Кримінальне право і процес

Кримінальне право. Одним із перших Кримінальних кодексів Туреччини був ко­декс, складений під упливом Французького кримінального кодексу 1810 р., і прийнятий в Османській імперії на початку танзимату (1840 р.). Він діяв до періоду кемалістських реформ, під час яких був замінений новим Кримінальним кодексом 1926 р., що спирав­ся головним чином на італійський КК 1889 року. У подальшому КК 1926 р. неоднора­зово переглядався. Так, у 1930-і рр. були зроблені запозичення з карного законодавства фашистської Італії, зокрема, передбачена кримінальна відповідальність за комуністич­ну діяльність і пропаганду. У 1971 р., у відповідь на розростання політичного насильст­ва у країні була підвищена кримінальна відповідальність за викрадення людей та вве­дені нові склади злочинів — викрадення повітряного судна, володіння, виготовлення і транспортування вибухових речовин, неправомірне проникнення в публічні будинки.

Проект повного перегляду Кримінального кодексу був поданий до парламенту в се­редині 1986 року. Передбачалося дещо знизити відповідальність за загальні карні зло­чини й підсилити її за злочини політичні. Збереження репресивних тенденцій у турець­кому кримінальному праві зумовлене збереженням напруженості в республіці, особливо у зв' язку зі збройною боротьбою курдського народу за самовизначення, що триває й досі. У 1997 р. була закінчена підготовка проекту нового КК Туреччини.

Кримінальні діяння, за турецьким КК, поділяються на кримінальні злочини і прови­ни; мінімальний вік кримінальної відповідальності — 11 років. Види покарання: стра­та, суворе ув 'язнення, звичайне ув 'язнення, великі штрафи.

До 1990 р. 16 статей КК 1926 р. (зі змінами) передбачали страту як обов' язковий за­хід за злочини проти держави, уряду й Конституції. Крім того, вісім статей передбачали обов' язкову страту за такі злочини, як убивство або злочин, у результаті якого неспра­ведливо страчена інша людина.

Дванадцять статей Військово-кримінального кодексу Туреччини, дві статті Закону про зраду й одна стаття Закону про контрабанду також передбачали страту як обов' язковий вид покарання.

Інші види покарання: суворе ув' язнення, звичайне ув' язнення, великі штрафи. Суво­ре ув' язнення означає каторжні роботи на термін від одного року до довічних. Для ре­цидивістів воно може починатися з одиночного ув' язнення. Звичайне ув' язнення при­значається на термін до 20 років і також пов' язане із примусовою працею. У деяких випадках осуд може тягти за собою заборону на обіймання публічних посад, а також заняття деякими професіями або видами діяльності.

Закон про виконання покарань (1965 р.) мав на меті дещо пом'якшити суворість КК, передбачивши альтернативні заходи карного впливу і штрафи, а також стимулювати використання коротких тюремних термінів (до 6 місяців, нині — до одного року). Були також уведені нові форми умовного звільнення, такі, як тюремні відпустки, домашній арешт тощо. Усе це дозволило розвантажити перенаселені в'язниці на 50 %.

Антитерористичний закон 1991 р. анулював статті КК, котрі встановлювали відпо­відальність за «ідеологічні злочини». Однак він увів широке й заплутане визначення тероризму, надавши урядові право використовувати закон не тільки для боротьби з те­рористами, а й накладати покарання на звичайних громадян за письмову й усну пропа­ганду, мітинги та демонстрації, що мають на меті «завдати шкоди нерозривній єдності держави».

Кримінальний процес у цілому побудований за німецьким зразком. КПК запози­чений у Німеччині у період кемалістських реформ. Розгляд справ у суді (крім дріб­них) — колегіальний. Конституція проголошує багато загальновизнаних демократич­них принципів кримінального судочинства. Однак фактично в ході судового розгляду змагальність сторін не забезпечується, захист не має рівних прав з обвинуваченням, ад­вокат зобов' язаний поводитися на засіданні лояльно. Суду присяжних у Туреччині не існує.

Постійна політична напруженість і нестабільність у країні здійснює украй негатив­ний вплив на кримінальний процес. У справах про політичні та терористичні злочини права обвинувачуваних суттєво обмежені законом і ще більше на практиці. Такі справи розглядаються військовими або надзвичайними судами. Так, після військового перево­роту 1980 р. більшість смертних вироків виносили військові суди, розглядаючи справи про злочини, що «призвели до уведення воєнного стану». Адвокатам політичних ув' язнених усіляко заважали й перешкоджали. Досить поширена була практика засто­сування катувань у кримінальному процесі з будь-яких категорій справ.

У 1990-і рр. під тиском європейських держав і міжнародних правозахисних органі­зацій у кримінально-процесуальному законодавстві Туреччини відбулися деякі позити­вні зміни. Зокрема, у 1992 р. закон встановив, що обвинувачуваний у «групових злочи­нах» не може бути затриманий поліцією без наказу судді на термін більше чотирьох діб (раніше цей термін складав 15 діб). Обвинувачуваний тепер має право на неконтрольо-ване спілкування з адвокатом у будь-який момент. Максимальний термін утримання під вартою в період попереднього розслідування — шість місяців. За справами, переда­ними до суду, максимальний термін утримання під вартою, включаючи досудове слід­ство, не може перевищувати двох років. Одна лише тяжкість скоєного злочину відтепер не є достатньою підставою для взяття особи під варту.