Глава XXII. Чолобиття й доноси

Судді, знайшовши з чолобитної, з доносів і свідчень правду у справі, повинні справу вирішити без зволікання, навіть якщо ще не всі свідчення зібрані, не всі винні знайдені.

Той, хто, подавши донос або чолобитну на іншого, до суду не з' явиться, сховається того, залишивши донос, знайти і покарати так, як це слід було б зробити з тим, на кого він доносив.

Якщо будуть бити чолом діти на батьків, онуки на дідів і бабок, дружини на чолові­ків, на свекруху, то 100 товстих кийків і 3 роки роботи, хоча і по правді чолом били. Якщо що-небудь одне в чолобитній невірне — задушити їхніми тятивами.

Хто буде бити чолом на свого вищого коліна кревного родича — 100 товстих батогів.

Але усім доносити на своїх вищого коліна кревних родичів по справах про зраду, бунт, найважливіших смертовбивств, укриття шпигунів.

Слуг, що б' ють чолом на панів своїх покарати — 100 товстих батогів і чолобитної не приймати. Приймати лише доноси про зраду, бунт, смертовбивстві, укриття шпи­гунів.

Глава XXIII. Покарання за хабарі

Якщо судді чи інші наказові люди беруть з чолобитників чи відповідачів хабаря, ка­рати по сумі хабарів, але наказових на один ступінь менш проти суддів.

Хто з чиновних сищиків, що злодіїв і розбійників шукають, піймавши їх, приховає крадену річ — 40 тонких батогів.

Примітка:

Документи № 1, 2 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін Юре, 1998. — Т. І. — С. 423—425, 397—399.

Готуйтеся до проміжного контролю

Тести для самоконтролю

1. Візантія виступила державо- і правонаступницею:

1. Стародавніх Афін;

2. Західно-Римської імперії;

3. Східно-Римської імперії.

2. За візантійськими імператорами в УПІ—ІХ ст. остаточно затвердилися титули:

1. владика всесвіту;

2. василевс;

3. автократор.

3. Становлення ранньофеодальної держави в Європі відбувалося такими шля- хами:

1. зародження нових феодальних відносин в надрах рабовласницького суспільства;

2. розкладу родоплемінної організації та об'єднання племен;

3. захоплення нових територій.

4. Еклога — це:

1. офіційний звід візантійського права;

2. кодекс римського права часів імператора Юстиніана;

3. варварська правда.

5. Кодексами власне візантійського права були:

1. кодекс Феодосія, кодекс Юстиніана;

2. Еклога, Землеробський закон, Морський закон, Прохірон, Епанагога, Базилики;

3. Кодекс Грегоріана, Кодекс Гермогеніана.

6. Вплив візантійського права на право слов'ян проявився в таких джерелах права як:

1. «Василики», «Прохірон», «Мойсеєв закон»;

2. «Закон судний людям», «Законник Стефана Душана», «Кормчі книги»;

3. «Звід цивільних прав», Кодекс Юстиніана.

7. Салічні франки — це:

1. давньогрецькі племена;

2. германські племена;

3. скандинавські племена.

8. З ім'ям військового вождя Хлодвига з роду Меровінгів пов'язують виник- нення ранньофеодальної держави у:

1. римлян;

2. англосаксів;

3. франків.

9. Земельні ділянки, що знаходились в спадковому безумовному користуванні окремих сімей в ранньофеодальній державі — це:

1. марки;

2. паги;

3. аллоди.

10. «Березневі поля», «травневі поля» — це:

1. огляд війська у стародавніх франків;

2. родоплемінні збори у германських племен;

3. з'їзди феодалів в ранньофеодальних державах.

11. «Сеньорізація» влади — це:

1. розширення участі знаті в управлінні франкською державою;

2. усунення короля від влади в державі;

3. наділення франкських феодалів значними повноваженнями.

12. Карл Мартелла — майордом Австразії відомий;

1. великими завойовницькими походами;

2. як ініціатор проведенням бенефіціальної реформи;

3. перемогою над арабами в битві під Пуатьє (732 р.).

13. Бенефіцій — це:

1. форма довічного володіння землею на умовах обов' язкового виконання службових обов' язків;

2. відокремлена область в королівстві франків;

3. сільська община в державі франків.

14. Розпад держави стародавніх франків юридично був закріплений Верденсь- ким договором у:

1. 816 р.;

2. 800 р.;

3. 843 р.

15. Утворення держави Англія відбулося в результаті:

1. прийняття християнства в УІІ ст.;

2. об'єднання сими королівств в ІХ ст.;

3. розпаду Римської імперії в V ст.

16. Королівська рада в Англії ІХ—ХІ ст. — це:

1. уітенагемот;

2. «Велике поле»;

3. Палата шахової дошки.

17. Варварські правди — це:

1. джерела візантійського права;

2. джерела римського права;

3. джерела права германських племен.

18. Джерелом права салічних франків була:

1. Рипуарська правда;

2. Саксонська правда.

3. Салічна правда.

19. Рипуарська правда, Саксонська правда, Салічна правда, Алеманська прав- да, Бургундська правда:

1. джерела права слов'янських племен;

2. джерела права германських племен;

3. англосаксонське законодавство.

20. Аффатомія — це

1. форма укладення шлюбу у стародавніх франків;

2. ритуал передачі третій особі права на розпорядження рухомим майном;

3. умовний викуп нареченої при укладенні шлюбу.

21. Основним видом покарання за Салічною правдою було:

1. викуп (судовий штраф);

2. членоушкоджувальні покарання;

3. кровна помста.

22. За відсутності реальних доказів при розгляді справи в суді, за Салічною правдою, застосовували до звинуваченого:

1. тортури;

2. ордалії;

3. співприсяжництво.

23. Правда короля Етельберта, Закони короля Альфреда, Закони Кнута —

1. законодавство стародавніх франків;

2. англо-саксонські правди;

3. збірки звичаєвого права Німеччини.

24. Розпад імперії Карла Великого був обумовлений:

1. децентралістськими тенденціями;

2. боротьбою синів Карла Великого;

3. слабкістю економічних зв' язків окремих областей.

25. Система васальної залежності в середньовічній Західній Європі відома як система:

1. сюзеренітету-васалітету;

2. сеньйорії;

3. бенефіціарії.

26. З'їзд найзначніших феодалів Франції періоду ленної монархії — це:

1. Королівська курія;

2. «Великі поля»;

3. сенат.

27. Процес феодальної роздробленості в Німеччині періоду ранньофеодальної монархії, на відміну від Франції, набув:

1. тимчасового характеру;

2. незворотного характеру;

3. завершеного характеру.

28. Золота булла 1356 р. закріпила феодальну роздробленість

1. Франції;

2. Англії;

3. Німеччини.

29. Рання централізація, слабка феодальна роздробленість, швидкий розвиток публічних начал королівської влади — це особливості:

1. сеньйоріальної монархії в Англії;

2. ленної монархії у Німеччині;

3. сеньйоріальної монархії у Франції.

30. Васальні відносини в Англії ґрунтувалися на принципі:

1. «васал мого васала — мій васал»;

2. «васал мого васала — не мій васал»;

3. король — перший сеньйор серед рівних.

31. Посиленню королівської влади в Англії сприяли:

1. реформи Генріха ІІ (1154—1189 рр.);

2. політика Вільгельма Завойовника;

3. боротьба Іоанна Безземельного (1199—1216 рр.) з баронами.

32. Станово-представницька монархія в країнах Західної Європи складається як результат:

1. зміцнення соціально-економічних основ союзу королівської влади й міст;

2. посилення крупного феодального дворянства;

3. послаблення королівської влади.

33. Генеральні штати — станово-представницька установа:

1. Німеччини;

2. Франції;

3. Англії.

34. Перше скликання загальнодержавних французьких зборів представників феодальних станів відбулося:

1. 1215р.

2. 1302 р.

3. 1357 р.

35. Парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, рейхстаг і ландтаги в Ні- меччині — це:

1. станово-представницькі установи;

2. судові органи;

3. міністерства.

36. «Великий березневий ордонанс» юридично закріпив правовий статус:

1. англійського парламенту;

2. французьких генеральних штатів;

3. іспанських кортесів.

37. Найбільш впливова група посадових осіб незнатного походження, часто з університетською освітою, прибічників централізації і посилення королівської влади у Франції періоду станово-представницької монархії, отримали назву:

1. глосатори;

2. легисти;

3. камерарії.

38. Загальноімперський з'їзд німецьких феодалів отримав назву:

1. кортес;

2. парламент;

3. рейхстаг.

39. Колегія курфюрстів, колегія князів, графів, вільних панів, колегія предста- вників імперських міст — це структурні елементи:

1. англійського парламенту;

2. німецького рейхстагу;

3. французьких генеральних штатів.

40. Земські збори в окремих німецьких князівствах-державах отримали назву:

1. рейхстаги;

2. ландтаги;

3. курії.

41. Велика хартія вольностей в Англії була прийнята:

1. 1356 р.;

2. 1215 р.;

2) 1265 р.

42. Перший парламент в Англії був скликаний у:

1. 1215 р.;

2. 1258 р.;

3. 1265 р.

43. Палата лордів, палата громад — структурні елементи

1. французьких генеральних штатів;

2. англійського парламенту;

3. німецького рейхстагу.

44. Серед функцій англійського парламенту ХІІІ—ХУ ст. були такі:

1. виконавча, судова, законодавча;

2. фінансова, законодавча, контролююча;

3. законодавча, контролююча, каральна.

45. Порушення палатою громад перед палатою лордів англійського парламенту як вищого суду країни періоду середньовіччя, звинувачення проти радників коро- ля в зловживанні ними своїми обов'язками, відоме як:

1. октроювання;

2. імпічмент;

3. контрасигнація.

46. Історично першим органом міського самоврядування в середньовічних міс- тах-республіках стали:

1. народні збори;

2. міські ради;

3. комуни.

47. Ганзейський союз, Рейнський союз (ХІІІ ст.), Швабський Союз (ХІУ ст.) — союзи німецьких міст створювалися з метою:

1. організації спільної торгівлі;

2. зміцнення своєї відокремленості від курфюрстів і навіть імператора;

3. боротьби проти зовнішніх ворогів.

48. Різновидами професійного самоврядування середньовічних міст були:

1. цехове;

2. самоврядування університетів;

3. комуни.

49. Бургомістри, мери — посадові особи:

1. середньовічних міст-республік Західної Європи;

2. англійської королівської адміністрації;

3. керівники західноєвропейських середньовічних університетів.

50. Зміст французького абсолютизму знайшов вираз у вислові:

1. держава — це я;

2. король царює, але не править;

3. що завгодно принцепсу має силу закону.

51. За характером англійський абсолютизм був:

1. класичним;

2. княжим (обласним);

3. незавершеним.

52. Таємна рада, Зоряна палата, Висока комісія, парламент — центральні ор- гани влади часів абсолютизму в:

1. Франції;

2. Німеччини;

3. Англії.

53. Княжий абсолютизм в Німеччині — результат:

1. посилення імператорської влади;

2. тимчасової рівноваги сил феодалів і буржуазії;

3) перемоги феодально-консервативних сил над буржуазним рухом і підпорядкування слаб- кої німецької буржуазії князям.

54. Імперський суд, церковний суд, княжий суд, «кулачне право» — різновиди судової влади в:

1. феодальній Англії;

2. середньовічній Німеччині;

3. сеньйоральній Франції.

55. Паризький парламент середньовічної Франції — це:

1. вищий законодавчий орган;

2. основний суд королівства;

3. королівська адміністрація.

56. Інтереси французького короля в Паризькому парламенті представляли:

1. особисто король;

2. прокурор і адвокат;

3. королівські міністри.

57. Велика палата, слідча палата, касаційна палата, палата башточки — струк- турні елементи:

1. Паризького парламенту;

2. англійського парламенті;

3. німецького імперського суду.

58. Інститути роз'їзних суддів, суду присяжних набули офіційного визнання:

1. з реформами Генріха ІІ (1154—1189 рр.);

2. за часів правління Іоанна Безземельного (1199—1216 рр.);

3. за указом Едуарда І від 1295 р.

59. Судова система феодальної Англії була представлена:

1. Вестмінстерським королівським судом, судом королівської лави, судом загальних позовів, судом казначейства, судом асизів.

2. судом королівської лави, судом загальних позовів, судом казначейства, судом асизів, кня­жим судом,.

3. судом загальних позовів, судом казначейства, судом асизів, імперським судом, роз'їзними суддями.

60. «Колискою поліцейського управління» вважають:

1. Францію;

2. Англію;

3. Німеччину.

61. Перший в історії поліцейський статут було видано:

1. у Франції. ХІІІ ст.

2. в Англії 1361 р.;

3. в Німеччині 1532 р.

62. Основною силою охорони громадського порядку на місцях у феодальній Англії періоду абсолютизму були:

1. комісари, інтенданти, лейтенанти;

2. шерифи, констеблі, комерційна поліція;

3. кінно-поліцейські стражі.

63. Спільним у процесі державотворення Франції і Німеччини було те, що:

1. на початковому етапі обом країнам були притаманні децентралістські тенденції;

2. обидві країни виникли на землях колишньої імперії стародавніх франків;

3. обидві країни характеризувались вираженим централізмом в організації державної влади.

64. Ранньофеодальна монархія, сеньйоріальна монархія, станово-представ- ницька монархія, абсолютна монархія — це:

1. різновиди монархічної форми правління в епоху західноєвропейського середньовіччя.

2. різновиди монархічної форми правління в країнах середньовічного Сходу;

3. історичні етапи розвитку феодальної західноєвропейської держави.

65. Головна відмінність станово-представницьких установ від феодальних з' їздів полягає в тім, що:

1) вони виступили знаряддям королів в боротьбі проти децентралістських настроїв великих феодалів;

2. в них були представлені основні стани феодального суспільства;

3. вони стали знаряддям представників третього стану в боротьбі з феодалами.

66. Значний політичний вплив парламенту в Англії, на відміну від Генераль- них Штатів Франції, був обумовлений:

1. авторитетом і сильною владою короля в країні;

2. спільністю інтересів нового дворянства і буржуазії, що зароджувалася, представлених в палаті громад;

3. історичними традиціями країни.

67. Зміст виразу «Держава — це я» характеризує державний механізм періоду абсолютизму середньовічної:

1. Англії;

2. Франції;

3. Німеччини

68. Спільними рисами в судоустрої феодальних держав Західної Європи на ета- пі становлення були:

1. визнання єдиним джерело судової влади короля;

2. наявність єдиної судової системи;

3. відсутність єдиної судової системи.

69. Остаточне оформлення абсолютної монархії у Франції пов'язано з іменем:

1. Людовика XIV;

2. кардинала Ришельє;

3. Людовика ХІІІ.

70. Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена:

1. Великим березневим ордонансом;

2. Кароліною;

3. Золотою буллою.

71. Характерною рисою права країн континентальної Європи періоду серед- ньовіччя було:

1. його партикуляризм;

2. релігійний характер;

3. його каральний характер.

72. «Звичаї Барселони», «Звичаї феодів», «Великий збірник звичаїв Нормандії», «Великий збірник звичаїв Франції», «Кутюми Бовезі» — це:

1. приватні кодифікації звичаєвого права;

2. офіційні збірки звичаєвого права;

3. теоретичні праці середньовічних юристів.

73. Автором «Саксонського дзерцала» є:

1. Умберто де Орто;

2. Ейке фон Репкоф;

3. Бомануар.

74. Партикуляризм права середньовічних країн континентальної Європи був обумовлений:

1. феодальною роздробленістю;

2. сильною королівською владою;

3. збереженням правових норм попередніх періодів.

75. Джерелами права власне феодального походження були:

1. міське право, канонічне право, рецепійоване римське право;

2. міське право, канонічне право;

3. звичаєве право, королівське законодавство, канонічне право.

76. Значимість норм канонічного права у західноєвропейському феодальному суспільстві визначалась наступними чинниками:

1. розробка його і підтримка римсько-католицькою церквою;

2. універсальність й екстериторіальність;

3. забезпечення його застосування королівською владою.

77. Звід канонічного права було підготовлено:

1. 1140—1141 р.;

2. 1500 р.;

3. 1580 р.

78. Капіталізація суспільних відносин, прагнення королів до необмеженої вла- ди, посилення теоретичного інтересу до античної спадщини — це причини, які зу- мовили:

1. початок робіт з систематизації західноєвропейського права;

2. рецепіювання римського права;

3. появу міського права як джерела феодального права.

79. Глосатори — це:

1. коментарі і дослідники римського права;

2. укладачі Зводу Юстиніана;

3. упорядкувачі канонічного права.

80. «Розподіл» країни на області «писаного права» і «звичаєвого права» харак- терний для середньовічної:

1. Німеччини;

2. Англії;

3. Франції.

81. У витоків вивчення римського права стояли:

1. Паризький університет;

2. Болонський університет;

3. Гейдельбергський університет.

82. Акти французьких королів, починаючи з кінця ХІІІ — поч. ХІУ ст. стали називатися:

1. ордонанси;

2. закони;

3. прецеденти.

83. Цивільний ордонанс 1667 р., Ордонанс 1672 р., Торговий ордонанс 1673 р. Ордонанс 1669 р. — це законодавчі акти:

1. французьких королів;

2. німецьких імператорів;

3. англійських королів.

84. Першим в Європі спеціальним кримінально-процесуальним кодексом вва- жається:

1. Карний ордонанс (1670 р.);

2. «Карна конституція Карла V» [«Кароліна»] (1532 р.);

3. Саксонське дзеркало (1232 р.).

85. Загальне право Англії — це:

1. сукупність норм звичаєвого, нормандського й англосаксонського права;

2. сукупність норм нормандського й англосаксонського права;

3. сукупність релігійних норм, англосаксонського і нормандського права.

86. Загальне право — це:

1. практика королівських судів, закріплена в судових протоколах.

2. практика судів графств, сотень і феодалів;

3. практика Високого королівського суду, закріплена в судових протоколах.

87. Право справедливості — це:

1. практика нових канцлерських судів Англії (ХІУ—XV! ст.);

2. практика роз'їзних королівських судів Англії;

3. практика імперського суду в Німеччині.

88. Особливістю судово-правової системи феодальної Англії вже з часу її фор- мування було:

1. її централізований характер;

2. її дуалізм;

3. її нерозвиненість порівняно з іншими західноєвропейськими країнами.

89. Джерелами права феодальних західноєвропейських країн, в яких знайшли закріплення норми регулювання державно-політичних відносин володарювання, були:

1. «Велика хартія вольностей», «Кароліна», «Дзерцало німецьких людей»;

2. «Велика хартія вольностей», «Золота булла», «Великий березневий ордонанс», «Саксонсь­ке дзеркало»;

3. «Звід канонічного права», «Реєстр указів», «Великий березневий ордонанс».

90. Основні елементи державного механізму і форми німецької держави епохи середньовіччя були закріплені:

1. в Кароліні;

2. Золотій буллі;

3. Саксонському дзеркалі.

91. Виключне право видобутку дорогоцінних металів, карбування монети, за Золотою буллою, закріплювалось за:

1. німецьким імператором;

2. курфюрстами;

3. правителями німецьких держав.

92. Історичним значенням прийняття Золотої булли в Німеччині було:

1. посилення влади німецького імператора;

2. юридичне оформлення олігархії найбільших німецьких феодалів (курфюрстів);

3. посилення місцевих правителів.

93. Повноваження Генеральних штатів у Франції були закріплені:

1. Золотою буллою;

2. Великим березневим ордонансом;

3. Герлицьким кодексом.

94. Право власності і утримання у феодальному праві — це:

1. основні види майнових прав на землю;

2. основні види прав на рухоме майно.

3. основні види політичних прав.

95. Бенефіцій — це:

1. різновид вільного шляхетного утримання землі за феодальним правом;

2. різновид права власності на землю за феодальним правом;

3. різновид невільного, неблагородного утримання землі за феодальним правом.

96. Основними видами вільних благородних утримувань землі за феодальним правом були:

1. бенефіцій, феод, лен;

2. цензива, короткострокова аренда;

3. аллод;

97. Засобом захисту права утримування землі для лицарів феодальної Англії було:

1. субінфеодація;

2. інститут довірчої власності (траст);

3. сплата «щитових грошей».

98. Особливістю регулювання сімейно-шлюбних відносин за феодальним пра- вом західноєвропейських країн було те, що:

1. воно здійснювалось під впливом канонічного права;

2. було прерогативою королівської влади;

3. воно здійснювалось на основі звичаїв та традицій.

99. Перехід земельної власності у спадщину до старшого сина, в разі його відсу- тності — до старшого в роду, у феодальному праві західноєвропейських країн ві- домий як:

1. принцип майорату;

2. колонат;

3. траст.

100. Розподіл злочинних діянь залежно від тяжкості на тяжкі, середні, легкі ві- домий у феодальному праві:

1. Франції, Німеччини;

2. Франції, Англії;

3. Англії, Німеччини.

101. Тризн, фелонія, місдімінор це:

1. різновиди форм земельної власності у феодальному праві Англії;

2. різновиди договорів про укладення шлюбу в римському праві;

3. різновиди злочинних діянь за англійським феодальним правом.

102. Поділ злочинних діянь за тяжкістю і за об'єктом посягань відомі феодаль- ному праву:

1. Німеччини;

2. Франції;

3. Англії.

103. Визначення загальних понять кримінального права: замах, співучасть, не- обережність, необхідна оборона знайшли закріплення в:

1. «Кутюмах Бовезі»;

2. «Кароліні»;

3. Карному ордонансі 1670 р.

104. Найбільш поширеними видами покарань у західноєвропейському праві періоду розвинутого феодалізму були:

1. страта, відправлення на галери, каторга, в'язниця, позбавлення честі;

2. відправлення на галери, каторга, в' язниця;

3. позбавлення честі, грошові штрафи.

105. Основним видом судового процесу при розгляді цивільних справ в першій половині середньовіччя в країнах Західної Європи був:

1. інквізиційний;

2. формулярний;

3. розшуковий.

106. Ініціатива судових органів у порушенні карного переслідування і розсліду- вання справи, негласність судочинства, писемність, обмеження процесуальних прав обвинуваченого — це характерні риси:

1. звинувачувального процесу з кримінальних справ у західноєвропейському феодальному праві;

2. слідчого (розшукового) процесу з кримінальних справ у західноєвропейському феодаль­ному праві;

3. інквізиційного процесу.

107. Висунення карного обвинувачення у порядку приватного обвинувачення, за звинувачувальним актом, у порядку суммарного провадження характерно для судового процесу:

1. феодальної Німеччини.

2. феодальної Англії;

3. стародавніх франків.

108. Позитивне значення канонічного права як джерела феодального права для країн Західної Європи обумовлено тим, що воно:

1. сприяло посиленню католицької церкви;

2. сприяло послабленню королівської влади;

3. сприяло подоланню партикуляризму в праві.

109. Найбільшого поширення в середньовічній Європі дістало право таких ні­мецьких міст як:

1. Кьонігзберг, Гейдельберг;

2. Магдебург, Любек;

3. Любек, Гейдельберг.

110. Становлення японської феодальної держави відбувалося під впливом:

1. давньоіндійської цивілізації;

2. китайської цивілізації

3. близькосхідної цивілізації.

111. Затвердження ранньофеодальної держави в Японії було ознаменовано ре­формами:

1. Ямато;

2. Тайка;

3. Мінамото.

112. Даймьо, самураї:

1. основні стани японського феодального класу;

2. основні класи японського феодального суспільства;

3. японські племена.

113. Сьогунат — це:

1. конфуціансько-таньська модель монархічної форми правління в середньовічному Китаї;

2. своєрідна форма феодальної військової диктатури в середньовічній Японії;

3. теократична монархія в Арабському халіфаті.

114. Виникнення ранньофеодальної держави в Японії відбувалося шляхом:

1. розкладу родоплемінних відносин і об'єднання племен;

2. завоювання сусідніх територій;

3. зародження нових феодальних відносин в надрах рабовласницького суспільства.

115. Більш низький, ніж у Західній Європі, рівень соціально-економічного роз- витку середньовічних країн Сходу доби пізнього феодалізму обумовлений:

1. постійними війнами на цих територіях;

2. стійкою багатоукладністю суспільства, тривалим співіснуванням патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів;

3. широким розповсюдженням таких форм земельної власності як: державна, общинна, при­ватна.

116. Своєрідність форми правління японської держави, починаючи з ХІІ ст., полягає в тому, що:

1. влада імператора стає абсолютною;

2. вся повнота влади як центральної, так і на місцях, зосереджується в руках сьогуна;

3. влада в державі була поділена між імператором і сьогуном.

117. Виникнення Арабського халіфату приходиться на:

1. І—ІІ ст.;

2. V ст.;

3) ст.

118. За формою правління Арабський халіфат:

1. станово-представницька монархія;

2. конституційна монархія;

3. теократична монархія.

119. За формою державно-територіального устрою Арабський халіфат був:

1. конфедерацією;

2. імперією;

3. унітарною державою.

120. Необхідність об'єднання арабських племен знайшло ідеологічне обґрунту- вання в:

1. іудаїзмі;

2. ісламі;

3. християнстві.

121. Султан, падишах, хан, худавендиляр — це:

1. титули правителів Арабського халіфату;

2. титули правителя феодальної турецької держави;

3. титули правителів середньовічної Японії.

122. Найважливішою відмінністю влади турецького султану від халіфату було:

1. споконвічне визнання за турецьким султаном законодавчих прав;

2. визнання принципу родової спадщини трону по чоловічій лінії.

3. визнання співіснування влади султана і духовних авторитетів при верховенстві першого.

123. Одним із перших писаних джерел права ранньофеодальної Японії вважа- ється:

1. «Звід законів із 900 статей»;

2. «Конституція Сьотоку-тайси»;

3. «Звід законів Тайка».

124. Найбільш поширеними джерелами права ранньофеодальних Китаю та Японії були:

1. звичаї;

2. кодекси;

3. фірмани.

125. Загальною характерною рисою розвитку як китайського, так і японського права було:

1. розробка переважною мірою норм кримінального права;

2. широке поширення звичаєвого права;

3. вплив релігійно-етичних норм.

126. Судовий процес у середньовічному Китаї мав:

1. змішаний характер;

2. інквізиційний характер;

3. розшуковий.

127. Характерною рисою мусульманського права було те, що:

1. воно ґрунтувалося на релігійних законах ісламу;

2. мало світський характер;

3. мало звичаєвий характер.

128. Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права (особ- ливо в перші століття) було:

1. його партикуляризм;

2. його відносна цілісність;

3. його світський характер.

129. Шаріат, як конфесійне право, відрізнявся від канонічного в країнах Євро- пи тим, що:

1. він регулював суворо окреслені сфери суспільного життя;

2. він регулював суворо окреслені сфери церковного життя;

3. він виступав у ролі всеохоплюючої нормативної системи.

130. Коран, сунна, іджма, фетва — це:

1. джерела мусульманського права;

2. укази, розпорядження халіфів;

3. релігійні джерела.

131. Хіджаз, вакф — це:

1. державна земля за мусульманським правом;

2. священна земля мусульман;

3. общинне землеволодіння за мусульманським правом.

132. Судовий процес за мусульманським правом мав:

1. інквізиційний характер;

2. обвинувальний характер;

3. інквізиційно-розшуковий.

133. Відмінною рисою кримінально-правової частини шаріату було:

1. високий рівень юридичної техніки;

2. архаїчність, нерозвиненість кримінально-правових норм;

3. яскраво виражений каральний характер.

134. Становлення писаного права в Японії відбувалося під впливом:

1. релігійно-правової ідеології конфуціанства.

2. норм китайського права;

3. ісламу.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Авксентьев А. В. Коран, шариат и адатьі. — М.,1966.

2. Воробьев М. Японский кодекс «Тайхо еро ре» (VII в.) и право раннего средневековья. — М., 1990.

3. Закони Великой династии Мин со сводньш комментарием и приложением постановле­ний. — Ч. 1: Пер., исслед. и примеч. Н. П. Свистуновой. — М., 1997.

4. Книга законов султана Селима І / Коммент. и предислов. А. Тверитиновой. — М.,1990.

5. КрашенинниковаН. История права Востока: Курс лекций. — М.,1994.

6. Кьічанов Е. Основи средневекового китайского права (VII—XIII вв.). — М., 1986.

7. Мусульманское право. — М.: Инст-т гос-ва и права ИГПАН, 1984.

8. Попов К. Законодательние акти средневековой Японии. — М., 1984.

9. Свод законов «Тайхо Рицу ре» 702—718 гг. / Отв. ред. А. Искендерова. — М., 1989.

10. Сюкияйнен Л. Р. Мусульманское право. — М., 1986.

11. Уголовние установления Тан с разьяснениями (Тан люй шу и) / Введ., пер. с кит. и ком­мент. В. М. Рибакова. — СПб., 1999.

12. Филиппов А. «Стостатейние установления Токугава 1616 г.» и «Кодекс из 100 статей 1742 г.» // Право, общество и идеология Японии первой половини зпохи Здо. — СПб., 1998.

13. ХайдароваМ.С. Основние направления и школи мусульманского права // Мусульманс-кое право (структура и основние институти). — М., 1994.

ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН ЕПОХИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ПІДМОДУАЬ 2.1. ДЕРЖАВА В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Тема 12. Становлення держави нового типу

Тема 13. Форми держави та їх розвиток в епоху громадян­ського суспільства

Тема 14. Функції та механізм держави в епоху громадянського суспільства

ПІДМОДУАЬ 2.2.

ПРАВО В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Тема 15. Становлення права нового типу

Тема 16. Становлення та розвиток конституційного права в зарубіжних країнах

Тема 17. Цивільне право країн англо-американської та кон­тинентальної світових правових сімей

Тема 18. Кримінальне право і кримінальний процес країн англо-американської та континентальної правових сімей

ПІДмОДУАЬ 2.3.

ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН СХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Тема 19. Держава у країнах далекого і близького сходу Тема 20. Право країн східної цивілізації

/Козуль 2

ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН ЕПОХИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ПІДмОДУАЬ 2.1.

ДЕРЖАВА В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Тема 12. становлення держави нового типу

§1. Громадянське суспільство як історичний етап у розвитку людського суспільства

У середині XVII століття західна цивілізація вступає в нову епоху, яку історики на­зивають Новим часом. її зміст характеризується якісно новим станом людського суспі­льства, котре за своїм соціально-правовим характером стає громадянським. Діапазон відповідей на питання, що таке громадянське суспільство, досить широкий. З цим Ви ознайомитесь у процесі вивчення інших навчальних дисциплін, (наприклад, теорії дер­жави і права, конституційного права, політології), які вкладають у погляди на грома­дянське суспільство, відповідно, теоретичний, конституційно-правовий або ж політико-практичний зміст. Ми ж подивимося на це з історичної точки зору, розглянувши грома­дянське суспільство як історичну форму життєдіяльності людей, що прийшла на зміну станово-кастовому суспільству.

На відміну від попереднього суспільства, громадянське суспільство засновано на визнанні загальної правової рівності людей. Уперше в багатовіковій історії всі люди, незалежно від їх соціального походження і становища, юридично були визнані рівними учасниками громадського життя. Соціальними суб'єктами цього суспільства стають громадяни (звідси і походить назва.— Л. Б., С. Б.), котрі мають не тільки обов'язки, але й низку визнаних законом прав і свобод.

Кардинальні перетворення цього часу відбулися під упливом нерозривно пов'яза­них між собою соціально-економічних, політичних та ідеологічних процесів, що здій­снили переворот у свідомості людей, створили відповідну систему цінностей нового суспільства.

Серед цих процесів найважливішими слід вважати, по-перше, урбанізацію — небу­вале зростання міст, котрі вперше в історії одержали економічну перевагу, відводячи на другий план село. Місто породило так званий третій стан, соціальну основу якого скла­дали буржуа — жителі міст. На відміну від людини часів середньовіччя, буржуа, за ха­рактером своєї праці, втрачає тісний зв' язок зі своїм станом і відчуває себе частиною більшої спільноти — класу чи нації. Будучи головною зацікавленою верствою руху за зрівняння свобод, особистої і майнової недоторканності, третій стан, по суті, очолив рух до безстанового (громадянського) суспільства.

По-друге, індустріалізацію — постійно зростаюче використання у виробництві ма­шин, початок якому поклав промисловий переворот в Англії у другій половині

XVIII ст. Перехід від мануфактури до промислового виробництва, де на машини при­падала основна робота, означав вирішальну зміну передумов виробництва різних това­рів. Люди західної цивілізації — піонери в різних галузях промислового прогресу — починають бути все менш залежними від природи. Людина нової епохи вже інакше ди­виться на суспільство і природу, вважаючи, що їх можливо і навіть бажано контролю­вати й видозмінювати.

По-третє, поширення нових суспільно-політичних ідей, які об'єктивно обґрунто­вували об'єктивну неминучість становлення нового суспільства, його передбачувані основи. Спочатку такі ідеї втілювалися в релігійні форми, що було природно для теоре­тичних вчень, які з' явилися ще за часів феодалізму з його панівним релігійним світо­глядом. Але вже у XVIII ст. антифеодальна ідеологія набуває світського характеру. Французьким мислителям — Вольтерові, Монтеск'є, Руссо — вдалося в концентрова­ній формі викласти головні ідеї передової політичної думки того часу. Завдяки неймо­вірно швидкому, порівняно з минулою епохою, зростанню знань про природу і суспіль­ство, поширенню грамотності й появі засобів масової інформації іншою стає і масова свідомість.

По-четверте, демократизація політичного життя. Завдяки ідеям мислителів принципово іншим стає ставлення до державної влади: вона позбавляється в очах лю­дей божественної санкції, її сприймають раціонально, про неї судять за результатами більш-менш вдалих дій тих, кому суспільство доручило правління. Не випадково епоха Нового часу — це епоха революцій, свідомих спроб насильницьким шляхом перевлаш­тувати світ.

Усі ці передумови сприяли появі соціального ідеалу нового суспільства — суспіль­ства, де людина визнається вищою соціальною цінністю, враховується й забезпечуєть­ся здійснення різноманітних інтересів індивідів та соціальних груп, гарантується еко­номічна, політична та ідеологічна свобода громадян і їх об 'єднань.

Але шлях до ідеалу — тривалий. І навіть сьогодні з впевненістю не можна сказати, що хоча б в одній, «окремо взятій країні», таке суспільство побудовано. Цей ідеал, що сформувався загалом на зорі нового часу, став основним змістом нової епохи, котру ціл­ком справедливо можна назвати епохою громадянського суспільства.

Процес становлення громадянського суспільства відбувався нерівномірно. В аван­гарді руху за побудову безстанового суспільства йшли розвинуті країни західної цивілі­зації — Англія, США і Франція. Із запізненням більш ніж на сто років до них приєдну­ється ще група країн західної та східної цивілізацій — Австрія, Німеччина, Італія, Япо­нія, Китай, Туреччина та ін. Після Другої світової війни цей рух охоплює велику кількість держав, у тому числі й колишніх соціалістичних і стає по суті незворотним.

Досвід будівництва громадянського суспільства нараховує століття. Залежно від ступеня наближення фактичного стану суспільства до його соціального ідеалу, епоху громадянського суспільства можна поділити на два етапи: перший — формування ос­нов громадянського суспільства (сер. XVII — сер. ХХ ст.); другий — розвиток грома­дянського суспільства на власній основі (сер. ХХ ст. — до сьогодення).

Перший етап поділяється на два періоди. Історичною віхою першого періоду є анг­лійська революція середини XVII ст., французька й американська революції кінця XVШ ст. Основною зацікавленою силою руху до безстанового (громадянського) суспі­льства стала буржуазія. Завдяки цьому за громадянським суспільством міцно закріпи­лася, особливо в суспільно-політичній літературі, назва «буржуазне суспільство». Од­нак це буде правильним стосовно виділеного нами першого періоду, який завершується напередодні революційних подій середини ХІХ ст. У цьому проміжку часу буржуазія як економічно найбільш сильний і політично організований клас вступила в боротьбу з феодалізмом, ставши виразником інтересів суспільства в цілому, і тим самим виконав­ши свою революційну роль.

Другий період характеризується тим, що зі зміцненням своїх економічних та полі­тичних позицій буржуазія звужує своє розуміння соціально справедливого суспільства до формальної та юридичної рівності членів цього суспільства. Цей класовий егоїзм за­знав жорсткого опору з боку іншої, більш чисельної частини суспільства — робочих та подібних соціальних верств. Останні хотіли не тільки рівності перед законом, але й ре­альної соціальної та економічної рівності. Тому майже століття (сер. ХІХ — сер. ХХ ст.) відбувалася політична, а іноді і збройна боротьба за створення суспільства, заснованого не тільки на юридичній, але й фактичній рівності громадян.

Тільки на другому етапі розвитку громадянського суспільства (після Другої сві­тової війни) заможні класи змушені були рахуватись із загальнонаціональними інтере­сами, йти на компроміси з іншими класами. Післявоєнний час — це час завершення процесу формування основ громадянського суспільства й початок нового етапу його розвитку, який характеризувався максимальним наближенням до свого соціального іде­алу. До початку третього тисячоліття успіхи багатьох сучасних країн стали очевидни­ми: гнучке поєднання різних форм власності в економіці, наявність політичного плю­ралізму, існування могутніх організацій робітничого класу, розвинена система соціальної допомоги, широкі демократичні об'єднання та рухи в підтримку прав і сво­бод особи, урахування й забезпечення задоволення різноманітних інтересів індивідів та соціальних груп. Але очевидно й інше: до втілення на практиці теоретичної моделі громадянського суспільства ще далеко.

Найважчим у цій справі є задоволення різноманітних матеріальних і духовних інте­ресів громадян. Ще Г. Гегель говорив, що громадянське суспільство нагадує бойовище, де один інтерес постійно зіштовхується з іншим. Громадянське суспільство не може самостійно перебороти соціальні конфлікти і тому має потребу в спеціальному інститу­ті, котрий був би спроможним примирити розрізнені інтереси. Таким інститутом ви­ступає держава, яка покликана за допомогою права сприяти подоланню конфліктів і надзвичайних ситуацій, забезпечити оптимальні умови для нормального функціону­вання суспільства.

Держава нового типу є продуктом небувалого до тих пір соціального потрясіння, яке призвело до кардинальних (насильницьких) змін попереднього соціально-еконо­мічного та політичного укладу і системи цінностей — революції. Революції, які стали безпосереднім «атрибутом» початку нової епохи, відбувалися в різних країнах і в різні часи. Найраніше в епоху революційних потрясінь вступила західна цивілізація, але за­лежно від ступеня дозрівання необхідних умов цей процес проходив нерівномірно і тривав кілька століть. Тому революції, які відбувалися в західному світі, можна умовно поділити на: ранні (XVI—XVII ст.) — голландська й англійська; останньої чверті XVШ ст. — американська і французька, середини ХІХ ст. — революції у Німеччині та в деяких інших, т. зв. периферійних державах.