§2. Державний механізм країн Стародавнього Сходу

Характерними рисами механізму давньосхідних держав були: 1) домінування в сис­темі державних органів переважно тих з них, які пригнічували: збройні сили, поліція, в' язниці, суди і інші організації рабовласників; 2) його простота — він не був таким громіздким, як, наприклад, механізм сучасної держави.

Простота державного механізму давньосхідних держав пояснювалася:

а) рівнем розвитку суспільства;

б) співвідношенням класових сил, яке, незважаючи на відносну нечисленність рабо- власників по відношенню до кількості рабів, було вочевидь на користь перших;

в) однорідністю політичних сил, що були при владі, відсутністю різних угрупо- вань і підрозділів, що не викликало потреби в численних органах, які виражали їх інтереси.

Схематично державний механізм являв собою централізовану систему державних органів і установ, що складалася з двох горизонтальних рівнів управління:

• центрального чиновницького апарату, очолюваного безпосередньо монархом;

• місцевого чиновницького апарату (рівня областей і рівня общини), і, як правило, трьох вертикальних рівнів управління, що знайшли своє вираження в діяльності трьох основних давньосхідних відомств: 1) військового; 2) фінансового та 3) публічних (сус­пільних) робіт.

2.1. Центральний державний аппарат

Вершиною Давньоєгипетської держави був цар-фараон (від слова «перо», що в перекладі з єгипетської означає «високий будинок», в єврейській транскрипції «паро», а в грецькій «фараон»), якому приписували божественну гідність. Цар — бог за життя і після смерті, нащадок бога. Цар не вмирає, а «заходить у свій вічний горизонт».

Фараону належала вся повнота законодавчої влади. Він здійснював законодавство одноосібно, йому допомагали в цьому лише вищі сановники країни («радники царських наказів»). Всі зобов' язані були сліпо коритися його наказам. Фараон стояв також на чо­лі усього адміністративного апарату. Йому належала вища судова і вища військова вла­да. Як нащадок богів, як посередник між богами і людьми фараон був також і верхов­ним жерцем.

Аналогічним було становище глави держави — імператора і в Китаї. Він також обожнювався. Тут держава протягом віків формувала уніфікований світогляд, прослав­ляючи правителя, підтримувала міф про божественне походження імператора — «сина неба». Вища законодавча влада була однією з важливих ознак його широких повнова­жень. Правитель сам очолював централізований багатоступеневий бюрократичний апа­рат, а всі імперські чиновники, незалежно від рангів і постів, були під його суворим ко­нтролем.

Але в багатьох давньосхідних державах — це стосується передусім Вавилона і Ін­дії — влада верховних правителів обмежувалася радою знаті, народними зборами або самоврядними багатосімейними міськими общинами.

У Давньовавилонській державі всі три «гілки» влади — законодавча, виконавча і судова — були зосереджені в руках царя. Разом із тим царська влада не була абсолют­ною. На відміну від Єгипту й Китаю, давньовавилонський цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Тобто глава держави не був самостійним, його діяльність на­правлялася зверху, богом. Знизу царська влада обмежувалася сильним духовенством і правлячою верхівкою багатих міст. Три священних міста Вавилонії: Ниппур, Сиппар і Вавилон мали пільгові грамоти, що давали їм привілейоване становище. Цар не мав права ув' язнювати громадян цих міст, вимагати у них солдат, примушувати працювати в храмових господарствах. Охоронцями недоторканості прав міст виступали жерці. Правителі Стародавньої Індії, наприклад, не мали у своєму розпорядженні необмеже­них законодавчих повноважень. Навіть у великій, відносно централізованій державі Маур'єв (IV—II ст. до н. е.) велике значення мали колегіальні органи державної влади, такі як мантрипаришад — рада сановників, дорадчий орган при царі.

Чиновництво. Найбільш розвинений чиновницький апарат був у Єгипті. Він пред­ставляв величезну армію чиновників різних рівнів. Очолював цю армію візир (джа-ті) — всемогутній голова усього бюрократичного апарату. У його руках були зосере­джені адміністративна, судова і військова влада.

Значною була також роль іншої поважної посадової особи — охоронця печатки, або головного скарбника. Скарбник завідував державними складами, в яких зберігалися на­туральні приношення. Йому підпорядковувалися два скарбники царя, що керували ро­ботами каменоломень, мідними рудниками і виконували, крім того, функції військово­го і морського міністрів.

Крім цих чиновників існували доглядач «білої палати» і доглядачі двох царських житниць. Важливою була роль «начальника всіх царських робіт», який був свого роду царським архітектором і міністром громадських робіт, що стежив також і за порядком виконання повинностей, які лежали на вільному населенні.

У Вавилоні до утворення єдиної шумеро-аккадської монархії головною посадо­вою особою був доглядач палацу — нубанду. Він відав усіма громадськими роботами, землеробством, фінансами, командував також військами. Йому підкорялися місцеві правителі, на яких лежала турбота про збір податків і нагляд за виконанням усіх по-винностей, що покладалися на населення. Цей порядок управління, при якому прави­телі царського палацу були вищими посадовими особами в державі, зберігся і за царя Хаммурапі. Однак з розширенням влади царів за межі Шумера апарат ускладнювався. Нубанду відав тепер виключно організацією робіт, які були пов' язані з повинностями населення. При царі з' являється й інша посада — ісакку, правитель (намісник) бага­тьох міст. У джерелах згадуються й інші посадові особи, які в супроводі солдат і кур' єрів роз' їжджали по країні, виконуючи завдання уряду в самих віддалених її час­тинах.

Таким чином, у Вавилоні також, як і в Єгипті, існувала велика кількість посадових осіб, але, на відміну від Єгипту, серед них був суворий розподіл обов'язків, своя особ­лива компетенція.

В Індії для управління країною було створено центральний апарат, що очолювався сімома або вісьмома міністрами, призначеними царем з числа людей «благородного» походження і вірних цареві. При царі існувала рада, в яку входили міністри. На засі­даннях ради обговорювалися питання про управління державою, про війну і мир, про витрати царської скарбниці і безпеку держави. З одним із своїх міністрів — вченим брахманом — цар обов' язково радився перед прийняттям остаточного рішення.