8.8. Інтенсивність та ефективність використання земельних ресурсів

На кожному аграрному підприємстві з урахуванням його конкретних умов (типів ґрунтів, їх механічного складу, конфігурації земельних ділянок, ку­та їх нахилу, спеціалізації виробництва тощо) необхідно розробити і впровади­ти систему агрономічних, зооветеринарних, технічних і організаційно-еконо­мічних заходів, що забезпечують ефективне використання земельних ресурсів.

Важливе місце займають заходи, спрямовані на підвищення потенційних можливостей підприємства щодо збільшення виробництва сільськогосподарсь-

кої продукції з кожного гектара угідь. Такі можливості значно залежать від рів­ня інтенсивності використання земельних ресурсів. Порівняльна оцінка показ­ників інтенсивності в динаміці та в різних підприємствах дасть змогу виявити деякі напрями подальшого поліпшення використання землі.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів визначають за та­кими показниками:

• ступенем господарського використання землі, який розраховується ділен­ням площі сільськогосподарських угідь на всю земельну площу господарства:

• ступенем розораності, що визначається як частка від ділення площі ріллі і багаторічних культурних насаджень на площу сільськогосподарських угідь;

• ступенем меліорованості як відношення площі меліорованих земель (зро­шуваних, осушених) до загальної площі сільськогосподарських угідь;

• питомою вагою інтенсивних культур (цукрових буряків, льону, картоплі, овочів, коноплі) у загальній посівній площі підприємства;

• коефіцієнтом повторного використання землі, який визначається відно­шенням посівної площі разом з площею повторних посівів до посівної площі господарства.

При аналізі й оцінці цих показників слід пам'ятати, що завдяки трансформа­ції земельних угідь і вдосконаленню їх структури, підвищенню (зниженню) част­ки ріллі, багаторічних культурних насаджень і меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь, а інтенсивних культур — в структурі посі­вів, підвищенню коефіцієнта повторного використання землі до оптимальних рівнів можливості підприємства щодо збільшення обсягу виробництва продук­ції (за інших однакових умов) можуть зростати.

Але тут важливо не вийти за раціональні межі кожного з названих показни­ків, оскільки це може призвести до погіршення використання землі, втрати її родючості. Наприклад, надмірне розорювання сільськогосподарських угідь у багатьох господарствах призвело до інтенсивного розвитку вітрової та водної ерозії з усіма відповідними негативними наслідками.

Про економічну ефективність використання землі судять на основі сис­теми натуральних і вартісних показників.

До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповід­них земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства — на ріллю, птахівництва — на площу зернових).

До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порів­нянних цінах, товарної (реалізованої) продукції в поточних цінах реалізації, чи­стої продукції і прибутку в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь.

Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні — всієї їх площі. Ці дві групи показни­ків (за винятком останнього) доцільно розраховувати як на 1 га фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки 1 га сільськогосподарських угідь, в якій ві­дображена їх економічна родючість.

У першому випадку можна судити про фактично досягнутий рівень викорис­тання землі без урахування її якості, а в другому — об'єктивно оцінити резуль­тати господарювання. Наведемо такий приклад. Два господарства мають одна­кову площу і структуру сільськогосподарських угідь — по 2 тис. га. Грошова оцінка 1 га угідь в першому підприємстві становить 15 тис. грн, а в другому — 21 тис. грн, тобто тут землі кращі за економічною родючістю. Перше підприєм­ство виробило за звітний рік 8 млн грн валової продукції, друге — 10 млн грн.

Якщо розраховувати вартісний показник ефективності використання землі на 1 га фізичної площі, то можна зробити висновок, що друге господарство ра­ціональніше використовує землю, оскільки виробляє на 1 га угідь 5 тис. грн ва­лової продукції (10 000 000 : 2000 = 5000), тоді як перше господарство менше — 4 тис. грн. Але коли врахувати економічну родючість землі, то з'ясується, що такий висновок є передчасним. Щоб у цьому переконатися, потрібно розрахува­ти вартісний показник ефективності використання землі — землевіддачу від­ношенням вартості валової продукції, одержаної з 1 га угідь, до грошової їх оцінки.

У нашому прикладі в першому підприємстві землевід дача становить 4000 грн : 15 000 грн = 0,267, а в другому — 0,238. Тепер стає очевидним, що землю ліпше використовує не друге, а перше підприємство.

Дана методика може бути використана і для оцінки виробничої діяльності структурних рослинницьких підрозділів підприємства, які використовують не однакові за якістю землі.

Досягнутий у багатьох сільськогосподарських підприємствах рівень ефектив­ності використання землі у 2012 р. був ще низьким, знижується її родючість. Ве­ликі площі піддаються вітровій і водній ерозії, не зменшується площа засолених і кислих ґрунтів. Отже, важливо в кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему землеробства, що відіграватиме вирішальну роль у під­вищенні родючості ґрунтів.

Основною ознакою високої родючості й окультуреності ґрунту є вміст в ньому гумусу і перегною. Доведено, що підвищити вміст гумусу в ґрунті можна двома основними шляхами:

а) щорічним внесенням гною і торфогноєвих компостів;

б) розширенням посівів люцерни і конюшини за рахунок скорочення площі культур, що у великих кількостях споживають (мінералізують) гумус.

У перспективі важливе місце в розв'язанні даної проблеми займатиме верми­культура.

У поліських районах України в середньому на 1 га сівозмінної площі потріб­но щорічно вносити 12 — 14 т, у Лісостепу — 10 — 12, на південних чорнозе­мах — 5 — 8 т гною, причому якість гною потрібно оцінювати не за вмістом доступних форм ИРК, а за кількістю в ньому гумусу і перегною. Збільшення вмісту двох останніх компонентів в гної можна досягти, коли він виробляти­меться найбільш ефективним підстилковим способом за обмеження безпідстил- кового способу, який зменшує вихід гною на 15 % і знижує його цінність на 20 %, і повного виключення рідкого способу, коли гній прибирається гідрозми­вом (такий гній не лише втрачає свою якість, а й завдає шкоди довкіллю).

У розвинутих західних країнах вносять високі дози гною, наприклад, у Гол­ландії — до 70 т на 1 га сільськогосподарських угідь. З підвищенням доз вне­сення гною знижується кислотність ґрунту. Це дуже важливо, оскільки на фоні органічних добрив можна збільшувати дози внесення мінеральних добрив, які підвищують рН ґрунту.

Якщо мінеральні добрива вносити без органічних або за низьких доз засто­сування останніх, то виникне необхідність у вапнуванні ґрунту, яке знижує кис­лотність, але прискорює мінералізацію органічної речовини. Недарма існує ні­мецьке прислів'я: «Вапно збагачує батьків, але розорює дітей».

Дослідні дані свідчать, що 10 т якісного гною або торфогноєвого компосту збагачують ґрунт на 1 т гумусу, а лише 1 т гумусу вбирає від 4 до 20 т води, склеюючи в грудочки мінеральні частки ґрунту, завдяки чому створюється його структура.

Висока якість гною може бути забезпечена за правильних його підготовки і внесення. Ні в якому разі не можна вносити рідкого, напіврідкого і свіжого твердого гною. Він швидко мінералізується і не справляє належного впливу на підвищення родючості ґрунту. Заготовляти гній потрібно протягом усього року, а вносити — лише влітку і восени.

В Україні є нагальна потреба розширити площі під люцерною і конюшиною. У США, наприклад, понад 30 % орних земель зайнято багаторічними травами на сіно, сінаж і на випас. Непересічна цінність люцерни і конюшини полягає в тому, що лише ці культури при оранці залишають у ґрунті гумус. У цьому зв'язку ще раз наголосимо на важливості розвитку в нашій державі органічного землеробства.

У 2007 р. Україну прийнято в члени Міжнародного федерації з розвитку органічного землеробства — ШОАМ, що відкриває широкі можливості для розвитку ринку екологічно чистої продукції всередині країни та виходу з нею на міжнародний ринок органічної продукції. Досвід приватного підприємства «Агроекологія» Шишацького району Полтавської обл., яке перейшло на орга­нічне землеробство з 1986 р., переконує, що воно може бути високоефектив­ним за умови добре розвинутого тваринництва, яке вимагає відведення знач­них площ під однорічні та багаторічні трави і забезпечує одержання та внесення в ґрунт високих доз органічних добрив у розрахунку на одиницю по­сівної площі.

Потребують змін і традиційні підходи до планування структури посівних площ зернових культур. Слід орієнтуватися не просто на вихід білка, а на вміст комплектного білка, збалансованого за восьма незамінними амінокислотами (лізин, треонін, валін, метіонін, триптофан та ін.), які тварини повинні одержу­вати в готовому вигляді.

За даними П. Тихоновського, на 1 га посіву ячменю для збалансування біл­кового компонента потрібно сіяти 0,32 — 0,34 га гороху, а на 1 га вівса — лише 0,02 га, оскільки ця культура має оптимальне співвідношення амінокислот у зе­рні. За норми 10 % овес містить 9,8 % комплектного зерна, тоді як озима пше­ниця — лише 5,7 — 6,07, ячмінь 6,93 — 7,13, горох — 30,15 %.

Як війно, зерно пшениці — це найбільш розбалансованин корм. Пшенично­го білка погрібно давати в і,7 рази більше, ніж вівсяного, шо негативно позна­чається на стані тварин. Економічно — це є збитковим, а біологічно — шкідли­вим. Причому посіви вівса в 2,6 рази менше мінералізують органічну речовину, ніж пшениця і на 40 % менше, ніж ячмінь. Тому розширення площі вівса для кормових цілей у районах, в яких він дає високі врожаї, за рахунок скорочення посівів пшениці — один із важливих напрямів збереження і розширеного від­творення родючості фунту і водночас засіб зміцнення кормової бази тварин­ництва.

Удосконалення структури посівних площ треба поєднувати з правильним чергуванням сільськогосподарських культур. Правильно побудовані й освоєні сівозміни підвищують урожайність на ЗО — 40 % і забезпечують ліпше викори­стання техніки і робочої сили. Важливо при цьому звернути увагу й на такий напрям підвищення родючості ірунту, як біологізація землеробства на основі інтродукції— введення в сівозміну культур-інтродуцентів, що залишають піс­ля себе велику кількість кореневої системи і рослинних решток, перевищуючи у кілька разів масу традиційних культур.

Наприклад, сильфія пронизанолиста, козлятник східний (важливі кормові культури) залишають після себе в 0 — 30 см шарі ґрунту на другий рік життя 6,2 і 6,3 т на 1 га кореневих решток. Відомим інтродуцентом є також буркун, ріпак, кормові боби, турнепс.

У підвищенні економічної родючості ґрунту велика роль належить також прогресивним системам обробітку ґрунту, системам насінництва, полезахисним смугам. Значним резервом поліпшення використання земельних ресурсів є під­вищення продуктивності природних кормових угідь, частка яких становить 19 % всієї площі сільськогосподарських угідь України.

Однак значні площі природних сінокосів і пасовищ використовуються мало­ефективно, хоч виробництво кормів на них є значно дешевшим, ніж на орних землях. Підвищення продуктивності природних кормових угідь можна досягти завдяки докорінному і поверхневому поліпшенню їх.

Особливо важливе значення для підвищення ефективності використання зе­мельних ресурсів має меліорація.