2.2. Соціалізація права

Принцип індивідуалізму — здавалося б природний, єдино можливий і непохитний для права XVIII — першої пол. ХІХ ст. — не витримав перевірку часом. Відігравши на початковому етапі свою позитивну роль, у подальшому, на практиці, він по суті призвів до класової диференціації в середині буржуазії, до зосередження реальних прав і сво­бод у руках тих, хто володів капіталом. Як відповідь на прагнення цих кіл узурпувати не тільки економічну, а й політико-правову владу зароджується нова тенденція — тен­денція наповнення права соціальним змістом або його соціалізація.

Поступово, не без опору, закріплюється думка, що основне призначення права поля­гає не стільки в захисті тієї соціополітичної структури, що у своїй основі склалася на початку громадянського суспільства, скільки в тому, щоб, зберігаючи це суспільство і сформовані в ньому демократичні традиції, трансформувати його, пристосовуючи до нових суспільних потреб. Саме тому подальші зміни у праві західних країн виявляють­ся не стільки в класових, скільки в загальносоціальних і загальнорегулятивних функці­ях права, пов' язаних з об' єктивним відображенням у ньому більш високих форм суспіль­ної свідомості й виробництва, з необхідністю боротьби з хворобами та злочинністю, з поміркованим провадженням демографічної політики тощо.

Незважаючи на те, що після Другої світової війни право значної частини розвинутих країн світу продемонструвало більшу, ніж раніше, здатність до цілеспрямованої соціаль­ної політики, необхідність соціалізації права донині залишається актуальною пробле­мою його розвитку.

2.3. Зміни у джерелах права

Різке збільшення нормативного правового матеріалу, подальший розвиток пра­вових систем призвели до змін і в джерелах права. Старі кодекси, особливо ті, що були прийняті в XIX ст., обросли численними поправками. У низці країн на зміну їм прийшли кодекси нового покоління, які більшою мірою відповідали потребам сус­пільства.

Зростання й ускладнення законодавства, поява великої кількості нових правових актів зумовили проведення значних кодифікаційних робіт. Але в багатьох країнах відбулася своєрідна «декодифікація», яка проявилася в тому, що значна частина по­ложень кодексу починає підмінюватися або ж витіснятися поточним законодав­ством.

Істотні зміни відбулися в самій внутрішній структурі джерел права. У XX ст., не­зважаючи на зростання законодавства, в загальній масі правового матеріалу збільшила­ся питома вага актів виконавчої влади. Цій зміні (у співвідношенні закону й актів ви­конавчої влади) сприяли в низці країн також конституції, що обмежили законодавчі повноваження парламенту визначеними предметними рамками. Самі закони нерідко приймаються парламентами в досить узагальненому вигляді і вимагають певної норма­тивної конкретизації.

Президентські та урядові декрети, накази й регламенти міністерств, як і інші ви­ди адміністративних актів, в усіх без винятку державах Заходу стали важливим ін­струментом практичного пристосування змісту права до мінливих суспільних умов. Процес зростання ролі урядових та інших адміністративних актів прискорювався у випадках послаблення парламентської системи, виходу виконавчого апарату з-під фактичного контролю представницьких органів. У державах з тоталітарними й ав­торитарними режимами уряди відкрито узурпували законодавчі повноваження, ска­совуючи або підмінюючи своїми актами не тільки парламентські акти, але й кон­ституційні норми.

Урядова нормотворчість набувала розвитку у вигляді так званого делегованого за­конодавства, прийняття котрого здійснювалося за вповноваженням парламенту та при його офіційному контролі. В ряді країн у зв' язку зі зростанням ролі урядової влади й бюрократії правотворчого характеру, поряд з нормативними адміністративними акта­ми, набуває й сама адміністративна практика. Адміністративні рішення урядових та ін­ших виконавчих органів влади призвели в цілій низці випадків до створення адмініст­ративних прецедентів, за якими фактично визнається нормативна сила.

У ряді інших джерел права зростає також значення судової практики. Вона все біль­ше впливає на розвиток окремих правових інститутів і в тих країнах континентальної системи, де історично судовий прецедент не визнавався джерелом права, але рішення вищих судів фактично набували властивостей прецеденту. Найбільшу правотворчу роль відіграє судове рішення, що виноситься у зв' язку з тлумаченням законів.

Особливе місце серед джерел права посіли рішення конституційних судів, створе­них після Другої світової війни в багатьох країнах Європи й Азії. Незважаючи на низку антидемократичних рішень, винесених під тиском консервативних сил у 40—50-х рр. ХХ ст., у цілому інститут судового конституційного контролю і створені в ході його здійснення конституційні доктрини сприяли розвитку права та зміцненню демократич­них принципів політичного життя.