Тема 21. Агропромислова інтеграція

ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ її ВИЯВУ

Ключові поняття і терміни: інтеграція; агропромислова інтеграція; вертикаль­на агропромислова інтеграція; вертикальна агропромислова координація; кон­гломератна вертикальна інтеграція; горизонтальна інтеграція; горизонтальна координація; кооперування; синергічний ефект; кластер; агропромислове під­приємство; агрофірма.

Вивчивши матеріал цієї теми, ви будете ЗНАТИ:

• сутність агропромислової інтеграції в широкому розумінні сло­ва, вертикальної агропромислової інтеграції, істотні її риси і різнови­ди та джерела виникнення синергічного ефекту;

• сутність вертикальної агропромислової координації, необхід­ність і механізм її здійснення, що враховує і забезпечує збалансова­ність економічних інтересів переробних підприємств і сільськогос­подарських товаровиробників;

• доцільність і можливості розвитку регіональних агропромис­лових формувань на засадах кластеру та агропромислової інтеграції кооперативного типу з урахуванням світового досвіду;

• сучасний стан і перспективи розвитку агропромислових під­приємств;

• напрями здійснення капіталізації сільського господарства, ма­сштаби виникнення і діяльності АПФ нового типу, переваги і загро­зи їх функціонування, напрями державного регулювання подальшо­го розвитку,

а також УМІТИ:

• визначати розмір і співвідношення між прибутком аграрної і промислової сфери агропромислового формування як цілісного під­приємства, а також розраховувати суму і частку прибутку промис­лової сфери АПФ, що сформована завдяки оцінці сільськогосподар­ської сировини за собівартістю її виробництва;

• здійснювати за звітний і базовий роки факторний аналіз при­бутку АПФ від реалізації його кінцевої продукції з урахуванням та­ких факторів, як обсяг її продажу в натуральному обсязі, оптову ці­ну реалізації (без ПДВ), змінні витрати на одиницю продукції і постійні витрати;

• визначати економію коштів від набуття АПФ статусу аграрно­го підприємства;

• здійснювати розподіл грошової виручки від реалізації кінцевої продукції між переробним підприємством і сільськогосподарськими товаровиробниками — постачальниками сировини в умовах агро­промислової координації з урахуванням різного ступеня викорис-

тання виробничої потужності такого переробного підприємства, спричиненого недопоставкою сировини;

• розраховувати величину грошового доходу, який одержить аграрне підприємство за поставку переробному підприємству сиро­вини відповідними якістю та обсягом з урахуванням пропорцій роз­поділу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції між учас­никами агропромислової координації.

21.1. Суть агропромислової інтеграції, її організаційні форми і соціально-економічне значення

Слово «інтеграція» походить від латинського і означає поєднання окремих частин в єдине ціле. У широкому трактуванні слова під інтеграцією ро­зуміють посилення економічних і виробничих зв’язків між різними країнами (яскравим прикладом таких зв’язків є створення ЄС), окремими сферами і су­міжними галузями, а також між різними підприємствами, організаціями та ін­шими суб’єктами ринку.

Коли йдеться про агропромислову інтеграцію в широкому смислі слова, ма­ють на увазі розвиток виробничих і економічних зв’язків між галузями і підпри­ємствами агропромислового комплексу, які пов’язані між собою технологічно і об’єктивно орієнтовані на поєднання їх матеріальних інтересів в процесі вироб­ництва і реалізації кінцевої продукції з сільськогосподарської сировини. Поси­лення таких зв’язків є закономірним явищем.

У процесі поглиблення суспільного поділу праці сільське господарство са­мостійно вже не може забезпечувати умови власного відтворення; Це зумовлено тим, що розвиток даної галузі все більшою мірою залежить від промисловості, що постачає селу необхідні засоби виробництва. їх питома вага в структурі спожитих матеріальних ресурсів становить 40 % і більше, тобто темпи й ефек­тивність розширеного відтворення в сільському господарстві значною мірою залежить від розвитку першої сфери АПК — фондоутворювальних галузей, їх здатності забезпечити його знаряддями і предметами праці в необхідному обся­зі, асортименті й якості.

З іншого боку, істотно підвищується роль сільського господарства в розвит­ку і поглибленні міжгалузевих зв’язків у межах АПК. Вироблена в цій сфері ма­теріального виробництва продукція надходить як сировина у ряд галузей про­мисловості для переробки, причому частка сільськогосподарської продукції, що використовується для промислової переробки, постійно зростає і нині переви­щує 60 %. Зважаючи на досвід індустріально розвинутих країн, в яких даний показник досягає 90 %, а також на сучасні тенденції до прискореного розвитку' переробних виробництв, неважко передбачити, що в майбутньому роль сільсь­кого господарства як постачальника сировини зростатиме.

Як бачимо, спостерігається значне розширення і поглиблення міжгалузевих зв’язків за двома напрямами. З одного боку, в результаті задоволення всезрос- таючих потреб сільського господарства продукцією фондоутворювальних галу­зей, а з другого — через збільшення поставок сільськогосподарської сировини на промислову переробку галузям харчової і легкої промисловості. Існує також третій, надто важливий напрям розширення міжгалузевих зв’язків, — здійснен­ня різних видів діяльності з обслуговування сільськогосподарського виробниц­тва шляхом створенням ремонтних, агрохімічних, меліоративних та інших аг- росервісних підприємств і організацій, що в сукупності утворюють виробничу інфраструктуру АПК. Її функціональне призначення — створення необхідних умов для нормального функціонування основної ланки АПК, тобто її другої сфери — сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до наведеного визначення агропромислової інтеграції її організа­ційною формою можуть бути різні формування як з м’якими, так і з жорсткими організаційно-економічними відносинами.

Наприклад, однією з таких організаційних форм може бути асоціація, для якої притаманні м’які внутрішні зв’язки координаційного характеру. Але вод­ночас можуть бути формування з жорсткими, регламентованими організаційно- економічними відносинами, коли в цих структурах має місце організаційне по­єднання різних виробників єдиного технологічного ланцюга з частковою або повною втратою ними економічної самостійності.

Завершальною стадією такого ланцюга є отримання і реалізація кінцевого продукту. Більше того, у межах одного підприємства як самостійної юридичної особи нерідко розвивається інтегроване виробництво: аграрне — переробне — реалізація готової продукції.

У зв’язку з цим, крім поняття «агропромислова інтеграція» слід розрізняти поняття «вертикальна агропромислова інтеграція» і « вертикальна агропромис­лова координація».

Вертикальна агропромислова інтеграція має місце тоді, коли об’єднання виробників, що функціонують на наступних стадіях продуктової вертикалі, здійснюється на основі єдиної (спільної) власності. На таких позиціях стоять такі відомі західні вчені, як Д. Родес, Д. МакФетрідж, Д. Гріїр.

Так, Д. МакФетрідж стверджує, що вертикальна інтеграція має місце у випа­дку, коли сторони взаємно володіють одна одною¹. За висловом Д. Гріїра, якщо компанії комбінують під єдиною власністю декілька стадій виробничого проце­су, то вони вертикально інтегровані². Якщо дві або більше стадій виробництва єдиного технологічного ланцюга зосереджені на одному підприємстві, то таке виробництво є також вертикально інтегрованим (єдина власність) і воно водно­час розглядається як і вертикальна інтегрована диверсифікація. (Детальніше про це йтиметься в темі 22.)

Вертикальна агропромислова інтеграція найбільшою мірою спроможна за­безпечувати одержання синергічного ефекту, причому вона набуває в Україні

широкого розвитку в процесі капіталізації сільського господарства через вли­вання капіталу, насамперед переробних підприємств, у аграрне виробництво. Ефективність такої інтеграції зумовлюється і взаємною матеріальною зацікав­леністю та відповідальністю всіх учасників агропромислового виробництва за кінцеві результати господарювання.

За вертикальної інтеграції на основі спільної власності відбувається поєд­нання двох типів контролю над підприємствами-учасниками: контролю над власністю через домінуючу частку в капіталі одного (одних) учасника над ін­шими, що перебувають на різних стадіях єдиного технологічного ланцюга, і ко­нтролю над ринковою поведінкою щодо обсягів виробництва продукції, її асор­тименту і ціни.

Причому вертикальна інтеграція (не обов’язково агропромислова) може бути двох видів: вертикальна інтеграція «вгору», коли виробник кінцевої продукції інтегрується з дистриб’ютором, і вертикальна інтеграція «вниз», коли виробник кінцевої продукції інтегрується з постачальниками сировини і/або виробником проміжної продукції. Цей вад інтеграції («вниз») матиме місце і в разі, коли ін­тегратором виступає дистриб’ютор, поєднуючи свою діяльність через відноси­ни власності з виробником кінцевої продукції, можливо, й з постачальником сировини. Якщо в процес цих різновидів вертикальної інтеграції включаються і складські термінали, елеватори, транспортні підприємства та споживачі, то утворюється вертикальний логістичний ланцюг.

Нерідко під вертикальною інтеграцією, у тому числі агропромисловою, ро­зуміють і контрактні відносини між виробниками єдиного технологічного лан­цюга. Для того щоб визначитися, наскільки справедливим є таке твердження, насамперед зазначимо, що існують різні ринкові контракти, які істотно між со­бою відрізняються. Наприклад, можуть укладатися угоди на відкритому ринку, на біржах, торгових домах, аукціонах тощо як одноразовий акт. Такі контрактні відносини навіть з великою мірою умовності не можна віднести до будь-якої форми інтеграції.

Проте часто укладаються контракти між сільськогосподарськими товаро­виробниками і переробними підприємствами на довгостроковій основі. В та­ких виробничих контрактах містяться певні зобов’язання щодо обсягів прода­жу продукції, її якості, термінів поставки, забезпечення переробним підприємством аграріїв певними кредитними ресурсами на відповідних умо­вах повернення тощо.

Тобто в даному випадку йдеться про взаємоузгоджену координацію дій різ­них товаровиробників єдиного технологічного ланцюга на певний обмежений термін, після завершення якого такі зв’язки можуть бути повністю припине­ними.

Більше того, такий контракт може бути розірваний однією зі сторін (або обома за взаємною згодою) навіть під час терміну його дії. Тому є підстави контрактні відносини, які будуються на більш-менш тривалій основі, слід на­зивати не вертикальною інтеграцією, а вертикальною координацією, для умов агропромислового комплексу — вертикальною агропромисловою коор­динацією.

Отже, вертикальна інтеграція має місце тоді, коли товаровиробники єдиного технологічного ланцюга об’єднуються через різні механізми під єдиною власністю, тоді як вертикальна координація виникає за умов, коли відносини між такими то­варовиробниками регулюються лише контрактами.

У разі, коли об’єднання діяльності виробників, що не мають між собою на­віть близьких опосередкованих технологічних зв’язків, здійснюється на основі відносин власності, то має місце конгломератна вертикальна інтеграція (на­приклад, агрофірма «Шахтар», яка є дочірнім підприємством шахти ім. Засядька). Якщо ж об’єднання кількох виробників одного і того ж рівня продуктової верти­калі (наприклад, виробники молокопродуктів або м’ясопродуктів тощо) відбу­вається на основі відносин власності, то цей процес називають горизонтальною інтеграцією. Але в тому разі, коли названі товаровиробники одного і того ж рі­вня продуктової вертикалі узгоджують свою діяльність лише через контракти, то тоді має місце горизонтальна координація.

З попередніх тем уже відомо, що між підприємствами може здійснюватися кооперування — встановлення довготривалих виробничих зв’язків між підпри­ємствами, кожне з яких спеціалізується на виробництві окремих частин єдиного виробу. Така форма міжгосподарського співробітництва дає змогу поглибити спеціалізацію на окремих стадіях єдиного технологічного ланцюга і тим самим досягти вищого економічного ефекту.

Організаційною формою агропромислової інтеграції є агропромислові фор­мування. Розрізняють два типи агропромислових формувань: регіональні і гос­подарські.

Регіональні агропромислові формування в Україні були представлені свого часу агрокомбінатами, а пізніше — агропромисловими асоціаціями, а господар­ські — агропромисловими підприємствами класичного типу, агропромислови­ми формуваннями як цілісними підприємствами та агропромисловими холдин­гами, що виникли в процесі капіталізації сільського господарства після 2000 р., агрофірмами. Особливості побудови і функціонування названих формувань розглядатимуться в окремих параграфах даної теми. В цьому параграфі є необ­хідність звернути увагу ще й на такий важливий аспект агропромислової інтег­рації, як її економічне і соціальне значення.

У функціонуючих нині агропромислових формуваннях, і насамперед у гос­подарських, досягається не формальне, а реальне поєднання сільськогосподар­ського і промислового виробництв. У результаті цього виробництво продукції сільського господарства, її транспортування, переробка і реалізація з відокрем­лених ланок перетворюється на єдиний виробничий процес, що з економічної точки зору характеризується взаємною матеріальною заінтересованістю і відпо­відальністю всіх учасників агропромислового виробництва за результати діяль­ності — виробництво і реалізацію кінцевої продукції.

В умовах реальної інтеграції сільськогосподарського і промислового вироб­ництв створюється, як уже зазначалося, синергічний ефект, що виявляється у вищій економічній ефективності інтегрованого виробництва порівняно з відо­кремленим. Джерелами одержання агропромисловими формуваннями синергіч­ного ефекту є:

• істотне зменшення втрат сільськогосподарської продукції, насамперед ти і що швидко псується, за рахунок зведення до мінімуму розриву між її збиранням і промисловою переробкою;

• збільшення обсягу виробництва кінцевої продукції за рахунок утилізації нестандартної сільськогосподарської продукції та побічних відходів, які без ін­тегрованого виробництва повністю пропадають або використовуються нераціо­нально (так, тваринам нерідко згодовують нестандартні овочі, фрукти тощо);

• скорочення витрат на транспортування продукції до місць переробки на великих переробних підприємствах і на зустрічні завози продовольчих товарів для споживання місцевим населенням. Це особливо важливо в умовах високої вартості енергоносіїв;

• зменшення трансакційних витрат.

Слід також зазначити, що агропромислові формування одержують додатко­вий ефект, що не є безпосередньою складовою синергічного ефекту, завдяки виробництву і реалізації кінцевої продукції. Це зумовлено тим, що найвищого рівня віддачі авансованого капіталу і поточних витрат досягають ті підприємст­ва агропромислового комплексу, які функціонують на завершальній стадії ви­робничого циклу, здійснюючи виробництво і реалізацію кінцевої продукції. Адже остання завжди оцінюється вище, ніж сировина саме завдяки більшій окупності витрат, досягнутій за рахунок споживача.

В умовах відокремленого виробництва цей додатковий ефект одержують пе­реробні підприємства, тоді як суто аграрні підприємства позбавлені можливості поліпшувати свій фінансовий стан за рахунок цього виду ефекту. В умовах по­єднання сільськогосподарського і промислового виробництв власниками цього ефекту стають агропромислові формування. Останні самостійно приймають рі­шення щодо зміни асортименту продукції й обсягу продажу відповідно до кон’юнктури ринку, а також ведуть необхідну маркетингову діяльність з тим, щоб задовольнити споживчий ринок і підвищити прибутковість власного виро­бництва.

Одержуючи більше доходів порівняно зі звичайними аграрними підприємст­вами, агропромислові формування успішніше вирішують господарські та еко­номічні питання, спроможні забезпечувати вищу соціальну захищеність своїх працівників, що є важливою ознакою соціально-орієнтованої ринкової економі­ки. Агропромислові формування створюють працівникам широку технологічну базу прикладання кваліфікованої праці і тим самим забезпечують повнішу за­йнятість працівників протягом року, а також нерідко пом’якшують сезонність виробництва.

Взаємна матеріальна заінтересованість усіх учасників регіональних і госпо­дарських організаційних форм агропромислової інтеграції в досягненні високих кінцевих результатів, з одного боку, і кожного з них у зростанні масштабів та ефективності виробництва свого виду діяльності, з другого, стає тією рушійною силою, яка створює необхідне економічне середовище для ширшого впрова­дження у виробництво найновіших досягнень науки і передової практики, еко­номічно спонукає забезпечувати пропорційний розвиток сільського господарст­ва і переробної промисловості, бази зберігання продукції та її реалізації.

У результаті створюються умови не лише для збільшення обсягу виробницт­ва і поліпшення якості продукції, а й для раціонального використання сирови­ни, забезпечення її поглибленої переробки, розширення асортименту продово­льства. Все це зміцнює економіку агропромислових формувань.

Важливо зазначити, що створення організаційних форм агропромислової інтег­рації та їх удосконалення — само по собі не є універсальним засобом для виходу агропромислового виробництва на якісно новий етап розвитку, що відповідає ви­могам сучасної ринкової економіки. Його висока ефективність може бути досягну­та на основі впровадження нових інтенсивних технологій, що забезпечують безвід­ходність при переробці сільськогосподарської сировини, економію живої й уречев­леної праці, скорочення і повну ліквідацію втрат ресурсів та готової продукції.

Вирішення цього завдання вимагає постійного наукового забезпечення агро­промислових формувань, широкого застосування сучасної обчислювальної тех­ніки, встановлення тісних взаємовигідних виробничо-торгових і наукових зв’язків із зарубіжними партнерами. Все це сприятиме виходу агропромислово­го виробництва на сучасний світовий рівень.

Перед розглядом особливостей організаційної структури і специфіки функ­ціонування окремих видів агропромислових формувань зауважимо, що нині ставити питання про переваги одних з них над іншими передчасно. В процесі нагромадження цими формуваннями практичного досвіду роботи рель’єфніше виявляються переваги і недоліки прийнятої ними організаційно-виробничої структури, ступінь її маневреності й еластичності в обґрунтованому вирішенні поточних і перспективних завдань.

Це означає, що в умовах господарської і фінансової самостійності суб’єктів ринку, розвитку різних форм господарювання і гнучкого поєднання різних форм власності посилиться економічна змагальність між агропромисловими формуваннями, іншими суб’єктами АПК і в результаті утвердяться і одержать прискорене поширення найбільш життєздатні серед них. Не виключена можли­вість створення нових, досі невідомих формувань із високим рівнем конкурен­тоспроможності вироблюваної ними продукції на продовольчому ринку.