2. 2. Джерела цивільного права і процесу країн континентальної правової сім'ї

Уже в ході революції 1789—1794 рр. були закладені основи нового (буржуазного) цивільного права. Французька буржуазія під час революції не тільки домагалася пере­творення цивільного права, але й ужила заходів стосовно його систематизації, що знайшло конституційне закріплення в 1791 році.

Джерела цивільного права і процесу у Франції

Найбільш інтенсивно робота над Кодексом цивільного права розгорнулась у респуб­ліканський період. Усього було підготовлено й затверджено п'ять проектів. Під час правління якобінців з' явилися ще два проекти кодексу. Перший із них, який складався лише з 695 статей, був визнаний складним і недостатньо радикальним у забезпеченні природних прав людини (проект 1793 р.), другий, що складався з 297 статей — надто пробільним (1794 р.). На липень 1796 р. підготовлені ще два проекти обсягом 1104 статті, на листопад — ще один. Його було в цілому схвалено, однак чинності на­були тільки його перші дві статті.

Державно-політичні зміни, котрі відбувались у країні, знову відклали остаточне за­вершення цієї роботи, що не могло в подальшому не викликати незадоволення селян, багаточисельної буржуазії, не захищених у своїх завойованих під час революції влас­ницьких правах. Саме тому уряд Наполеона Бонапарта вважав завершення цієї роботи своїм найважливішим завданням.

У серпні 1800 р. було створено нову кодифікаційну комісію, перед якою постало зав­дання — підготувати кодекс «у дусі рівності, справедливості, і природних основ». До комісії увійшли четверо відомих правознавців — суддів вищого, Касаційного суду: Ф.-Д. Тронше, Ж.-М. Порталіс, Ф.-Ж. Біго, Ж. Малевіль. На початок січня 1801 р. про­ект у цілому був підготовлений. Після тривалого обговорення та доопрацювань його положень (у цьому брав безпосередню участь сам Наполеон Бонапарт) 21 березня 1804 р. Кодекс був прийнятий за назвою «Сойе сіуіі йез їгапзаізе» (дослівно — «Циві­льний кодекс французів», далі — ЦКФ), що згодом став називатися Цивільним кодек­сом Наполеона.

Розроблений за традицією французької цивілістики, він мав головну особливість — взаємне переплетення кутюмного й римського права. Загальна схема кодексу була взя­та укладачами з праць видатних французьких правознавців Х^Ш ст. і насамперед Ф. Бурбона — автора трактату «Звичаєве право Франції і кутюми Парижа» (1747 р.). Для розділів про зобов' язальне право найбільше значення мали праці Р.-Ж. Потьє «Па-ндекти Юстиніана в новому порядку» (1748 р.) та К.-Ж. Олів'є «Принципи римського цивільного права».

Зміст перших титулів кодексу, а також принципових правоположень, які стосували­ся цивільних прав, прав власності, були сформульовані укладачами з огляду на прин­ципи революційного законодавства і «Декларації прав людини і громадянина». Текст цих розділів багато в чому відтворював відповідні норми з проектів 1793—1796 рр.

Слід зазначити, що в багатьох питаннях автори повернулися на позиції передрево­люційного права, зберігаючи революційні перетворення тільки у визнанні незмінності існуючого режиму а також принципів громадянської рівності. «Закони мають поважати звичаї, — писав з цього приводу в пояснювальній записці до проекту Порталіс. — Сьо­годні ми занадто полюбили зміни й реформи; якщо в галузі настанов і законів часи тем­ряви служили ареною зловживань, то часи філософії і просвітництва занадто часто стають ареною крайнощів».

Кодекс відзначався досить великим обсягом (при першому виданні в ньому нарахо­вувалася 2281 стаття), стрункістю викладу, точністю і стислістю юридичних формулю­вань (дефініцій), визначеністю й чіткістю тлумачення основних понять та інститутів цивільного права. ЦК Наполеона складався зі вступного титулу і трьох книг, де знай­шла відображення схема побудови інституцій римського права: особи, речі, зо-бов' язання. Така структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала назву ін-ституційної.

У невеликому вступному титулі викладені правила дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, що відносяться до набуття чинності й застосування правових норм. Вони поширюються не тільки на ЦК, але й на інші французькі закони.

Книга перша «Про особи» відкривається нормами, що регулюють правовий статус французів і цивільні права іноземців. У цій же книзі містяться положення про порядок і наслідки визнання особи безвісті пропалою, шлюб і розлучення, правовий статус непо­внолітніх, опіку та піклування.

У книзі другій «Про майно і різні відозміни власності» містяться норми, що визна­чають нерухоме і рухоме майно, державну і комунальну власність, права власників і користувачів майном.

У книзі третій «Про різні способи, якими здобувається власність», найбільш знач­ній за обсягом, зібрані норми, що регулюють інститути французького цивільного права. Книга відкривається нормами про спадкування й дарування. Далі найдокладнішим чи­ном висвітлені питання зобов' язального права, договорів купівлі-продажу, наймання, позики, доручення, поручительства, застави тощо.

Кодекс Наполеона не тільки вплинув на процес становлення буржуазного цивільно­го права у Франції, але й послужив у XIX ст. зразком для проведення кодификації цивіль­ного права в більшості держав Європейського й Американського континентів.

У чистому вигляді Кодекс було уведено у Франції і на тих територіях, які в 1804 р. були її частиною, потім відокремилися: Бельгія, Люксембург, Рейнські провінції Німе­ччини, Гессен Дармштадт, Женева, Савойя, П' ємонт, Парма. Частково у зміненій формі його було рецепійовано (сприйнято) в завойованих і залежних країнах: Варшавське ге­рцогство, Баден, Вестфалія, Ганновер, Ганзейські держави, Голландія, Данциг, !ллірій-ські провінції, Гталія, Нассау, Франкфурт, Баварія, деякі кантони Швейцарії, Сицилія.

Пізніше Кодекс було рецепійовано в Румунії, Греції, Гаїті, штаті Луїзіана (США), провінції Квебек (Канада), Болівії, Сальвадорі, Домініканській Республіці, а також у деяких землях Німеччини до уведення Германського цивільного уложення у 1900 році.

ЦК Наполеона піддавався численним змінам і доповненням, у ході яких з нього не­рідко вилучалися цілі розділи або включалися додаткові глави, що заново регламенту­вали окремі правові інститути, виправлявся текст стосовно більшості статей кодексу. Найбільшим змінам було піддано книгу першу ЦК у сфері регулювання сімейно-шлюбних відносин, а також оголошення особи безвісти пропалою, яке нині провадить­ся за правилами відповідного акту 1977 р. Такого роду корективи почали здійснювати­ся ще в XIX ст., однак найбільш значні з них відносяться до періоду після Другої світо­вої війни. До кінця XX ст. свою первинну редакцію зберегло не більше половини статей Кодексу; понад 100 статей були цілком скасовані, близько 900 отримали нову редакцію; з' явилося приблизно 300 нових статей. Найбільшого ж перегляду зазнала пер­ша книга, де збереглося лише близько 10 % первинного тексту.

Основним джерелом цивільного процесуального права Франції до початку 70-х років ХХ ст. був Цивільно-процесуальний кодекс 1806 року (ЦПК). Його прийняття зумовлювалося появою Цивільного кодексу та необхідністю приведення у відповід­ність до нових матеріальних норм права цивільно-процесуальних законів. Основу ново­го кодексу склав Ордонанс про цивільне правосуддя 1667 р., що й визначило характер нового кодексу. Його норми встановлювали процес, котрий вимагав виконання склад­них формальностей, укладання великої кількості процесуальних документів, що при­зводило до повільності судового процесу. У загальних судах вимагалась обов'язкова участь адвокатів. Кодекс мало змінювався і в подальші часи.

У період 1971—1973 рр. були видані чотири декрети, кожен з яких містив один з розділів майбутнього нового ЦПК, виданого в 1975 р. У чотирьох його книгах містять­ся положення загального характеру (книга 1), про кожну з юрисдикцій, зайнятих роз­глядом цивільних справ (книга 2), про розгляд справ, пов' язаних з конкретними право­вими інститутами (книга 3), про арбітраж (книга 4). Що стосується виконавчого виробництва та деяких інших питань, то ЦПК 1975 р., незважаючи на значний обсяг (1507 статей), їх не регламентує. Тому нині одночасно діють відповідні нескасовані розділи «Цивільного процесуального кодексу» 1806 р. і повний текст «Нового цивіль­ного процесуального кодексу» 1975 року.

Джерела цивільного права і процесу в Німеччині

Австрійське цивільне уложення 1811 року. Особливе місце серед кодифікацій ци­вільного права, що з'явилися після появи Кодексу Наполеона, посіло «Загальне циві­льне уложення для спадкоємних земель Австрійської монархії» (Австрійське циві­льне уложення) 1811 року. Це один з перших зводів цивільного права де знайшли відображення принципи дійсної громадянської рівності й ліквідації станового ладу. За­твердження принципів природного права, декларованих епохою Просвітництва, було тим більше значимим, що з формально-юридичного боку багато норм і положень Уло-ження зазнали впливу традицій римського права.

За структурою Уложення складалося зі вступу і трьох книг (1502 статтей). У вступі визначалася сфера цивільного закону (стосовно до приватних прав і обов' язків жителів) і загальні принципи дії закону.

Книга І — «Про право особисте» — присвячена питанням загальної правоздатності, а також сімейно-шлюбному праву.

Книга 2 — «Про особисті права стосовно до речей» — охоплювала одночасно нор­ми і майнового, і зобов' язального, і спадкового права.

У 3-й книзі — «Про особливі визначення прав особистих і речових» — були зібрані правові положення про охорону прав, засоби їх судового (і не судового) захисту, а та­кож про специфічне регулювання взаємовідносин поміщиків і селян.

Така структура багато в чому відповідала класичній інституційній схемі побудови кодексів, що притаманна традиції римського права. Однак з точки зору внутрішнього змісту розділів Уложення являло собою цілком самостійний звід. Термінологічне ви­кладення статтей характеризується простотою і зрозумілістю.

Значення Австрійського цивільного уложення не обмежилося тільки періодом свого часу й територіальних меж держави. Звичайно, його вплив на подальший розвиток єв­ропейського права не став настільки значним, як уплив Французького цивільного кодек­су, але протягом першої половини XIX ст. Уложення було уведено і на німецьких тери­торіях Австрійської імперії (згодом і Австро-Угорщини): Хорватії, Словенії, Боснії й Герцеговині, частково в Сербії та Чорногорії. Нетривалий час воно діяло на територіях Північної Італії, що перебували під протекторатом Австрії. Повною мірою чинним ко­дексом було воно на території Західної України. Після падіння Австрійської монархії й розпаду імперії воно зберегло чинність в Югославії, Польщі, Чехословаччині — краї­нах, що знову утворилися на її місці.

До початку XX ст. численні недоліки кодексу, пов'язані також з його деякою архаїч­ністю й надмірною юридичною простотою, стимулювали роботу над його модернізаці­єю. Протягом 1914—1916 рр. було видано три збірки доповнень, якими були замінені понад 180 статтей кодексу. В основному вони торкнулися договірного права — загаль­них правил, договору оренди і, зокрема, наймання житлових приміщень, договорів тру­дового наймання (яким практично не приділялося уваги у класичній редакції 1811 р.). У цих питаннях на переробку Австрійського цивільного уложення вплинув приклад но­вітнього зводу цивільного права — Німецького цивільного уложення. Значні доповнен­ня до зводу були зроблені після Другої світової війни (про права іноземців, значення норм міжнародного приватного права). Але в цілому він залишився до кінця XX ст. чинним зводом цивільного права Австрії.

Саксонське цивільне уложення 1863 року. Вагомою пам'яткою цивільного права Німеччини середини XIX ст. стало Саксонське цивільне уложення 1863 р., що являло собою спробу переробити відповідно до традиційного «німецького духом» та інтересів німецької буржуазії «сучасне пандектне право». У мотивах до цього Уложення зазнача­лося, що римське право було вагомим складником чинного в Саксонії права, а тому чис­ленні його положення були використані законодавцем (наприклад, римське розуміння власності як права на повне й виключне панування над річчю тощо).

Укладачі Саксонського цивільного уложення розкритикували ЦК Наполеона, оголо­сивши його «змішанням початків римського права, притому дуже невірно зрозумілих, із французькими звичаями», замінили інституційну систему пандектною, за якою мате­ріал розташовувався в такий спосіб: спочатку йшла загальна частина, куди були вине­сені питання, що вимагали єдиного підходу для всіх розділів Уложення. Далі йшли роз­діли, пов'язані з найважливішими інститутами: речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкоємне право. Але структура і юридична техніка Уложення при всіх елементах новизни були далекі від досконалості, і воно зазнало критики за численні повторення, наукоподібність і непрактичність багатьох її статтей. Критики Уложення небезпідставно зазначали, що воно сліпо йде за римським правом і походить швидше на підручник пандектного права, ніж на законодавчий акт. Лише з утворенням Німець­кої імперії створилася реальна політична основа для уніфікації й систематизації цивіль­ного права Німеччини.

Німецьке цивільне уложення 1900 року. Значною віхою в розвитку буржуазного цивільного права стало прийняття в 1896 році Німецького цивільного уложення (НЦУ), що набуло чинності з 01 січня 1900 року. Велике історичне значення цієї пам' ятки пра­ва визначається тим, що в ньому не тільки відбилися особливості економічного та полі­тичного життя Німеччини кінця XIX ст., котра стала світовою державою, але й акуму­лювалися нові й характерні для епохи індустріального капіталізму тенденції в розвитку буржуазного цивільного права в цілому. Не випадково сліди впливу НЦУ в низці циві­льних кодексів початку XX ст. проступають значно чіткіше, ніж ЦК Франції (напри­клад, у Бразилії, Китаї тощо).

Розробка імперського цивільного кодексу в Німеччині почалася відразу ж після прийняття в 1873 р. поправок до конституції, згідно з яким цивільне право відносилося до компетенції імперії. Перший проект Уложення був складений лише в 1883 р., проте він був відкинутий, оскільки занадто відверто випливав з римського права й був надмі­рно складним. Другий проект, підготований у 1895 р., німецька буржуазія оцінила, на­впаки, як «перемога німецького духу над римським».

Як у самому тексті НЦУ, так і в доданому до нього великому (240 параграфів) Зако­ні про набуття Уложенням чинності, легко простежуються й інститути феодального по­ходження. У перехідних положеннях передбачалося збереження дії місцевого права, особливо у сфері поземельних відносин.

У цілому ж структура дуже великого за обсягом (2385 параграфів) НЦУ відповідає доктрині пандектного права, котра найбільше була визнана німецькими цивілістами.

Розглядові окремих інститутів у ньому передувала загальна частина, що склала книгу першу. Книга друга НЦУ присвячена зобов' язальному праву, книга третя — речовому, книга четверта — сімейному, і книга п' ята — спадкоємному праву. На думку дослідни­ків, у розділах, присвячених праву власності, і насамперед у книзі третій більшою мі­рою позначився вплив німецького загального, а в розділі про зобов' язання — вплив римського права.

До нашого часу НЦУ не піддалося будь-яким істотним змінам. У регулюванні циві­льно-правових відносин беруть участь і деякі нові акти, що доповнюють його: Закон про загальні умови договорів 1978 р., Закон про рівноправність чоловіка і дружини в галузі цивільного права 1957 р., Закон про юридичний статус позашлюбних дітей 1969 р., Закон про шлюб 1946 р. з подальшими змінами, Закон про всиновлення 1976 р., і особливо Перший закон про реформу шлюбного та сімейного права 1976 р.

Цивільний процесуальний кодекс Німеччини, прийнятий у 1877 р., піддавався за час свого існування порівняно невеликим змінам, котрі були пов' язані головним чином з виданням Німецького цивільного уложення 1896 р., Німецького торгового уложення 1897 р. та з реформами про судоустрій. 1950 р. З огляду на попередні зміни опубліко­вана його нова редакція.