2.4. Міські республіки

Зі становим і політичним відокремленням городян від інших класів феодального су­спільства пов'язане перетворення середньовічного міста в особливе державне утво­рення — феодальну міську республіку. Закономірно, що таких державноподібних форм набули міста в тих країнах, де найбільшого розвитку досяг сам міський уклад життя — в Італії, Німеччині, Франції, Іспанії.

Внутрішнє міське управління в країнах Західної Європи, пов'язаних із державними традиціями Римської імперії, на початку середніх віків традиційно відтворювало осно­вні інститути античного Риму. В містах існували дорадчі ради (із місцевої аристократії, привілейованих громадян, міського патриціату) і консули, що мали виконавчу владу й обиралися іноді довічно.

На хвилі розквіту міського життя в XI—XIII ст. по всій Європі, коли міста ста­вали центрами торгового й економічного життя своїх країн, городяни почали боро­тьбу з феодальними сеньйорами за свої права й самостійність. У результаті сеньйо­ри, частіше за все єпископи й королі, надавали містам окремі вольності і привілеї, які закріплювалися в особливих хартіях (перші з'явилися на початку XI ст.). Більш затята боротьба, іноді збройна, призводила до того, що міста стали визнаватися ко­мунами — самостійними общинами з особливими правами своїх жителів і своєю адміністративною та судовою організацією. Міста-комуни звільнялися від пови-нностей на користь колишніх сеньйорів. Замість цього вони зобов' язувалися спла­чувати щорічну ренту-податок та надавати військову допомогу. Місто немовби ста­вало колективним васалом. Нерідко міста самі виступали в ролі феодала відносно селянства: отримували від вищих феодалів земельні володіння, зобов' язували сіль­ське населення виконувати повинності на них.

Необхідність самостійно вирішувати внутрішні військові, адміністративні й фі­нансові справи призводила комуни до утворення установ самоврядування. Спочатку встановилася виборність традиційних посадових осіб — консулів. їх було від 5 до 24 у різних містах, і обирали їх за різною системою терміном на рік. Вони командували міс­цевою міліцією-ополченням, контролювали ринки, правила ремесла й торгівлі, верши­ли суд. Іноді утворювався спеціальний міський суд. З посиленням впливу торгово-ремісничого населення і падінням положення міського патриціату, власницької аристо­кратії у містах зросло значення народних зборів: міських, поквартальних, професійних; з' явилися й представництва — міські ради.

У Німеччині представницькі ради виросли з міських судів, що раніше складали ра­ду общини при сеньйорі, яка брала участь за феодальними правилами у панському суді. На початку XIII ст. міська рада стала основним органом управління, взявши на себе виконання всіх старих сеньйоріальних функцій. Члени ради стали зватися міськими ра­дниками (уперше такий чин зафіксований у Любеку). В одних містах радники призна­чалися довічно, в інших обиралися на рік особливою колегією виборщиків від профе­сійних або територіальних об'єднань. Така міська рада стала історично першим органом міського самоврядування в нових умовах.

Пізніше в містах з'явилася посада бургомістра (у Франції й Англії — мери). Іноді він був головою міської ради. Іноді поруч із ним був особливий голова, а мер-бургомістр відігравав роль старшого міського адміністратора. В малих містах (із насе­ленням до 1—2 тис. громадян) існували тільки ради. Організація й повноваження місь­кого управління фіксувалися цілісними правовими актами. Наприклад, у Кьольні, такі акти набували виду внутрішньодержавної конституції (Союзний запис 1396 р.). Так стало формуватися цілісне міське право. У XII—XIII ст. місто в Німеччині стало особ­ливим суб' єктом права — по відношенню до інших імперських або земських влад.

Розвиток міського ладу і його судової й адміністративної організації призводив до того, що міське самоврядування переростало свої першопочаткові межі. Найбільші міс­та фактично ставали автономними: Любек, Гамбург, Кьольн, Франкфурт. Міста для зміцнення своєї відокремленості від курфюрстів і навіть імператора утворювали особ­ливі політичні союзи. Найвідомішими і тривалими в Німеччині були Ганзейський союз на чолі з Любеком (із XIII ст.), причому органи управління й суду Любека ніби стали урядом для всього союзу. Рейнський Союз (із 1254 р.), що об'єднував понад 100 міст, Швабський союз (із 1376 р.), у складі більше як 40 міст.

У межах міської організації склався ще один вид самоврядування — самовряду­вання станово-професійних організацій. Іноді воно як би пристосовувалося до місь­кого, створюючи його нижній, другий «рівень». Іноді станово-професійне самовряду­вання переважало в містах, а загальноміські установи, ради й магістрати, цілком залежали від територіальних або професійних об'єднань у місті.

Ще до становлення міст як відокремлених комун, торговці і ремісники для охорони своїх загальних (общинних) інтересів стали утворювати союзи, як правило, приймаючи ідейне заступництво будь-кого зі святих християнської церкви й одержуючи на це бла­гословення єпископів. Таке благословення означало дозвіл на деякі привілеї, головним чином у суді. Перші об' єднання купців, ремісників, селян, що займалися торгівлею за їх професійною, а не територіальною належністю, це — гільдії. Гільдія являла собою сво­го роду професійно-церковну общину, де всі члени товариства були рівні й однаково зобов' язувалися визнавати владу і заступництво общини, владу її представників. Вони виникли на Заході в Х ст. та найбільшого розвитку досягли в Англії на початку

ХІІІ ст.

З посиленням самостійності міст у гільдії стали об' єднуватися переважно торгові люди — купці одного міста і навіть одного «профілю» (сукнороби, зайняті морською торгівлею, хліботорговці). Вони відкуповували в королів право монопольної торгівлі й охороняли своїх членів від конкуренції. Але потім гільдії поступилися своєю першістю іншим, більш складним професійним об' єднанням — цехам.

Цехове самоврядування було невід 'ємною рисою всієї організації середньовічного мі­ста. Цехи, як об' єднання — товариства ремісників та інших професіоналів за їхнім мі­сцем проживання, стали основною формою організації професійних справ і захисту ін­тересів торговців, ремісників і осіб інших професій (в італійських містах не рідкість були цехи юристів і суддів, лікарів, ювелірів).

За своєю внутрішньою організацією цехи вже не були общиною рівних. Тут суворо розмежовувалось становище майстрів, підмайстрів та інших робітників. Збори майст­рів, на чолі зі старшиною цеху, що обирався з їхнього числа на черговому річному це­ховому святі, були вищим розпорядницьким органом цеху. Тут визначалися вимоги до тих, хто вступав до цеху, проводилися професійні іспити, призначалися цехові внески, а головне — тут визначалися професійні вимоги до роботи. З усіх цих питань збори майстрів мали абсолютні і примусові повноваження.

Цех захищав своїх членів від конкуренції з боку чужаків, а згодом навіть отримав право давати згоду на поселення осіб своєї професії у місті. Збори майстрів володіли й судовими повноваженнями відносно своїх членів, аж до права карних покарань — тіле­сних і штрафів. Правда, до XV ст. найбільш важливі постанови цехів підлягали затвер­дженню міськими радами.

Ще одним своєрідним варіантом професійного самоврядування було самовряду­вання університетів. Університети з'явилися в Західній Європі в XI—XII ст. Найдав­нішими з них були університети в Павії, Болоньї, Палермо, Парижі, Оксфорді. Велике розповсюдження отримали університети в Німеччині: Празький (1347 р.), Гейдельбер-гський (1386 р.), Кьольнський (1388 р.) і ін. Відповідно до традиції університети одер­жували від своїх феодальних покровителів привілеї на звільнення від податків, власну юрисдикцію. Виконання прав, що випливали з цих привілеїв і функцій, стало основою для університетського самоврядування.

Повноправними членами університетів були професори й учні. Професори об' єднувалися у факультети, збори яких вирішували питання викладання, допуску до викладання і, головне, присвоєння вчених ступенів і звань. Делегати факультетів і об 'єднань учнів мали право обирати правителя університету — ректора (ректором міг бути представник і професури, і студентства. — Л. Б., С. Б.). Ректор мав адміністрати­вну й господарську владу, право дисциплінарного, карного й цивільного суду над усіма «членами й підданими університету», в тому числі над населенням земель, які належа­ли університетам, міським слободам. Оскільки в обранні ректора брали участь студен­ти, його влада не поширювалася на наукові питання й на присудження вчених ступенів, на допуск до викладання.

Вищу владу на факультеті представляла рада професорів на чолі з деканом. Факуль­тети мали свій матрикул (свідоцтво), пресу, свою касу. Крім факультетської, в універ­ситетах були й інші форми самоврядування: студенти однієї нації об' єднувалися в зем­ляцтва, особливі малі колегії (із власними статутами) вирішували питання цензури для літератури, яка видавалася, а також і наукових суперечок.

Професійна обумовленість основ університетського самоврядування виявилася важ­ливим чинником поширення його на інші види культурного життя. У XVII ст. У Франції, Німеччині почали формуватися перші наукові академії, що також діставали права на самоврядування в адміністративних і фінансових питаннях за зразком універ­ситетів. Причому, на відміну від цехового самоврядування, університетське й наукове зберігалося навіть у періоди абсолютизму.