Злочини і покарання в Японії

Як уже було відзначено, на японське карне право значний вплив мало китайське право. Про це свідчить кримінальний кодекс «Тайхо ріцу рьо» (VIII ст.), у якому сис­тема злочинів і покарань побудована, як і в Китаї, відповідно до конфуціанських уяв­лень про найбільш тяжкі порушення моралі (лі). Проте в Японії, на відміну від Китаю, виділялися не «10», а «8 зол», до яких входили насамперед такі злочини проти імпера­торської влади, як:

• «заколот» (руйнація государевих помешкань і усипальниць тощо);

• «державна зрада» (убивство найближчих родичів імператора, а також замах на їхнє убивство, побиття тощо);

• «лихослів' я і неповажне ставлення» до правителя.

• «велика неповага» (руйнація храмів, священних ритуальних предметів тощо); До інших злочинів відносились:

• «жорстоке вбивство» (вбивство трьох членів однієї сім' ї, своїх найближчих родичів, убивство дружиною або наложницею родичів чоловіка, а також їх побиття тощо);

• «неповага» до батька або найближчих родичів (порушення проти них судових справ або їх прокляття, вихід із сім'ї при живих батьках, самовільне укладення шлюбу тощо);

• «порушення обов' язку» (вбивство хазяїна, начальника, наставника) тощо.

П' ятичленна система покарань містила в собі страту через повішення або обезгла­влення, висилання з каторжними роботами і без таких, каторгу, биття палицями (від 60 до 100 ударів), різками (від 10 до 50 ударів). Страта простолюдина відбувалася на міській площі, жінок і чиновників привселюдно не страчували, а чиновникам високих рангів давалася можливість покінчити життя самогубством.

Виселення залежно від відстані до місця призначення могло бути ближнім, середнім і далеким. Дружини і наложниці засуджених відправлялися в заслання разом із ними в обов' язковому порядку. Каторга виражалася в примусових роботах, як правило, за міс­цем проживання.

«Тайхо Иоро рьо» передбачало і такі покарання як конфіскація майна, штраф тощо. Конфісковане майно злочинця ділилося порівну між скарбницею і його найближчими родичами, якщо вони не були співучасниками злочину. Від покарання, навіть від страти (як данина давньому звичаю), можна було відкупитися, але можливість відкупу залежа­ла від рішення влади. Цим правом користувалися родичі імператора, найбільш знатні вельможі з «6 категорій гідних».

Від загальних покарань відрізнялися спеціальні покарання для військових осіб і ци­вільних чиновників. У переліку спеціальних покарань «Тайхо Иоро рьо» значне місце відводить поразки чиновників в особливих посадових правах. Чиновник, що вчинив злочин або проступок, незалежно від того, винесено щодо нього вирок про страту, або він отримав прощення від імператора чи право відкупу від покарання, піддавався по­збавленню, в тій або іншій мірі, своїх посадових прав: пониженню в посаді або ранзі, розжалуванню або звільненню з однієї або всіх посад. Якщо просте звільнення відноси­лось до числа тяжких покарань і від нього не можна було відкупитися, то особливо тя­жким покаранням вважалося звільнення з виключенням із списків чиновників, що означало неможливість у майбутньому повернутися на службу.

Специфічною рисою карного права Японії було поширення його норм на представ­ників буддійської церкви, визнання кодексом поряд із світськими покараннями і пока­рань релігійних — єпитимій. Представники буддійського духовенства, засуджені до тяжкого покарання за вбивство, насильство, злодійство тощо попередньо позбавлялися свого сану. Передбачалося стосовно них і деяке пом' якшення покарання. Заслання, на­приклад, могли замінити чотирма роками каторги, при покаранні палицями кожні де­сять палиць замінялися десятьма днями єпитимії, тобто вчиненню справ, «угодних Бу­дді»: переписуванню релігійних книг, прибиранню храмів тощо.

Карне право Японії не знало чітко сформульованих загальних принципів і норм про форми провини (намір і необережність), про замах, про співучасть у різноманітних фо­рмах тощо, що, проте, враховувалося при розгляді конкретних злочинів.

«Замах» і «задум» у випадку «жорстокого убивства» каралися, наприклад, як закін­чене убивство. У ряді випадків більш тяжко каралася така форма співучасті, як підмова тощо.

До числа обставин, що зм'якшували провину, відносилися добровільні відшкоду­вання нанесеного збитку, усунення заподіяної шкоди, визнання провини, активна до­помога у розкритті злочину. Також пом' якшувалося покарання, коли злочин був вчине­ний під загрозою або примусом, у силу матеріальної або службової залежності, крадіжки в родичів, але обтяжувалося, якщо крадіжку здійснив у своєму будинку моло­дший член сім'ї. До числа обставин, що обтяжували провину, відносились рецидів (третя крадіжка) і стан сп 'яніння.

Крім «8 зол» кодекс знав просте вбивство, нанесення тяжких ушкоджень, обмову, що входила у розряд «непрямих» злочинів, поряд із залученням до вчинення злочинів і необгрунтованого притягнення до суду. Серед злочинів проти власності виділялися: крадіжка, здирство, розбій і крадіжка при пожежі, що дорівнювалася до здирства, а та­кож здирство майна шляхом письмових погроз тощо.

Вторгнення в чужий будинок уночі надавало право хазяїну убити «незваного гостя», що дорівнювалося в такому випадку до права необхідної оборони. Поняття несамови­тості карне право не знало, але покарання пом' якшувалося, тобто давалося право від­купу у випадку вчинення злочину малолітнім, старим, душевнохворим, калікою.

Майже усі «законні» межі застосування покарання були розмиті після встановлення сьогунату, коли безперешкодне поширення одержали форми неправової розправи або «дурні звичаї». Самурай, як уже було відзначено, міг безкарно убити простолюдина за образу.

Право не знало також вимоги обов' язкового покарання за убивство. Не каралося, наприклад, вбивство чоловіком зрадливої дружини і її коханця, дозволялося убити на місці злочину, або в порядку помсти, вбивцю своїх батьків. Була поширена практика безкарного дітовбивства, особливо в селянських сім' ях (з метою позбавлення від «зай­вого рота»).

Крім того, покарання досить часто посилювалися, набуваючи жорстоких форм. Японські джерела повідомляють, наприклад, про таке поширене покарання: живого злочинця закопували по шию на проїзній дорозі, поруч клали дерев' яну пилку, якою міг скористатися кожний, хто проїжджав, щоб відокремити його голову від туловиська.

У «Кодексі 100 статей» крадіжка на незначну суму в 10 ієн спричиняла за собою ті­лесне покарання і таврування. Крадіжка на велику суму — страту через відсікання го­лови з обов' язковим розчленовуванням трупа і привселюдного показу голови страченого.

Судовий процес

Судовий процес у Китаї в основному мав інквізиційний характер. Справа починала­ся звичайно з письмової або усної скарги потерпілого в повітовий суд. Вона складалася за визначеною формою, яку добре знали вуличні переписувачі, що сиділи біля воріт суду.

Переслідування злочинця було обов' язком держави. Спеціальні чиновники, відпові­дальні за пошуки злочинця, повинні були розшукати його у визначений термін (за зво­дом законів 1690 р. протягом одного місяця). Якщо злочинець не був знайдений, чино­вник карався ударами палицею. Прострочення в два місяці коштували йому 30 ударів палицями. Це створювало умови для частого притягнення до відповідальності невин­них. До суду злочинця тримали у в' язниці, жінок віддавали на поруки в будинок чоло­віка.

У судах крім суддів і чиновників, що розслідували злочин, були діловоди, посильні, стражники, екзекутори. В разі непояви в суді свідка його карали 40—50 ударами пали­цями. Судді проводили допити, очні ставки, призначали катування, що застосовувалися до тих, хто не зізнавався. Вони виходили з презумпції винності звинувачуваного, ста­вили своєю головною ціллю домогтися визнання останнього. Якщо визнання провини не було вирвано після триразового допиту під катуваннями, то катування могли бути застосовані до обвинувача, щоб обвинуватити його в лжесвідченні. Раби не могли свід­чити проти своїх хазяїв. Вирок записувався. Звинувачуваний в танському Китаї міг бу­ти виправданий, засуджений або його справа могла бути визнана сумнівною.

Вирок до страти затверджувався імператором. Тіла і голови страчених злочинців виставлялися для привселюдного огляду. Простолюдинів страчували на ринковій пло­щі, а чиновників вдома. При винесенні вироку про покарання каторжними роботами (або більш суворе) була потрібна згода звинувачуваного. Якщо він не погоджувався, справа підлягала перегляду. Якщо доказів було недостатньо й звинувачуваний не ви­знавав себе винним, запрошували поручителів і його відпускали на волю. При сумнів­ному рішенні звинувачуваному давалася також можливість відкупитися.

У Японії відповідно до Закону XXIX «Про в 'язниці» («Тайхо Йоро рьо») процес носив змішаний звинувачувально-інквізиційний характер. Судова справа починалася як із заяви державної установи, так і окремої особи. Широко практикувалися доноси «пу­блічні» і «таємні», такі, за якими слідство носило приватний характер.

Донос був обов' язковий для близьких родичів жертви. Якщо вони не доносили про­тягом 36 днів про вбивство, то піддавалися покаранню як співучасники. Якщо мова йшла про заколот, «образу величності», то доносителя прямо доставляли до імператора. Але не можна було доносити на злочинця його близьким родичам і слугам.

Розслідування проводилося спеціально призначеними слідчими. У випадку кровно­го рідства зі злочинцем або особливих із ним відносин вони могли бути замінені. Слід­чим заборонялося висловлюватися про винність або невинність підслідних. У випадку вчинення тяжких злочинів практикувалося попереднє утримання під вартою і доноси-теля, і підозрюваного. Чиновник, що вів слідство, мав засвідчитися в повноцінності до­казів. При тяжких злочинах, неясності доказів, заперечуванні підслідного дозволялось застосування катувань, але не більше трьох разів і з інтервалами в 20 днів. Особливо ретельне («потрійне») слідство проводилося, якщо мова йшла про заколот.

Суд не був відділений від адміністрації. Судова справа мала порушуватися за міс­цем приписки позивача, наприклад, у повітовому управлінні або, в разі неможливості до нього добратися, у найближчій державній установі.

Підсудність справи визначалася як за місцем вчинення злочину, так і за ступенем його важливості, ваги можливого покарання. Справи про каторгу і термінове заслання вирішувались провінційними управліннями, а ті, за якими передбачалося більш тяжке покарання, передавалися на розгляд до Міністерства юстиції (у Японії не було, як у Ки­таї, Вищого суду).

Спеціальні судді і слідчі цього міністерства не тільки проводили розслідування ва­жливих справ, але і перевіряли, і переглядали вироки, винесені нижчими інстанціями, вирішували питання про стягнення боргів.

У веденні міністерства юстиції було два управління: управління стягнень, що про­водило конфіскацію майна і стягнення штрафів на користь скарбниці, і тюремне управління, що здійснювало нагляд за підслідними, за примусовими роботами ув' язнених, за виконанням вироків.

В обов' язковому порядку до міністерства юстиції передавалися справи, пов' язані зі стратою, безстроковим засланням або звільненням чиновників, із виключенням їх із списків. Деякі справи направлялися для розгляду в Державну раду, де за допомогою спеціальних законознавців-слідчих могло проводитись додаткове розслідування або припинення. Слушність судових рішень на місцях Державна рада перевіряла також за допомогою своїх спеціальних інспекторів. Про справи, пов' язані із стратою, безстроко­вим засланням і виключенням чиновників із списків, доповідали імператору, який ви­ступав вищою апеляційною інстанцією.