§4. Кримінальний процес

4.1. Джерела кримінального процесу Джерела кримінального процесу країн англо-американської правової сім'ї

Великобританія. Прагнення англійської буржуазії захистити свої інтереси від сва­вілля королівської влади зумовили зміни у кримінально-процесуальному праві, котре пристосовувало старі феодальні норми до нових буржуазних відносин настільки, наскіль­ки в цьому були зацікавлені правлячі кола. Поряд з загальним правом, яке продовжу­вало залишатись основним джерелом у роки революції та в подальшому, значного по­ширення набувало законодавство — статутне право.

Опозиційні настрої в англійському суспільстві напередодні революції знайшли своє відображення у відомій «Петиції про право» 1628 року. Основна її вимога про заборону проводити арешти без висунення обвинувачення та рішення суду відбивала спроби па­лати громад протистояти свавільній розправі короля з тими, хто чинив опір його полі­тиці. 25 червня 1641 р. в умовах, коли вже розпочалися революційні події, «Довгим па­рламентом» було видано Акт про скасування Зоряної палати. В цьому Акті закріплю­валися: вимога про видання наказу НаЬеак согрш асі будь-якій особі, котру заарешто­вано чи затримано за наказом короля або його чиновників для перевірки законності арешту чи затримки; обов' язки осіб, які отримували наказ, доставити заарештованого до суду. Однак у розгляданому Акті була суттєва прогалина з точки зору реальності га­рантій прав арештованого на перевірку підстав для арешту, оскільки не встановлювався термін доставки до суду арештованого, а саме повільне його виконання й було постій­ним зловживанням.

Цікавим з точки зору того нового, що внесла англійська революція у кримінальний процес, є програмний документ левелерів «Народна угода». У ньому сформульовані та­кі принципи англійського процесу: заборона допиту обвинуваченого як засобу його ви­криття, широта повноважень суду присяжних і принцип свободи їх внутрішнього пере­конання; вимога швидкого розгляду справи, ведення засідання англійською мовою, визнання права обвинуваченого висувати своїх свідків, захищатися особисто або з до­помогою інших осіб.

У період республіки процедура НаЬеак согрик асі зберігала свою силу. Під час про­текторату О.Кромвеля були видані інструкції «для забезпечення миру в республіці», згідно з якими особа, котра посягала на протектора або ж видані ним закони мала бути ув' язнена або вислана з конфіскацією майна в разі, якщо ці дії доведено.

Початок змін у кримінальному процесі, започаткованих в революційний період, на­був подальшого розвитку. Про це свідчить «Акт з метою кращого забезпечення сво­боди особистості і попередження заточень за морем» — «НаЬеаз согриз Асі», затвер­джений королем 26 травня 1679 р., а також окремі кримінально-правові і процесуальні норми Білля про права 1689 р., Акту про улаштування 1701 р., що його доповнюва­ли. У такому вигляді цей Акт застосовувався в подальшому без змін. Хоча за надзви­чайних обставин його дія припинялася.

Тими ж прагненнями до створення режиму недоторканості особи у кримінальному процесі був зумовлений і Статут 1696 р. про розгляд справ про зраду. Відповідно до цього статуту копія обвинувального вироку мала вручатися обвинувачуваному при­наймні за 5 днів до судового розгляду справи. Обвинувачуваний отримував право на побачення з адвокатом, міг наполягати на виклику нових свідків. Однак його могли й не сповіщати про свідків, котрі мали про нього свідчити.

Аналогічні НаЬеак согрик асі закони були прийняті в Шотландії (1701 р.) та Ірландії (1781 р).

Боротьба освіченої верхівки суспільства за зміцнення політичних свобод у сфері кримінального права та процесу у XVIII ст. проявилася у справах про так званий за­колотницький наклеп. Такого роду обвинувачення урядовою владою неодноразово висувалися проти авторів і видавців публікацій, у яких містилася критика державної влади. У 1792 р. парламент видав спеціальний акт: присяжні отримували повну во­лю вирішувати питання не тільки про сам факт опублікування «наклепу», але й про винність або невинність обвинувачуваного відповідно до своїх уявлень про політи­ку і наклеп.

У ХІХ на поч. ХХ ст. відбувалася подальша демократизація процедури розгляду кримінальних справ. Прийнятий у 1836 р. акт передбачав право звинуваченого, ув'яз­неного у в' язницю користуватися послугами адвоката й вимагати ознайомлення з мате­ріалами справи. Законом 1898 р. звинуваченому надавалося право за його бажанням свідчити в суді. У 1907 р. було прийнято закон про кримінальну апеляцію, згідно з яким утворювався кримінальний апеляційний суд і в окремих випадках передбачалось оскар­ження та перегляд не тільки вироку коронного судді, але й вердикту присяжних.

Джерелами кримінально-процесуального права в сучасній Англії служать насам­перед законодавчі акти, котрі здебільшого регулюють водночас і питання судо­устрою: закони про Верховний суд 1981 р., про магістратські суди 1980 р., про при­сяжний 1974 р. (з подальшими змінами), про оскарження з кримінальних справ 1968 р., а також закони про кримінальне правосуддя 1925 р. і наступних років, у то­му числі Закон 1988 року.

Серед актів, виданих наприкінці ХХ ст., велике значення мають такі закони: про переслідування за злочини 1985 р., про відправлення правосуддя 1985 р. і особливо про поліцію й докази з кримінальних справ 1984 р. В останньому докладно регла­ментується діяльність поліції щодо розслідування злочинів, питання, пов' язані з проведенням обшуків та арештів, попереднім ув'язненням обвинувачуваних, роз­глядом скарг на дії поліцейських, а також оцінкою деяких доказів, наприклад, отриманих за допомогою комп' ютерних пристроїв. Важливе значення мають також Закон про поліцію та магістратські суди 1994 р. і Закон про кримінальний процес та розслідування 1996 року.

Що стосується норм прецедентного права, то і в галузі кримінального процесу, не­зважаючи на достатню кількість законодавчих актів, їх роль залишається суттєвою: во­но стосується і тлумачення норм, у загальній формі викладених окремими законодав­чими актами, і усунення прогалин у законодавстві.

Неодноразові спроби реформи кримінально-процесуального права були безуспіш­ними. Так, робота створеної в 1978 році Королівської комісії з питань кримінального процесу успіху не принесла. Традиційні, старі, форми права розглядаються англійцями як підвалини й гарантії їх свобод.

Правова комісія, що подала в 1989 р. проект кримінального кодексу для Англії й Уельсу, запропонувала в майбутньому, після принципового схвалення проектів Загаль­ної й Особливої частин КК, як третю частину цього ж кодексу розробити розділ за на­звою «Доказ і процедура», тобто процесуальну частину загального кримінального і кримінально-процесуального кодексів.

Сполучені штати Америки. Дуалізм законодавства (федерації і штатів) чітко від­бився також в історії кримінально-процесуального права США. Значно вплинули на судочинство і всі кримінально-правові процедури США судові традиції англійського загального права.

Особлива роль у регулюванні питань кримінального процесу належить Конституції США. У її тексті, в поправках IV, V, VI, VII, котрі увійшли складовою частиною до Білля про права (1791 р.), та в поправці XIV сформульовано не тільки багато суттєвих положень про судоустрій (у тому числі про розмежування підсудності судів федерації і штатів), але й найважливіші норми, що визначають права обвинувачуваного на різних стадіях кримінального процесу (умови проведення арештів та обшуків, право на суд присяжних, заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне й те ж діяння, заборона спонукань до надання свідчень проти самого себе, право обвинуваче­ного знати, в чому він звинувачується, тощо).

У XIX—ХХ ст. ці джерела доповнилися новим законодавством штатів, криміналь­но-процесуальними кодексами окремих штатів. Але англосаксонська основа американ­ського кримінально-процесуального права лишилася непорушною. Усі питання, що стосуються кримінального процесу й судочинства на сучасному етапі, включаються у вигляді самостійних розділів у зводи законів штатів.

На федеральному рівні процес консолідації кримінально-процесуального законодав­ства знайшов своє вираження в розділі 18 Зводу законів США. У 1948 р. до цього роз­ділу була включена особлива друга частина — «Кримінальний процес». Деякі важливі положення процесуального права знайшли своє відображення і в розділі 28 Зводу («Су­доустрій і судова процедура»).

Значну роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні акти, ви­дані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в ряді актів Конгресу 1930-х рр., наказувати федеральним судам правила процедури з цивільних і кримінальних справ. Найважливішими серед цих постанов Верховного суду є: кримінального судочинства (1946 р.), апеляційного провадження (1968 р.), про до­кази (1975 р.). Окремо Верховним судом були видані правила провадження в само­му суді (1980 р.), правила судового розгляду федеральними магістратами справ про малозначні злочини (1971 р.) тощо. Такі акти, як і зміни в них, стають чинними, якщо після їх схвалення Верховним судом США не буде заперечень з боку обох па­лат Конгресу в ході найближчої його сесії. Вони публікуються у Зводі законів США як додатки до відповідного розділу.