1.3. Методологічні засади історії держави і права зарубіжних країн

Методологічні засади історії держави і права зарубіжних країн — це сукупність методів пізнання й пізнавальних принципів, за допомогою яких досліджуються процеси виникнення та розвитку державно-правових інститутів у зарубіжних країнах.

Методологія історії держави і права зарубіжних країн у структурному відношенні умовно має три рівні.

Перший, вищий рівень, являє собою комплекс загальнофілософських методів пі­знання та пізнавальних принципів. Кожна наука вивчає певне коло явищ, але окрема на­ука, навіть група наук не може дати цілісної картини світу, скласти певний світогляд. Таке уявлення дає філософія — наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення. Вона виступає основним методом пізнання реальної дійсності, який використовується в усіх науках, (недаремно філософію ще називають наукою наук).

Ядро філософського методу пізнання становлять два загальнонаукові методи пі­знання: діалектичний і метафізичний (раніше визнавався тільки діалектичний. — Л. Б., С. Б.).

Стосовно нашої науки діалектичний метод дозволяє розглянути всі державно-правові явища в русі, в органічному зв' язку з розвитком економічних, соціальних, культурних та інших процесів, що відбувалися в суспільстві з найдавніших часів до сьогодення.

Метафізичний метод, навпаки, дозволяє розглянути державно-правові явища не у їх розвитку і взаємному зв' язку, а в певному стані спокою й нерухомості.

Ці два методи виступають не кожний окремо, а в єдності, у певному зв' язку. Напри­клад, розглядаючи процес походження та розвиток держави в тій або іншій частині сві­ту ми, використовуючи діалектичний метод пізнання, реконструюємо цей процес у ру­сі, упродовж певного проміжку часу і враховуємо всі чинники (соціально-економічні, культурні та ін.), котрі сприяли державотворенню. Метафізичний метод дозволяє роз­глянути, наприклад, суть держави (рабовласницької, феодальної), яка фактично не змі­нювалася, а перебувала в певному стані спокою століття й навіть тисячоліття. Звичай­но, провідним у цьому зв' язку є, у силу свого динамізму, діалектичний метод.

Філософські, загальні методи пізнання виступають базою для пізнавальних принци­пів, тобто таких засадничих керівних положень, за умов дотримання котрих можливе одержання істинних знань. Щодо кількості даних принципів серед вчених немає єднос­ті. Якщо подивитися через призму історико-правової науки, то можна виділити три та­ких принципи:

а) принцип історизму, що передбачає розгляд державно-правового явища, яке ви­вчається, у його розвитку, внутрішньому постійному русі з урахуванням усіх зв 'язків, що утворюють те історичне середовище, у якому певне явище існує. У галузі історії держави і права зарубіжних країн принцип історизму відіграє суттєву роль у процесі висвітлення генези й подальшого розвитку життя того чи іншого державно-правового явища в історичній ретроспективі та перспективі, дослідження місця і значення держа­вно-правових явищ у сукупній системі явищ певної епохи, розкриття зв' язків між різ­ними явищами минулого й сучасності, усвідомлення специфічної логіки історико-правових процесів;

б) принцип об'єктивності, котрий дозволяє виявити тенденції й закономірності процесу виникнення та розвитку державно-правових явищ тільки за наявності знань, отриманих унаслідок глибокого та всебічного вивчення всієї сукупності фактів, що стосуються питання, яке має бути розглянутим. Довільний підбір фактів унаслідок несумлінності дослідника, або ще гірше, з метою досягнення будь-якої вигоди (найчас- тіше політичної) призведе до нереальної, неправдивої інформації про те чи інше держа- вно-правове явище;

в) принцип соціального гуманізму, котрий передбачає оцінку фактів, подій та явищ не з позицій інтересів окремих соціально-класових сил, а з точки зору їх значимості в системі загальнолюдських цінностей, суспільного прогресу в цілому.

Таким чином, верхній рівень методології являє собою сукупність загальнонаукових пізнавальних методів та принципів, які є базовими для всіх наук, у тому числі й історії держави і права зарубіжних країн.

Другий рівень представляє собою сукупність загальнонаукових дослідницьких ме­тодів та прийомів (не плутати з методами пізнання.— Л. Б., С. Б.). Серед загальнонау-кових дослідницьких методів ми б виділили логічний метод, що проявляється насампе­ред в таких дослідницьких прийомах як аналіз, синтез, індукція й дедукція.

Аналіз є прийомом наукового дослідження, суть котрого полягає в роз' єднанні ціло­го на складові елементи. За допомогою синтезу узагальнюються зведені у єдине ціле дані, набуті за допомогою аналізу. Індукція — логічний умовивід, що веде дослідника від аналізу окремих фактів до загальних висновків, дедукція, навпаки, веде дослідника від загальних висновків до окремих явищ.

Третій рівень — це сукупність спеціальних дослідницьких методів та прийомів, за допомогою яких дослідник з' ясовує реальну картину розгляданого ним процесу. До спеціальних дослідницьких методів, характерних для історичної (в тому числі й істори-ко-правової) науки, належать такі: хронологічний, проблемно-хронологічний, періодиза­ції, порівняльно-історичний та інші, котрі використовуються залежно від мети й за­вдань дослідження, джерельної бази та інших чинників.

Початковим методом будь-якого історичного дослідження є хронологічний метод, котрий передбачає вивчення фактів, подій та явищ у суворо визначеній хронологічній послідовності. Цей метод є оптимальним при розгляді історії державно-правових інсти­тутів на невеликому історичному відтинку часу і, як правило, відносно однієї держави або народу.

В історії держави і права зарубіжних країн хронологічний метод у «чистому» вигля­ді використовується рідко. Найчастіше за все застосовують його різновид — проблем­но-хронологічний метод, який передбачає систематизацію джерельного матеріалу з окремих проблем, у межах котрих відновлюється ланцюг державно-правових подій у хронологічній послідовності. Але і цей дослідницький метод не вирішує проблеми, що виникають в ході аналізу великої кількості однопорядкових історичних фактів та вияв­лення схожості юридичних інститутів різних країн.

Цю проблему вирішує порівняльно-історичний метод, який орієнтує дослідника на вивчення конкретних державно-правових явищ шляхом зіставлення їх окремих якостей та рис з показниками інших однотипних та одночасних явищ (синхронне порівняння — порівняння по «горизонталі») або зіставлення явищ (можливо, одно­го й того ж явища) на різних етапах їх еволюції (діахронне порівняння — порівнян­ня по «вертикалі»).

Дослідження процесу виникнення й розвитку державно-правових інститутів упро­довж багатьох тисячоліть неможливе без поділу цього величезного проміжку часу на ряд менших періодів, що виділяються на основі певних критеріїв. У цьому суть ще од­ного дослідницького методу — методу періодизації.

Сучасна література з історії держави і права зарубіжних країн свідчить, що в цьому питанні існує певна невизначеність, пов' язана зі спробами перегляду старих і неоста­точним виробленням нових підходів до періодизації загальної історії держави і права.

В основі старого, марксистського підходу лежала категорія «суспільно-економічна формація»¹⁰. З позицій формаційного підходу певним рівням соціально-економічного розвитку людського суспільства відповідає певний тип держави і права й відповідний період їх існування. Це має такий вигляд:

I період — рабовласницька держава і право — IV тис. до. н. е. — сер. І тис. н. е. — стародавній світ;

2. період — феодальна держава і право — сер. І тис. н. е. — ХVII—ХVIII ст. — середні віки;

3. період — буржуазна держава і право — ХVII—ХVIII ст. — поч. ХХ ст. — но­вий час;

4. період — соціалістична держава і право — з 1917 р. (з Великої Жовтневої со­ціалістичної революції в Росії) — новітній час.

V наш час устої вищенаведеної періодизації похитнулися. Зроблена спроба цю чітку схему — рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична держава і право з влас­тивими їм періодами замінити іншими категоріями. Досить поширеною у останні часи є періодизація, заснована на так званому цивілізаційному критерії. Прихильники цього підходу, в основі котрого лежить категорія «цивілізація»¹¹, вважають, що тип держави і права та періоди їх існування зумовлені тією або іншою цивілізацією, де духовно-культурні чинники і передусім релігійні, панують над об' єктивно-матеріальними.

Аналізуючи ці два підходи, доходимо висновку, що в обох із них є свої позитивні та слабкі сторони. При цивілізаційному підході нечіткість у визначенні самого поняття «цивілізація», де суспільство й держава характеризуються переважно за зовнішніми ознаками культури, часом важко вловимими, досить складно провести чіткий розподіл на окремі періоди.

Слабкою стороною формаційного підходу є абсолютизація економічного впливу на суть держави, тому у формаційну схему не вкладається історія держави і права східних країн, котрі відрізнялися не тільки особливою, «азіатською» системою виробничих від­носин, пов' язаною зі стійкою багатоукладністю, але й найглибшим впливом на все сус­пільне й державне життя релігійної ідеології, традицій та інших подібних чинників.

З огляду на вищесказане, спробуємо, використовуючи позитивні сторони обох під­ходів, подати своє бачення періодизації історії держави і права зарубіжних країн.