3.2. Турецький султанат (Османська імперія) Утворення турецької держави, основні етапи її розвитку

Початок створення державної організації турецького народу припадає на Х—ХІ ст., коли на базі племінних об'єднань тюрок-огузів (сельджуків) було створено Сельджук-ський султанат — раннє державне утворення, що зберегло риси військово-кочового об'єднання. Починаючи з сер. ХІ ст., сельджуки почали завойовувати Персію, Малу Азію та інші території Близького Сходу. Як уже раніше відзначалось, у 1055 р. вони за­хопили Багдад і їх правитель одержав від халіфа титул султана. Почалися завоювання візантійських територій, але хрестові походи відкинули сельджуків від Візантії, відтіс­нивши їх в Анатолію, де остаточно оформилася ранньофеодальна держава турків.

Набувши значної сили у ХІІІ ст., султанат не зміг протистояти монгольській навалі і до кінця цього століття розпався на окремі князівства — бейлики. Один із таких бейли-ків — Османський (від імені правлячих султанів) — до початку XIV ст. став міцним військовим князівством. Піднесення його пов' язано з династією правителя одного з племен — Ертогрула, а головне, його сина — Османа (із 1281 р. султана). Наприкінці

XIII ст. (1299 р.) князівство стало практично самостійним, що знаменувало початок но- вої незалежної держави.

Воно розширилося за рахунок володінь ослаблої Візантії в Малій Азії, вийшло до морів, підпорядкувало собі колишні бейлики старої сельджукської держави. В сер.

XIV ст. турки розгромили залишки монгольської держави в Ірані, а в другій половині цього ж століття під владу турок підпали феодальні держави Балканського півострова, було встановлено сюзеренітет навіть над Угорщиною. За часів правління султана Ор- хане (1324—1359 рр.) у державі, що утворювалася, стала складатися нова політико- адміністративна організація, яка була представлена феодальною бюрократією. Країна одержала адміністративний розподіл на три уділи і десятки округів, що очолили поста- влені з центру паші.

У правління Баязида I Блискавичного (1389—1402 рр.) Османська держава стала найважливішим суб'єктом міжнародних справ і політики на Чорному і Середземному морях. Це було обумовлено низкою важливих перемог над Візантією, яку від повного розгрому врятувало тільки чергове вторгнення монгольських військ під верхвенством Тимура.

Чергова монгольська навала призвела до розпаду Османської держави на декілька частин, над якими султанам усе ж вдалося зберегти фактичну владу. У відродженій на початку XV ст. єдиній державі ліквідовувалися залишки старої роздробленості, почали­ся нові завоювання. У середині століття турки здійснили черговий наступ на Візантію, що у 1453 р. закінчився захопленням Константинополя. Перейменоване у Стамбул міс­то стало столицею імперії. Візантія — правонаступниця Римської імперії — була оста­точно повалена.

У XVI ст. завоювання були перенесені на Грецію, Молдавію, Албанію, Південну Італію, турецькій владі були підпорядковані Іран, Єгипет, Алжир, Кавказ, узбережжя Північної Африки. За правління Сулеймана I (1520—1566 рр.) держава одержала за­кінчену внутрішню адміністративну і військову організацію. Османська імперія стала найбільшим за територією і населенням (біля 25 млн жителів) й одним із самих найвп-ливовіших у політичному відношенні державним утворенням тодішнього європейсько-близькосхідного світу.

З кінця XVII ст. Османська імперія, залишаючись найбільшою державою, вступила в тривалу смугу кризи, внутрішніх чвар і військових невдач. Поразка у війні з коалі­цією європейських держав (1699 р.) призвела до часткового поділу імперії. Позначили­ся центробіжні тенденції в найбільш віддалених володіннях: Африці, Молдавії і Вала-хії. Істотно скоротилися володіння імперії в XVIII ст. після невдалих війн із Росією. Державно-політичний устрій імперії в основному зберігся таким, яким він склався в XVI столітті.