Становлення парламентської республіки та її розвиток

Парламентська республіка у Франції. Історія Франції свідчить, що формування парламентської республіки та її закріплення в роки Третьої й Четвертої республік (1875—1958 рр.) далося шляхом багатьох революцій, тяжкою боротьбою республіканіз­му з монархізмом. Ця боротьба, як відомо, розпочалася в роки Великої французької бу­ржуазної революції і з «перемінним успіхом» тривала майже століття, доки у 1884 р. остаточно спеціальною поправкою до конституції 1875 р., не було закріплено, що рес­публіканська форма правління у Франції не може бути предметом перегляду.

Паризька комуна 1871 р. — прототип соціалістичної республіки. Одержавши 3 вересня 1870 р. владу з рук повсталих, за умов використати її для цілей національної оборони у франко-прусській війні, уряд шукав шляхів виходу з останньої. На початку 1871 р. була укладена попередня мирна угода: Франція віддавала Ельзас і Лотарингію, зобов' язувалася сплатити контрибуцію. Такою ціною правлячі кола прагнули розв' я-зати собі руки для зміцнення своєї влади всередині країни. Але незадоволення мас зро­стало, і спроба урядових військ у ніч на 18 березня 1871 р. захопити пушки паризької Національної гвардії, придбані на зібрані трудящими кошти, призвела до переходу вла­ди у столиці до рук Центрального комітету Національної гвардії, котрий 26 березня пе­редав її обраній на основі загального голосування Раді Паризької Комуни. Протягом 72 днів влада в Парижі перебувала в руках комунарів.

Паризька комуна, за оцінками Маркса, Енгельса й Леніна, вважається першою фор­мою диктатури пролетаріату — різновиду соціалістичної республіки, про що, на їх думку, свідчать такі її риси:

По-перше, Паризька комуна реалізувала принцип загального й рівного виборчого права. Вона являла собою орган влади робітників, службовців, дрібної буржуазії, який обирався шляхом загальних виборів в округах Парижа. Комуна усунула привілеї депу­татів, увела право їх відкликання, реально здійснила виборність і змінюваність посадо­вих осіб. У зв' язку з цим Маркс писав, що Паризька комуна покінчила з ілюзією, на­чебто керувати державою можуть тільки професійні чиновники³⁸.

По-друге, Комуна цілком зруйнувала старий державний апарат, замінивши його на новий. На зміну професійній армії та поліції прийшла національна гвардія з громадян, здатних носити зброю. Утворений новий суд будував свою роботу на принципах відпо­відальності і змінюваності. Вищим органом влади була Рада комуни. Вона обирала де­сять комісій (виконавчу, військову, юстиції й інші), через які Комуна здійснювала вищі законодавчі, виконавчі та судові функції. Адміністративним керівництвом в округах займалися вповноважені комуною депутати.

³⁸Маркс К, Знгельс Ф. Соч. — Т. 17. — С. 549.

По-третє, така структура державної влади в Комуні цілком відкидала буржуазний парламентаризм і пов' язану з ним теорію поділу влади. У цьому Маркс побачив одну з основних переваг пролетарської форми державного правління. Він характеризував Ко­муну як працюючу корпорацію, що одночасно створює та виконує закони.

Останнім часом у вітчизняній літературі з'явилися й інші оцінки Паризької Комуни. Наприклад, О. О. Шевченко стверджує, що характеристика марксистами Комуни як прообразу соціалістичної держави не відповідає дійсності³⁹, оскільки вона являла со­бою адміністративну одиницю (комуну), на території котрої була зроблена спроба реа­лізації соціалістичних ідей самоврядування народу. Однак безперечним є те, що Пари­зька Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагативши його принципово новими державними і правовими інститутами. Разом із тим Комуну не можна розглядати як визначену еталонну модель самоврядування народу, як це ро­билося в радянській історичній літературі. При цьому не враховувалися ні короткочас­ність її існування, ні особливі екстремальні умови, в яких вона виникла, ні та невелика територія, на котрій вів боротьбу революційний Париж, який вирішував нагальні пи­тання свого існування й негайно реалізовував їх.

Комуна вже в силу цього не могла стати зразком ефективно організованого механіз­му самоврядування народу, який би міг бути використаний для організації демократич­ної влади у великих і малих державах у ході подальших революційних перетворень. Абсолютизація форм організації влади Паризької Комуни стала результатом відомої недооцінки найбагатшого історичного досвіду, традицій у сфері організації механізму демократичної влади. Принцип поділу влади, як показав історичний досвід, має загаль­нолюдську цінність.

Третя республіка у Франції (1871—1940 рр.). Політична обстановка у Франції піс­ля падіння Комуни набула реакційного характеру. Законом від 31 серпня 1871 р., усу­переч протестам республіканців, Національні збори, де більшість належала монархіс­там, привласнили собі установчі функції. Лише складна обстановка у країні змусила збори як тимчасовий засіб наділити Тьєра як главу виконавчої влади титулом «прези­дент Республіки». Фактично в цей час Франція являла собою «республіку без республі­канців», оскільки перші президенти (Тьєр, Мак-Магон) були переконаними монархіс­тами. Це призвело до того, що всі міністерства перебували в руках супротивників республіки, а сам термін «республіка» перестав уживатися в офіційних державних до­кументах.

Здійснюючи в перші роки політичне керівництво Третьою республікою, монархісти, однак, не змогли ліквідувати республіканський лад. Цьому перешкодили як внутрішні розбіжності в самому таборі монархістів, так і насамперед зміни в позиції французької буржуазії. Навіть консервативні її кола більше не могли ігнорувати республіканські на­строї широких народних мас. Республіканська форма відкривала найбільші можливості для спільного панування різних фракцій буржуазії, для зміцнення її економічного та політичного панування.

У цих умовах у 1875 р. Національні збори були змушені вотувати конституцію, де у своєрідній формі (простим згадуванням «президента Республіки») санкціонувався рес­публіканський лад.

Конституція Третьої республіки, розроблена монархістами, помітно відступала від попередніх канонів французького конституціоналізму. Вона зводилася до організації вищих державних установ і складалася з трьох органічних законів (такі конституції іменуються некодифікованими конституціями):

1. Закон 24 лютого 1875 р. «Про організацію сенату»;

2. Закону 25 лютого 1875 р. «Про організацію державної влади»;

3. Закону 16 липня 1875 р. «Про відносини між державною владою»;

Ці закони відрізнялися надзвичайною стислістю, і тому багато питань конституцій­ного устрою республіки залишалися неопрацьованими й вирішувалися в подальшому за допомогою поточного законодавства.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К., 1995. С. 163—164.

Передбачена конституцією державна організація Третьої республіки відзначалася відвертим консерватизмом. Національні збори, погодившись більшістю всього в один голос на підтвердження республіки, прагнули створити конституційний лад, що макси­мально наближався до монархії. Саме тому президент республіки, котрий обирався на 7 років з правом переобрання, наділявся багатьма прерогативами конституційного мо­нарха. Він мав право законодавчої ініціативи, промульгації законів, а також контролю за їх виконанням. Він міг відстрочити засідання парламенту, розпустити нижню палату (за згодою верхньої). Президент керував збройними силами, призначав на цивільні та військові посади, мав право помилування. При президентові як главі держави акреди­тувались іноземні дипломати. За свої дії президент не ніс політичної відповідальності, його декрети підлягали контрасигнації одного з міністрів.

Консервативний характер конституції 1875 р. проявився і в організації законодавчої влади. Вона здійснювалася Палатою депутатів, що обиралася на 4 роки «загальним голосуванням», і Сенатом, який складався з 75 довічних сенаторів і 225 сенаторів, що обиралися непрямим шляхом особливими колегіями вибірників по департаментах на 9 років. Сенат як верхня палата парламенту був постійно діючою установою. Він не міг бути розпущений і кожні 3 роки поновлювався на одну третину. Як і Палата депутатів, він мав право законодавчої ініціативи, розробки законів, контролю за діяльністю уряду. Лише фінансові закони повинні були в першу чергу подаватися в нижню палату і при­йматися нею.

Засідання палат проходили одночасно, але кожна з них працювала самостійно. На загальні збори, іменовані Національними зборами, вони скликалися лише в разі обран­ня президента чи перегляду конституції.

Конституція 1875 р. передбачила створення Ради міністрів, правовий статус якої не був детально розроблений. Але принципове значення мало положення про те, що «мініс­три солідарно відповідальні перед палатами за загальну політику уряду і за їх особисті дії». У такий спосіб закріплювався інститут парламентської відповідальності уряду, що додавав йому самостійності стосовно президента. Останній не був главою уряду, а ли­ше призначав голову Ради міністрів, відповідального перед парламентом. Якщо посада президента республіки була вакантною, Рада міністрів здійснювала всю повноту вико­навчої влади.

Узагальнюючи вищенаведене, можна зробити висновок, що у Франції, за Конститу­цією 1875 р., в загальних рисах встановилася парламентська республіка. На це вказува­ло перед усім те, що:

• президент обирався парламентом;

• мав права розпускати нижню палату парламенту;

• за свої дії не ніс політичної відповідальності, оскільки його декрети підлягали контрасигнації одного з міністрів;

• статус уряду, хоча й не був дуже розробленим, теж вказував на парламентський характер Третьої республіки у Франції. Це, зокрема, вказувало на те, що уряд:

• очолювався окремо призначеною президентом особою — головою Ради мініс­трів;

• ніс солідарну відповідальність перед парламентом;

• якщо посада президента республіки була вакантною, здійснював усю повноту виконавчої влади.

Це було так, якщо говорити про юридичний зміст французької республіки. На прак­тиці було дещо по-іншому. Перші президенти, як «переконані монархісти», не захотіли миритися зі становищем слабкого глави держави, яке передбачала парламентська рес­публіка, й активно втручалися в державне життя країни. У цьому їм допомагали декотрі розмиті формулювання Конституції 1875 р. стосовно уряду, а також підтримка з боку довічних сенаторів у Верхній палаті парламенту. Більше того, у 1877 р. Мак-Магоном зокрема, була здійснена спроба державного перевороту. Вона виявилася невдалою й за­вершилася остаточним падінням престижу монархістів. У 1884 р. була прийнята кон­ституційна поправка, яка:

а) закріпила, що «республіканська форма правління не може бути предметом пере­гляду»;

б) ліквідувала інститут довічних сенаторів, котрі, однак, зберігали свою посаду до кінця життя (але практично до Першої світової війни. — Л. Б., С. Б.).

Таким чином, у середині 80-х рр. ХІХ ст. у Франції назавжди було покінчено з мо­нархізмом, і після тривалих пошуків оптимальних для країни форм державного прав­ління — і конституційної монархії, дуже близької до парламентського (легітимна монар­хія) або дуалістичного (Луї Бонапарт) її різновиду, і республіки президентського (Луї Бонапарт) або соціалістичного (Паризька Комуна) типу — вибір був зроблений на ко­ристь парламентської республіки.

Після подій 1884 р. еволюція Третьої республіки проявилася насамперед у відчут­ному обмеженні влади президента. Починаючи з 80-х рр. (з Ж. Греві), президент на практиці перестав використовувати свої політично найбільш значимі конституційні пов­новаження (право розпуску палати, відстрочки сесій тощо). Теоретично президент при­значав і звільняв міністрів, але парламентська відповідальність уряду фактично виво­дила Раду міністрів з-під контролю президента. Конфлікт Палати депутатів і президен­та Греві в 1887 р. створив обстановку, коли президент виявився нездатним сформувати уряд і був змушений сам піти у відставку. Щоб уникнути подібних конфліктів у майбу­тньому, за мовчазною згодою основних політичних партій на посаду президента стали підбиратися свідомо безініціативні й маловпливові політичні діячі. Формальні консти­туційні повноваження президента залишалися для правлячих кіл свого роду політичним резервом на випадок кризової чи надзвичайної обстановки. Так, під час першої світової війни, що вимагала максимальної централізації державної влади, президент Пуанкаре знову став активною фігурою в політичному житті Франції.

Еволюція Третьої республіки знайшла своє відображення також у діяльності палат французького парламенту. Зовні парламентаризм і депутатські свободи досягли тоді свого апогею. Однак поступово, з загостренням партійної боротьби, особливо на почат­ку XX ст. внутрішній регламент палати все більше обмежує свободу дискусій. Голова на власний розсуд визначав порядок денний, переривав засідання тощо. Створювалася система комісій Палати депутатів і Сенату, куди нерідко переносилося обговорення найбільш важливих чи політично гострих питань. Тобто і у Франції, як у Великобрита­нії, з' являються елементи міністеріализму, але багатопартійна система не дала йому розвиватися далі.

У системі елементів форми правління Третьої республіки домінуючим виявився пар­ламент. Однією з зовнішніх ознак його «всесилля» були часті урядові кризи, що зумов­лювалося багатопартійним складом парламенту. Рада міністрів утворювалася щоразу в результаті складних парламентських комбінацій і блоків, унаслідок чого його станови­ще не могло бути стабільним і міцним.

Важливу роль у системі органів Третьої республіки відігравала Державна рада, члени котрої призначалися президентом за згодою Ради міністрів. Хоча Державна рада являла собою дорадчу установу з законодавчих та адміністративних справ, вона мала помітну політичну вагу. Рада зберегла за собою важливі функції адміністративної юс­тиції: розглядала скарги на вищих державних чиновників і апеляції на рішення нижчих адміністративних судів.

У першій третині ХХ ст. форма правління Франції де-юре продовжувала визнача­тись органічними законами 1875 р., хоча на практиці певні зміни в системі вищих орга­нів державної влади відбувалися: приміром зростала роль уряду і його глави. Це вира­жалося насамперед, в остаточному переході до уряду права видавати нормативні акти з різних питань державного життя. Спостерігався процес відносного падіння ролі парла­менту, що помітно позначився на положенні нижньої палати.

З початком Другої світової війни, а згодом і окупації німцями Франції в червні 1940 р. завершується відносно тривалий (порівняно з попередніми) період Третьої республіки.

Четверта республіка у Франції (1946—1958рр.). Після визволення Франції (з 1944 по 1946 рр.) управління країною здійснював Тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем, котрий підготував проект нової конституції, прийнятої на референдумі в

1946 році.

За формою правління, закріпленою в Конституції 1946 р., Франція лишалася парла­ментською республікою. Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру пар­ламенту. Єдиним законодавчим органом країни, що не міг нікому делегувати свої зако­нодавчі повноваження, проголошувалася нижня палата парламенту — Національні збори. Вона формувалася на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за системою пропорційного представництва і мала виключне право законодавчої ініціативи у фінансових питаннях, ратифікації й денонсації найваж­ливіших міжнародних договорів, оголошення війни. Збори абсолютною більшістю го­лосів повинні були затверджувати склад нового уряду, котрий ніс перед ним відповіда­льність.

Друга палата — Рада республіки — була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов' язковими для Національних зборів.

Главою держави був президент республіки, що обирався на спільному засіданні па­лат парламенту терміном на 7 років. На відміну від попередньої республіки, президент був позбавлений деяких важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення на власний розсуд вищих посадових осіб тощо). Будь-які акти президента, в тому числі призначення на вищі посади, вимагали санкції уряду у вигляді контрасигнації голови уряду й одного з міністрів.

Виконавча влада надавалася Раді міністрів на чолі з його головою. Цей орган здійс­нював безпосереднє державне управління країною й мав широкі повноваження. Однак діяльність уряду була поставлена під ефективний контроль нижньої палати. У цій час­тині Конституція 1946 р. вдосконалює взаємини між виконавчою та законодавчою вла­дою. Призначення голови Ради міністрів і складу міністрів декретом президента могло провадитися тільки після винесення вотуму довіри з боку Національних зборів. Уряд (за допомогою президента) міг розпустити парламент тільки після двох урядових криз підряд, що сталися за вотумами недовіри чи за прийняттям парламентом резолюції осу­ду. У конституційній теорії і практиці прийнято, що питання про вотум довіри ініціює уряд, резолюцію осуду — парламент. У такій ситуації на період до обрання нового складу уряду Національні збори створювали коаліційний уряд із усіх партійних фрак­цій на чолі з головою Національних зборів. Це положення мало на меті запобігти занад­то частим урядовим кризам і можливим спробам встановлення режиму особистої влади.

Реорганізація політичного ладу Франції в тій формі, що передбачалася конституцією 1946 р., багато в чому не була втілена в життя. Складні проблеми модернізації економі­ки й перебудови економічної структури, різке загострення соціальних протиріч, розпад колоніальної системи та колоніальні війни вимагали активного втручання держави й стимулювали пошуки шляхів до встановлення міцної влади. Політична система, засно­вана на «абсолютному парламентаризмі», виявилася нездатною адекватно реагувати на складні соціально-економічні проблеми і кризові явища в суспільстві.

Загострення політичної обстановки й відхід від основних принципів конституції 1946 р. призвели до падіння Четвертої республіки та її заміни в 1958 році П'ятою рес­публікою. Ставши в цій ситуації знову на чолі французької держави, Шарль де Голль звернув увагу на президентську республіку, котра, на його думку, була більш здатною для вирішення завдань, що стояли перед Францією наприкінці 50-х років. Протистоян­ня між прихильниками президентської та парламентської республік призвело до ство­рення певного гібриду (по суті, нового різновиду республіканської форми правління), яка поєднувала в собі елементи президентської й парламентської республік та отримала назву напівпрезидентської або змішаної республіки. Парламентська ж республіка набу­ла подальшого розвитку і, можна сказати, досягла «розквіту» своїх найкращих якостей у Німеччині.

Парламентська республіка в Німеччині. Передісторія німецької парламентсь­кої республіки. Діюча нині в цій країні парламентська республіка на конституційному рівні була закріплена в Боннській Конституції 1949 року. Але при цьому німецький за­конодавець спирався хоч і на небагатий, а все ж таки досвід побудови державних форм минулих часів.

Однак перед тим, як ознайомитися з цим досвідом, визначимо основні етапи розвит­ку німецької держави після революційних подій 1848 р., на яких ми зупинялися в попе­редньому модулі.

Перший етап (1848—1871 рр.) характеризувався боротьбою між Австрією та Прус­сією за створення єдиної німецької держави. У цьому протистоянні, відтіснивши Авст­рію, яка в 1867 р. заснувала Австро-угорську імперію, переможницею стала Пруссія, під гегемонією котрої в 1871 р. була створена так звана Друга німецька імперія.

Другий етап (1871—1918 рр.) відзначається розвитком Німецької імперії, її ре­акційною політикою, що призвела до початку Першої світової війни, а потім і її краху.

Третій етап (1918—1933 рр.) — це Німеччина часів Веймарської республіки, а че­твертий (1933—1945 рр.) — часів панування нацизму.

П' ятий етап (1945 — по сьогодні) пов' язаний із процесами післявоєнної розбудови держави: створення ФРН і НДР(1949 р.), їх окремого розвитку до возз'єднання в 1990 р., еволюції єдиної німецької держави з початку 90-х років ХХ ст. по сьогодні.

Різноманітність накопиченого Німеччиною досвіду побудови державних форм зу­мовила й наш підхід до проблемного викладення відповідного матеріалу. Тому матері­ал, що стосується: а) змішаної та парламентської республік, тобто історії Німеччини 1918—1933 рр. і з 1949 р. по сьогодні, буде викладений у різних частинах цього параг­рафу; б) нацистської держави (1933—1945 рр.) — у параграфі, який висвітлює політич­ний режим; б) Другої Німецької імперії (1871—1918 рр.) і федеративної Німеччини (1949 — по сьогодні) — у параграфі, де розглянуті різні форми державно-територі­ального устрою у процесі їх історичного розвитку.

Повертаючись до сказаного вище, зазначимо, що парламентська республіка в Німеч­чині певною мірою бере свій початок від республіки, котра утворилася в результаті ли­стопадової 1918 р. буржуазно-демократичної революції. Революція покінчила з так зва­ною Другою імперією 1871—1918 років, ліквідувала дуалістичну монархію, яка існува­ла в ці роки та встановила в державі республіканський лад. Це знайшло відображення у прийнятій 11 серпня 1919 року Конституції Німеччини, котра в силу того, що бу­ла прийнята в м. Веймар (Тюрінгія), отримала (як, утім, і республіка) назву Веймар-ської.

Але, незважаючи на те, що порівняно з дуалістичною монархією Другої імперії, пар­ламентаризм проявився з більшою силою (парламент став повноцінним законодавчим органом, а уряд ніс відповідальність перед ним), Веймарська республіка парламентсь­кою не стала. По суті вона дала зразок певного симбіозу парламентської і президентсь­кої республік із дуже сильною президентською владою. Причиною цього були: а) відсутність у країні досвіду парламентаризму; б) «дуалістичне минуле» періоду ім­перії, яка відзначалася сильною виконавчою владою. Але водночас досвід побудови та­кої республіки в Німеччині, власне, є першим досвідом створення так званої змішаної республіки.

Парламентська ж республіка в Німеччині була побудована після Другої світової війни. Як Вам відомо зі шкільного курсу Всесвітньої історії, в 1949 р. на землях коли­шнього «третього рейху» були створені дві держави: Федеративна республіка Німеччи­ни (ФРН) і Німецька демократична республіка (НДР). Перша держава, згідно з Основ­ним Законом Федеративної республіки Німеччини від 23 травня 1949 р., набула парламентської форми республіканського правління, друга 7 жовтня 1949 р. була про­голошена республікою соціалістично-радянського типу.

Конституціоналізація парламентської республіки. Основний Закон ФРН 1949 р. юридично закріпив (конституціоналізував) зміст форми правління, яка й нині є чинною в державі. На парламентський характер німецької республіки вказує, по-перше, те, що в системі органів державної влади головне місце посідає орган законодавчої влади — двопалатний парламент. Нижня палата — Бундестаг (союзні збори) — обирається тер­міном на чотири роки шляхом загальних і прямих виборів на змішаній виборчій систе­мі. Верхньою палатою прийнято вважати Бундесрат (союзну раду), але її статус дещо відрізняється від статусу верхніх палат інших держав. Особливість статусу Бундесрату пов' язана з порядком його формування. Він складається з членів урядів земель, які їх призначають і можуть у будь-який момент відкликати. Тому іноді його ототожнюють зі своєрідною урядовою колегією, наділеною певними законотворчими функціями. Кіль­кість членів Бундесрату від кожної землі (від трьох до шести) залежить від кількості її населення. Проте під час голосування в Бундесраті всі голоси від окремої землі пода­ються узгоджено. Така організація верхньої палати, однак, має історичні коріння. На­приклад, ст.6 Конституції Німеччини 1871 р. розподіляла місця між суб'єктами імперії таким чином, щоб «кожний член Союзу (кожна держава) міг відрекомендувати стільки уповноважених у Союзну раду, скільки він має голосів, але всі його голоси можуть бу­ти вотовані тільки в одному смислі»⁴⁰.

Головною функцією парламенту ФРН є законотворчість. Правом законодавчої ініціати­ви наділені Федеральний Уряд, члени Бундестагу і Бундесрат. Законопроекти, пропоновані Бундесратом, представляються в Бундестазі через Федеральний Уряд. У законодавчому процесі палати парламенту є нерівноправними. Закони приймаються Бундестагом, після чого передаються Бундесрату. За певних умов Бундесрат може заявити так званий протест проти прийнятого Бундестагом закону. Якщо протест ухвалювався більшістю голосів чле­нів Бундесрату, він міг бути скасований рішенням більшості членів Бундестагу. Якщо Бун­десрат ухвалював протест більшістю не менше двох третин, то для відхилення його Бунде­стагом потрібна більшість у дві третини або щонайменше більшість від його складу.

Глава держави — Президент — обирається характерним для деяких парламентських країн способом, а саме спеціальною колегією — Федеральними Зборами, що склада­ються з усіх членів Бундестагу й такої ж кількості інших членів, котрі обираються ландтагами земель на засадах пропорційного представництва від різних парламентсь­ких фракцій. Термін повноважень Президента — п' ять років, при цьому він може бути обраний знову на наступних виборах тільки один раз. Віковий ценз для кандидатів у Президенти визначений у 40 років.

Повноваження Президента можна вважати типовими для глави держави за умов парла­ментської форми правління. Водночас слід зауважити, що він навіть формально не визна­ний головнокомандувачем збройних сил. До сказаного слід додати, що практично всі акти Президента мають бути контрасигновані главою уряду або відповідальним міністром.

Вищим органом виконавчої влади є Федеральний Уряд, очолюваний Федеральним Канцлером. Президент пропонує кандидатуру на посаду глави уряду Бундестагу. Це особа, котра очолює партію більшості (правлячу партію) в Бундестазі або коаліцію пар­тій, яка складає більшість. Якщо вона обрана нижньою палатою парламенту, то формаль­но затверджується знову ж таки Президентом. Міністри призначаються і звільняються Президентом за поданням Федерального Канцлера. Міністр оборони наділений правом командування збройними силами й віддання відповідних наказів

У разі, якщо досить складна процедура обрання Федерального Канцлера в Бундеста­зі виявиться нерезультативною, глава держави може розпустити цю палату.

Повноваження уряду досить широкі, і це є звичайним для парламентських форм державного правління. Фактично він здійснює головні функції щодо управління держа­вними справами. Дуже важливою є роль Федерального Канцлера, котрий, згідно зі ст.65 Основного Закону, «...визначає основні положення політики й несе за них відпо­відальність». Посилює позиції уряду ст. 80 Основного Закону, яка передбачає можли­вість делегування парламентом йому або федеральному міністрові або уряду земель за­конодавчих повноважень, які можуть видавати постанови.

У той же час німецька парламентська республіка має деякі свої особливості, пов' я-зані з закріпленими в конституції засобами стабільності виконавчої влади:

⁴⁰ Конституции и законодательньїе актьі буржуазних государств XVII—XIX вв. — М., 1957. — С. 561.

• уряд несе перед парламентом тільки солідарну (колективну) відповідальність. При цьому недовіра може бути висловлена лише Федеральному Канцлерові, після чого у відставку має йти весь уряд;

• Основний Закон ФРН встановив процедуру так званого конструктивного вотуму недовіри: Федеральний Канцлер вважається усунутим з посади лише за умов одночас­ного обрання нового канцлера.

Такі основні формально-юридичні риси парламентської республіки, закріплені Ос­новним Законом ФРН ще в 1949 році.

Розвиток парламентської республіки. Подальший її розвиток пов'язаний з ще біль­шим посиленням на практиці ролі виконавчої влади, тобто міністеріалізацією політич­ної форми правління. Прийняте у червні 1968 р. так зване надзвичайне законодавство давало урядові додаткові повноваження у сфері використання примусових заходів про­ти тих, хто прагне змінити конституційний правовий лад. Відповідно до цього законо­давства, до конституції були внесені зміни, котрі визначали статус ще одного держав­ного органу — так званого спільного (загального) комітету. Він не має постійного характеру й може бути сформований лише в надзвичайній ситуації, коли скликання по­вного складу Бундестагу або наявність у ньому кворуму неможливі. До такої надзви­чайної ситуації віднесена констатація урядом того, що територія держави зазнала збройної агресії або перебуває під безпосередньою загрозою такої агресії. У цьому ви­падку Бундестаг, а коли він неспроможний — спільний комітет проголошує стан обо­рони, що тягне за собою відповідну перебудову організації державного управління. Спільний комітет складається на дві третини з депутатів Бундестагу і на одну трети­ну — з членів Бундесрату. Відповідні призначення здійснюються палатами.

Державне життя Німеччини 1960—1970-х рр. відбувалося при значному зростанні впливу уряду на прийняття владних рішень. Біля 80 % законів приймалися парламен­том за ініціативою уряду, більше 2/3 інших нормативних документів були актами суто урядової діяльності⁴¹. Значну роль у поточному управлінні державою, поряд із 15 міні­стерствами, стало відігравати Відомство федерального канцлера, яке складалося з 6 відділів, де розроблялися й контролювалися напрямки політики у сфері права та управління, закордонних та внутрішніх справ, економіки і фінансів тощо. Це «верхо­венство» виконавчої влади спостерігається й понині, що дає нам певні підстави схарак­теризувати політико-правову форму правління сучасної німецької держави як міністе-ріальну республіку. Однак за своїм змістом вона дещо слабша ніж міністеріальна монархія у Великобританії, оскільки, на відміну від останньої, уряд Німеччини спира­ється не на одну партію, а зазвичай на коаліцію з двох партій.