4. Стандартизація і сертифікація продукції

У підвищенні якості продукції особливо важливу роль відіграють її стандартизація і сертифікація. В нашій країні правові та організаційні засади стандартизації спрямовані на забезпечення єдиної технічної політики в цій сфе­рі, регулюються Законом України «Про стандартизацію» (травень 2001 р.).

Відповідно до згаданого Закону, стандартизація визначається як діяль­ність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового за­стосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптималь­ного ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів чи послуг їх функціональному при­значенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприяння науково-технічному співро­бітництву. Іншими словами, стандартизація узаконює впровадження показників і норм якості продукції, технологічних процесів і прийомів, послуг у відповід­ній сфері виробництва.

Основними принципами і метою стандартизації є забезпечення безпеки для життя та здоров’я людини, тварин, рослин, охорона здоров’я; сприяння усунен­ню технічних бар’єрів у торгівлі; врахування сучасних досягнень науки і техні­ки, а також стану національної економіки; забезпечення участі в розробці стан­дартів юридичних та фізичних осіб — розробників, виробників, споживачів; добровільність вибору виробниками видів стандартів при виробництві продук­ції чи її постачанні; пріоритетності прямого впровадження в Україні міжнарод­них і регіональних стандартів; дотримання міжнародних та європейських пра­вил і процедур стандартизації.

Результатом стандартизації є нормативні документи в даній сфері. Вони встановлюють правила, загальні принципи чи характеристики різних видів дія­льності або їх результатів. Такими нормативними документами є стандарт, ко­декс усталеної практики і технічні умови.

Стандарт¹ — це документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впоряд­кованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі кон­сенсусу (загальної згоди).

Іншими словами, стандарт встановлює вимоги, умови, характеристики, пра­вила, властивості, яким повинна відповідати відповідна продукція (товари), по­слуги, певні виробничі процеси тощо.

Стандарти є тим зразком, еталоном якості, до якого повинні прагнути вироб­ники. Водночас саме стандарти встановлюють межу якості, нижче якої продук­ція (роботи, послуги) вважається некондиційною, тобто нестандартною.

Стандарти передбачають також диференціацію продукції за якістю: катего­рії, класи, гатунки, відповідно до яких здійснюється матеріальне стимулюван­ня виробників. Дотримання вимог стандартів забезпечує виробництво продук­ції, що відповідає кращим вітчизняним і зарубіжним зразкам, її конкуренто­спроможність на світовому ринку, вдосконалення номенклатури виробів, під­вищення рівня уніфікації, охорону навколишнього середовища і здоров'я лю­дини.

Кодекс усталеної практики¹ (зведення правил) — це документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, техніч­ного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкції чи виробів.

Як бачимо, кодекс усталеної практики не стосується безпосередньо продук­ції, а регламентує процес її виготовлення. Він може бути самостійним стандар­том або його частиною, або окремим документом.

Технічні умови¹ — це нормативний документ, що встановлює технічні ви­моги, яким повинні відповідати продукція, послуги чи процеси.

Технічні умови регулюють відносини між виробником і споживачем (замов­ником) продукції і регламентують вимоги до якості тих її видів, для яких дер­жавні та галузеві стандарти не розробляються. Це ж стосується нових видів продукції на період їх освоєння виробництвом і розробки для них стандартів. Як і кодекс усталеної практики, вони також можуть бути стандартом, його час­тиною або окремим документом.

Залежно від рівня суб’єкта стандартизації, який приймає чи схвалює норма­тивні документи в сфері стандартизації, розрізняють такі їх види:

національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандарти­зації;

стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб’єктами стандартизації. Це можуть бути центральні орга­ни виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, суб’єкти господарювання та їх об’єднання, яким надається право встановлювати нормативні документи у від­повідних сферах діяльності та в межах їх повноважень. Вказані види стандартів

повинні відповідати умовам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі і підви­щенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

міжнародні (регіональні) стандарти — стандарти, що прийняті_відповідно до міжнародних і регіональних органів стандартизації (органом певного гео­графічного або економічного простору). Ці стандарти можуть впроваджуватися як національні за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації;

стандарти підприємств. Окремими підприємствами можуть розроблятися стандарти на продукцію (роботи, послуги), що використовуються і є обов’яз­ковими в тому господарстві, яке його розробило і впровадило. Наприклад, у сільськогосподарських підприємствах можуть бути розроблені стандарти на виконання окремих технологічних операцій (оранки, посіву, збирання, форму­вання густоти рослин тощо) або на окремі види проміжної сільськогосподар­ської продукції, що використовується для виробничого споживання (напри­клад, корми).

Стандарти, кодекс усталеної практики, технічні умови періодично уточню­ються, удосконалюються з урахуванням нових досягнень наукового техніко- технологічного прогресу і сучасних вимог споживачів.

Стандарти перших двох видів застосовуються на добровільних засадах. Про­те згідно з Законом України «Про стандартизацію» їх застосування в цілому чи окремих положень цих стандартів стає обов’язковим для всіх суб’єктів госпо­дарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших норматив­но-правових актах.

Технічний регламент або інший нормативно-правовий акт приймається органом державної влади. В ньому встановлюються технічні вимоги до продук­ції, процесів чи послуг безпосередньо або через посилання на стандарти.

Обов’язковими вимогами, що встановлюються технічним регламентом та іншими нормативно-правовими актами, є захист життя, здоров’я та майна лю­дини, захист тварин і рослин, охорона довкілля, безпека продукції, процесів і послуг, усунення загрози для національної безпеки країни тощо.

Стандарти також обов’язкові для учасників угоди щодо розроблення, виго­товлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти. Вони можуть бути обов’язковими і для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також у разі отримання ними сертифіката щодо дотримання вимог стандартів.

Станом на початок 2013 р. в Україні потрібно було б провести ще значну ро­боту щодо впровадження нових стандартів, їх гармонізації зі стандартами ІБО 9000. За даними Д. Ф. Крисанова, на початок 2010 р. стандарти та інші но­рмативні документи зі стандартизації, що відносяться до сільського господарст­ва, включають 1345 найменувань. Проте з них гармонізовано з міжнародними (в основному європейськими) стандартами лише 368 найменувань, або 27,4 %; по харчовій промисловості — відповідно 3167 і 475 найменувань (15 %). Тому в практиці на цьому етапі широко використовуються ДСТУ — негармонізовані державні стандарти України і навіть ГОСТ — стандарти колишнього СРСР.

Наведемо приклад діючого у 2012 р. стандарту на молоко коров’яче, який був введений у 1998 р. (з наступними змінами і доповненнями) з метою істотно­го підвищення якості цієї продукції. За вимогами стандарту молоко при закупі­влі підрозділяється на чотири гатунки: екстра, вищий, перший і другий. Молоко повинно бути одержано від здорових корів, охолодженим і профільтрованим. Стандартом регламентується тривалість зберігання молока у виробника до за­купівлі. Вона не повинна перевищувати 24 год за температури зберігання не вище 4 °С, 18 год — за температури 6 °С і 12 год — за температури не вище 8 °С. Молоко оцінюється за такими показниками якості: густина, кислотність, загальне бактеріальне обсіменіння, вміст соматичних клітин, чистота (наявніс­тю механічних домішок), вміст жиру і білка. Густина молока не повинна бути меншою І 027 кг/м³ за температури 20 °С або відповідати точці замерзання

• 0,52 °С. Якщо показники густини менші за зазначений рівень, це свідчить про наявність у молоці домішок води.

Кислотність — важливий показник, що характеризує технологічну якість молока, можливість його використання для виробництва таких цінних продук­тів, як сири. Для екстра та вищого і першого гатунків молока кислотність пови­нна бути в межах 16 — 17 і < 19 °Т (Тернера), для другого < 20 °Т.

Даним стандартом підвищені вимоги до бактеріальної забрудненості молока, хоч вони поки що поступаються за рівнем вимог, що застосовуються в країнах ЄС. Для екстра ґатунку цей показник якості не повинен перевищувати 100 тис. бактерій на 1 см³, вищого — 300, першого — 500 та другого — не більше 3 тис. (у країнах ЄС — не більше 100 тис.). Для забезпечення цього показника якості слід пам’ятати, що в охолодженому до 10 °С молоці бактерії практично не роз­виваються протягом 12 год, а при охолодженні зразу після доїння до 4 °С — 48 год.

Масова частка сухих речовин для молока екстра і вищого ґатунку повинна становити не менше 11,8 %, для першого — 11,5 і для другого — 10 %.

До даного стандарту включені вимоги до обмеження вмісту в молоці сома­тичних клітин (епітеліальних клітин, молозива тощо), оскільки вони істотно по­гіршують його технологічність. Загальна кількість цих клітин для екстра і ви­щого ґатунку не повинна перевищувати 400 тис. на 1 см³, для першого і другого ґатунку — відповідно 600 і 800 тис./см³ (у країнах ЄС, наприклад, у Німеччині,

• не більше 300 тис., у Франції залежно від ґатунку — 100 — 500, Великобри­танії — 50 — 250 тис./см³).

До стандарту, що розглядається, включені вимоги до вмісту в молоці білка і жиру як важливих показників, що характеризують біологічну повноцінність да­ного продукту. їх базисна величина встановлена на рівні відповідно 3 і 3,4 %, в країнах Заходу — 3,2 і 3,6 %. Вміст білка і жиру залежить від генетичних особ­ливостей тварин і рівня їх годівлі. З підвищенням вмісту білка і жиру понад встановлені базисні норми підприємствам — виробникам ціна на молоко під­вищується відповідно до розглянутої в темі 17 методики, або ж вона знижуєть­ся, якщо їх вміст менший за вказані норми.

Сертифікація — це процедура, за допомогою якої визнаний у встановлено­му порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем яко-

сті, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встано* вленим законодавством вимогам. Сертифікація є важливою ланкою управління якістю продукції. В Україні питання сертифікації продукції регулюється Зако­ном України «Про підтвердження відповідності» (травень 2001 р.).

Підтвердження відповідності — це діяльність, наслідком якої є гаранту­вання того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям відповідають встановленим законодавством вимогам.

В Україні сертифікація здійснюється в системі УкрСЕПРО, яку створено відповідно до вимог нормативних документів ІБО/ІЕС (координує її діяльність Держстандарт України).

Згідно з цією системою за критерієм об’єкта сертифікації вирізняють такі її види: а) сертифікацію продукції; б) атестацію виробництва, що здійснюється для забезпечення стабільного рівня якості продукції; в) сертифікацію систем якості, що здійснюється на предмет підтвердження її відповідності вимогам міжнародних стандартів ІБО серії 9000.

Кабінет Міністрів України затверджує нормативно-правовий акт — Технічний регламент з підтвердження відповідності, в якому міститься: опис видів проду­кції, що підлягає обов’язковому підтвердженню відповідності; вимоги безпеки для життя та здоров’я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля; процедури підтвердження відповідності цим вимогам; правила маркування і вве­дення продукції в обіг.

Із введенням в дію цього нормативно-правового акта спеціально уповнова­жений центральний орган виконавчої влади у сфері підтвердження відповіднос­ті офіційно публікує перелік національних стандартів, добровільне застосуван­ня яких виробником чи постачальником сприймається як доказ відповідності продукції вимогам технічних регламентів.

Існують суттєві відмінності підтвердження відповідності в законодавчо ре­гульованій сфері (сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством) і в законодавчо нерегульованій сфері. В пе­ршій з них підтвердження відповідності є обов’язковою для виробника і поста­чальника, а в другій — на добровільних засадах.

Відповідність продукції вимогам законодавства засвідчується декларацією про відповідність, або сертифікатом відповідності. Декларацію про відпові­дність продукції складає виробник, якщо це передбачено технічним регламен­том із підтвердження відповідності на цей вид продукції. При цьому виробник повинен надати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтвер­дження відповідності, необхідну документацію, яка підтверджує об’єктивність декларування.

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері проводиться за тими видами продукції і згідно з вимогами, які передбачені технічним регламентом з підтве­рдження відповідності. Сертифікацію здійснюють акредитовані спеціально уповноважені органи з сертифікації.

У разі позитивного рішення цей орган видає виробникам сертифікат відповід­ності — документ, який підтверджує, що продукція, системи управління якістю, системи якості, системи управління довкіллям, персонал відповідають встановле-

ним вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативною документа, ви­значеного законодавством.

Виробник чи постачальник зобов’язаний наносити на продукцію національ­ний знак відповідності в законодавчо регульованій сфері і тим самим засвідчу­вати відповідність позначеної ними продукції вимогам технічних регламентів. У разі підтвердження відповідності уповноваженим органом із сертифікації до національного знака відповідності додається ідентифікаційний номер цього ор­гану.

У законодавчо нерегульованій сфері виробник може складати декларацію про відповідність за власною ініціативою. Це ж стосується сертифікації проду­кції. Вона здійснюється на договірних засадах між виробником чи постачальни­ком і органом із сертифікації.

Нині обов’язковою умовою виходу на міжнародний ринок є наявність у про­давця сертифіката відповідності, що засвідчує відповідність продукції вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000, які поширені в світі і регулюють єдині всесвітні вимоги до систем якості фірм-постачальників.

Нині складається така ситуація, що фірми, які не володіють сертифікатом на систему якості, підтверджуючи тим самим її відповідність стандартам ISO серії 9000, майже не мають шансів на укладання більш-менш пристойного контракту і на участь у міжнародних тендерах, а їх товар оцінюється на світовому ринку значно (в рази) дешевше.

Проте станом на 2010 p., за даними Д. Ф. Крисанова, лише 302 підприємства харчової та тютюнової промисловості сертифікували системи управління якіс­тю відповідно до вимог стандарту ISO 9001, вісім — відповідно до вимог стан­дарту ISO 14001, 44 — до вимог стандарту ISO 22000, 98 — до вимог стандарту НАССР, два — до ISO 18001 і жодного — до вимог стандарту ISO 27000.

Крім того, потрібно брати до уваги, що забезпечення якості відповідно до стандартів ISO серії 9000 — це умова необхідна, але не завжди достатня для га­рантії конкурентоспроможності товару, оскільки багато фірм, як ми уже зазна­чали, й далі вдосконалюють виробництво з орієнтацією на випуск товару з ще ліпшими якісними параметрами, ніж цього вимагають указані стандарти. При­чому провідні компанії світу водночас орієнтуються на використання стандар­тів ISO 14000, основним предметом яких є система екологічного менеджменту EMS (Environmental Management System).