Писане право континентальної Європи

З посиленням королівської влади усе більш важливе місце почали займати законо­давчі акти королів. У Франції це постанови, ордонанси, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Пилипа Красивого (кінець XIII — поч. XIV ст.) королівські акти, частіше за все, стали називатися ордонансами.

Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відрізнялося систе­матизацією і класифікацією матеріалу, який містився в ньому. Воно, переважно, мало декларативний характер, його застосування породжувало постійні судові труднощі. До середини XVI ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їх кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв' язку з цим, відомим юристом Бриссоном була підготов­лена велика робота, яка згодом стала відома під назвою Кодекс Генріха III. Опубліко­ваний як приватний твір (в 1587 р.), Кодекс користувався великим авторитетом у судах. У XVII ст., особливо за часів короля Людовика XIV, кодифікаційні роботи досягли більш високого рівню. Під керівництвом Кольбера була створена спеціальна Рада з ре­форми законодавства. У цей час видано серію королівських законів (так званих вели­ких ордонансів), кожний із яких охоплював особливу правову сферу.

Цивільним ордонансом 1667 р. вводився однаковий порядок розгляду приватно­правових суперечок. До нього безпосередньо примикали ордонанс 1672 р., що встано­вив власну комерційну юрисдикцію для осіб купецького стану, Торговий ордонанс (1673 р.), присвячений правилам торгових справ і вирішенню торгових суперечок. Ор­донансом 1669 р. врегульовано єдиний порядок використання вод і лісів у королівстві, що визнавалися такими, які знаходяться під заступництвом і в привілеї короля. Декіль­ка спеціальних законів систематизували порядки стягнення одного з основних подат­ків — габелі, іпотечної застави нерухомого майна. Морський ордонанс 1681 р. вста­новлював порядки в королівському флоті, взаємні права й обов'язки моряків.

Найбільш важливе значення мав Карний ордонанс 1670 р. Тут встановлювалася оновлена кримінально-слідча і судова процедура. Вперше по-новому дана була вся сис­тема норм королівського карного права. Всі злочини ділилися на 4 види:

1—2) злочини у вищій образі — проти держави, короля, церковних порядків;

3. злочини проти речей;

4. проти людей.

Найбільш тяжкими були перші два, спрямовані на охорону прав держави і короля, церковних і державних порядків. Суттєво розширилася система покарань, які застосо­вувалися: смертна кара, смертні тортури, вічна каторга на галерах, просто вічна катор­га, просто тортури. Ордонанс описував усі можливі в процесі з кримінальних справ до­кази, серед яких найважливіше значення надавалося свідченням свідків або т. зв. серйо­зним доказам. Оцінка того, що розглядалося як серйозний доказ, законом залишалося на розсуд суду, що відкривало чималий простір свавіллю суддів.

За традицією вважалося, що королівські ордонанси не можуть втручатися в регулю­вання приватноправових відносин. Проте, в XVII ст. законодавче регулювання вторгло-ся й у цю сферу. Корона закріпила за собою безумовне право на десятину від усіх руд­ників, що розроблялися, навіть у приватних землях.

Було також порушено виключне право сеньйоріальної власності і прав дворянства, із тим щоб підвищити прибутки корони від продажу маєтків феодалів, що розорилися, що пустують, на користь багатих. Прагнення до втручання королівського законодавства в усі сфери правових відносин, хоча і викликало загальне невдоволення правовою полі­тикою корони, все ж таки ламало давні традиції кутюмного права і ставало однією з важливих передумов створення національної системи права.

У Німеччині законодавча влада імператорів була досить слабкою. Засноване на ній «імперське» право торкалося тільки окремих питань: земський мир, тобто видання по­станов, спрямованих на боротьбу із чварами феодалів, устрій королівської влади, на­дання мандатів і привілеїв окремим особам тощо.

В той же час слід зазначити, що Німеччина є батьківщиною практично першого в Євро­пі спеціального кримінально-процесуального кодексу, який мав офіційну назву «Карна конституція Карла V» (1532 р.). Ця пам'ятка німецького загальноімперського права більш відома як «Кароліна» (у латинській інтепретації — кодекс, прийнятий у правління Карла V. — Л. Б., С. Б.). Створення цієї кодификації' було пов'язане з імперською судовою рефо­рмою, спробами зжити застарілі феодальні звичаї й уніфікувати правозастосування хоча б у тих справах, у яких імперська влада була найбільше зацікавлена, а саме у карних.

Уніфікація карного і кримінально-процесуального права почалася відразу ж в процесі створення в імперії імперських судів. Основою майбутньої «Кароліни» став «Домовий су­довий статут» Бамберзького єпископата (1507р.), перероблений і доповнений одним із значних імперських адміністраторів Іоганом фон Шварценбергом. Про необхідність скла­сти імперський звід карних законів неодноразово висловлювався рейхстаг. Підготовлений текст було затверджено і опубліковано від імені рейхстагу 27 липня 1532 року.

Карне уложення складалося з двох книг. У першій (103 статті) визначався загальний по­рядок судочинства, порушення карних обвинувачень і, головне, жорстко встановлювалися підстави, за якими можна було починати конкретні, визнані правом, звинувачення. В другій (76 статей) за строго логічною системою класифікації злочинів — від найважливіших до найменш тяжких -вказувалися відповідні покарання. Принагідно були відзначені можливі обставини обтяження, пом'якшення або зовсім виключення кримінальної відповідальності.

У випадку будь яких непередбачених прямо в законах злочинів або обставин судді не могли удаватися до вже звичної середньовіччю аналогії, але зобов' язані були запро­сити вищестоячі суди або юридичні консультаційні установи. Серед них одне з перших місць займали університети.

Норми уложення цілком відійшли від давньої системи казусного викладу, замінив­ши її на традиційний для церковної літератури прийом заповіту, іноді викладеного по­зитивно («Викритий... у тому то, повинний бути підданий...»), або умовно («Якщо хто-небудь учинить...»). Загальні принципи, правила оцінки доказів в уложенні були запо­зичені з рецепійованого глоссаторами римського права. Але основи оцінки злочинів, сама система злочинів переважно походили від традиції власного німецького земського права і королівського законодавства.

Співвідношення злочинів і покарань визначалося традиційно в залежності від ва­жливості вчіненого діяння для збереження «королівського миру». Найбільш небезпеч­ними були:

1. прямі і злосні порушення «королівського миру»;

2. замах на особистість або майно, незначні або ненавмисні;

3. злочини проти правосуддя.

Злосним і особливо небезпечним злочин вважався в залежності не тільки від своєї спрямованості, але також і від розміру заподіяного або можливого збитку.

В основу покарань, передбачених Кароліною, було покладено принцип залякування, що значною мірою стало реакцією на події Селянської війни 1524—1525 років.