1.4. Виникнення держави у Римі

Час заснування міста Рим, який історична традиція пов'язує з іменами легендарних Ромула і Рема, і відносить до 753 р. до н. е., характеризується процесами розкладу пер­віснообщинного ладу у племен, що розселялися біля ріки Тибр. Об'єднання шляхом во­єн трьох племен (подібне афінському сінойкізму) древніх латинів, сабінів і етрусків призвело до утворення в Римі общини. Члени найстаріших римських родів називалися патриціями.

Розвиток скотарства і землеробства сприяв майновій диференціації і появі приватної власності. В цей час виникає і патріархальне рабство, джерелами якого стають перева­жно війни. Разом з тим зароджується класовий розподіл суспільства.

З майновою диференціацією соціальна структура римської общини ускладнювалася. В родах стали виділятися окремі багаті аристократичні сім' ї. До них переходили кращі земельні ділянки, що вважалися ще колективною власністю общини. Вони отримували і велику частку військової здобичі. Разом з тим із общинників, що збідніли, а іноді, із відпущених на волю рабів, з' явилася і відокремлена соціальна група — так звані клієн­ти. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони знаходилися під засту­пництвом патронів з патриціїв, за що, в свою чергу, повинні були робити їм майнові і особисті послуги.

Сприятливі для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне, з точки зору обміну і торгівлі, географічне положення і війни залучали в Рим все більше прийшлого населення з сусідніх племен. Ці люди не входили до римської общини і отримали назву плебсу. Плебс поповнювався і за рахунок тих, хто розорювався і втрачав зв'язок з об­щиною. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих пра­вах. Вони могли отримувати земельні ділянки тільки з вільної частини общинного зе­мельного фонду, не мали права одружуватися з членами общини і були позбавлені можливості брати участь в управлінні її справами.

На чолі римської общини стояв виборний вождь — рекс. Хоч за традицією його на­зивали царем (звідси «період царів»), його повноваження були обмежені. Як і у афінсь-кого базилевса вони зводилися головним чином до військових, релігійних і судових. Органом управління була рада старійшин родів — сенат. Загальні питання розгляда­лися на народних зборах. Однак їх рішення могли бути знехтувані сенатом і рексом. Останній міг видавати загальнообов' язкові постанови.

В організації римської общини привертає увагу чіткість її побудови. В общину вхо­дило 300 родів, що об'єднувалися в 30 курій, які, в свою чергу, входили в 3 триби. Якщо триби виникли внаслідок об' єднання трьох племен, то стрункість організації об­щини носить на собі явний відбиток свідомої діяльності, викликаної потребою «за­мкнути» общину в умовах обмеженості її земельного фонду і необхідності його розши­рення воєнним шляхом. Останнє підтверджується і тим, що народні збори скликалися по куріях — куріатні коміції. Кожна курія в зборах була представлена тільки воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос.

Воєнізований характер римської родової організації дозволяв їй якийсь час під­тримувати свій замкнений характер. Але в Римі розвивалися процеси, які неминуче по­винні були прискорити її крах. Зростання чисельності плебсу, концентрація в його ру­ках ремісничого виробництва і торгівлі перетворили плебеїв у своєрідну, щоправда, етнічно неоднорідну, з переважанням етруського елементу, общину. Соціальне зна­чення і сила цієї общини зростали. Всередині неї, також як і в римській общині, розви­валася майнова диференціація.

З' явилися багаті плебеї — ремісники і торговці, які починали відігравати все зрос­таючу роль в економіці Риму. Вони гостро відчували своє безправ' я. Разом з тим збі­льшилося число плебеїв-бідняків, багато з яких ставали неоплатними боржниками пат­риціїв і попадали в боргову кабалу. Зростання збіднілої частини плебсу в умовах зростаючої чисельності рабів значно посилювало небезпеку.

Становище ускладнювалося і тим, що римляни були вимушені залучати плебеїв до участі у військових походах. Невідповідність, що розвивалася між великою роллю, яку в житті Рима став відігравати плебс, і його безправним становищем, породила боротьбу плебеїв за урівняння їх у правах з членами ослабленої внутрішніми протиріччями рим­ської родової общини, представленої її провідною силою — патриціями. Перипетії цієї боротьби невідомі, але її результат очевидний — вона закінчилася перемогою плебеїв, зруйнувала замкнену римську родову організацію і розчистила тим самим шлях до утворення держави.

Таким чином, виникнення держави в Стародавньому Римі було результатом зага­льних процесів розкладу первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Але ці процеси були прискорені бороть­бою плебеїв за рівноправність з членами римської общини, що остаточно зруйнувала основи родового ладу Стародавнього Рима. На зміну полісу, як політичній общині, прийшла держава.

Історична традиція пов' язує закріплення перемоги плебеїв і виникнення держави в Стародавньому Римі з реформами рекса Сервія Туллія, що відносяться до VI ст. до н. е.

Реформи Сервія Туллія. Реформи Сервія Туллія поклали в основу общинної орга­нізації Риму майновий і територіальний принципи.

1. Все вільне населення Риму було розділено на майнові розряди. В основу розпо­ділу було покладено розмір земельної ділянки, якою володіла людина (пізніше, з по­явою в IV ст. до н. е. грошей, була введена грошова оцінка майна в ассах — дрібній римській монеті). Цей розподіл виглядав таким чином:

I розряд — до 100 тис. ассів

II розряд — до 75 тис. ассів

3. розряд — до 50 тис. ассів

4. розряд — до 25 тис. ассів

V розряд — до 11 тис. ассів

Над першим розрядом підносилися вершники — патриції і плебеї, майно яких оці­нювалося понад 100 тис. ассів; нижче п'ятого розряду знаходилися пролетарі (від римського «ргоіек» — потомство, ті, у яких не було нічого, крім дітей. — Л. Б., С. Б.), ремісники, музиканти. Кожний розряд виставляв певну кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії (сотні): вершники — 18 центурій; перший розряд — 80; другий третій, четвертий — по 20; п' ятий — 30; військові ремісники — 2; військові му­зиканти — 2; пролетарі — 1 . Усього було 193 центурії.

Найбільш важливим в цій частині реформ було те, що центурії стали не тільки війсь­ковими, але і політичними одиницями. З часу реформ нарівні з куріатними народними зборами стали скликатися народні збори за центуріями — центуріатні коміції, де кожна центурія мала один голос і голосування за традицією починалося з центурій вершників і першого розряду. Якщо ці центурії виступали спільно, думка інших не мала значення.

Голосування припинялося, як тільки солідарно висловлювалися перші 98 центурій. Рі­шення народних зборів за центуріями отримувало силу закону, і ці збори відтісняли на другі ролі народні збори по куріях. У всьому цьому можна побачити тонкий політичний розрахунок, розуміння дійсних цілей державної організації, що створювалася.

2. Друга частина реформ — розподіл вільного населення за територіальним принципом — посилила процес ослаблення кровнородинних зв' язків, що лежали в ос­нові первіснообщинної організації. У Римі було утворено 4 міських і 17 сільських тери­торіальних округів, за якими зберегли стару назву племен — триби. У трибу входили і патриції, і плебеї, що жили в ній і підкорялися її старості. Він же збирав з них податки. Трохи пізніше по територіальним трибам також стали скликатися свої збори — три-бутні коміції, в яких кожна триба мала один голос. їх роль тривалий час залишалася другорядною, але розподіл населення за трибами, в яких патриції і плебеї мали однако­ві обов' язки, свідчило про появу в організації публічної влади в Римі, з її територіаль­ним, а не кровнородинним принципом, державних ознак.

Реформи Сервія Туллія, таким чином, завершили процес зламу основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу «римського народу», допустивши їх до участі в центуріатних і трибутних народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їх панування над рабами. У той же час Реформи Сервія Туллія не усунули повністю політичних і соціальних обмежень плебеїв. Подаль­ші два віки в історії Риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрів­няння їх у правах з патриціями.

Новоутворена Римська держава в своєму розвитку пройшла декілька періодів:

1. Період розкладу родового ладу і виникнення Римської держави — 753—509 рр. до н. е.

2. Період республіки — 509—30 (27) р. до н. е.

3. Період монархії — 30 (27) р. до н. е. — VII ст. н. е., який в свою чергу поділяєть- ся на кілька етапів:

а) принципат — 30 (27) р. до н. е. — 284 р. н. е.;

б) домінат — 284 р. н. е. — VII ст. н. е.):

• домінат періоду єдиної імперії — 284—395 рр.;

• домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 рр.;

• домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395 — VII ст. н. е.

Відносно періодизації домінату. В історико-правовій літературі склалася стійка дум­ка про те, що з падінням Західно-Римської імперії (476 р.) історія держави Стародав­нього Риму завершується, а історія права, що пережило давньоримську державність, продовжує розвиватися і в остаточному, концентрованому вигляді проявляється у Зводі законів візантійського імператора Юстиніана І (528—565 рр.).

З першою частиною цього твердження, тобто припиненням історії Давньоримської держави в зв' язку з завоюванням варварами Західно-Римської імперії, ми б не погоди­лися, тому що державно-правові інститути Римської імперії продовжували своє життя ще певний час на її Східній частині, т. зв. Ромейській (Східно-Римській) імперії.

Столиця, і, відповідно, весь центральний апарат єдиної імперії, були перенесені в Константинополь ще у першій третині IV століття. Успадкована від Римської імперії державно-адміністративна і правова організація аж до VII ст. кардинальних змін не за­знавала. До цього ж часу Ромейська імперія за своєю сутністю залишалася ще рабовла­сницькою державою: тільки в VI—VII ст. було знищено значне землеволодіння рабо­власницького типу, рабська праця перестала відігравати основну роль у виробництві.

²¹ Назва Візантія з'явилася в епоху Відродження.

Невідповідність старих рабовласницьких державно-правових інститутів новим фео­дальним відносинам, які складалися, призвело у другій половині VII ст. до занепаду Ромейської імперії і, таким чином, до завершення історії рабовласницької Римської держави. Своє життя Стародавній Рим₂,₁як феодальна держава, на нашу думку, продов­жив під іншою назвою, а саме Візантія²¹.