1.2. Право Китаю Китайське право в 1911—1949 рр.

Після революції 1911 р. та проголошення республіки велася редакційна робота зі створення кодексів. Цивільний кодекс, що включав у себе і цивільне, і торгове право, набув чинності в 1929—1931 рр., Цивільний процесуальний кодекс — у 1932 р., Земе­льний кодекс — у 1930 році. Зовні китайське право європеїзувалося і ввійшло, як стве­рджують деякі вчені, до сім' ї правових систем, заснованих на римському праві.

Однак за цим фасадом продовжували існувати традиційні поняття і, за деякими ви­нятками, саме вони переважали в реальній дійсності. Прагнення кількох людей, що ба­жали вестернізації своєї країни, не могли негайно змінити китайське мислення й протя­гом кількох років укоренити у свідомості юристів і китайського населення романську концепцію права, що розроблялася більше тисячі років на Заході. Кодекси та закони за­стосовувалися в Китаї, як і в Японії, тільки тією мірою, якою вони відповідали народ­ному почуттю справедливості і пристойності.

Практика ігнорувала закони, як тільки вони порушували традицію. До судів не звер­талися не тому, що люди не знали своїх прав, а тому, що вони не хотіли заслужити не­схвалення суспільства. Суспільні відносини, таким чином, практично регулювалися так само, як і колись. Китайські судді виносили рішення за стандартами конфуціанства. За­мість того, щоб застосовувати норми писаного права, вони відмовлялися виселити най­мача з приміщення, оскільки він бідний і ні в чому не винен, тоді як власник — багатий і не має потреби у зданому приміщенні; вони надавали відстрочку боржникові, якщо він був у скрутному становищі. У результаті прийняття нових кодексів, як того й побо­ювалися, збільшилося число судових процесів, і це здавалося китайцям ознакою зане­паду, що зумовлювало прагнення повернутися до ідей конфуціанства.

Китайське право в 1949—1976рр.

Ставши з 01 жовтня 1949 р. Народною республікою, Китай як і Радянський Союз, почав керуватися ідеологією марксизму-ленінізму. Але в той час, коли Радянський Со­юз і країни європейської «народної демократії» легко прийшли до визнання головної ролі закону для створення й організації нового суспільства, у Китаї, навпаки, принцип законності нехтувався, оскільки в очах китайців він пов' язаний з періодом західної ім­періалістичної залежності, від якої він звільнився лише тепер. Хоча в Китаї того часу відмовилися від учення про зв' язок між гармонією в суспільстві та порядком речей у природі, країна більшою мірою, ніж Радянський Союз, була підготовлена до того, щоб моральне виховання й виховання громадянської чесноти витіснили правові методи ре­гулювання соціальних відносин.

У 1949 р. були скасовані всі раніше видані закони й декрети, закриті суди. Органічні закони 1949 р., на яких ґрунтувалася нова правова система, виходила з радянської мо­делі. На Верховний суд покладалося керівництво всіма новими судами; на створену прокуратуру — затвердження принципу «соціалістичної законності». У 1950—1951 рр. були видані закони: про шлюб, профспілки, про аграрну реформу, про судову організа­цію тощо. Була створена кодифікаційна комісія, яка приступила до підготовки кодексів.

Великі труднощі виникали у зв'язку з відсутністю підготовлених юристів. Функції судів найчастіше виконували органи поліції й державної безпеки. Поряд із народними судами загальної компетенції діяли особливі суди. Над самими ж народними судами превалювали органи виконавчої влади. З труднощами відбувалося створення прокура­тури і, оскільки було відсутнє законодавство, вона не знала, що має робити. У 1952— 1953 рр. принцип законності, котрий і так затверджувався досить важко, був підданий нападкам; критикувалися відділення права від політики, незалежність суддів, юридич­ний формалізм, принцип недодання закону зворотної сили, термін давності, принцип «немає покарання без закону».

Проте від радянської моделі не відмовлялися, і принцип соціалістичної законності мав перемогти. Цю тенденцію підтвердила Конституція 1954 р., побудована за зразком моделі радянської Конституції 1936 року. Вона містила широко декларовані права, а її ст. 78 гарантувала незалежність суддів. У тому ж році були реорганізовані суди та про­куратура. У 1957 р. діяло більш 2700 народних судів. Постанова 1954 р. містила гаран­тії проти арешту і затримування.

Після 1957 р., коли виявилися перші непорозуміння з Радянським Союзом, китайсь­ка революція взяла інший курс. Принцип законності, що й так не був міцним ні в суспіль­ній свідомості, ні у практиці, виявився знову відкинутим. Були припинені кодифікацій­ні роботи. Партійні директиви замінили закони. Обмежено діяльність судів, поставле­них під контроль виконавчих органів; підкреслювалося підпорядкування права (як і економіки) політиці. Усе це вело до повернення старої шанованої традиції: соціальний мир і порядок мають бути досягнуті шляхом виховання, для створення нового ладу не­обхідний загальний консенсус. Згода і примирення — найголовніше, а право може віді­гравати лише підпорядковану роль. Мао Цзедун у промові, проголошеній у лютому

1957 р., говорив, що право створене не для всього світу. Є два способи вирішення про­тиріч, що виникають у суспільстві. Один — це право та його санкції. Це диктаторський спосіб. що його колись вважали придатним для варварів, і сьогодні застосовують до непоправних контрреволюціонерів. Право непридатне, коли мова йде про прості внут­рішні протиріччя, що відрізняються від антагоністичних протиріч. Народним масам важко виносити диктаторський характер права. Якщо навіть громадянин винен, то це не означає, що його варто розглядати як злочинця, ставити перед судом, засуджувати й карати. Громадянина варто відгородити від такого безчестя. Виховання і переконання протистоять приниженню, яким є судовий осуд — кримінальний чи цивільний.

Стосовно повернення до традиції, варто мати на увазі, що поняття «повернення» слід розуміти лише у формальному, технічному змісті. Власне кажучи, й тут існують фундаментальні розходження між старим та сучасним Китаєм.

Перше таке розходження полягає в тому, що зникла ідея про загальний порядок, властивий усій природі, включаючи як природні явища, так і поведінку людей. Статич­ну концепцію, характерну для минулого, замінила динамічна, прагнення створити но­вий лад.

Друге розходження — заміна органів, на які в минулому покладалося завдання при­мирення, новими. Колись щоб досягти примирення зверталися до родини, клану, сусі­дів, знатних осіб. Тепер інша ситуація, і справа довірена тим, хто досвідчений політич­но, оскільки моделлю служить тепер не природа, а політична доктрина. Було створено понад 200 тис. напівофіційних «народних посередницьких комітетів», що вирішували мільйони спорів. Існували й інші органи-посередники, котрі розв' язували чимало справ (профспілки, інші громадські організації, вуличні комітети, партійні організації тощо). Діяльністю всіх цих органів, їх роллю, можливо, пояснюється те, чому в Китаї відмови­лися від створення державного арбітражу, подібного до того, який існував в інших со­ціалістичних країнах.

Третє розходження полягає в тому, що в минулому, шукаючи компромісного при­мирення, кожна сторона для досягнення гармонії робила якісь поступки. Звичайно, і сьогодні такий підхід зберігається при вирішенні великої кількості спорів. Однак пер­шорядного значення набуває й інший фактор: важливо не стільки привести до згоди супротивників, скільки забезпечити політичний успіх. У багатьох випадках вирішення конфлікту закінчується лише тим, що обом сторонам виноситься щось на зразок осуду, їм пропонується припинити «феодальне поводження» і бути свідомими учасниками су­спільного виробництва. При вирішенні спорів керувалися насамперед не загальними правовими нормами, як на Заході, а зверталися до директив, оскільки в ідеях Мао Цзе-дуна можна знайти вирішення будь-якої проблеми.

У новому Китаї, як і в традиційному, до суду доходить невелика кількість справ. Основна їх маса вирішувалася на досудових стадіях. Перед судом мали стати «вороги народу», невиправні розпусники. Правові санкції не повинні застосовуватися до тих, хто, хоча й помилявся, залишається добрими громадянами. Право — це крайній засіб, що використовується тільки тоді, коли всі інші засоби не дали результату.