§3. Абсолютна монархія

Процес подолання феодальної роздробленості, розпочатий у період станово-представницької монархії продовжувався й на етапі пізнього феодалізму. Він відбу­вався на ґрунті а) інтенсифікації виробництва, б) зростання спроможності сільсь­кого господарства виробляти більше продукції, стимулювати розвиток обміну між містом і селом, товарно-грошових відносин, в) еволюції міст як ремісничих цен­трів.

Без торгівлі інтенсифікація виробництва ставала для феодала безцільною. Розвиток товарно-грошових відносин відкривав можливість перетворити ренту в засіб задово­лення різноманітних потреб і тому ставало нагальним підвищення продуктивності пра­ці й посилення експлуатації селянства в цілому. Селянські війни, що набували значного розмаху, вимагали встановлення сильної державної влади, чому сприяло також зміц­нення позицій середнього землеволодіння й поява служивого землеволодіння. Тому об' єднання великих областей у феодальні королівства було потребою як для земельно­го дворянства, так і для міст.

У перехідний період, коли старі феодальні стани занепадали, а із середньовічного стану городян формувався клас буржуазії, коли жодна зі сторін, які боролись між со­бою, не могла взяти верх над іншою й потребувала допомоги королівської влади, вста­новлювалася абсолютна монархія, де верховна влада цілком і повністю зосереджува­лася в руках монарха, збільшувався апарат придушення, ліквідувалися, або приходили в повний занепад станово-представницькі установи.

3.1. Абсолютна монархія у Франції

Зміни в соціально-економічній структурі французького суспільства обумовили важ­ливу трансформацію держави. На початок XVI ст. в основному оформилася абсолют­на монархія, яка в ході свого розвитку набула найбільш закінченої, послідовно вира­женої форми у Франції.

Абсолютизм характеризувався насамперед тим, що вся повнота законодавчої, ви­конавчої, військової і судової влади зосереджувалась в руках спадкового глави держа­ви — короля. Відповідно, йому підпорядковувався весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративно-фінансовий апарат, суд. Відтепер всі францу­зи, включаючи дворян, розглядалися як піддані короля, зобов'язані йому беззапереч­ною слухняністю.

Основна частина дворянства, що продовжувало залишатися панівним класом, не тільки змирилася з таким положенням, але і виступала опорою корони, тому що вона була незалежна від окремих представників цього класу, неухильно і послідовно захи­щала корінні, загальнокласові інтереси дворянства. Лише за допомогою централізова­ної державної машини абсолютизму можна було ще забезпечити придушення антифео­дальної боротьби селянства, яка продовжувала посилюватися. До того ж, значна частина коштів у країні йшла на утримання дворянства.

Важливим чинником, який багато в чому сприяв посиленню відносної незалежності королівської влади, було особливе співвідношення класових сил, що склалося у Фран­ції. В країні затвердилася своєрідна рівновага двох класів: з одного боку дворянство, що почало слабшати, але ще трималось міцно за свої привілеї й командні посади в дер­жаві, а з другого — буржуазії, яка продовжувала набирати сили. Остання ще не могла претендувати на політично домінуючу роль у країні, але в економічній області, й зок­рема в державному апараті, вона могла вже успішно протистояти дворянству. Викорис­товуючи у своїй політиці протиріччя між цими двома класами, королівська влада домо­глася значної відносної самостійності.

Важливу роль у становленні абсолютизму зіграв кардинал Ришельє. Протягом майже двадцяти років (1624—1642 рр.) він, підпорядкувавши своєму впливу короля Людовика XIII, фактично безроздільно керував країною. Об'єктивно його політика була спрямована на захист загальнокласових інтересів дворянства. Шлях до досягнення цієї головної цілі Ришельє бачив у зміцненні абсолютизму. Під його керівництвом значно посилювалася централізація адміністративного апарату, суду, фінансів. За Людовика XIV (1643—1715 рр.) французький абсолютизм досяг найвищого розвитку. Це знайшло відбиток у відомому його висловленні, що «держава — це я!».

Щодо значення абсолютизму для розвитку країни, слід відзначити, що з XVI по пе­ршу половину XVII ст. абсолютна монархія відігравала відносно прогресивну роль. Вона вела боротьбу проти розколу країни, створюючи тим найсприятливіші умови для її наступного соціально-економічного розвитку. Маючи постійну потребу у нових до­даткових засобах, абсолютизм сприяв росту капіталістичної промисловості й торгівлі. Уряд заохочував будівництво нових мануфактур, вводив високі мита на ввезені в краї­ну іноземні товари, вів війни проти іноземних держав-конкурентів у торгівлі, заснову­вав колонії. Французька буржуазія, не маючи ще сил і можливостей домогтися цього самостійно, вітала всі подібні заходи, хоча їй припадало розплачуватися за них дуже дорогою ціною: податки на торгівлю й промисловість безупинно зростали, вводилися нові примусові платежі й позики.

Приблизно із другої половини XVII ст. капіталізм досяг такого рівню, коли його по­дальший сприятливий розвиток у надрах феодалізму став неможливим. Абсолютна мо­нархія, захищаючи феодальний лад, втрачала свої обмежено-прогресивні риси, які їй були притаманні раніше.

Концентрація всієї повноти державної влади в руках монарха призвела до припи­нення діяльності Генеральних штатів. Значно обмежувались права парламентів і, на­самперед, Паризького парламенту (у Франції парламенти споконвічно були судовими органами. — Л. Б., С. Б.). Едикт 1641 р. зобов'язав його безперешкодно реєструвати всі ордонанси й інші нормативні акти, що виходили від короля. Причому для цього вже не було потрібно його особистої присутності. Парламенту заборонялось прийма­ти до свого розгляду будь-які справи, що стосувалися уряду і його адміністративного апарату.

Світська влада в особі короля посилила свій контроль над церквою. Болонський кон­кордат 1516 р. надав королю виключне право призначати кандидатів на посади вищих ієрархів католицької церкви у Франції. Дуже скоро наступне затвердження цих канди­датур папою перетворилося у формальність. Як наслідок, висунення на вищі церковні посади фактично стало одним із видів королівського пожалування.

Зміцнення влади короля супроводжувалося різким зростанням і посиленням впливу бюрократичного апарату, якому були властиві деякі особливості. У країні одночасно функціонували державні органи, що умовно могли бути розділені на дві категорії. До першої відносилися установи, успадковані від минулого, із системою продажу посад і частково контрольовані знаттю. В результаті у їх віданні опинилася відносно другоряд­на сфера державного управління. Другу категорію представляли органи, створені абсо­лютизмом. Вони накладалися на систему управління першої категорії. Ці установи складалися з чиновників, призначених урядом, і посади в них не продавалися. Вони склали основу управління.

У цілому ж бюрократичний механізм абсолютизму був надзвичайно складним, гро­міздким, йому була притаманна величезна кількість часом непотрібних установ. Багато органів не мали чітко окресленої компетенції і нерідко дублювали один одного. Усе це сприяло ще більшому зростанню тяганини, корупції й інших зловживань, які в останнє століття абсолютизму прийняли небачені раніше розміри. Державний апарат коштував країні величезних витрат.

Центральні органи державного управління являли собою об'єднання різноманіт­них установ, створених у різні періоди. До складу Державної ради входили представ­ники вищої придворної аристократії і «дворянства мантії». Вона фактично перетворю­валася у вищий дорадчий орган при королі. Ного доповнювали спеціальні ради: рада фінансів, рада депеш (повідомлення з місць) тощо.

Функціонувала і низка інших органів: таємна рада, веденню якої підлягав, зокрема, касаційний перегляд деякої категорії справ, апарат канцлера — почесного представни­ка короля, що головував у його відсутність у радах. Частина цих органів діяла більш-менш постійно (рада депеш, рада фінансів), інші функціонували від випадку до випадку або не скликалися взагалі. Проте посадові особи цих установ продовжували значитися на державній службі й одержували величезну платню. Таким шляхом монархія «підго­довувала» й залучала на свій бік знать.

Органи, створені в часи абсолютизму, очолювалися Генеральним контролером фі­нансів і чотирма державними секретарями з військових, іноземних, морських справ і справ королівського двору.

Компетенція Генерального контролера фінансів була найбільш широкою. Він здійс­нював управління збором і розподілом грошових й інших матеріальних ресурсів коро­лівства, перевіряв діяльність посадових осіб на місцях. У його веденні знаходилися промисловість, торгівля, фінанси, державні роботи (будівництво портів, фортець, доріг і т. д.), шляхи зв'язку. Генеральний контролер вважався першим міністром. Він і дер­жавні секретарі формально були підвідомчими певним королівським радам, але в дійс­ності підпорядковувалися тільки королю. Наради, які король проводив із ними, стали називатися Малою королівською радою. Там вирішувались найважливіші питання внут­рішньої і зовнішньої політики.

Апарат Генерального контролера й державних секретарів нагадував міністерську (відомчу) систему управління. Але повного, чіткого розмежування за галузями управ­ління ще не було. У веденні кожного секретаря знаходилася певна кількість губерна-торств, хоча головні завдання, що стояли перед ними, були досить далекими від про­блем місцевого управління.