Кемалістська революція та формування засад сучасної турецької держави

Погроза розпаду країни та припинення державності підштовхнула національно-прогресивні сили турецького суспільства до революції. Опозиція організувалася навко­ло т. зв. товариств захисту прав, що стали виникати в окремих областях з кінця 1918 року. Найбільш активну роль у товариствах відігравало офіцерство армії на чолі з генералом Мустафою Кемаль-пашою. Під його керівництвом були проведені вибори до Палати депутатів, яка зібралася у Стамбулі 20 січня 1920 р. (з 176 депутатів 116 були кемалістами). Вона проголосила програму політичного самовизначення й боротьби за незалежність. У відповідь західні держави зайняли столицю, парламент був розігнаний. Новий уряд султана виступив проти прихильників Кемаля.

Після січневих подій 1920 р., у країні, по суті, склалося двовладдя. Поряд з офіцій­ним султанським двором, котрий був змушений піти на співробітництво з західними державами, у східній частині Туреччини — Анатолії (з центром в Анкарі) — сформува­лася влада національно-республіканської опозиції. її представляли Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), у складі 233 обраних у квітні 1920 р. депутатів, до яких при­єдналися 105 депутатів розігнаного Стамбульського парламенту. Відповідно до Тимча­сового конституційного закону про статус ВНЗТ (20 січня 1921 р.), парламентові дору­чалася вся державна влада — і законодавча, і виконавча. Тому головою як Зборів, так і уряду став Кемаль.

Протягом року новому урядові вдалося переломити негативний для країни розвиток зовнішньополітичної ситуації. Був розгромлений грецький інтервенційний корпус, укладений важливий для нової Туреччини договір про взаємодопомогу з Радянською Росією. Великі національні збори Туреччини прийняли закони про пільги для власників підприємств, перші у країні закони про регулювання трудових відносин. Західні держа­ви погодилися на перегляд раніше нав' язаного Севрського договору 1920 р., за яким визначався подальший поділ Туреччини, Новий Лозаннський договір підтвердив неза­лежність Туреччини та її сучасні кордони.

Швидке поширення впливу нового уряду М. Кемаля дозволило остаточно вирішити основну проблему державного устрою. 01 листопада 1921 р. був ліквідований султанат, а 29 листопада 1923 р. нова Туреччина була проголошена республікою. У 1924 р. всі члени правлячої раніше династії були вислані з країни, а ВНЗТ, з ініціативи кемаліст-ської партії, прийняло нову Конституцію країни. За цією конституцією країна, прого­лошувалася суверенною й неподільною державою, в котрій уся влада належить народу (ст. 3). Республіка проголошувалася світською державою, однак іслам залишався офі­ційною релігією. За громадянами визнавалися свобода совісті, думки, слова, преси, права на охорону й недоторканність життя тощо.

Верховним органом законодавчої та виконавчої влади були Великі національні збо­ри Туреччини. Законодавчу владу вони здійснювали безпосередньо, виконавчу — через Президента й Раду Міністрів. Збори обирали Президента, котрий мав статус глави дер­жави і володів великими повноваженнями: він опубліковував закони і міг відкладати їх, керував дипломатичними відносинами, був головнокомандувачем армії та флоту, при­значав вищих посадових осіб, призначав голову Ради міністрів при згоді ВНЗТ. І уряд, і президент звітували перед Великими національними зборами і за певних умов могли бути зміщені зі своїх посад. Тобто в результаті здійснених політичних реформ форма державного правління Туреччини набула рис парламентської республіки.

Установлення республіканського ладу і проголошення конституції поклали початок оформленню сучасних політичних партій. Чільною політичною силою десятиліття у країні залишалася заснована в ході революційного руху Народна, а з 1924 р. — Народ­но-республіканська партія (НРП). На перших виборах у ВНЗТ за Конституцією 1924 року НРП здобула вагому перемогу, а і її лідери — М. Кемаль і Ісметпаша — були обрані на вищі урядові посади. Правління НРП ознаменувалося великими політичними змінами, які знаходили відбиття в тих чи інших напрямках державної діяльності — фу­нкціях держави.

Найважливішим з напрямків діяльності того часу була загальна секуляризація дер­жави. Вона була взаємозалежна з європеїзацією державно-адміністративних структур, культури, освіти. Зі скасуванням халіфату — релігійної влади османської династії, в 1924 р. було ліквідоване Міністерство вакуфів (духовного майна), земельна та інша власність духовенства — секуляризована. У травні 1924 р. були скасовані суди шаріату, а правосуддя стало цілком світським і державним. Ліквідувалися мусульманські медре­се (духовні школи), духовні ордени, подоби монастирів. З 1925 р. країна перейшла на європейське літочислення, були введені прізвища (сам Кемаль одержав від парламенту офіційне ім' я Ататюрка — «батька турків», Ісмет-паша став І. Іненю), латинізований алфавіт. Держава увела єдину систему світської освіти (1924 р.), істотно розширювала цивільні й політичні права жінок. Завершенням державної секуляризації стало скасу­вання ст. 2-й Конституції 1924 р., яка проголошувала іслам офіційною релігією

(1928 р.).

Другим з основних напрямків перетворень було посилення державного регулювання господарчого життя, в тому числі з метою створення могутнього економічного укладу, заснованого на державній власності. Це було важливо і для підтримки національного приватного капіталу (історично дуже слабкого в економіці Османської імперії, де банки й великі підприємства належали здебільшого західним підприємцям. — Л. Б., С. Б.). Був скасований режим експортних і податкових пільг для іноземців. Створювалися привілейовані фінансові державні концерни, яким віддавалася перевага в економіці. З 1931 р. був офіційно проголошений режим економічного етатизму (державовласниц-тва), обмежувалися свобода фінансового ринку, валютних операцій у країні. У 1932 р. (за зразком СРСР) був прийнятий перший п'ятирічний державний план розвитку госпо­дарства, котрий, на відміну від СРСР, стосувався тільки до розподілу інвестицій, розви­тку транспорту, митних тарифів тощо.

Високий рівень державного регулювання обертався суворим контролем за різними сферами соціальної діяльності. Видані в 1936—1938 рр. закони про працю і про товари­ства, закріплюючи 8-годиний робочий день для всіх працівників, суттєво обмежували права профспілок, ставили будь-які громадські збори під прямий контроль поліції. Для більш твердого контролю за діяльністю духовенства було створено спеціальне Управ­ління по справах релігії (1935 р.).

Посилення курсу суворого державного регулювання припало в основному на період Другої світової війни. Це було пов' язано не тільки з об' єктивними обставинами зміц­нення національної безпеки у воєнний час: смерть М. Кемаля в 1938 р. послабила безу­мовне панування НРП. І хоча вона залишилася правлячою (президентом став його со­ратник І. Іненю), тиск опозиційних сил на її курс почав зростати.

У роки Другої світової війни НРП розпочала відновлення Конституції. Це було пов' язано здебільшого з націоналістичними прагненнями до тюркізації тексту, звіль­нення його від арабських термінів та деяких застарілих положень. Новий текст був за­тверджений 10 січня 1945 р., але потім, у силу різних обставин, відтворений у колиш­ньому вигляді. Конституція 1945 р. в основному закріпила систему органів державної влади й управління зразка 1924 року. Нововведення були пов'язані з розширенням пов­новажень президента, деякими положеннями, що визначали напрямки державної полі­тики в нових умовах.

Форма турецької держави у другій половині ХХ ст.

У системі елементів форми турецької держави цього періоду найбільш мінливим був політичний режим. Його особливістю було те, що встановлений конституцією де­мократичний режим, який під упливом різних обставин набував на практиці антидемо­кратичного змісту, відновлювався представниками військових кіл. На те, що в цьому процесі простежується певна циклічність, вказують історичні факти.

Після Другої світової війни НРП втрачає свої лідерські позиції: поряд з нею сфор­мувалися Демократична партія (1946 р., близька до НРП за програмою, але більш соці­ально та зовнішньополітичне орієнтована); Соціалістична партія (1946 р. — подібна до британських лейбористів), інші соціалістичні та комуністичні рухи. Вибори 1946 р. від­булися вже за багатопартійною системою, і, незважаючи на перемогу НРП, Демократи­чна партія (ДП) сформувала значну фракцію у ВНЗТ. На виборах 1950 р. позиції ДП у парламенті ще більше зміцнилися, вона стала самою найвпливовішою політичною си­лою. Але незважаючи на свою назву, ДП стала проводити недостатньо демократичну політику, і насамперед стосовно до опозиції НРП, партія політичних опонентів, була розпущена, її майно конфісковане, а судові процеси над комуністичною партією нерід­ко завершувалися смертними вироками. Законодавство встановлювало численні забо­рони на громадську діяльність, обмеження громадянських свобод. Законом про пресу (1956 р.) були заборонені публікації будь-яких економічних матеріалів, за критику з боку депутатів передбачалися кримінальні покарання. У квітні 1960 р., у боротьбі з опозицією ДП фактично встановила поліцейсько-диктаторський режим, створивши особливу парламентську комісію з надзвичайними повноваженнями.

У сукупності з іншими обставинами життя країни ця політична диктатура викликала масове невдоволення громадськості. Вкотре рух інтелігенції та студентів за відновлен­ня демократії підтримала армія. У кінці квітня 1960 р. військові здійснили державний переворот, у результаті чого Демократична партія була заборонена, парламент та уряд розпущені, влада — передана Комітетові національної єдності під головуванням гене­рала Д. Гюрселя. Комітет (до його складу входило 38 осіб. — Л. Б., С. Б.) вважався ви­щим законодавчим органом, уряд — виконавчим, суд був проголошений цілком неза­лежним. Практично вперше в Туреччині був реалізований принцип поділу влади, проведена реальна демократизація громадського життя. Установчі збори (складені з членів Комітету національної єдності й обраних представників — усього близько 300 чол.) розробили і прийняли нову Конституцію країни, схвалену на національному референдумі 9 липня 1961 року.

Конституція 1961 р. істотно змінила державну систему країни, жорстко був прове­дений принцип поділу влади, встановлені значні гарантії громадянських свобод. Великі національні збори Туреччини будувалося на принципі бікамералізму — двопалатності. Національна (нижня) палата складалася з 450 депутатів, що обиралися населенням на 4 роки. Верхня палата — Сенат — нараховувала 150 депутатів, котрі обиралися на 6 ро­ків з відновленням на третину кожні два роки. Для депутатів встановлювалися підви­щені цензи пасивного права. Законодавчі права палат були практично рівними. Разом із тим значно укріпилися позиції виконавчої влади — президента і особливо уряду. Для забезпечення вищої сили Конституції уводився Конституційний суд із правами контро­лю за правовим змістом законів.

Демократизація політичного життя викликала створення нових партій — усього близько 20. Найважливішою політичною силою наступних десятиліть стали відроджена Національно-республіканська партія і створена на основі ДП нова Партія справедливо­сті на чолі з С.Демірелем. Однак запекла боротьба політичних партій за владу, нарос­тання право-консервативної опозиції та правого екстремізму, погіршення стану держав­ної економіки та зовнішньополітичних відносин знову призвели до загальнодержавної кризи.

У вересні 1980 р. У Туреччині відбувся черговий військовий переворот: парла­мент і всі політичні партії були розпущені, влада перейшла до Ради національної безпе­ки, яку представляли головним чином військові кола. Після нормалізації обстановки, в тому числі шляхом масових репресій щодо фашистських організацій і правоісламіст-ських рухів, Рада національної безпеки затвердила проект нової Конституції країни, яка на референдумі 7 листопада 1982 р. була ухвалена народом.

Оскільки Конституція 1982 р. є чинною й сьогодні, вона визначає форму та сутність сучасної турецької держави. Так, за формою правління Туреччина визначається як пар­ламентська республіка. На це вказує насамперед те, що главою держави є Президент, котрого обирають на спеціальному засіданні Великих Національних Зборів, як правило, з членів самого парламенту терміном на 7 років без права на переобрання. Віковий ценз для кандидатів у Президенти — 40 років. Однак особливістю парламентської республі­ки в Туреччині є те, що Президент наділений більш широкими владними повноважен­нями, ніж глави інших парламентських республік: згідно зі ст.104 Конституції, він «за­безпечує застосування норм Основного Закону, а також регулює і узгоджує діяльність органів державної влади». Серед конкретних повноважень Президента треба виділити його право скликати парламент у будь-який момент, відправляти прийнятий парламен­том закон на повторний розгляд, скликати засідання уряду і головувати на них, ратифі­кувати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до Конституції тощо. Президент очолює Раду національної безпеки. Ця рада, до складу якої входять найавто­ритетніші за посадою члени уряду і керівництво збройних сил, надає рекомендації, які уряд повинен розглянути у пріоритетному порядку.

За безпосередньою участю Президента формується і Уряд Туреччини — Рада Міні­стрів. Він призначає Прем' єр-міністра з числа членів Великих Національних Зборів, а також за поданням Прем' єр-міністра — інших членів уряду. Усі вони, як правило, ма­ють бути членами парламенту. Сформований у такий спосіб уряд постає зі своєю про­грамою перед Великими Національними Зборами для затвердження (процедура інвес­титури). У Конституції передбачено можливість делегування парламентом більшості зі своїх законодавчих повноважень уряду зі збереженням контролю за змістом відповід­них актів з боку Великих Національних Зборів. Водночас уряд несе колективну й інди­відуальну відповідальність перед парламентом.

Органом законодавчої влади є парламент — Великі Національні Збори, — до складу якого входить 450 депутатів, обраних шляхом загальних і прямих виборів. Термін пов­новажень парламенту — 5 років. Вибори до Великих Національних Зборів проводяться за пропорційною системою. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права становить відповідно 20 і 30 років. За рішенням парламенту, депутат, котрий після ви­борів перейшов з лав однієї політичної партії до іншої, може бути позбавлений манда­та. У разі вчинення Президентом дій, що визначаються як державна зрада, парламент може усунути його з поста. Відповідна процедура ініціюється двома третинами членів Великих Національних Зборів, а саме рішення про усунення Президента приймається трьома чвертями від загальної кількості членів парламенту.

За формою державно-територіального устрою Туреччина є унітарною державою. З метою врядування територія держави поділяється на провінції (вілайєти), райони (ка­за) та підрайони (бусаки). До складу підрайонів входять громади (села). У провінціях функціонують обрані населенням терміном на 5 років представницькі органи місцевого самоврядування — ради. Останні створюють виконавчі органи. У кожній провінції діє призначуваний урядом губернатор (валі), котрий не тільки репрезентує інтереси цент­рального уряду, а й здійснює більшість рішень провінційної ради. Інститути місцевого самоврядування створюються також у містах та на інших рівнях адміністративно-територіального поділу.