4.3. Судові органи Франції

Також рішуче, як і США, зі старою системою правосуддя, котра характеризувалося громіздкістю, заплутаною юрисдикцією, становістю правозастосування і крайньою не­впорядкованістю законодавства, вчинила і Франція. Судові установи були реорганізо­вані на нових принципах, закріплених в Законі від 16—24 серпня 1790 року. За ним ліквідувалося приватне та сеньйоріальне правосуддя; суди проголошувалися незалеж­ними від корони; на місце системи довічної купівлі суддівських посад приходить поря­док, заснований на виборності суддів громадянами на місцях; судові функції були ціл­ком відділені від адміністративних, а цивільна та кримінальна юстиція розділені по різних органах.

Суди кримінальної і цивільної юрисдикції

Органами цивільної юстиції були: 1) мировий суддя в кантоні або в міському квар­талі, котрий розглядав невеликі за сумою позови; 2) повітові трибунали, що розглядали більш значні позови, а також спори про нерухомість і апеляцію на рішення мирових су­ддів; 3) Касаційний трибунал, який мав право скасовувати рішення низових судів, пе­редаючи їх назад на повторний розгляд. Усі судді були виборними (на різні терміни — від 2 до 6 років), для суддів другої інстанції і Касаційного суду передбачався суддів­ський досвід.

Органами кримінальної юстиції були: 1) трибунал муніципальної поліції у громаді, в якому три виборних судді встановлювали факт правопорушення; 2) трибунал виправ­ної поліції в кантоні, де розбиралися провини громадян невеликої «серйозності» відпо­відно за спеціальними кодексами; 3) кримінальний трибунал у департаменті, в котро­му три виборних судді розбирали основну масу кримінальних справ; 4) Вищий національний суд, який складався з суддів Касаційного трибуналу й особливих присяж­них. У ньому розбиралися справи проти вищих посадових осіб, злочини проти безпеки держави чи особливо тяжкі обвинувачення.

Однак створена в роки революції система юстиції виявилася недосконалою, що ви­являлося у, здавалося б, найбільш прогресивному принципі виборності суддів. Останні, невпевнені у своєму статусі й залежні від місцевих виборців, не виносили суворих ви­років. Їх лібералізм, по суті, перетворився в повну безвідповідальність, тому не випад­ково, що дієвим засобом у цьому плані виявилися тільки якобінські Ревтрибунали.

Після прийняття Конституції 1795 р. судові установи були дещо змінені. Зі скасу­ванням окружного (повітового) адміністративного розподілу ліквідувалися повітові трибунали і трибунали виправної поліції. До основних — департаментських трибуна­лів стали обирати по 20 суддів, котрі поділялися по секціях. Уводилося право оскаржу­вати вироки й рішення у трибуналі сусіднього департаменту, а не у вищому суді. Зник­ла й комунальна поліція з кримінальних справ, а мировий суддя став розглядати і карні, і цивільні справи малої значимості (з них покарання не перевищували невеликих штра­фів або 3-х днів в'язниці). Нарешті, Касаційний трибунал став вищим судовим органом, поділившись на секції (кримінальних справ, перегляду цивільних вироків, власних су­дових розслідувань). Виборність суддів також змінилася. Кримінальний кодекс 1795 р. увів у судочинство сувору законність і формальність дій.

Остаточне становлення нової юстиції припало на епоху Консульства та Імперії і бу­ло взаємопов' язане з загальною політикою Наполеона в напрямку твердої централізації й упорядкування всіх сфер державної діяльності.

Нова організація юстиції ґрунтувалася на Конституції 1799 р., відповідно до котрої судді ставилися в залежність від влади Першого консула, що і було закріплено в Законі від 18 березня 1801 р. Поверталася суворо ієрархічна організація юстиції: нижчі суди і вищі, апеляційні. Обмежувалася незалежність суддів: замість виборності уводилося їх призначення верховною владою, а також дисциплінарна відповідальність суддів. За Конституцією 1799 р. (ст.41), суддів усіх судів, крім особливих, комерційних і касацій­них, призначав Перший консул. Відповідно до постанови Сенату (1803 р.), встановлю­валося підпорядкування всіх судів канцлерові (він мав титул Великого Судді й був од­ночасно головою Касаційного суду); його адміністративному контролю підлягали також адвокати та прокурори. Для всіх працівників юстиції уводилася обов' язкова ви­мога стосовно професійної освіти в державних школах права (1804 р.); для нижчих службовців — вікові і службові обмеження. Судді вважалися незмінюваними: вони призначалися на посаду довічно й могли бути тільки висунуті на більш вищу посаду.

Цивільна і кримінальна юстиція розподілялися по особливих інститутах, зіштовху­ючись тільки на рівні громад. Судочинство в них також підкорялося різним правилам.

Нижчу інстанцію юстиції представляв одноосібний мировий суддя. Його призначав на 10 років глава держави. Його юрисдикції підлягали незначні цивільні справи (з ці­ною позову до 500 франків, крім справ про нерухомість тощо), а також первинні полі­цейські та слідчі дії. Більш значні справи підлягали розглядові в окружних трибуналах (вони замінили собою повітові й департаментські суди, що існували за Конституцією 1795 р.). Трибунал складався за кількістю від 3 до 10 суддів, а також спеціальних слу­жителів і секретарів. При ньому був і громадський обвинувач (прокурор). Компетенція окружного трибуналу була змішаною: він розглядав як цивільні (основну масу справ і апеляції на рішення мирових суддів), так і кримінальні (вироки з малозначних справ, апеляції на рішення мирових суддів) справи.

Далі система цивільних і кримінальних судів розділялася. Для цивільної юрисдикції існували апеляційні суди (палати) у складі від 12 до 31 судді (усього таких судів у країні було 27, з 1810 р. — 34), що займалися тільки переглядом рішень нижчих інстанцій. Для кримінальної — департаментські трибунали (палати) у складі голови і двох суддів (обиралися із суддів апеляційних судів), які розглядали основну масу кримінальних справ за участю присяжних засідателів. З 1810 р., відповідно до Кодексу кримінального процесу 1808 р., палати замінялися судами ассизів.

Єдиним вищим органом для кримінальної і цивільної юстиції був Касаційний суд (з декількох секцій, з 1826 р. — камер). Цей суд не приймав рішень по суті справи, а тільки скасовував їх у разі порушення порядку розгляду чи законодавства й відсилав на повторний розгляд у нижчий суд.

Існували й суди виключної юрисдикції. Найважливішим з таких судів був Верхов­ний імператорський суд, де розглядалися злочини посадових осіб, знаті, посадові зло­чини префектів, а також обвинувачені у змовах і державній зраді. У 1801 р. був створе­ний особливий польовий суд, де розглядалися здебільшого справи військових та деякі сумнівні справи. Склад суду визначався главою держави з професійних суддів, а також офіцерів і громадян. У 1830 р. ці суди були ліквідовані. Особливу систему представля­ли військові суди — сухопутної армії і флотські.