю складну проблему за деякими іншими важливими аспектами. Так, компанією «Мак-Кінсі» в контексті розроб-

лення методики управління вартістю підприємства, визначено три юри юній його розвитку:

• горизонт І — розвиток основних напрямів діяльності, що генерують осно­вну частку прибутку;

• горизонт II — створення нових напрямів бізнесу;

• горизонт III — формування реальних перспектив майбутнього.

Підприємства, які перебувають у першому горизонті, концентрують увагу на

забезпеченні успішної діяльності в межах основних напрямів виробництва, ма­ють необхідний потенціал для їх подальшого нарощування, але з часом ефекти­вність такої діяльності стабілізується, перестає зростати, хоча може підтриму­ватися на достатньо високому рівні завдяки раціональному управлінню.

Підприємства другого горизонту основні інтелектуальні та матеріально- грошові ресурси спрямовують на створення і розвиток нового значно більш прибуткового бізнесу. Стабільно прибутковими такі підприємства стають, як правило, лише в середньостроковому періоді. В найближчій перспективі мож­ливе навіть зниження ефективності їх діяльності.

Підприємства третього горизонту розвитку також створюють новий альтер­нативний бізнес, але при цьому головна увага зосереджується на повній реалі­зації його потенційних можливостей. На думку розробників даної методики не завжди всі підприємства цього горизонту будуть спроможними ефективно фун­кціонувати в довгостроковій перспективі. Значна частина таких підприємств під тиском ендогенних та екзогенних чинників змушені будуть відступити і далі вести свою діяльність за умовами другого або навіть першого горизонтів.

І загалом, фахівці компанії «Мак-Кінсі» вважають небажаним або навіть не­безпечним обмежувати діяльність підприємства межами лише одного якогось горизонту. Цього вимагає потреба в забезпеченні збалансованого розвитку під­приємства, а також та обставина, що кожен із горизонтів забезпечує належну віддачу на певному часовому відрізку неоднакової тривалості і характеризуєть­ся певним рівнем нестабільності. Саме з урахуванням зазначеного даною мето­дикою виокремлюються шість моделей розвитку підприємства. Для прикладу наведемо кілька з них:

• модель «втрата права на розвиток» формується тоді, коли інтелектуальні та фінансові ресурси надмірно концентруються на майбутньому розвиткові, внаслідок чого недофінансовуються основні напрями діяльності, що може при­звести до їх занепаду;

• модель «бізнес видихається» має місце за зворотних умов: надмірні зосе­редження зусиль на існуючих основних напрямах діяльності придушує майбут­нє підприємства, тобто не створюються можливості для створення нового висо­коприбуткового бізнесу в перспективі;

• модель «генерування ідей за відсутності нового бізнесу» характеризується тим, що генеровані ідеї розвитку підприємства не можуть бути реалізовані ме­неджерами, а отже, посилити довгострокові можливості такого розвитку.

Виділяють також і деякі інші моделі, наприклад, «оборотну модель», коли підприємство перебуває на межі занепаду, не формує нових видів діяльності, невизначені довгострокові перспективи його розвитку.

2. Чинники розвитку підприємства і форми його вияву

Розвиток підприємств необхідно розглядати у контексті забезпечення сталого, стійкого розвитку на всіх щаблях ієрархічної структури суспільства, починаючи від стійкого розвитку людства в цілому. Всесвітня комісія з екології і розвитку ООН такий розвиток трактує як здатність задовольняти сьогоденні потреби людей без звуження можливостей задовольняти свої потреби майбут­нім поколінням.

Стосовно сільського господарства і сільської місцевості їх стійкий розвиток, до якого безпосереднє відношення повинні мати аграрні і переробні підприємст­ва, за визначенням ФАО, означає підвищення рівня виробництва продуктів хар­чування сталим способом і забезпечення продовольчої безпеки. Наголошується при цьому, що для розв’язання даного завдання необхідно підтримувати освітні ініціативи; використовувати економічні інновації і розвиток прийнятних нових технологій, забезпечуючи у такий спосіб стабільний доступ до продуктів харчу­вання, що відповідають потребам людей в елементах живлення, а також доступ до них для бідних груп населення; розвиток товарного виробництва; скорочення безробіття і підвищення рівня доходів з метою боротьби з бідністю; ефективне управління природними ресурсами і захист навколишнього середовища.

У розробленій Світовим банком стратегії сільського розвитку зазначається, що загальні завдання стратегії сільського розвитку полягають у скороченні бід­ності та збільшенні внеску сільського населення в економічне, соціальне й еко­логічне благополуччя країни, а зростання сільськогосподарської і ^сільського­сподарської сільської економіки є найбільш важливим елементом досягнення вказаних цілей.

Що ж стосується підприємств, то забезпечення їх розвитку — це сфера стра­тегічного управління. У даному випадку воно фокусується на концентрації зу­силь менеджменту та їх спрямуванні на забезпечення довгострокового успіху підприємства.

За такого спрямування управління необхідно враховувати екзогенні та ендо­генні чинники, що впливають на розвиток підприємства. З-поміж екзогенних чинників основна увага має бути звернута на загрозу проникнення на ринок но­вих конкурентів і на тенденції зміни інтенсивності конкуренції, темпи зростан­ня ринку і можливості збільшення своєї ніші в ньому, ступінь ринкової влади постачальників, тенденції оцінки вартості компанії фінансовим ринком, зміни в інституціональному середовищі, стан і тенденції зовнішнього ринку.

Найбільш важливими ендогенними чинниками є досконалість організацій­ної структури і структури управління підприємством, їхня гнучкість і адаптив- ність, якість людського капіталу і, зокрема, компетентність управлінського пер­соналу, корпоративна культура, фінансовий стан компанії і її спроможність акумулювати власні, залучені та позичкові кошти для розвитку, імідж підпри­ємства, техніко-технологічний рівень виробництва продукції та її конкуренто­спроможність.

Крім ендо- та екзогенних чинників, на особливу увагу заслуговують суб Ак­тивні чинники, одні з яких сприяють розвиткові підприємства, інші — навпа­ки, перешкоджають такому розвитку. До перших із названих чинників можна віднести цілеспрямованість вищого керівництва і власника та психологічна го­товність їх до змін; передбачуваність ними наслідків розвитку; помірне често­любство керівництва і сприятлива атмосфера щодо сприйняття змін трудовим колективом.

Основними суб’єктивними чинниками, що гальмують розвиток, є невпевне­ність і побоювання керівництва, власників йти на відповідні зміни, неспромож­ність їх ризикувати за потреби здійснення нових перетворень, відсутність ба­жання здійснювати зміни через посилання на нестачу часу; самовдоволеність існуючим станом справ; недостатній рівень кваліфікації персоналу, насамперед управлінської ланки, і неспроможність побачити позитивні результати розвитку в майбутньому; авторитаризм керівництва і відсутність у зв’язку з цим загаль­ної творчої атмосфери в колективі.

Для глибшого розкриття сутності розвитку важливо з’ясувати питання щодо форм його вияву в суспільно-економічній системі підприємства. В економічній літературі наводиться багато класифікаційних ознак процесу розвитку. З-поміж них на особливу увагу заслуговують форми вияву розвитку залежно від: 1) ма­сштабу змін у соціально-економічній системі; 2) об’єкта змін; 3) фундаменталь­ної основи і результативності змін у соціально-економічній системі.

За критерієм масштабу змін можна виділити всеосяжний загальнокорпо- ративний розвиток підприємства, який відображає зміни (більшою чи меншою мірою залежно від потреби) в усіх сферах його діяльності, і вузькоспекторний розвиток, що відображає якісні зміни лише в окремих елементах соціально- економічної системи.

За об’єктами змін вирізняють організаційний розвиток, техніко-техноло- гічний та соціальний розвиток. Останній відображається в якісних змінах соціа- льно-психологічного клімату на підприємстві.

Організаційний розвиток являє собою сукупність змін, результатом яких є вдосконалення системи управління підприємством. Цей розвиток охоплює змі­ни в організаційній структурі і структурі управління підприємством, а також зміни в компетенції функціональних підрозділів.

Техніко-технологічний розвиток означає якісні зміни в технічній оснаще­ності підприємства, впровадженні більш досконалих ресурсо- й енергозберіга­ючих та екологічно безпечних технологій. За цим критерієм може бути виділе­ний в окремий об’єкт і економічний розвиток, пов’язаний з якісними змінами у фінансово-економічній діяльності на підприємстві, наприклад, запровадження на підприємстві системи бюджетування.

Заслуговує на виокремлення і так званий діловий розвиток, який передбачає спрямування ресурсів і зусиль підприємства за такими напрямами і сферами ді­яльності, які спроможні забезпечувати вищу ефективність і конкурентоспромо­жність протягом тривалого періоду. Діловий розвиток характерний для насту­пальної стратегії, головною метою якої є розширення масштабів бізнесу й активізація основної діяльності підприємства за рахунок внутрішній резервів.

Розширення масштабів бізнесу підприємства можливе кількома способами, такими як самозростання, придбання (поглинання) інших компаній чи їх під­розділів, поєднання цих двох напрямів у різних комбінаціях, вихід в інші сфери бізнесу з більшими можливостями для досягнення поставлених цілей. Безумов­но, забезпечення самозростання масштабів бізнесу свідчить про здатність під­приємства швидко адаптуватися до змін зовнішнього середовища і розвиватися на інноваційній основі за рахунок власних джерел і накопичених ресурсів, до­тримання оптимальних пропорцій капіталу.

Разом з тим для посилення динаміки зростання масштабів бізнесу багато підприємств, великих компаній йдуть шляхом купівлі інших підприємств, відо­кремлених підрозділів (філій). Нині — це найпоширеніший спосіб зростання компаній, який дає змогу вирішувати проблему збільшення масштабів вироб­ництва швидкими темпами, тоді як самозростання бізнесу вимагає значно три­валішого часу. Нам уже відомі причини створення великих агропромислових холдингів.

Доцільно ще раз наголосити, що найпоширенішими є створення на засадах спільної власності єдиного технологічного ланцюга із замкненим циклом виро­бництва, нерідко і торгівлею, та інвестування надлишкового капіталу в при­дбання конкурентних підприємств чи підприємств постачальників із метою оволодіння більшою часткою ринку і зменшення трансакційних витрат.

Важливим завданням менеджменту є забезпечення сталого поступального розвитку підприємства. Що стосується аграрних підприємств, то сталість їх по­ступального розвитку значною мірою залежить від економічного стану галузей тваринництва. Тут спостерігаються такі тенденції: зменшення частки продукції рослинництва в структурі валової (товарної) продукції сільського господарства за рахунок підвищення частки в ній продукції тваринництва, супроводжується, по-перше, збільшенням темпів економічного зростання підприємств, по-друге, підвищенням стабільності зростання.

Стабільність економічного зростання може бути визначена за допомогою ко­ефіцієнта залишкової варіації К_зв:

де ріф. — фактичне значення результативного показника в /-му році; у. — роз­рахункове значення результативного показника, визначене за рівнянням тренда в /-му році; у — середнє значення показника за досліджуваний період.

Розвиток підприємства через сукупність несприятливих зовнішніх і внутрішніх чинників може призупинитися і, врешті-решт, призвести до «антирозвитку» — пе­реходу від вищого якісного стану економіки до нижчого і навіть до кризового.

Основними внутрішніми чинниками «антирозвитку» можуть бути прора- хунки в операційній, інвестиційній та фінансовій діяльності. Скажімо, основ­ними операційними чинниками можуть бути низький рівень виробничого ме­неджменту, неефективний маркетинг, низька якість продукції та прорахунки в

асортиментній політиці, відсутність належного контролю за витратами, низь­кий рівень інтенсивного використання обладнання та екстенсивного заванта­ження його, неефективна логістика (логістика постачання, виробнича і розпо­дільча (збутова).

Істотними фінансовими та інвестиційними чинниками можуть бути недоста­тня обґрунтованість інвестиційних проектів і неекономне використання інвес­тиційних ресурсів, прорахунки у формуванні фондового портфеля, нераціона­льна структура авансованого капіталу, значне перевищення позичкового капіталу над його критичним рівнем, зростання дебіторської та кредиторської заборгованості за випереджальних темпів останньої, збільшення резерву сумні­вних боргів, уповільнення оборотності капіталу, зростання частки важколіквід- них активів.

3. Економічний тип розвитку,

методика його визначення і напрями формування

З економічної точки зору збільшувати обсяг виробництва валової (то­варної) продукції і прибутку можна нарощуванням до оптимального розміру авансового капіталу і поліпшенням ефективності його використання. Залежно від конкретних умов можливе різне поєднання цих двох факторів, що є визна­чальним у формуванні економічного типу розвитку підприємства.

Економічний тип розвитку — це поняття, що відображає певне динамічне співвідношення між зміною в часі величини авансованого капіталу і обсягу ви­робництва валової (товарної) продукції, що безпосередньо позначається на кін­цевих результатах виробництва.

Залежно від ступеня впливу кожного із названих факторів на приріст валової (товарної) продукції розрізняють такі економічні типи розвитку підприємств: інтенсивний, екстенсивний, зрівноважений, переважно-інтенсивний (інтенсив­но-екстенсивний) і переважно екстенсивний (екстенсивно-інтенсивний).

Якщо приріст продукції одержують лише завдяки підвищенню ефективності використання авансованою капіталу, в підприємстві сформувався інтенсивний тип розвитку як найефективніший серед інших названих типів. З насиченням ресурсів до оптимального рівня — це єдино можливий тип розвитку, якому ро­зумної альтернативи немає. Проте, як буде з’ясовано далі, за певних обставин пріоритетним може бути інший тип розвитку як необхідний щабель для перехо­ду підприємства до найефективнішого — інтенсивного типу.

Екстенсивний тип розвитку має місце тоді, коли підприємства отримують приріст продукції лише за рахунок приросту ресурсів. За недостатньої забезпе­ченості підприємства ресурсами найчастіше спостерігається переплетіння інте­нсивного і екстенсивного типів розвитку. Це об’єктивний процес формування вищої результативності виробництва. У цьому разі істотного підвищення ефек­тивності можна досягти за умови, коли інтенсивний тип розвитку переважає над

екстенсивним, тобто, коли має місце переважно інтенсивний тип розвитку^ ш якого частка приросту продукції за рахунок поліпшення використання авансо­ваного капіталу перевищує частку її приросту, одержану завдяки збільшенню його розміру.

Переважно екстенсивний тип розвитку формується в тих підприємствах, в яких має місце зворотне співвідношення ступеня впливу цих факторів. Такий тип розвитку виправданий, коли підприємству необхідно в короткі строки на­рощувати виробничі ресурси, насамперед за рахунок розширення пасивної час­тини основних виробничих засобів, віддача від яких настає з певним запізнен­ням (лагом). За умови, що приріст продукції досягається однаковою мірою за рахунок приросту авансованого капіталу і підвищення ефективності його вико­ристання, виникає зрівноважений тип розвитку.

Завдання аналізу полягає в тому, щоб обчислити частку приросту продукції за рахунок кожного із названих факторів і тим самим визначити економічний тип розвитку підприємств, оцінити результати господарювання, окреслити пріоритети їх розвитку на перспективу. Суть механізму такого визначення зво­диться до такого.

Показник продуктивності авансованого капіталу, що є одним із важливих показників ефективності його використання, визначається за відомою форму­лою:

_ вп(тп)

АК ’

де ВП (ТП) — валова або товарна продукція (далі будемо користуватися симво­лом ТП); АК — авансований капітал.

З економічної точки зору обсяг виробництва товарної продукції ТП можна виразити як добуток розміру авансованого капіталу на досягнутий рівень ефек­тивності його використання, тобто

ТП = АК • ¥ .

Звідси темп приросту продукції можна визначити з виразу

Чадші.--.. ^ АК_Г%

^та АК₀ • Ч?₀ |

а абсолютний приріст її — через різницю між чисельником і знаменником наве­деної формули:

ДТП = АК₁Ч'₁-АК₀'Р₀,

де АК,, АК₀ — величина авансованого капіталу відповідно у звітний і базовий періоди; 'Р,, % — показник продуктивності (ефективності) використання аван­сованого капіталу відповідно у звітний і базовий періоди.

Для визначення впливу факторів — розміру авансованого капіталу і досяг­нутого рівня ефективності його використання — на приріст валової (товарної) продукції потрібно загальний індекс, що визначає темп збільшення продукції, розчленувати на два часткові:

АКі-У, АК_ГУ₀ АК, ^

АК₀.'Р₀"АК₀.'Р₀АК₁.Т₀* ЯШй

Перший частковий індекс показує відносний приріст продукції в результаті збільшення розміру авансованого капіталу, а другий — завдяки підвищенню ефективності його використання.

Абсолютний вплив цих факторів на приріст продукції визначається відні­манням від чисельників часткових індексів їх знаменників. Розрахунок зробле­но правильно, якщо витримується рівність

АК, ■'Р, - АК₀ •Ч^,₀ = (АК, •Ч'₀ - АК₀ •Ч'оМАК, 4«, -АК, •¥,).

Цей вираз скорочено можна записати так: АТП = ДТПд* + АТП^ .

Звідси питому вагу першого (екстенсивного) і другого (інтенсивного) факто­рів можна визначити за формулами

Д_ак=(АШ_ак:АШ)*100;

Ду = (АТП_т : АНІ) • 100 .

Якщо в підприємстві не досягнуто оптимальної величини авансованого капі­талу, найефективнішим є переважно інтенсивний тип розвитку. Переважно екс­тенсивний тип економічно є прийнятним, але все ж він менш ефективний порі­вняно з інтенсивно-екстенсивним типом. Серед підприємств, яким притаманний цей тип відтворення, в ліпшому стані перебувають ті з них, в яких розрив між частками екстенсивного та інтенсивного факторів мінімальний.

Найменш ефективним типом розвитку є екстенсивний, що має чотири різ­новиди: перший — виробництво продукції збільшується пропорційно зрос­танню авансованих ресурсів за незмінного рівня ефективності їх використан­ня; другий — виробництво продукції зростає меншими темпами, ніж збільшується авансований капітал, що призводить до зниження ефективності його використання; третій — зростання авансованого капіталу відбувається за сталого обсягу виробництва продукції, внаслідок чого істотно знижується рі­вень ефективності його використання; четвертий, найбільш загрозливий, — збільшення розміру авансованого капіталу супроводжується зменшенням ви­робництва продукції.

Сформований у підприємствах тип розвитку впливає на результати виробни­цтва і найважливіші характеристики відтворювального процесу, отже, і на мож­ливості подальшого прискорення темпів економічного зростання. Тому на кож­ному підприємстві, враховуючи стан його економіки і специфічні умови функціонування, повинна бути обґрунтована і реалізована система заходів, що забезпечує найбільш прийнятний на найближчу перспективу економічний тип розвитку господарства з орієнтацією, врешті-решт, на інтенсивний тип.

Зазначимо, що процес формування інтенсивного типу розвитку є досить складним і багатогранним, оскільки залежить від багатьох факторів — зовніш­ніх, що притаманні мікро- і макросередовищу функціонування підприємств, і внутрішніх, які діють і регулюються самим підприємством.

У реальному житті спостерігається тісне переплетіння зовнішніх і внутрі­шніх факторів, а тому сформувати інтенсивний тип розвитку можуть лише ті підприємства, що раціонально і швидко впроваджують у виробництво сучасні досягнення науково техніко-технологічного прогресу, які є результатом змін у макросередовищі. Тому кардинальне прискорення НТТП і впровадження його досягнень у практику розглядається як один із найважливіших напрямів форму­вання інтенсивного типу розвитку підприємств.

Зауважимо, що напрями забезпечення інтенсивного типу розвитку стосовно аграрних підприємств розглядаються як напрями інтенсифікації сільськогоспо­дарського виробництва.

При інтенсифікації виробництва слід брати до уваги її двоїстий характер. Майже кожний напрям інтенсифікації, насамперед механізація і автоматизація,

Інтенсифікація — це багатогранний процес формування інтенсивного типу розвитку шляхом комплексної механізації й автоматизації виробництва, його хімізації та електрифікації, впровадження енерго-, водо- і ресурсоощадних тех­нологій і біотехнологій, меліорації землі, удосконалення організації праці та матеріального стимулювання, поглиблення спеціалізації виробництва і досяг­нення раціональної його концентрації (рис. 23.5).

ірнищив аіушіримисловогбкомплексу

хімізація і меліорація, крім позитивного справляє і негативний вплив на агро­екологічну систему, особливо за необгрунтованого їх використання.

Цей негативний вплив виявляється в погіршенні кругообігу органічних речо­вин, руйнуванні родючості ґрунту, зменшенні в ньому гумусу і підвищенні щіль­ності, нагромадженні нітратів, нітритів і залишків пестицидів у сільськогоспо­дарській продукції, зменшенні біологічної активності рослин та тварин і зниженні їх стійкості до різних хвороб, порушенні біологічної рівноваги, водного балансу тощо. Якщо взяти до уваги й наслідки Чорнобильської катастрофи, стає очевидним, наскільки може негативно позначитись на здоров’ї людей і тривалос­ті їхнього життя не продумана і не виважена інтенсифікація виробництва.

При формуванні інтенсивного типу розвитку необхідно обов’язково врахо­вувати ту об’єктивну обставину, що кожний напрям інтенсифікації має гранич­ну межу використання, перехід за яку негативно впливає на агроекологічну сис­тему. Тому мову потрібно вести про екологічно допустимий рівень того чи іншого фактора інтенсифікації. Цей рівень можна розглядати як граничний. На­приклад, застосування азотних добрив призводить, як відомо, до підвищення в біомасі рослин вмісту нітратів. Максимальний рівень внесення цих добрив по­винен перебувати на межі, за якою забруднення продукції нітратами переходить через гранично допустимий рівень, передбачений стандартами.

Отже, підприємства, формуючи інтенсивний тип розвитку, повинні забезпе­чити його екологічність, основними ознаками якого є: забезпечення розширено­го відтворення родючості ґрунту, яке супроводжується збереженням і підви­щенням вмісту в ньому гумусу і забезпеченням оптимального рівня розораності земельних угідь; виробництво екологічно чистої продукції, недопущення пере­вищення встановлених рівнів її забрудненості; додержання встановлених пра­вил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стиму­ляторів їх росту, мінеральних добрив з тим, щоб не допустити забруднення ними навколишнього природного середовища і продуктів харчування; максима­льне використання природних засобів боротьби зі шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур і тварин, а також з бур’янами та ін.

На формування інтенсивного типу розвитку підприємств, масштаби і ефек­тивність виробництва істотний вплив справляє швидкість обороту виробничих ресурсів.

ОП

Для здійснення процесу виробництва підприємства авансують кошти на ос­новні виробничі засоби, предмети праці й на оплату праці. Кругообіг авансова­них підприємствами ресурсів схематично можна зобразити так:

Г-Т

де Г авансовані грошові кошти; Т <^п — вартість придбаних знарядь праці і предметів праці, ОП авансові кошти на оплату праці; ПВ — процес виробни-

цтва; Т*— готова продукція; Г — грошові кошти, одержані підприємствами н результаті реалізації продукції.

З трьох стадій кругообігу перша і остання належать до сфери обігу, а друга, в якій відбувається створення споживних вартостей, — до сфери виробництва.

Саме тому друга стадія кругообігу є головною, визначальною. Але оскільки кругообіг засобів відбувається безупинно, цим зумовлюється необхідність од­ночасного перебування авансованих ресурсів в усіх трьох функціональних фо­рмах. Отже, час обороту ресурсів залежить від часу їх проходження через сфери виробництва й обігу.

Але оскільки маса річного продукту дорівнює його обсягу, виробленому протягом одного обороту ресурсів, помноженому на кількість таких оборотів, зменшення швидкості їх руху означає, що для досягнення одного й того самого результату необхідно залучати до процесу виробництва за інших однакових умов більшу кількість ресурсів. Це негативно позначається на його економічній ефективності.

За незмінного обсягу ресурсів уповільнення їх руху за стадіями кругообігу зменшує обсяг виробництва продукції і водночас погіршує економічні резуль­тати за рахунок зростання її собівартості. Як бачимо, скорочення часу обороту авансованих ресурсів є важливою економічною проблемою, вирішення якої дасть змогу за одного й того самого обсягу виробничих ресурсів істотно збіль­шити приріст продукції і нагромаджень, тобто перейти на інтенсивний тип роз­витку.

Слід зазначити, що для сільського господарства можливості прискорення кругообігу ресурсів порівняно з іншими галузями значною мірою обмежені біо­логічними факторами, що зумовлено залученням у відтворювальний процес живих організмів як засобів виробництва.

Водночас аграрні підприємства через суб’єктивні й об’єктивні причини істо­тно відрізняються між собою за швидкістю ресурсообороту, що безпосередньо відбивається на результатах виробництва. Це ж стосується і переробних підпри­ємств. Показник швидкості обороту авансованих підприємством ресурсів мож­на визначити за формулою

А + МВ+ФОП ^ар~ОСК + ОБК + АОП’

де ФОП — фактичний фонд оплати праці підприємства за рік; ОСК, ОБК — се­редньорічна вартість відповідно основного виробничого капіталу й оборотного капіталу сфери виробництва; АОП — авансований фонд оплати праці.

Показник Кар залежить від швидкості обороту кожного з ресурсів (крім зе­млі, яка не бере участі в кругообігу засобів). Зі специфіки обороту основного й оборотного виробничого капіталу, розглянутої в темах 10 і 12, випливає, що амортизація А є функцією від добутку задіяних у виробництві основних виро­бничих засобів на швидкість їх обороту, а матеріальні витрати МВ — функці­єю від добутку коефіцієнта обороту оборотних фондів на їх середньорічну ве­личину.

Але оскільки матеріальні витрати й амортизація формують вартість продук­ції, зі збільшенням їх величини за інших однакових умов підприємство в змозі виробляти і більший обсяг споживних вартостей.

Стає очевидним, що один і той самий результат можна одержати за меншої кількості ресурсів, але за більшого коефіцієнта їх обороту, і навпаки —за біль­шого обсягу ресурсів, але за меншої швидкості їх руху. Сказане дає підстави розглядати величину згаданих видів витрат у розрахунку на одиницю площі або одиницю потужності як важливі фактори, що впливають на кінцеві результати виробництва.

Для процесу виробництва частину грошових коштів підприємство авансує на оплату праці. Ці кошти уречевлено не входять до створюваної продукції, але, будучи виплаченими працівникам за їх продуктивну працю, вони обертаються в складі цих споживних вартостей і відшкодовуються в результаті метаморфози Т'-Г'.

Потім кошти на оплату праці знову відновлюють свій кругообіг, перебуваю­чи протягом усіх його стадій у грошовій формі. Як і авансовані предмети праці, авансований фонд оплати праці також перебуває у формі запасу, який необхід­ний у зв’язку із сезонністю агропромислового виробництва. Однак цей запас носить грошову форму, а тому є прихованим і перебуває з іншими грошовими ресурсами на поточних рахунках підприємств у банку.

Характер обороту авансованого фонду оплати праці по суті ідентичний ха­рактеру обороту предметів праці. Це зумовлено тим, що авансований фонд оплати праці не може обертатися швидше або повільніше за оборотні фонди, оскільки нова вартість завжди втілена в новоствореній споживній вартості, ма­теріально-речову оболонку якої створюють предмети праці.

Ураховуючи спільність обороту предметів праці з авансованим фондом оплати праці, розмір останнього можна визначити діленням фактично виплаче­них працівникам коштів на оплату праці на коефіцієнт обороту оборотного ка­піталу сфери виробництва.

Важливою особливістю обороту авансованого фонду оплати праці є те, що він органічно пов’язаний із процесом створення додаткового продукту, а отже, із рухом знову створеної вартості.

Додатковий продукт, що на рівні підприємств набуває форму прибутку, створюється, за трудовою теорією, живою працею, тому чим вища швидкість руху авансованого фонду оплати праці, тим більша за інших однакових умов маса додаткового продукту і вища річна норма цього продукту. Остання ви­значається діленням його абсолютної величини на вартість необхідного про­дукту.

Масу додаткового продукту можна обчислити й іншим способом мно­женням норми додаткового продукту, розрахованій за один відтворюваний цикл, на кількість оборотів авансованого фонду оплати праці. З прискоренням швидкості його руху закономірно зростає й обсяг виробництва продукції і маса чистої продукції та прибутку.

За інших однакових умов витрати на оплату праці в розрахунку на одиницю площі аграрних підприємств або одиницю потужностей переробних зростати­муть у тих підприємствах, в яких вища швидкість руху і цього ресурсу. Таке зростання неминуче супроводжується підвищенням ефективності виробництва завдяки збільшенню матеріальних витрат та амортизації в розрахунку на оди­ницю площі або одиницю потужностей, особливо коли це досягається приско­ренням обороту матеріальних ресурсів.

Така залежність має закономірний характер і може бути доведена на основі теоретичного аналізу впливу швидкості ресурсообороту на важливі параметри розвитку економіки.

Так, валовий продукт можна подати у вигляді такої залежності:

ВП = (ОСК-К_ж+ ОБК• + АОП К_аоп) К_п,

де А*ос, Коб і К_аоп — коефіцієнти обороту відповідно основного і оборотного ви­робничого капіталу та авансованого фонду оплати праці; К_п — коефіцієнт при­бутковості.

Аналіз цієї залежності дозволяє зробити висновок, що ресурсовіддача (про­дуктивність сукупних ресурсів) буде зростати за інших однакових умов прямо пропорційно швидкості обороту сукупних авансованих ресурсів. Таке зростан­ня є свідченням формування інтенсивного типу розвитку підприємств, бо на одиницю тієї ж величини цих ресурсів підприємство одержуватиме більше про­дукції.

Проте слід пам’ятати, що витрати виробництва, а отже, і валовий продукт, залежать не лише від швидкості обороту ресурсів, а й від їх величини на одини­цю площі чи одиницю потужності. Тому при пошуку резервів зростання вироб­ництва продукції до уваги треба брати і ресурсозабезпеченість підприємств, а для аграрних — також інтенсивність використання земельних ресурсів.

Для визначення приросту продукції, який одержують, скажімо, аграрні під­приємства завдяки підвищенню швидкості обороту ресурсів, потрібно за сукуп­ністю підприємств (регіонів) побудувати дві кореляційні моделі. Одна з них — ресурсна кореляційна модель, що використовується для визначення виробничої потужності підприємств.

Якщо при будівництві цієї моделі результативний показник і ресурси обчис­лити на 1 га угідь, створюється можливість визначити нормативний обсяг виро­бництва валової продукції на цю площу за кожним із підприємств. Відно­шенням цього показника до середнього за сукупністю підприємств обсягу виробництва продукції на 1 га угідь визначають індекс виробничої потужності Щ; який коливається навколо одиниці і вказує, наскільки виробнича потужність цього підприємства в розрахунку на одиницю площі відрізняється від виробни­чої потужності інших аграрних підприємств.

Для того щоб врахувати вплив швидкості обороту ресурсів на обсяг вироб­ництва продукції, будується друга кореляційна модель інтенсивності викорис­тання виробничих ресурсів, в якій результативним показником у береться вихід продукції з 1 га угідь.

Фактори цієї моделі: х\ — індекс виробничої потужності підприємства; Х2 — матеріальні витрати й амортизаційні відрахування на 1 га угідь, що відбивають швидкість обороту авансованого виробничого основного і оборотного капіталу; х₃ — фактичний фонд оплати праці, що відбиває розмір і швидкість обороту авансованого фонду оплати праці; х* — інтегральний показник інтенсивності використання землі.

Якщо за допомогою першої ресурсної кореляційної моделі визначається, скі­льки підприємства повинні виробляти продукції з одиниці площі за наявної кі­лькості авансованих ресурсів і середній за досліджуваною сукупністю швидко­сті їх обороту, то за допомогою кореляційної моделі інтенсивності — скільки підприємство може виробити продукції з тієї самої площі за того самого розмі­ру ресурсів, але за різної швидкості їх обороту.

Якщо в кореляційну модель інтенсивності використання виробничих ресур­сів підставити фактичні по підприємству значення факторів, можна визначити нормативний вихід продукції у_у . Інтегральний відносний показник інтенсивно­сті використання ресурсів і, визначається діленням у_Х] на середній за сукупніс­тю вихід валової продукції з 1 га угідь. Щоб встановити роль кожного фактора у формуванні показника 7,, можна скористатися розгорнутою формулою

Щ = £о + І

£=1 л_к

де Е_к — коефіцієнт еластичності при к-му факторі, що визначається за форму-

Хі і

лою Е_к =а_к-^!г, де х_к — середнє за сукупністю значення к-го фактора в роз- У

рахунку на 1 га угідь; Х_к] — значення к-го фактора інтенсивності по у-му під­приємству; Е₀=-^~; а_к — коефіцієнт регресії кореляційної моделі

^у

інтенсивності при к-му факторі; ао — вільний член цієї моделі.

Підприємства формують інтенсивний тип розвитку в тому разі, коли /₇: Pj > 1. За зворотного співвідношення цих показників фактичне виробництво валової продукції з одиниці площі уу буде меншим за нормативне, розраховане за ре­сурсною моделлю потужності у_п], що засвідчує про екстенсивний тип розвитку.

Щоб визначити той ефект, який одержують підприємства завдяки підвищен­ню швидкості обороту ресурсів, можна скористатися такою методикою. У зага­льному вигляді розмір цього ефекту (додатковий обсяг виробництва валової продукції) можна визначити так: ±АЕ_І = у_і -у_п.

Залежно від співвідношення фактичного обсягу виробництва продукції уф і нормативного її обсягу, визначеного за допомогою розглянутих кореляційних моделей, можливі три варіанти такого розрахунку.

Перший варіант. За умови, що у _і > >>_ф > уА£, можна розчленувати на дві

частини і зобразити так: ДЕ, =у,-у„ =ІУ_Ф ~л)+ (у,- -у_ф).

При цьому уф - у_п являє собою реально одержаний підприємством додатко­вий ефект АЕ_р, Уі~Уф— потенційний ефект інтенсивності Аякий можуть

одержати підприємства за умови досягнення середнього рівня використання факторів інтенсивності.

Другий варіант. За умови, що у₁ < у_ф, у_і -у_п зберігає свій економічний зміст і повністю є результатом вищої швидкості обороту виробничих ресурсів, а У^-Уі являє собою додатковий ефект АЕ_д, який одержують підприємства за­вдяки ефективнішому використанню факторів порівняно з середнім рівнем їх використання за сукупністю. За такої економічної ситуації досягається найви­щий рівень ефективності використання ресурсів, за якого забезпечується інтен­сивний тип розвитку підприємства.

Третій варіант. Якщо, у. <у_п > у_ф, різниця між у_п і у_ф вказує на величину

реальних втрат, які несуть підприємства від низького рівня інтенсивності вико­ристання виробничих ресурсів. За таких умов підприємству притаманний екс­тенсивний тип розвитку в найгіршому його варіанті.

4. Розподіл валового продукту

та його вплив на формування інтенсивного типу розвитку підприємств

Розподіл є важливим знаряддям впливу на процес виробництва в його насту­пних циклах. Це зумовлено тим, що залежно від пропорцій розподілу валового продукту на його складові залежить можливість простого і розширеного відтво­рення, його темпи, якісні зміни в основоположних факторах виробництва, а ра­зом із тим і спроможність підприємства формувати інтенсивний тип розвитку. Для того щоб переконатися в цьому, необхідно знати сучасний механізм розпо­ділу валового продукту і оцінити його складові елементи (рис. 23.6).

У вартісній формі реалізована частина валового продукту аграрних підпри­ємств оцінюється за поточними цінами реалізації, а нереалізована, призначена для виробничого споживання підприємством, — за собівартістю її виробництва. У переробних підприємствах валовий продукт представлений реалізованою продукцією в поточних цінах реалізації. Оцінений у такий спосіб валовий про­дукт розпадається на дві частини — фонд відшкодування і чисту продукцію.

Фонд відшкодування представлений вартістю спожитих у процесі виробницт­ва знарядь праці і предметів праці, що набувають форму поточних витрат — амо­ртизації і матеріальних витрат, — які включаються до собівартості продукції.

Економіка підприємств агропромислового комплексу

723

Для того щоб здійснити наступний цикл відтворення, аграрне підприємство повинне відшкодувати спожиті засоби виробництва за рахунок натуральної час­тини валового продукту (корми, насіння, посадковий матеріал тощо) і за раху­нок його грошової частини (виручки від реалізації продукції за різними канала­ми) здійснити закупівлю паливно-мастильних матеріалів, добрив, отрутохіміка­тів, заміну вибулої з процесу виробництва техніки тощо.

Рис. 23.4. Розподіл валового продукту підприємств

Переробні підприємства відшкодовування спожитих засобів виробництва здійснюють за рахунок одержаної грошової виручки від реалізації вироблених із сільськогосподарської сировини товарів. Таким чином, фонд відшкодування є джерелом простого відтворення засобів виробництва.

Чиста продукція є джерелом простого відтворення робочої сили і розшире­ного відтворення цього ресурсу та інших факторів виробничого процесу. Проте не вся чиста продукція може бути використана на зазначені цілі. Певна її части­на спрямовується на виплату платежів до бюджету і на повернення довгостро-

кового кредиту. До таких платежів до бюджету відносять сплату державі единой го соціального внеску і податок на прибуток (для переробних підприємств п аграрних підприємств — неплатників єдиного фіксованого сільськогосподарсь­кого податку).

Якщо від чистої продукції підприємства відняти платежі до бюджету і ви­плачені суми банку на погашення довгострокового кредиту, в результаті одер­жують госпрозрахункову чисту продукцію, що залишається в розпорядженні підприємства. Вона поділяється на три фонди: споживання, нагромадження і резервний. Пропорції розподілу госпрозрахункової чистої продукції на згадані фонди мають принципове значення для формування інтенсивного типу розвит­ку, подальшого прискорення темпів розширеного відтворення.

Фонд споживання формується протягом поточного року в результаті виплати працівникам заробітної плати (основної і додаткової) згідно з їх посадовими окладами (керівникам, спеціалістам, службовцям), відповідно до виконаного обсягу робіт (відпрацьованого часу) або одержаної продукції залежно від при­йнятих на підприємстві форм і систем оплати праці.

Після завершення господарського року підприємство завершує розподілі чистої продукції на свій розсуд, вирішуючи при цьому існуючу суперечність! між сьогоднішніми інтересами власників підприємства і працівників та інте-І ресами виробництва в майбутньому періоді, які знову ж таки трансформують-1 ся в кінцевому підсумку в інтереси власників і трудового колективу в цьому І періоді.

Якщо уявити, що підприємство, крім виплаченого фонду оплати праці, біль-1 ше не робить ніяких доплат працівникам за результатами господарської діяль-1 ності, не створює дивідендний фонд, у такому разі лише фонд оплати праці І складав би фонд споживання.

Але за таких умов власники не отримуватимуть матеріальної винагороди на вкладений ними капітал і водночас будуть обмежуватися матеріальні інтереси працівників, знижуватися їх зацікавленість у досягненні вищих результатів ви­робництва. Щоб цього не сталося, підприємство в разі одержання прибутку ви­плачує дивіденди на акції (акціонерні товариства) або на частки в статутному І капіталі інших господарських товариств, здійснює доплату працівникам на ко­жну гривню одержаної ними протягом року заробітної плати.

Водночас підприємство може здійснювати інші грошові виплати і заохочення, наприклад, такі, як одноразова матеріальна допомога ветеранам праці та іншим членам трудового колективу, доплати і надбавки до державних пенсій працюючим пенсіонерам, оплата вартості путівок на лікування і відпочинок працівників під­приємства, оплата додатково наданих відпусток, у тому числі жінкам, які вихову­ють дітей, тощо. У сукупності фонд оплати праці разом із розглянутими доплатами і заохоченнями становить фонд споживання підприємства.

Теоретично можна уявити, що підприємство всю одержану чисту продукцію спрямовує до фонду споживання. У такому разі, задовольнивши максимально можливою мірою матеріальні інтереси власників і працівників сьогодні, втрача­ється можливість задоволення цих інтересів завтра, оскільки підприємство не в змозі буде здійснювати розширене відтворення, проводити реконструкцію і мо­

дернізацію своєї матеріально-технічної бази. Сказане особливо рельєфно вияв­ляється в акціонерних товариствах.

Якщо підприємство буде спрямовувати значні суми прибутку на дивіденди, то високий їх рівень призведе до зростання ринкового курсу акцій внаслідок збільшення попиту на них, що за однакових інших умов можна розглядати як позитивне явище для нього.

Але оскільки при цьому зменшуватимуться власні джерела фінансування виробництва, то ускладнюватимуться можливості подальшого розвитку під­приємства. За низького ж рівня дивідендів буде падати курс акцій, що є вкрай небажаним для підприємства, бо знижуватиметься його інвестиційна приваб­ливість.

Тому кожне підприємство повинне вибрати таку дивідендну політику, яка найбільше відповідає його сучасному фінансово-економічному стану і постав­леним цілям розвитку. Це може бути залишкова дивідендна політика, політика стабільної величини виплат дивідендів на акцію; стабільної частки прибутку, що спрямовується на дивіденди; політика зростання дивідендів та ін.

Із досвіду зарубіжних країн відомо, що коефіцієнт виплати дивідендів (част­ка від ділення прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, на чистий прибуток підприємства) має допустимі межі коливання: 0,3 — 0,7. Тобто вва­жається, що дивіденди є заниженими за рівня цього коефіцієнта менше 0,3 і за­вищеними — за рівня більше 0,7.

Таким чином, завдання полягає в тому, щоб не підриваючи матеріальні інтереси власників і членів трудового колективу сьогодні, створити необхідні умови для на­рощування масштабів виробництва і підвищення його ефективності в перспективі. Вирішується ця проблема використанням частини чистої продукції на поповнення основного й оборотного капіталів, придбання акцій та облігацій інших підпри­ємств, державних цінних паперів, придбання часток у капіталі інших суб’єктів гос­подарювання.

Згадана інвестиційна діяльність, здійснювана протягом поточного року за рахунок власних коштів, з економічної точки зору спрямована на формування фонду нагромадження підприємства. Величина цього фонду залежить від су­ми прибутку, що одержує підприємство, а також від його потреб у поповненні ресурсів, переозброєнні і розширенні виробництва, його диверсифікації.

Частину прибутку підприємство може спрямовувати до резервного фонду. У наступні роки цей фонд може поповнюватися за рахунок згаданого джерела, а може і зменшуватися, якщо підприємству потрібні значні кошти для інвес­тиційної діяльності або для інших цілей, пов’язаних із погіршення результатів виробничої діяльності, наприклад, використання коштів даного фонду на ви­плату заробітної плати в неврожайний рік, виплату дивідендів на привілейо­вані акції.

Нагадаємо, що господарські товариства зобов’язані створювати резервний фонд у розмірі не менше 25 % статутного капіталу, крім акціонерних, для яких цей розмір становить 15%.

Як бачимо, пропорції в розподілі чистої продукції безпосередньо впливають на відтворюваний процес і його характер. Якщо підприємство використовує

одержаний прибуток для своєчасного переозброєння виробництва, застосування найновіших досягнень наукового техніко-технологічного прогресу, воно цим самим створює необхідні умови для формування інтенсивного типу розвитку. В разі коли є необхідність збільшити суму авансованих засобів для досягнення оптимального рівня забезпеченості ресурсами, цим самим створюються умови для інтенсивно-екстенсивного типу розвитку підприємства.

Для кількісного й якісного аналізу та оцінки фактичного стану підприємства, що пов’язаний із розподілом чистої продукції і можливостей для формування інтенсивного типу розвитку, використовують низку показників.

1. Норма пропорціональності як відсоткове співвідношення між фондами на­громадження, споживання і резервним у структурі госпрозрахункової чистої продукції.

У підприємствах, в яких частка фонду нагромадження і резервного фонду незначна, створюються несприятливі умови для інвестування в перспективі, що може мати вкрай негативні наслідки, якщо така тенденція в розподілі госпроз­рахункової чистої продукції збережеться в найближчі роки.

2. Норма нагромадження як відношення суми фонду нагромадження і резер­вного фонду до чистого прибутку підприємства. З підвищенням цього показни­ка у підприємств з’являється можливість розширювати за інших однакових умов свою інвестиційну діяльність у перспективі і тим самим досягати вищих кінцевих результатів виробництва.

Враховуючи, що для аграрних підприємств важливо не лише забезпечувати високий рівень цього показника, а й мати значний абсолютний розмір таких коштів, з метою поглибленого аналізу й оцінки прийнятих пропорцій розподілу чистої продукції доцільно визначати показник суми фонду нагромадження і ре­зервного фонду на 1 га сільськогосподарських угідь. У гіршому становищі пе­ребувають ті підприємства, в яких цей показник менший.

3. Коефіцієнт розширення виробничих засобів підприємства визначається відношенням прибутку, що спрямований на їх поповнення, до середньорічної вартості основного й оборотного виробничого капіталів. Аналіз можна погли­бити, якщо розрахунок вести окремо за названими видами капіталу.

Ми вже зазначали, що на відтворювальний процес безпосередньо впливають пропорції розподілу чистої продукції. Водночас потрібно пам’ятати, що на тем­пи розширеного відтворення ще в більшій мірі впливає її відтворювальна спро­можність. Кількісно таку спроможність можна визначати за обома складовими цього ефекту, розрахувавши такі два показники:

• коефіцієнт відтворювальної спроможності прибутку як частка від ділення індексу приведеного до одиниці земельної площі прибутку на індекс цін на ма­теріально-технічні ресурси, що купуються аграрними підприємствами для по­дальшого виробничого споживання;

| коефіцієнт відтворювальної спроможності фонду оплати праці як частка від ділення індексу річного фонду оплати праці одного працівника на індекс споживчих цін (індекс інфляції).

За умови, що дані коефіцієнти більше одиниці, відтворювальна спроможність чистої продукції зростає за обома її складовими. Якщо ж вони дорівнюють одини­ці, то вщгворювальна спроможність залишається незмінною, а коли менше одиниці

• вона знижується, що призводить до погіршення фінансово-економічного стану підприємства, а також до зниження купівельної спроможності населення.

5. Трансформація підприємств

Розвиток підприємств безпосередньо здійснюється через їх трансфо­рмацію. Під трансформацією розуміють здійснення (реалізацію) якісних змін у діяльності підприємства від поточного стану до бажаного.

Спонукальними факторами трансформації є швидке розповсюдження нової техніки, устаткування, технологій, зростаючі потреби споживачів до ключових характеристик товару, глобалізація бізнесу і створення нових можливостей для його розвитку; зміни у політико-правовому полі; соціально-культурні зрушення та їх вплив на кількісні, якісні і структурні складові попиту; всезростаюче інно­ваційно-інформаційне забезпечення.

Успішне здійснення трансформації вимагає, по-перше, чіткого концептуаль­ного окреслення перспектив розвитку підприємства; по-друге, створення необ­хідної бізнес-культури, що відповідає сучасним вимогам; по-третє, активізації розвитку бізнес-процесів, досягнення вищої ефективності ведення бізнесу.

Бізнес-культура справляє надто істотний вплив на трансформацію підприєм­ства. Її формування відбувається на засадах набуття необхідних компетенцій, які в науковій літературі трактуються як невід’ємна складова стратегічних активів, що віддзеркалює комплекс колективного знання, досвіду, вмінь і здібностей під­приємства, які в поєднанні з унікальною технологією дозволяють створювати (підтримувати) конкурентні переваги та забезпечувати неповторну відмінність його від інших однопрофільних підприємств у певному ринковому середовищі. Подальший розвиток і підтримка бізнес-культури здійснюється шляхом дотри­мання встановлених принципів управління, впровадження досконалої системи оцінювання та мотивації праці, а також ефективного алгоритму прийняття рі­шень.

Авторами підручника зазначається, що при проведенні трансформації біз­нес-культури часто використовується «система двадцяти ключів». В її основі — зосередження уваги керівництва на двадцяти основних аспектах (складниках) формування і підтримки бізнес-культури.

На рис. 23.7 наведені основні аспекти (складники) формування і підтримки бізнес-культури. Вченими доведено, що істотних змін на підприємстві уже мо­жна досягти в разі поліпшення однієї з груп ключів (п’яти рівнів), але для дося­гнення вищого ефекту необхідно, щоб зміна всіх ключів відбувалася одночасно, комплексно. І це зрозуміло, бо реалізація кожного з наведених двадцяти ключів має важливе значення для забезпечення ефективності діяльності підприємства.

‘Економіка підприємств : підручник / [М. Г. Грещак, В. М. Колот, О. Г. Мендруль (та ін]; за заг. і наук, ред. Г. О. Швиданенко. — [вид. 4-те, перероб. і доп.]. — К.: КНЕУ, 2009. — С. 717-718.

В. Г. Андрійчук

Рис. 23.7. Основні складники формування і підтримки бізнес-культури на підприємстві:

1 — раціональна організація; 2 — оптимізація системи управління цілями; 3 — робота колективу з упровадження інновацій; 4 — скорочення запасів і часу на виконання замов­лень; 5 — швидкий перехід виробництва до випуску нової продукції; 6 — виробничий функціонально-вартісний аналіз; 7 — безмоніторинговий виробничий процес; 8 — спіль­не виробництво; 9 — експлуатаційна надійність обладнання; 10 — контроль часу і дис­ципліни; 11 — ефективна система управління якістю; 12 — управління постачальниками;

13 — усунення нераціональних витрат; 14 — стимулювання працівників до впрова­дження інновацій; 15 — універсальність навичок і перехресне навчання; 16 — гнучке планування виробництва; 17 — контроль продуктивності; 18 — використання сучас­них інформаційних систем; 19 — раціональне використання енергії та матеріа­лів; 20 — оцінювання передових та наявних на підприємстві технологій

728

Однією з найбільш важливих методологій трансформації підприємств є ре- інжиніринг бізнес-процесів. Під бізнес-процесом розуміють сукупність видів діяльності (або окремо взяту діяльність), у процесі якої здійснюється видозміна вхідного ресурсу, зростання його вартості і забезпечується створення вихідного продукту для внутрішнього виробничого використання або для зовнішнього споживання.

Реінжиніринг (Business Process Reengineering) трактується як істотне пере­осмислення та перепроектування бізнес-процесів із метою значного поліпшення ключових для сучасного бізнесу результативних показників, насамперед таких,

Економіка підприємств агропромислового комплексу

729

як витрати, якість, оперативність і своєчасність (час виконання процесу в ціло- му), вартість бізнес-процесу «на виході», кількість задіяних працівників, вар­тість підтримки процесу¹ в робочому стані (вартість володіння процесом).

Саме в бізнес-процесах створюється цінність для споживача, тому є спра­ведливим твердження, що успіх у бізнесі базується на досконалій реалізації ідеї бізнесу саме в бізнес-процесах. Причому така реалізація можлива, коли основною функцією відповідального за бізнес-процес буде управління ство­ренням даної цінності для споживача процесу, а не контроль за кожною із йо­го складових.

Ключовими елементами ланцюжка цінностей є визначення потреб спожива­ча (Що хоче споживач?) —► створення продукту (Які продукти необхідно розро­бляти, щоб задовольнити потреби споживача?) —► виробництво і поставка про­дукту (Як виробляти і доставляти продукт споживачу?) —» сервісне обслугову­вання (Як у разі потреби організувати сервісне обслуговування?).

Отже, реінжиніринг передбачає серйозні зміни в бізнес-процесах і обов’язко­во супроводжується впровадженням інформаційних систем і/або систем мене­джменту якості. Врешті-решт, кінцева мета його зводиться до зростання прибу­тковості і вартості всього бізнесу.

Реінжиніринг бізнес-процесів має три важливі напрями здійснення: істотне вдосконалення бізнес-процесу, коли здійснюється певний якісний перехід до ведення відповідного виду діяльності; радикальне перетворення, коли реалізу­ється радикально новий підхід до виконання бізнес-процесу; створення нових бізнес-процесів, що генерують цінність для споживача.

Результатом реінжинірингу бізнес-процесів є підвищення ступеня задово­лення потреб споживачів, зменшення кількості процесів і затрат часу на вико­нання виробничих функцій, скорочення матеріально-грошових витрат і затрат праці, пришвидшення запровадження новацій, посилення адаптивності органі­зації до зовнішніх змін.

Трансформація підприємств здійснюється через відповідну систему управ­ління. Загалом управління розвитком підприємства трактується як концентрація зусиль керівництва та необхідних ресурсів з метою спрямування їх на досяг­нення якісних змін у його діяльності, що забезпечують довгостроковий успіх такого підприємства на ринку.

Річард Ноллан і Девід Кроссон виділяють 20 принципів конкурентоспромо­жної практики управління бізнесом, дотримання яких є умовою забезпечення успіху в здійсненні трансформації підприємств:

• лідерства — вирішальна роль у визначенні місії, цілей і стратегій підпри­ємства покладається на вищий менеджмент;

• можливого контролю — критерієм визначення кількості підлеглих, що підпорядковуються керівнику відповідного рівня, є наявність і масштаби вико­ристання ресурсів, а не фізична спроможність контролювати роботу підлеглих зазначеним керівником;

• нагляду — контролю підлягають кінцеві результати, а не проміжні, відмова від наскрізного спостереження за роботою працівників;

І винагороди — розмір винагороди залежить не від посади, а від внеску пра­цівника у виконання завдання;

• кваліфікації персоналу — всі працівники працюють як єдиний колектив «спеціалістів зі знаннями»;

• створення доданої вартості — персонал компанії, всі види її діяльності спрямовуються на створення доданої вартості;

• управління інформацією — інформація є однаково доступною для всіх співробітників;

• координації — забезпечується через створення постійно оновлюваного ін­формаційного простору, в якому відбувається обмін інформацією між членами трудового колективу;

• динамічного балансу — підтримується баланс інтересів акціонерів і всіх за­інтересованих сторін (стейкхолдерів) — персоналу, споживачів, постачальників;

• організації виконання завдань — робота здійснюється через проекти (про­цеси) і виконується членами команди, що формується за критерієм їхнього до­свіду в розв’язанні поставлених завдань;

• архітектоніки — топ-менеджер формує таку структуру, яка б сприяла створенню самостійних команд;

• орієнтації на стратегію — управління орієнтоване на задоволення інтере­сів споживачів;

• командної єдності — формування команд лідерами здійснюється з орієн­тацією на залучення до їх складу кваліфікованих працівників, спроможних до­сягти поставлених цілей;

• комунікації — на засадах мінімізації формальних зустрічей і домінування швидких і конкретних зв’язків;

• влади — повноваження з розподілу ресурсів надаються тим, хто приймає ефективніші рішення, тому за потреби вони переглядаються;

• тривалості циклу — прийняття рішень про розподіл ресурсів здійснюється у межах маркетингового року, а не календарного, що більше відповідає вимо­гам реального відображення подій у часі;

• контролю — здійснюється через систему зворотного зв’язку і систему мо­тивації;

• управління конфліктами — конфлікти компанії із заінтересованими сторо­нами (стейкхолдерами) вирішує вище керівництво, залучення третьої сторони

• виняток;

• управління можливостями (потенціалом) — орієнтоване на можливості, які на глобальному ринку швидко змінюються, а меншою мірою — на подолан­ня інертності в компанії;

• рамкових обмежень — рамки організації обмежені, але постійно змінюються.

Висока ефективність управління й очікувані результати трансформації підпри­ємств досягаються за умови впровадження всієї системи зазначених принципів. Часткове їх впровадження (не всіх принципів), а також неповнота впровадження істотно знижує результативність діяльності суб’єктів господарювання.

6. Вартість підприємства як результат

його розвитку та методичні підходи до її визначення

Розвиток підприємства спрямований на зростання вартості підприєм­ства, яку є всі підстави розглядати як узагальнений показник ефективності його діяльності. На користь такого висновку свідчить та обставина, що вартість під­приємства орієнтована на досягнення не короткострокового, а довгострокового ефекту, з урахуванням при цьому перспективних змін. Це дає змогу бачити, яким підприємство стане в майбутньому в системі сучасних оцінних координат.

Максимізація вартості підприємства економічно вигідна усім заінтересова­ним сторонам: власникам — бо вона збагачує їх, працівникам — створюється економічна база для підвищення їх заробітної плати і здійснення соціальних програм, постачальникам — забезпечується своєчасність розрахунків за продані ними ресурси, споживачам — повніше задовольняються їх потреби, державі — збільшуються податкові надходження.

У теорії і практиці виокремлюють багато видів вартості підприємства, які мають різне цільове призначення. Наприклад, використовується поняття «рин­кова вартість фірми» (іmarket value), що кількісно розраховується як добуток ці­ни простої акції корпорації (підприємства) на їх кількість в обігу (ринкова вар­тість акціонерного капіталу); балансова (бухгалтерська) вартість {book value), яка визначається вартістю активів підприємства, зменшених на величину зо­бов’язань, а також на вартість привілейованих акцій і нематеріальних активів; вартість діючого підприємства, як уже існуючий бізнес, без залучення на період оцінки інвестицій (working concern value); ліквідаційна вартість (при банкрутст­ві) та ін.

Вартість підприємства насамперед доцільно розглядати як вартість особли­вого товару, бо лише він спроможний задовольнити виняткову потребу власни­ків економічних суб’єктів у зростанні їх матеріального благополуччя. Коли йдеться про особливість цього товару, то береться до уваги й те, що він є непо­дільним, немасовим, не втрачає своєї корисності за правильної стратегії і такти­ки, має обмежений характер пропонування, а отже, й властивість рідкісності — однієї з фундаментальних категорій щодо обмеженості економічних ресурсів.

Для виявлення суто ринкової вартості підприємства воно повинно бути про­дане. Але продаж підприємства — це разовий акт, і отримана в результаті тако­го продажу вартість (ціна) уже не може бути використана попереднім і новим власником для цілей стимулювання менеджменту і розв’язання інших приклад­них завдань із позицій ефективного ведення бізнесу. Тимчасом ринкова вар­тість, що є результатом капіталізації на ринку капіталу {market value) має пере­ваги через існування достатньо високого позитивного кореляційного зв’язку між ціною акцій і фінансово-економічним станом підприємства. Позитивні зрушення в ціні акцій підприємства засвідчуватимуть і про його ефективну діяль­ність, і навпаки.

Проте цей метод оцінки вартості підприємства може бути використаний ли­ше для акціонерних підприємств, акції яких котируються на фондовому ринку.

Вадою такого методу є й та обставина, що ціна акцій на фондовому ринку не завжди відображає справжній фінансово-економічний стан підприємства через різні спекулятивні операції, що викликані існуванням агентської проблеми та іншими причинами. Тоді капітал на фондовому ринку може набувати форму фі­ктивного капіталу, що не рідко породжує великі відмінності між вартістю акці­онерного капіталу підприємства і його вартістю як діючого суб’єкта господа­рювання. Цим зумовлюється потреба в застосуванні й інших методів визначення вартості підприємства на ринкових принципах.

Одним із них є метод визначення так званої фундаментальної вартості (fundamental value), або ще як її називають — внутрішньої вартості підприємст­ва (intrinsic value), що базується на дисконтуванні майбутніх грошових потоків IDCF — discounted cash flow) у тій чи іншій формі.

Логіка визначення вартості підприємства таким способом, на чому наголо­шується в літературних джерелах, полягає в тому, що власник підприємства (бі­знесу) може продати його за ціною, яка не є нижчою за поточну вартість про­гнозованих майбутніх доходів. У свою чергу для покупця прийнятною може бути така ціна за це підприємство, яка не є більшою за поточну вартість майбу­тніх доходів, що ним можуть бути генеровані.

Отже, є підстави очікувати, що ймовірніше всього ціна підприємства дорівню­ватиме саме теперішній вартості його майбутніх грошових потоків. Аргументом на користь даного способу оцінки, як одного з основних способів дохідного ме­тодичного підходу до визначення ринкової вартості підприємства , є й та обста­вина, що за дослідженнями зарубіжних учених існує надто тісний зв’язок між ри­нковою вартістю компанії та її дисконтованими грошовими потоками.

Оцінка вартості підприємства на основі дисконтування грошових потоків є важливою для визначення ступеня довіри ринку до даного бізнесу. Якщо рин­кова капіталізація, що сформована на фондовому ринку, значно перевищувати­ме або значно буде нижчою від вартості за дисконтованими грошовими пото­ками, то це свідчитиме про можливу переоцінку чи недооцінку ринком вартості даного бізнесу. За всіх обставин така інформація є цінною для власників і управлінців з огляду прийняття стратегічних рішень і недопущення зростання фіктивного капіталу.

У межах дохідного підходу виділяють методи дисконтованого грошового потоку (DCF) і методи економічного прибутку (ЕР— economic profit). У рамках методів дисконтованого грошового потоку виділяють більш поширену модель грошового потоку для всього інвестованого капіталу (власного і позичкового) підприємства FCFF {free cash flow to firm), оскільки це дає змогу врахувати ін­тереси у вигляді очікуваної дохідності всіх постачальників капіталу фірми — основних її заінтересованих сторін (стейкхолдерів).

Крім дохідного підходу вартість підприємства визначається за витратним підходом (сукупність спо­собів оцінки, що передбачають визначення поточної вартості витрат на відтворення або заміщення об’єкта оцінки, з коригуванням їх на суму зносу) і порівняльним — сукупність способів оцінки, що грунтуються на аналізі цін продажу і пропонування подібного майна з відповідним коригуванням відмінностей між об’єктами порівняння та об’єктом оцінки.

У зазначеній моделі основним результуючим показником діяльності фірми * її вільний грошовий потік FCFF. Він являє собою суму коштів, що може буш отримана та використана постачальниками як власного (акціонерного), так і по­зичкового капіталу (кредиторами), тобто містить суму грошей, яка доступна по­стачальникам капіталу, але після здійснення реінвестицій, тобто

FCFF = ЕВІТ ( 1 -1) - (CE-D)- ANC WC =

= NOP AT- [(CE - D) + ANCWC],

де EBIT (earnings before interest and taxes) — прибуток до сплати відсотків і по­датків; t (tax rate) — ставка податку на прибуток, коефіцієнт; СЕ (capital expenditures) — капітальні витрати; D (depreciation) — амортизація; NCWC (іnon-cash working capital) — негрошовий оборотний капітал (запаси сировини, напівфабрикатів тощо); N ОРЛ Т — ЕВІТ (1 — t) — чистий операційний прибуток підприємства.

У наведеній формулі вираз (СЕ - D)— це чисті капітальні витрати Іnet capital expenditures), a ANCWC — обсяг реінвестицій фірми в оборотний капі­тал. Тому вільний грошовий потік можна розглядати як різницю між операцій­ним прибутком після оподаткування і чистими інвестиціями, що здійснювалися протягом періоду для забезпечення розширеного відтворення.

Вартість підприємства визначається шляхом дисконтування вільного грошо­вого потоку. Зауважимо, що в сучасних працях, присвячених вартості підпри­ємства, зокрема, А. Дамодарана і Т. Коупленда¹⁸, представлена удосконалена модель FCFF, оскільки враховує бухгалтерську рентабельність капіталу ROIC (return on invested capital) і ставку реінвестування RR (reinvestment rate), тобто ті параметри, що формують темп зростання операційного прибутку — основного елементу вільного грошового потоку. При цьому RR визначається так:

_ _ (CE- D) + ANCWC

КК — ,

NOP AT

а рентабельність інвестованого капіталу ROIC — NOPAT : ІС, де ІС (invested capital) — інвестований капітал в активи підприємства. З цих формул випливає, що прибуток підприємства зростатиме лише тоді, коли воно певну його частину буде ефективно реінвестувати в основний та оборотний капітали. Темп такого зростання прибутку визначають за формулою

g = ROIC • RR, •

де g- очікуваний темп зростання NOPATу безстроковій перспективі.

При цьому як А. Дамодаран, так і Т. Коупленд наголошують, що прогнозу­вання довгострокового темпу підприємства g повинно відбуватись з урахуван­ням темпу зростання економіки країни в цілому.

З урахуванням темпу зростання вільний грошовий потік для інвестованого капіталу розраховується з виразу

FCFF = NOPAT • (і - RR) = NOPAT •

На основі такого вільного грошового потоку для інвестованого капіталу є можливість визначати обґрунтовану поточну вартість підприємства PV (present value% тобто вартість, яка доступна всім інвесторам. Вона визначається сумою приведеної вартості вільного грошового потоку протягом прогнозованого пері­оду та приведеної вартості грошового потоку в постпрогнозований період або так званої термінальної вартості TV (terminal value).

Тобто сукупна вартість підприємства EV (enterprise value) може бути пред­ставлена виразом

WACC-g ⁹

FCFF_n

FCFF_n

д_Є

WACC-g

термінальна вартість підприємства; FCFF_n — вільний грошо-

вий потік в останньому році прогнозованого періоду; g — темп зростання еко­номіки підприємства в постпрогнозований період, коефіцієнт.

Якщо такого зростання не передбачається, тоді g = 0. Перший доданок даної формули характеризує поточну вартість основної діяльності підприємства PV.

На основі одержаної сукупної вартості підприємства є можливість визначити поточну вартість власного (акціонерного) капіталу PVe (present value of eguity) вирахуванням із PV поточної вартості боргу.

Важливим питанням визначення вартості підприємства викладеним методом є вибір ставки дисконту. Виходячи з сутності FCFF, вона має відображати аль­тернативну дохідність капіталу (суму грошей), яка доступна усім постачальни­кам капіталу. Такою ставкою дисконтування є середньозважена вартість капіта­лу (середньозважені витрати на капітал) WACC (weighted average cost of capital). Із сутності останньої випливає, що вартість фірми зростає за рахунок більш ви­соких темпів зростання g доти, доки рентабельність капіталу фірми ROIC пере­вищуватиме витрати на капітал WACC.

Оскільки вільний грошовий потік відображає суму грошей, які доступні по­стачальникам власного і позичкового капіталів, то і вартість капіталу (витрати на капітал) має враховувати дохідність як власного капіталу, так і боргу, а тому визначається на рівні середньозважених витрат вартості на залучення сукупного капіталу WACC:

WACC = К, ■ W_e + K_d • W„ • (1 - /)),

де К_е і Щ— вартість власного і позичкового капіталів; W_e і — частка власного та позичкового капіталів у структурі авансованого капіталу; і — ставка податку на прибуток; 1 - /—податковий щит.

Вартість позичкового капіталу представлена відсотковими ставками за взяті кредити, випущені облігації та за інші платні боргові зобов’язання.

Значно складніше визначити вартість власного капіталу. Для акціонерних підприємств, акції яких котируються на фондовій біржі і при цьому фондовий ринок є достатньо розвинутим, вартість власного капіталу може бути визначена за моделлю оцінки капітальних активів САРМ (<capital asset prising model) (українська абревіатура МОКА), про яку йшлося в темі 16 (формула 16.19).

Наведемо формулу вартості власного капіталу R у моделі САРМ з дещо ін­шим трактуванням (3 -коефіцієнта:

R = R₀ + р • (R - R_o), ; ^у/ .;

де R₀ — безризикова ставка (відсоткова ставка по державних облігаціях); R — середньоринкова дохідність цінних паперів на ринку капіталу; R-R₀ — незко- ригована ринкова премія за ризик; | -коефіцієнт — коефіцієнт систематичного (загального) ризику. Цей ризик впливає на весь ринок капіталу, а отже, і на ак­ції підприємства, що на ньому котируються.

Коефіцієнт систематичного ризику і — це лінійний коефіцієнт співвідношення між середньоринковою дохідністю акцій і дохідністю акцій підприємства. Якщо р > 1, наприклад, 1,2, то за падіння загальноринкової дохідності на 1 % дохідність акцій підприємства впаде на 1,2 %, і навпаки. Тобто за таких умов підприємство більш відчутніше реагує на дію фактора систематичного ризику, ніж ринок у ціло­му. Зрозуміло, що коли р < 1, то підприємство менш чутливе до такого впливу.

За умови, що акції підприємства не котируються на фондовій біржі або воно не є акціонерним товариством, то вартість власного капіталу такого підприємс­тва розраховується як сума безризикової ставки та премії за ризик¹⁹:

R=R₀ + г,

де г — премія за ризик, що враховує компенсацію за всі види ризику, притаман­ні діяльності підприємства, а саме: ризик неточності прогнозування очікуваних грошових потоків (надбавка 1 — 3 %), ризик структури капіталу (0 — 2 %), ви­сокий рівень поточної заборгованості (0 — 2 %), ризик неякісного менеджменту та погіршення ситуації підприємства на ринку факторів виробництва та збуту продукції (2 — 4 %), специфічні галузеві ризики (0 — 2 %), інфляційні ризики.

Даний метод оцінки вартості власного капіталу є простим у застосуванні, проте його вадою є суб’єктивізм в оцінках премії за ризик, тому необхідно вкрай ретельно підходити до визначення рівня таких оцінок.

Раніше уже зазначалося, що в межах дохідного підходу визначення вартості підприємства, крім розглянутого методу дисконтування грошового потоку, вико­ристовується і метод економічного прибутку. Згідно з концепцією А. Маршалла, яким вперше було запропоновано методику визначення економічного прибутку ЕР, останній являє собою бухгалтерський прибуток фірми, зменшений на витрати

В. Г. Андрійчук

736

на залучення капіталу (у сучасній літературі синонімом економічного прибутку є залишковий прибуток RI (residual income) або надприбуток (abnormal profit). За версією «McKinsey&Co», економічний прибуток визначається так:

ЕР - NOPAT - ІС • WACC,

де ІС— інвестований капітал; ІС • WACC — витрати на залучення капіталу.

Наявність додатного економічного прибутку свідчить про створення вартості підприємством, її примноження. За від’ємного його значення власникам капіталу доцільніше було б його інвестувати в альтернативні сфери діяльності або вживати кардинальні заходи щодо підвищення ефективності виробництва. У літературі ана­логами операційного економічного прибутку є модель залишкового операційного прибутку ReOI (residual operating income) C. Пінмена і модель економічної доданої вартості (EVA — economic value added) консалтингової компанії «Stem Stewart&Co».

Оцінку вартості підприємства на основі операційного ЕР здійснюють за такою формулою:

•т ** > ру = іс+У———_г.

£ї(1 + WACC)'

Іншими словами, дана модель передбачає, що сукупна фундаментальна вар­тість підприємства є сумою балансової вартості інвестованого капіталу та при­веденої вартості операційних економічних прибутків, що будуть одержані під­приємством у майбутньому.

Західними економістами доведено, що за однакового розрахунку всіх вхід­них параметрів моделі FCFF і ЕР математично дають однакові результати оцін­ки¹. В цілому ж для оцінки можливостей зростання підприємства ВР викорис­товують формулу Міллера — Модільяні

ВР = Кп

R-WACC

WACC {l + WACC)

де К — частка прибутку, інвестована у проекти, що забезпечують економічне зростання підприємства; п — кількість років, протягом яких підприємство інве­стує кошти у власне зростання; R — рентабельність інвестованого капіталу; WACC — середньозважена вартість капіталу.

7. Реструктуризація і реорганізація підприємств

/»гра тжо « А иЛяи

Реструктуризація підприємств спрямована на підвищення їх конку­рентоспроможності і результативності діяльності. Необхідність у реструктури­зації виникає тоді, коли на підприємстві істотно погіршився фінансово- економічний стан і/або воно стоїть перед загрозою кризи і банкрутства, відбу­

вається падіння обсягу продукції, погіршуються основні економічні показники порівняно з конкурентами, зростають накладні витрати, неспроможність мене- джменту адекватно враховувати ринкові зміни і вживати ефективних заходів для просування продукції на ринок, погіршується організація виробничого про­цесу.

Залежно від конкретних умов підприємство може здійснювати оперативну (короткострокову) реструктуризацію (тривалістю 4 — 5 міс.), коли воно пере­буває у передкризовому стані, або стратегічну реструктуризацію.

Оперативна реструктуризація підприємства — це комплекс організацій- но-технічних, технологічних, маркетингових та інших заходів, спрямованих на стабілізацію фінансово-економічного стану підприємства, його виживання, під­вищення конкурентоспроможності та результативності діяльності.

З цього визначення випливає, що головною метою оперативної реструктури­зації є забезпечення виживання підприємства як суб’єкта господарювання і під­вищення його конкурентоспроможності.

Основними заходами, що вживаються за цієї форми реструктуризації, є: іс­тотне скорочення витрат, відмова від збиткових видів діяльності, припинення інвестування в непріоритетні напрями розвитку, зниження дебіторської забор­гованості, ліквідація зайвих запасів матеріальних елементів оборотного капіта­лу, збут зайвого обладнання і технічних засобів, відмова від участі в капіталі інших суб’єктів господарювання, які функціонують збитково, ліквідація непро­дуктивних витрат, пошук нових постачальників ресурсів із більш вигідними умовами їх закупівлі, диверсифікація каналів збуту продукції та зміцнення ор­ганізаційної й технологічної дисципліни. Ця форма реструктуризації передбачає і скорочення за необхідності чисельності персоналу.

Оперативна реструктуризація здійснюється за ініціативою підприємства, ко­ли менеджментом і/або власниками усвідомлена необхідність її проведення.

При цьому прийняття рішення про реструктуризацію може відбуватися за двома сценаріями. Перший — підприємство у зв’язку з погіршенням фінансово- економічного стану починає здійснювати реструктуризацію на етапі, коли ще немає безпосередньої загрози пред’явлення кредиторами вимог щодо погашен­ня заборгованості. Другий — коли така загроза стала реальною. Тоді підприємс­тво повідомляє господарський суд про здійснення досудової санації як форми реструктуризації, що в основному охоплює ті ж заходи, які притаманні опера­тивній реструктуризації. (Детальніше про це йтиметься в темі 24.)

Слід зазначити, що за оперативної реструктуризації управлінський персонал і власники орієнтуються на розв’язання поточних завдань підвищення плато­спроможності і конкурентоспроможності, здатності генерувати необхідні гро­шові потоки за рахунок внутрішніх резервів, у тому числі власних джерел фі­нансування без залучення значних інвестицій із зовнішніх джерел.

Стратегічна реструктуризація — це комплекс заходів, спрямованих на забезпечення довготермінової конкурентоспроможності шляхом докорінних змін у діяльності підприємства.

Це може бути технічне переозброєння виробництва; впровадження нових технологій; освоєння нових виробництв через здійснення вертикальної інтегра­

ції на засадах спільної (єдиної) власності; диверсифікація ринків збуту, у тому числі вихід на міжнародний ринок, розширення своєї ніші на ринку; здійснення асортиментної диверсифікації та сертифікації продукції; удосконалення органі­заційної структури і структури управління підприємством. Як бачимо, стратегі­чна реструктуризація тісно пов’язана з трансформацією підприємств.

За здійснення стратегічної реструктуризації уточнюється місія та довгостро­кові цілі підприємства, стратегія його розвитку і сфера діяльності. Характерни­ми особливостями її є й те, що вона розрахована на довгостроковий період і ви­магає значних інвестицій, насамперед капітальних, і пошуку зовнішніх джерел їх залучення.

У літературі виділяють й інші види реструктуризації, у тому числі й адапти­вну. Тимчасом для виділення такої реструктуризації у самостійний вид немає достатніх підстав, бо і за оперативної реструктуризації у двох формах її вияву, і за стратегічної реструктуризації завжди здійснюється адаптація суб’єкта госпо­дарювання до нових умов зовнішнього середовища. Це необхідна складова будь-якої реструктуризації, у тому числі і випереджальної, коли підприємство ставить перед собою завдання вжити необхідних заходів для поліпшення своїх конкурентних позицій, розширення ніші на ринку, недопущення підсилення на­явних конкурентів чи появи нових тощо.

Даний вид реструктуризації займає проміжне місце між оперативною та стратегічною реструктуризаціями і може передбачати впровадження сучасних технологій, входження в різні об’єднання чи створення нових альянсів, купів- лю-продаж відокремлених підрозділів, цілісних майнових комплексів.

До цих пір реструктуризація розглядалася як комплексне явище, що охоплює систему різних заходів. Для повнішого розуміння сутності реструктуризації здійснюють класифікацію таких заходів залежно від конкретного об’єкта. Зок­рема, виділяють такі її види, як техніко-технологічну, фінансову та організацій­но-управлінську.

Техніко-технологічна реструктуризація передбачає модернізацію облад­нання та устаткування, впровадження нової або удосконалення існуючої техно­логії, заміну застарілих основних засобів новими з інноваційною складовою, ін­вестування коштів на вдосконалення логістики та на інші заходи, що забезпе­чують ефективне використання потужностей.

Враховуючи, що агропромислові холдинги мають територіально розосере­джене аграрне та переробне виробництво, то даний вид реструктуризації тут може до певної міри здійснюватися і через регіональну варіабельність потужно­стей — нарощування їх в одних регіонах і звуження в інших — з метою повні­шого використання переваг регіону, наприклад, таких, як вища кваліфікація пе­рсоналу, вигідніші умови оренди землі, якісніша сировина, вища ступінь забезпеченості нею переробного виробництва тощо.

Фінансова реструктуризація здійснюється тоді, коли підприємство має ве­лику заборгованість, викликану різними причинами, у тому числі кризою не­платежів (велика дебіторська заборгованість), значним кредитним навантажен­ням, зниженням кон’юнктури ринку на продукцію провідної галузі, інфляцією

економіка підприємств агропромислового комплексу

7 J4

Основними напрямами фінансової реструктуризації можуть бути переофор­млення боргових зобов’язань через відстрочення погашення заборгованосп, конвертацію боргу, зміну схеми його погашення з урахуванням сезонності над­ходження коштів; оптимізація структури капіталу і залучення інвесторів з на­буттям ними прав співвласників підприємства.

Організаційно-управлінська реструктуризація передбачає вдосконалення або навіть зміну організаційної структури і структури управління підприємства, створення центрів відповідальності, підвищення кваліфікації персоналу, у тому числі управлінської ланки з урахуванням змін у зовнішньому середовищі, оп­тимізація чисельності працівників, удосконалення матеріального стимулювання персоналу, задіяння інших важелів мотивації праці.

Ефективність розглянутих видів реструктуризації досягається у тому разі, коли вони здійснюються не ізольовано (відокремлено), а комплексно. Важливо також, щоб реструктуризація супроводжувалася удосконаленням маркетингової і товарної політики, впровадженням новацій.

Практичне здійснення реструктуризації — це надто складне завдання, розв’язання якого вимагає глибоких знань із різних сегментів економічної нау­ки. Тому до цієї проблеми будемо ще повертатися неодноразово в процесі ви­вчення інших дисциплін. Тут лише зазначимо, що для проведення реструктури­зації потрібна комплексна діагностика підприємства, розроблення концепції і програми реструктуризації та адекватних заходів щодо її реалізації.

У ринковій економіці, крім реструктуризації, широкого розповсюдження на­був і процес реорганізації підприємств.

Реорганізація підприємств — це зміни організаційно-правового порядку в середовищі підприємства, які супроводжуються втратою окремими суб’єктами господарювання юридичного статусу, утворенням нових організацій на їх базі або набуттям нової організаційно-правової форми господарювання замість іс­нуючої.

Реорганізація може здійснюватися різними способами: шляхом поділу, по­глинання (приєднання), злиття, виділення, перетворення. За поділу підприємства на його базі утворюються два або більше нових підприємств. До них як до правонаступників переходять майнові права і зобов’язання реорганізованого підприємства. Останнє припиняє свою діяльність як юридична особа.

Злиття підприємств відбувається тоді, коли два або більше підприємств зливаються (об’єднуються) в одне. Вони втрачають право юридичної особи, а їх майнові права і зобов’язання переходять до новоутвореного підприємства зі статусом юридичної особи.

Поглинання (приєднання) відбувається в тому разі, коли одне чи більше підприємств приєднується до іншого, втрачаючи при цьому право юридичної особи. Права й обов’язки приєднаних підприємств переходять до підприємства, що їх поглинуло.

Слід зазначити, що з інтенсифікацією глобалізаційних процесів широкого розвитку в країнах світу набув ринок злиття / поглинання (М&А — від англ. merger — злиття, acquisition — поглинання). В Україні цей ринок також дина­мічний. Особливо це стосується підприємств агропромислового комплексу, ко-

В. Г. Андрійчук

740

ли низка великих агропромислових холдингів поглинає чимало підприємств, перетворюючи їх на відокремлені підрозділи, а нерідко — і в структурні. Має місце поглинання одних холдингових структур іншими.

Виділення — це спосіб реорганізації, за якого підприємство зберігає статус юридичної особи, але з його складу виділяється ще одне або більше підпри­ємств, яким також надається право юридичної особи. До таких підприємств згі­дно з розподільчим балансом переходить частина майнових прав і зобов’язань «маточного» реорганізованого підприємства. Зауважимо, що виділення може відбуватися за рішенням антимонопольного органу в разі, коли таке підприємс­тво набуло ознак монополіста.

Перетворення відбувається тоді, коли підприємство змінює організаційно- правову форму. Наприклад, приватне акціонерне товариство може трансформу­ватися в публічне, командитне товариство — в повне, приватне підприємство

• у товариство з обмеженою відповідальністю і т. д.

Варто пам’ятати, що коли підприємство ліквідується за процедурою банк­рутства, воно втрачає право юридичної особи без права створення на його базі підприємств-правонаступників.

Питання для самоконтролю

ї. Сутність понять «функціонування підприємства» і «розвиток підприємства». Ви­ди розвитку підприємства.

2. Характеристика теорій розвитку підприємства.

3. Ендогенні та екзогенні чинники розвитку підприємств. Характеристика суб’єк­тивних чинників розвитку.

4. Форми вияву розвитку за різними критеріями класифікації. Діловий розвиток.

5. Антирозвиток і чинники, що його зумовлюють.

6. Економічний тип розвитку і його різновиди.

7. Методика визначення економічного типу розвитку та його вплив на результати виробництва.

8. Основні напрями формування інтенсивного типу розвитку.

9 Вплив характеру розподілу валового продукту на формування інтенсивного типу розвитку.

10. Сутність трансформації підприємств та умови її успішного здійснення через створення необхідної бізнес-культури та активізації бізнес-процесів.

11. Двадцять принципів конкурентоспроможної практики управління бізнесом у контексті здійснення трансформації підприємств.

12. Причини, що зумовлюють необхідність реструктуризації підприємств і сутність оперативної та стратегічної реструктуризації.

13. Реорганізація підприємств та способи її здійснення