§2. Держава в країнах Близького Сходу

2.1. «Нафтові монархії» Перської затоки

Однією з особливостей держави цього регіону є високий рівень її соціального скла­дника; інша особливість полягає в тому, що все це досягнуто в межах архаїчних держав­них форм. Район Перської затоки — це регіон, де досі існують такі характерні для се­редньовіччя форми державного правління, як абсолютні або дуалістичні монархії.

Загальні риси «нафтових» монархій

Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав цього регіону, можна відзначити те, що головою держави в цих країнах є монарх (король, емір, шейх). Монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, на­городжує, приймає рішення про страту й помилування, активно втручається у правосу­ддя. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його го­ловуванням (прем' єр-міністр головує тільки за відсутності монарха).

У той же час абсолютна влада монарха певною мірою може бути обмежена деякими іншими органами. Наприклад, особливу та важливу роль при монархові відіграє т. зв. сімейна рада, котра обговорює всі найважливіші питання державної політики. Іноді може створюватися парламент, який однак, відіграє дуже незначну роль у системі дер­жавних органів. Його можна розглянути як особливу форму мусульманського інституту аш-шура — наради володаря з авторитетними чоловіками, де проводяться консультації та приймаються рішення шляхом консенсусу, тобто незаперечення тому, що запропоно­вано монархом. Якщо парламентом все ж таки прийнято якесь рішення, то монарх має право абсолютного вета стосовно до прийнятих актів.

Монарх у цих країнах — це також вища духовна особа країни (імам). Поєднуючи світську владу з релігійною, монарх обмежений у владі тільки приписами шаріату. Хоч у цих країнах можуть існувати документи під назвою конституція, вони не є основним законом держави. Справжньою ж конституцією вважають Коран. Норми священної книги мусульман є незмінними, вони мають вищу силу. Будь-яке конституційне поло­ження, що суперечить Корану, є недійсним. Конституція, незалежно від того, прийнята вона парламентом чи іншим органом, лише зовні розглядається як створена людьми, оскільки з точки зору мусульманської концепції права, вона повинна являти собою ви­раження волі Аллаха; а призначення людей, законодавства полягає насамперед у тому, щоб виявити цю волю і представити її у вигляді глав, параграфів, статтей. Тому те, що зазвичай зветься конституцією, — це лише королівський нізам (акт конституційного характеру. — Л. Б., С. Б.), дарований монархом. З огляду на це більшість монархій Перської затоки за ідеологічною спрямованістю характеризуються також як теократич­ні монархії, тобто держави, де повнота світської та релігійної влади зосереджені в ру­ках однієї особи.

Особливості «нафтових» монархій Близького Сходу

Поряд з загальними рисами в кожній країні за умов особливостей історичного роз­витку проявились і певні специфічні риси.

Саудівська Аравія — батьківщина ісламу (водночас і терориста номер один почат­ку ХХІ ст. — Усами Бен Ладена). Історія сучасної Саудівської Аравії бере свій початок ще з XVIII ст., коли клан Саудитів у союзі з Мухаммедом ібн Абдель Ваххабом та його послідовниками почав об' єднавчий рух, який завершився у 1902 р. встановленням па­нування Саудитів над Ер-Риядом — нинішньою столицею Саудівської Аравії. У 1932 р. процес об' єднання країни був офіційно завершений проголошенням Королівства Сау­дівської Аравії.

Саудівська Аравія — абсолютна теократична монархія. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням влади сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Це знайшло своє закріплення в низамі про вла­ду 1992 року, згідно з яким влада у країні належить нащадкам Короля — засновника Абдель Азиза Абдель Рахмана аль-Рей-сала Аль Сауда по чоловічій лінії.

Король одночасно є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними силами; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і загальну мо­білізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади.

Рада міністрів розглядається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона фор­мується Королем, перед котрим несе відповідальність. Рада міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним низами (регламенти) уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регулюється спеціальним низамом 1958 року.

Консультативна рада, організація якої регулюється спеціальним низамом 1992 р., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів низамів, підгото­влених Радою міністрів. Він призначається Королем у складі голови і 60 членів термі­ном на 4 роки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів пла­нів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди.

Відсутність виборчих процедур формування тих чи інших органів державної влади, офіційна заборона діяльності політичних партій і профспілок вказують на відсутність у цій країні політичної демократії.

Бахрейн як незалежну державу проголошено 14 червня 1971 року. До цього її тери­торії перебували у складі Португалії, Персії, а з 1871 по 1971 рр. — під протекторатом Великобританії.

За прийнятою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визначався емір, він же — верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійсню­вати Рада міністрів на чолі з прем' єр-міністром, якого призначав емір. Конституція пе­редбачала створення однопалатного парламенту — Національних зборів у складі членів уряду та 30 депутатів, що обиралися населенням на 4 роки. У 1975 р. дія конституції призупинена, а парламент розпущено. Через 17 років, у грудні 1992 р. емір сформував раду (шуру) з 30 чоловіків. Як прийнято в цих країнах, рада є державним органом з до­радчими функціями, котрий розробляє проекти законів, що затверджуються главою держави. Як бачимо, певні спроби Бахрейну відійти від абсолютної монархії не вдали­ся. Більше «успіхів» у цьому плані досягнув Кувейт.

Кувейт як держава почав формуватися майже одночасно з Саудівською Аравією, коли наприкінці XVIII ст. династія Сабахів (править і донині) заснувала емірат Кувейт. У 1889 р. Великобританія нав'язала Кувейту підписання договору, який надав англій­цям необмежений контроль над територією країни. Піднесення національно-визволь­ного руху змусило Великобританію в червні 1961 р. скасувати договір про протекторат. 11 листопада цього ж року набула чинності тимчасова конституція країни.

Главою держави є емір. Він же — верховний головнокомандувач збройних сил країни, верховний суддя і духовний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада нале­жить емірові та раді міністрів на чолі з прем' єр-міністром, якого призначає монарх. За поданням прем' єр-міністра емір призначає міністрів з числа депутатів парламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії.

Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові — Національ­ним зборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів (право голосу мають чоловіки, котрі досягли 30 років) при таємному голосу­ванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу при емірові. Це дає певні підстави визначити Кувейт як теократичну дуалістичну монархію.

У новітню історію Кувейт увійшов як держава, територія якої на кілька місяців (серпень 1990 р. — лютий 1991 р.) була окупована Іраком. Міжнародне співтовариство і, зокрема, Рада Безпеки ООН засудила анексію Кувейту як юридично недійсну. В ніч з 16 на 17 січня 1991 р. війська багатонаціональних сил (США, Великобританії, Франції та ряду арабських країн) на основі резолюції РБ ООН від 29 листопада 1990 р. розпоча­ли бойові дії проти військ Іраку. У результаті Ірак зазнав поразки, а державну незалеж­ність і територіальну цілісність Кувейту було відновлено.