3.2. Французька революція та її вплив на становлення держави нового типу Соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови французької революції

Події в США деякою мірою прискорили революційні процеси у Франції, котра в 70—80-х роках XVIII ст. була охоплена загальною кризою. У торгівлі і промисловості наставав застій, скарбниця була спустошена через надмірні витрати двору. Невпевне­ний курс половинчатих реформ, розпочатих урядом у ці роки, не приніс реальних ре­зультатів у вирішенні адміністративних та економічних проблем і, навпаки, стимулю­вав оформлення твердої промонархічної опозиції серед аристократій і католицького духівництва.

Нерозуміння правлячими колами ситуації у країні, посилення відкрито реакційних прагнень в урядовій політиці, аграрна та фінансова кризи — усе це підвело французьку монархію до відкритого протистояння з суспільством. Намагаючись перебороти фінан­сову кризу, уряд звернувся за допомогою до вищих станів. У серпні 1787 р. були скли­кані збори нотаблів (представники аристократії і духівництва. — Л. Б., С. Б.), особисто запрошених королем. Зборам було рекомендовано погодитися з покриттям частини державного боргу за рахунок збільшення податків із привілейованих станів. Це викли­кало різку опозицію й навіть непокору з боку дворянства та церкви. Через рік Верховна рада корони, створена незадовго до того Людовиком ХVI, ухвалила рішення скликати після тривалої перерви, з 1614 р., до 1 травня 1789 року Генеральні штати.

Для досягнення в майбутніх Штатах подоби національної згоди, а головне — міцної альтернативи аристократії й церкви, у грудні 1788 р. було визначено, що кількість де­путатів від «третього стану» буде дорівнювати кількості депутатів перших двох. Вибо­ри депутатів, складання ними наказів пройшли в обстановці посилення громадської опозиції монархії й селянських хвилювань, що почалися через голод. У наказах депута­там навіть від дворянства було висловлено побажання встановити нову систему держав­ного управління, політично регламентувати монархію, усунути свавілля.

Це посилило загальну кризу державності «старого режиму», яка була зумовлена не тільки соціально-економічними та політичними причинами, але й ідеологічними, в ос­нові яких лежали ідеї просвітництва.

Ідеологи просвітництва різними шляхами сформулювали принципово нову доктри­ну «суспільної держави», держави заради суспільства, доктрини, яка мала прийти на зміну абсолютистській теорії необмеженого державного суверенітету. Основну роль у створенні нової доктрини відіграв трактат Ш. Л. Монтеск'є «Про дух законів» (1748 р.). У ньому автор проводить думку про те, що державність має існувати на розу­мних засадах: представницьке народне правління у справах законодавства (але не в управлінні державою. — Л. Б., С. Б.), незмінний поділ влади. В останньому випадку Монтеск' є розвинув уже відому англійську доктрину Дж. Локка, обґрунтувавши необ­хідність незалежності й чіткого розподілу законодавчої, виконавчої та судової влади. Політичним ідеалом Монтеск' є та більшості просвітителів ставала обмежена монархія, оскільки влада не може бути абсолютною: вона не з' явилася довільно, а сформована суспільним договором з народом.

Ідея політико-державного договору стала наріжним каменем для більш радикально­го просвітительського вчення Ж.-Ж. Руссо. У трактаті «Про суспільний договір» (1763 р.) він стверджує, що, виходячи з вільного природного стану, люди створюють свою асоціацію для власних суспільних цілей та укладають «справжній договір між на­родом і правителями». Такий політичний крок перетворив скупчення людей у політич­ний організм — республіку. У ній усі громадяни беруть участь у верховній владі і тіль­ки вони визначають її форму. Верховні права народу — вічні й незмінні. Суверенний тільки народ, і суверенітет його має загальний характер: він неподільний, невідчужува-ний. Народна держава має необмежену владу над своїми співчленами, аж до розпоряд­ження життям і смертю індивіда. Суверенові належить виключно законодавча влада, влада ж виконавча в державі створюється на розсуд суверена і може бути завжди знов утворена. Головні цілі суспільних і державних порядків — свобода й рівність. Але вод­ночас Ж.-Ж. Руссо був проти поділу влади, що нібито суперечило принципові народно­го суверенітету.

Доктрина «суспільної держави» ставала принципово новою і протистояла колиш­ньому політичному та соціальному порядку. Поширення такого погляду в культурному середовищі закономірно підводило опозиційне монархії суспільство до ідей допусти­мості й корисності повної політичної перебудови суспільства й держави шляхом рево­люції.