2.2. Виконавчі органи

Формально на чолі виконавчої влади Спартанської держави знаходилися два ца­рі — архагети. їх влада, безсумнівно, була успадкована від влади родо-племінних вож­дів і втілювала об'єднання двох племен (ахейців і дорійців) в одну державу. Царі вико­нували функції військових вождів, були верховними жерцями, здійснювали по деяких справах судову владу. Помічниками архагетів виступали ефори, які з середини VI ст. до н. е. поставили царів під свій контроль і фактично стали керувати державою.

Ефорів було п'ять, їх щорічно обирали в апеллі з числа всіх громадян. Вони утворю­вали єдину колегію і виносили свої рішення за більшістю голосів. Ефори займали ви­ключне положення в державі і своїм піднесенням були зобов' язані знаті, що побоюва­лася посилення царської влади. У їх руках майже цілком знаходилися зовнішні відносини, внутрішнє управління країною. Звіт про свою діяльність ефори давали тіль­ки своїм наступникам, що нерідко призводило до зловживання ними своєю владою. Ефори скликали апеллу і герусію, керували їх діяльністю.

Герусія (рада старійшин) також збереглася від родоплемінної організації. Вона складалася з 28 найзнатніших представників спартіатів, що досягли 60 років, і двох ар­хагетів. Члени герусії — геронти — обиралися народними зборами довічно і не несли відповідальності за свою діяльність. Герусія попередньо обговорювала справи, які мог­ли розглядатися на народних зборах. Вона мала в своєму розпорядженні практично не­обмежену компетенцію, засідала щодня і керувала всіма справами, в тому числі війсь­ковими, судовими, фінансовими, виступала судовою інстанцією проти царів. З поси­ленням влади ефорів значення герусії зменшилося.

В Афінах виконавчу владу здійснювали Рада п'ятисот (буле) і посадові особи.

Рада п' ятисот була робочим, виконавчим органом при екклесії. До її складу обира­лися повноправні громадяни, які досягли тридцятирічного віку, по 50 чоловік від кож­ної з 10 філ. Сюди могли увійти представники всіх розрядів населення. Компетенція Ради була досить широка. Під керівництвом і безпосереднім контролем Ради 500 діяв весь фінансовий і адміністративний апарат афінської держави. Цей факт говорить про значну роль, яку грала Рада в системі влади давньоафінської держави. Термін повнова­жень членів Ради — один рік; після закінчення його кожний булевт представляв звіт про свою роботу. Повторне обрання дозволялося через декілька років, і лише один раз, тобто кожний рік, Рада оновлювалася. її члени отримували платню в розмірі 5 оболів (дрібної монети, рівної приблизно 0,7 г. срібла. — Л. Б., С. Б.) за кожний день фактич­ної служби і один обол на обід.

Магістрати

В системі органів виконавчої влади в Афінах значну роль відігравали посадові осо­би (магістрати), які або обиралися відкритим голосуванням на народних зборах, або визначалися жеребкуванням. Демократичні кола Афін віддавали перевагу жеребкуван­ню, але перед цим кандидати проходили передвиборну перевірку — докімасію, яку проводило буле або за його дорученням — спеціальні колегії. Кандидат у магістрати мав бути повноправним громадянином, приписаним до певного дему, «придатним» фізич­но, повинен був брати участь в культі Аполлону, шанувати могили предків. Обраний магістрат отримував деякі привілеї: право на почесне місце в театрі, на церемоніях, на час магістратури звільнявся від позовів до нього приватних осіб. Разом з тим йому за­боронялося покидати країну, робити заповіти, дарування, він зобов' язаний був звітува­ти перед органами народовладдя.

Повноваження посадових осіб визначалися рішеннями народних зборів. Магістрати зобов' язувалися виконувати рішення Ради або зборів у межах своєї компетенції. В утворенні магістратур забезпечувалося рівне представництво демів і філ; органи тери­торіального самоврядування зберігали свій контроль за їх діяльністю.

Майже всі магістратури були тимчасовими (не більше ніж на один рік без права переобрання) і колегіальними: кожна з посадових осіб будь-якого рівню мала до 10 рів­ноправних йому колег. Усі посадові особи були підзвітні. Вони, після закінчення тер­міну служби, були зобов' язані давати звіт про свою діяльність, головним чином з фі­нансових питань. Так звана епіхейротонія (голосування руками. — Л. Б., С. Б.), що відбувалася в народних зборах, могла привести посадових осіб або до затвердження їх звіту, або до усунення з посади і віддання під суд.

Магістратури в основному розподілялися на 3 категорії:

Першу складали архонти, які виконували доручення буле по підтримці державного порядку, мали право помилування, покарання, затримання громадян і негромадян Афін.

Другу складали численні епімелети — головним чином помічники інших посадо­вих осіб, а також фінансові чиновники.

Третю, нижчу групу, складали підлеглі — іперети (писарі, реєстратори, судові ви­конавці), функції яких виконували раби або відпущені на волю.

Особливу категорію посадових осіб складали стратеги — в кількості десяти, яким доручалося військове управління і командування. Ця посада не була оплачуваною і по­ручалася тільки багатим і видним громадянам; в стратеги могли переобирати, напри­клад, Перікл займав цю посаду 15 років. Обов'язки між стратегами розподіляли народні збори, але нерідко в надзвичайному порядку всі державні справи доручалися одному, який отримував звання стратега-автократора.

Схожою на афінську, але більш розгалуженою, була система органів виконавчої влади у Стародавньому Римі.

Важливу роль у системі вищих органів влади Римської республіки відігравав Сенат. До його законодавчих повноважень належали питання затвердження законів, прийня­тих, наприклад, зборами центуріатів, видання загальних постанов, що стосувалися благоустрою і громадської безпеки. В фінансовій галузі Сенат розробляв державний бюджет і встановлював податки. У зовнішньополітичній сфері він вів переговори з ін­шими державами або спостерігав за веденням таких переговорів, укладав мирні угоди. Важливі повноваження мав Сенат в питаннях військового будівництва: встановлював чисельність армії, призначав воєнначальників в армії та провінції, виділяв кошти на ве­дення війни, оголошував надзвичайний стан тощо.

На відміну від булевтів, сенатори не обиралися. Спеціальні посадові особи — цен­зори, що розподіляли громадян за центуріями і трибами, раз на п' ять років складали списки сенаторів з представників знатних і багатих сімей, що вже займали, як правило, вищі державні посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників-аристократів, фактично незалежним від волі більшості вільних громадян.

Роль урядової влади в Римі грали магістратури (державні посади). Як і в Стародав­ніх Афінах, в Римі склалися певні принципи заміщення магістратур: виборність, термі­новість, колегіальність, безоплатність і відповідальність.

За деякими окремими винятками, магістрати обиралися центуріатними або три-бутними зборами на один рік. Як і в Афінах, абсолютна більшість магістратур були колегіальними — на одну посаду обиралося декілька чоловік. Але специфіка колегіаль­ності в Римі полягала в тому, що кожний магістрат мав право самостійно ухвалювати рішення. В той же час, це право могло бути відмінене його колегою (право інтерцес-сії). Винагороди магістрати не отримували, що, природно, закривало шлях до магістра­тури незаможним. Магістрати, за невеликим винятком, після закінчення терміну їх по­вноважень могли бути притягнуті до відповідальності перед народними зборами, що їх обрали.

Ще одна істотна відмінність римської магістратури — ієрархія посад (право магіст­рату вищого рівня відміняти рішення магістрату нижчого). Влада магістратів поділяла­ся на вищу — імперіум (ітрегіит) і загальну — потестас (роіеяіая).

До ітрегіит відносилася вища військова влада і право укладати перемир'я, право скликати сенат і народні збори і головувати в них, право видавати накази і примушува­ти до їх виконання, право суду і призначення покарання. Ця влада належала диктато­ру, консулам і преторам. Диктатор мав «найвищий імперіум, який включав право за­суджувати до смертної страти, що не підлягало оскарженню. Консулу належав «великий імперіум» — право виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений в центуріат-них зборах, якщо його було винесено в місті Рим, і не підлягав оскарженню, якщо був винесений за межами міста. У претора був «обмежений імперіум» — без права засу­джувати до смерті.

Влада роіезіаз належала всім магістратам і включала в себе право віддавати розпо­рядження і накладати штрафи за їх невиконання.

Магістратури ділилися на: 1) ординарні (звичайні); 2) екстраординарні (надзви­чайні).

1) До ординарних магістратур відносилися посади консулів, преторів, цензорів, квесторів, едилів та інші. Консули (в Римі обиралися два консули) були вищими магіс­тратами і очолювали всю систему магістратур. Особливо значущими були військові по­вноваження консулів: набір в армію і командування нею, призначення воєначальників, укладання перемир' я і розпорядження військовою здобиччю.

Претори з'явилися в сер. IV ст. до н. е. як помічники консулів. Внаслідок того, що останні, командуючи арміями, часто були відсутні в Римі, то преторам перейшло управління містом і, що особливо важливо, керівництво судочинством, яке дозволяло їм, завдяки імперіуму, видавати загальнообов' язкові постанови, створювати нові норми права. Спочатку обирався один претор, потім два, один з яких розглядав справи римсь­ких громадян (міський претор), а інший — справи з участю іноземців (претор пере-гринів). Поступово число преторів збільшилося до восьми.

Цензори — їх було два — обиралися раз на п'ять років для складання списків рим­ських громадян, розподілу їх за трибами і розрядами і для складання списку сенаторів. Крім того, до їх компетенції відносилося спостереження за моральністю і видання від­повідних едиктів.

Квестори, що були спочатку помічниками консулів без спеціальної компетенції, згодом стали відати (під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням деяких карних справ. Число їх, відповідно, зростало і до кінця періоду республіки дося-гло двадцяти.

Едили (їх було теж два) спостерігали за громадським порядком у місті, торгівлею на ринку, організовували свята і видовища.

Колегії «двадцяти шести мужів» складалися з двадцяти шести чоловік, які входи­ли в п' ять колегій, що відали наглядом за в' язницями, карбуванням монети, очищенням доріг і деякими судовими справами.

Особливе місце серед магістратів займали плебейські (народні) трибуни, які мали право накладати вето на неправомірні дії майже всіх магістратів.

2) Екстраординарні магістратури створювалися тільки в надзвичайних обстави­нах, коли Римській державі загрожувала особлива небезпека — важка війна, велике по­встання рабів, серйозне внутрішнє безладдя. За пропозицією сенату один з консулів призначався диктатором. Він мав необмежену владу, якій підкорялися всі магістрати. Право вета плебейського трибуна на нього не розповсюджувалося, розпорядження дик­татора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не ніс відповідальності. Щоправда, в перші століття існування республіки диктатури вводилися не тільки в надзвичайних об­ставинах, а і для вирішення конкретних завдань, тому повноваження диктатора обме­жувалися їх рамками. У період розквіту республіки до диктатури майже не вдавалися. Термін диктатури не повинен був перевищувати шести місяців.

Як і на Сході, провідну роль у системі виконавчої влади механізму античних держав відігравали збройні сили і поліція, які, насамперед, використовувалися для захисту іс­нуючого ладу і поповнення армії рабів військовополоненими.

Військо

Загальновідоме відношення до збройних сил у Спарті, де головним обов'язком спа-ртіатів вважалася військова служба. Вони мешкали на території, що об' єднувала 5 се­лищ і нагадувала своєрідний військовий табір. Дітей для підготовки до виконання цьо­го обов' язку, починаючи з 7 років, віддавали на державне виховання в спеціальні школи. Спеціальні посадові особи — педономи виховували у них дисциплінованість і беззаперечне виконання вказівок старших, силу і витривалість, військові навички і хо­робрість. Навчання закінчувалося в 20-річному віці. З 20 до 60 років спартіати несли військову службу. Вони разом з періеками виступали як важкоозброєні воїни — гоплі-ти. Легко озброєні ілоти складали допоміжну озброєну силу. Командування всією ар­мією здійснювали архагети, помічниками яких були полемархи. їм, у свою чергу, під­корялися лохаги, що стояли на чолі основного підрозділу спартанського війська — лоха, який нараховував 500 воїнів. У складі армії була і кіннота — «триста вершників», свого роду кінна гвардія, яка охороняла архагета на війні і забезпечувала безпеку дер­жави в мирний час.

Внаслідок своєї військової могутності Спарта об'єднала навколо себе ряд полісів Південної Греції (Пелопоннесу), що утворили т. зв. Пелопоннеський союз. У війні, що виникла на Балканському півострові Пелопоннес між Пелопоннеським союзом під егі­дою Спарти і Морським союзом під егідою Афін (431—404 рр. до н. е.), останні зазнали поразки. Причини цього, зокрема, були і в організації афінського війська.

В Афінах, на відміну від Спарти, військове навчання юнаків, т.зв. ефебів, здійсню­валося з 18 до 20 років, а всі громадяни віком від 20 до 50 років були зобов'язані нести військову службу. Афінське військо, як і спартанське, складалося з гоплитів, кінноти, легкоозброєної піхоти. Остання поповнювалася з числа фетів і найманців з жителів Криту, Родосу і Фракії.

Як в Спарті, так і в Афінах був сильно розвинений флот. І якщо в сухопутних збройних силах переважала Спарта, в морській справі перевага була, як правило, за Афінами.

Однак найбільшого розвитку армія досягла в Стародавньому Римі. Первинна вій­ськова організація Риму була простою. Постійної армії не було. Всі громадяни з 18 до 60 років, що мали відповідний майновий ценз, мали брати участь у військових діях (причому, клієнти могли виконувати військові обов' язки замість патронів). Кожний розряд заможних громадян виставляв певну кількість центурій, що об' єднувалися в ле­гіони. Командування армією сенат доручав одному з консулів, який міг передати його претору. На чолі легіонів стояли військові трибуни, центуріями командували центурі­они, загони кінноти (декурії) очолювалися декуріонами.

Велика військова активність Риму сприяла змінам у його військовій організації: в IV ст. до. н. е. в армії з'явилися добровольці, яким стали платити гроші; в III ст. до н. е. з' явилися легіони від союзників, організованих Римом муніципій і приєднаних до нього провінцій. У цей же час було знижено майновий ценз, з яким пов' язувалось виконання військового обов' язку. Це викликало зростання невдоволення основного контингенту воїнів — селянства, що відривалося від своїх господарств, які приходили через це в за­непад, і обумовило необхідність реорганізації армії.

Найбільш великою реформою була військова реформа Марія (107 р. до н. е.), що вводила добровільне вербування найманців в постійну армію замість колишнього циві­льного ополчення з вільного населення (землевласників). Добровольцями пішли люм-пен-пролетарі, оскільки їм стали сплачувати за службу і давати повне спорядження. Армія професіоналізувалася, перетворювалася в постійну і ставала самостійною декла­сованою політичною силою, а полководець, від успіхів якого залежав добробут легіо­нерів — великою політичною фігурою.

Пануючий клас Риму всіма силами прагнув зміцнити армію і сформувати громадсь­ку думку на користь служби в ній. Наприклад, тільки служба в армії могла відкрити до­рогу до кар' єри на політичному терені. Величезне значення мала військова дисципліна, яка підтримувалася суворими заходами, особливо в поході. Широко застосовувалися тілесні покарання, аж до страти. Чималу роль відігравала зацікавленість солдат у по­повненні числа своїх рабів і в збільшенні своїх земельних володінь.

Поліція

В Афінах поліція знаходилася в розпорядженні одного з архонтів — голови цент­рального магістрату, уповноваженого стежити за дотриманням порядку. Йому підкоря­лася поліція, яка не тільки боролася зі злочинцями, але і вистежувала таємні збори, спостерігала за розважальними зборищами, бенкетами й іншими заходами такого роду. В архонта були помічники — асессори, в обов' язок яких входило спостереження за по­ведінкою і моральністю народу, а також припинення фактів неробства, дармоїдства, розгульного способу життя, аморальної поведінки жінок. Під їх керівництвом поліція стежила за санітарним станом міста, оберігала пам' ятники старовини, визначні пам' я-тки ландшафту.

Поліція діяла у контакті з агарономами і метрономами. Перші стежили за тим, щоб товари на ринках були без підробок і домішок, другі — за правильністю міри і ваги.

У боротьбі з кримінальною злочинністю афінська поліція активно співпрацювала з так званою колегією одинадцяти, яка обиралася Радою 500. Вона здійснювала нагляд за в'язницями, виконувала вироки. їй були підсудні справи розбійників, нічних і кише­нькових злодіїв, інших злочинних елементів суспільства; тут проводилися обов' язкові для того часу тортури рабів, якщо вони проходили свідками у справах.

У зв' язку з непрестижністю поліцейської служби в Афінах, її підрозділи формува­лися, як правило, з метеків і рабів (переважно скіфів). Функції своєрідної кінної поліції виконували раби—токсоти.

У Стародавньому Римі пануючий клас рабовласників створив ще більш розвинену, ніж в Афінах, поліцейську систему. Римська поліція сформувалася в період республіки, коли в державному механізмі, створеному рабовласницькою аристократією, зміцніли ординарні магістратури. Носіями вищої поліцейської влади в цей період були консули, які і керували придушенням масової непокори рабів, організацією і проведенням караль­них експедицій в провінціях, відновленням громадського порядку. У компетенцію кон­сулів входило також кримінальне переслідування громадян, видача ордерів на арешти і обшуки.

З піднесенням Риму над завойованими провінціями і загостренням класової бороть­би в 388 р. до н. е. була заснована посада претора, який відповідав за охорону суспіль­ного порядку у столиці і здійснював загальне керівництво її поліцією. У розпорядженні претора були два помічники: цензори і еділи, що обиралися із середовища патриціїв. Цензори повинні були здійснювати нагляд за моральністю і суспільною дисципліною громадян, проводити перепис населення, управляти громадськими будинками, стежити за станом і безпекою шляхів, керувати суспільними роботами, на яких використовува­лися головним чином раби. На еділів покладалася основна турбота про «вулиці» і «бру­ківки», тобто підтримка порядку в громадських місцях. Під їхнім безпосереднім керів­ництвом діяли вже численні до цього часу ряди поліцейських, озброєних мечами, щитами і батогами.