2.2. Джерела мусульманського права

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран — священна книга мусуль­ман, що складається з притч, молитв і проповідей, приписуваних пророку Мухаммеду. Дослідники знаходять у Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам' яток Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Упорядкування Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізація його змісту й упорядкування остаточної редакції відбу­лася за часів правління халіфа Омара (644—656 рр.).

Коран складається з 114 глав (сур), що містять 6219 віршів (аята). Приписи, що відносяться до правил поведінки мусульман, нараховують біля 500 віршів, а власне правові — не більш ніж 80. Велика частина положень Корану носить казуальний харак­тер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком у зв'язку з окремими випадка­ми. Але багато настанов мають досить невизначений вигляд і можуть набувати різного значення, залежно від того, який зміст у них вкладається.

Другим за значимістю джерелом права мусульман була сунна, що складається з чи­сленних розповідей — хадисів — про судження і вчинки самого Мухаммеда. У хадисах також можна зустріти різноманітні правові протиріччя, що відбивають розвиток соціа­льних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадисів здійснено в IX ст., коли були складені шість ортодоксальних збірників сунни, найбільшу популяр­ність із яких одержав збірник Бухари. З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів тощо.

Хадиси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато положень, що суперечили одне одному і вибір найбільш «достовірного» із них цілком покладався на розсуд бого-словів-правознавців та суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадиси, що були пе­реказані послідовниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннитів, шиїти визна­вали дійсними лише ті хадиси, що пішли ще від халіфа Алі і його прихильників. По суті розкол в ісламі відбувся через різне відношення до сунни.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма. Вона уклада­лася зі схожих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені сподвижни­ками Мухаммеда (більш 100 осіб) або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджтахидами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не пов' язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв або муджта-хидів. Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла прав­лячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, присто­совані до змінюючих умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку завойованих країн. До іджми як джерела права, що доповнювало шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань.

Одним із найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликали гострі розбіжності між різними напрямками, був кияс — рішення правових справ за анало­гією. Відповідно до киясу правило, встановлене в Корані, сунні або іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріа­ту в цілому ряді моментів від теологічного змісту.

Як додаткові джерела права шаріат припускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосе­редньо в саме мусульманське право в період його становлення і не суперечили його прин­ципам і нормам. При цьому признавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві — урфи, а також у численних народів, підкорених у результаті арабських заво­ювань або зазнавших в пізніший час впливу мусульманського права — адати.

Джерелом мусульманського права виступали укази і розпорядження халіфів — фі-рмани. В подальшому в інших мусульманських державах із розвитком законодавчої ді­яльності як джерела права стали розглядатися і відігравати зростаючу роль, особливо в Османській імперії, закони — кануни (від візантійського — канони). Фірмани і кануни не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його насамперед нор­мами, що регламентували діяльність державних органів і регулювали адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.