Модернізація Китайської народної республіки

Колективне правління було в Китаї нетрадиційним: за конфуціанським поняттям, на чолі країни повинен стояти правитель, котрий спирається на вірних радників і чинов­ницький апарат. Комуністичний Китай та його керівництво не змогли відійти від цієї традиції, і тому культ правителя в Китаї не зник, а тільки набув іншого забарвлення. Після смерті Мао китайському керівництву потрібно було вирішувати проблему нового лідера. Ним став Ден Сяопін, затверджений Пленумом ЦК КПК у липні 1977 р. заступ­ником голови ЦК, заступником голови Військової ради, начальником Генштабу. У Китаї настав період реформ (модернізації), батьком яких по праву називається Ден Сяопін.

Однією з ключових проблем, вирішуваних Ден Сяопіном при розробці політики ре­форм, було не тільки засудити діяльність Мао Цзедуна, скільки домогтися повної від­мови від усіх його установок, що заважали оздоровленню китайського суспільства та подоланню економічної й культурної відсталості країни. Для нього важливим було зму­сити китайських комуністів відмовитися не від самого Мао, а від його ідей, і насампе­ред від ідеї класової боротьби як чудодійного засобу вирішення всіх проблем, переко­нати партію і народ у тому, що першорядним завданням є зростання виробництва, чого не можна досягти без використання науково-технічних досягнень. Ден Сяопін, даючи негативну оцінку «культурній революції», спробував не вдаватися до масових політич­них кампаній, а піднімати дух народу шляхом підвищення матеріальної зацікавленості, відводячи в такий спосіб ідеологічному вихованню допоміжну роль. Якщо Мао в роки «культурної революції» проводив політику ізоляції від зовнішнього світу, то Ден Сяо-пін наполягав на включенні Китаю у світове співтовариство і проводив політику від­критості: повне заперечення «культурної революції» необхідно було для створення іде­ологічного ґрунту, на якому посіяні ним насіння реформ дали б гарні сходи.

Початком нових реформ у політичній, соціально-економічній, технологічній та вій­ськовій областях («чотири модернізації») став грудневий пленум ЦК КПК 1978 року.

Політична модернізація КНР. У 1978 р. була прийнята нова Конституція КНР. Однак вона, будучи своєріднім компромісом між ідеями періоду культурної революції та прагматичними концепціями побудови державного механізму, частково запозичених з попереднього державотворчого досвіду, стала тимчасовим Основним Законом. 4 гру­дня 1982 р. після всенародного обговорення (це раніше не практикувалося), була при­йнята нова Конституція, котра є чинною й сьогодні.

Сутність китайської держави закріплена у ст. 1 Конституції 1982 року. КНР ви­знається «соціалістичною державою демократичної диктатури народу, керованою робі­тничим класом і такою, що ґрунтується на союзі робітників та селян». Соціалістичний лад визнаний як «основний лад Китайської Народної Республіки».

Форма китайської держави. За змістом Конституції 1982 р., Китайську державу можна визначити як соціалістичну республіку з унітарним децентралізованим держав­но-територіальним устроєм та недемократичним політичним режимом.

На соціалістичний вид республіки вказують такі конституційно-правові та полі­тичні ознаки.

По-перше, закріплене у відповідних конституційних нормах верховенство та повно­владдя представницького органу державної влади, яким, за Конституцією КНР (ст. 57), є Загальнокитайські Збори Народних Представників (ЗЗНП). Вони, згідно з виборчим законодавством складаються не більше ніж з 3000 представників народу (найбільший парламент світу), здійснюють свою роботу шляхом дво-тритижневих сесій один раз на рік, тобто функціонують на характерній для соціалістичної республіки непостійній ос­нові. У період між сесіями ВЗНП усі їх функції виконує відповідальний і підзвітний їм Постійний комітет Загальнокитайських зборів народних представників. Обидва вони вповноважені здійснювати законодавчу владу.

По-друге, законодавча та виконавча влади об'єднуються в особі працюючих пред­ставницьких установ, причому виконавчо-розпорядчі органи підзвітні й підконтрольні органам законодавчої влади. У Китаї всі вищі органи виконавчої влади формуються За-гальнокитайськими Зборами Народних Представників на термін повноважень самих зборів. Серед них:

1. Голова і заступник Голови КНР — посади, на яких обрання тієї чи іншої особи бі­льше, ніж два терміни Конституцією не припускається. Голова КНР — ним може бути правосуб'єктний громадянин КНР, не молодший 45 років, котрий на підставі рішень ЗЗНП та їх Постійного Комітету оприлюднює закони, призначає й усуває з посад Прем' єра Державної Ради та інших членів уряду, здійснює інші повноваження. Згідно з Конституцією, Голова КНР представляє Китайську Народну Республіку й реалізує де­які інші повноваження у сфері зовнішньополітичної діяльності держави;

2. Державна Рада КНР — визначена як «центральний народний уряд, виконавчий орган державної влади, вищий державний адміністративний орган» (ст. 85 Конститу­ції). Кандидатуру Прем' єра Державної Ради, за поданням Голови КНР затверджують Загальнокитайські Збори Народних Представників. Вони ж, за поданням Прем' єра, за­тверджують кандидатури інших членів Державної Ради. До її складу, окрім Прем'єра, котрий є керівником Ради, входять заступники Прем' єра, члени Державної Ради, мініс­три, голови комітетів, головний ревізор та начальник секретаріату. Державна Рада несе відповідальність і підзвітна ЗЗНП, а в період між сесіями зборів — перед їх Постійним Комітетом.

За зразком вищих органів влади місцеві представницькі органи обирають народні уряди та їх керівників: губернаторів провінцій, мерів міст, начальників повітів і районів, волосних і селищних старост, які є «виконавчими органами місцевих органів державної влади, державними адміністративними органами на місцях» (ст.105 Конституції).

Якщо брати до уваги тільки дві вищезазначені юридичні ознаки форми правління Китаю, то її можна було б схарактеризувати як парламентську республіку, оскільки уряд формується парламентом і юридично відповідальний перед ним.

По-третє, соціалістичний характер китайської республіки зумовлює те, що вона не визнає принципу поділу влад. Виходячи з цього, вищі та місцеві органи об'єднуються в єдину представницьку систему, засновану на принципі «демократичного централізму». Цей принцип, покладений не тільки в основу державного, а й партійного та господар­чого керівництва, реалізується в єдності двох організаційних засад — демократизму і централізму.

Демократизм передбачає виборність усіх без винятку державних органів, їх відпо­відальність та підзвітність народові. Порядок формування представницьких органів у Китаї здійснюється на основі багатоступеневих виборів. Раз на п' ять років зборами на­родних представників нижчого ступеня утворюються збори народних представників провінцій, міст центрального підпорядкування й міст, що мають районний поділ. У свою чергу депутати зборів народних представників провінцій та міст центрального підпорядкування, а також обрані представники від автономних районів та збройних сил обирають на той же п' ятирічний термін депутатів Загальнокитайських Зборів Народних Представників. Депутати ЗЗНП, а також нижчих представницьких установ, підконтро­льні органам, які їх обрали, і мають право їх відклику. Останнє означає, що депутат у КНР володіє т. зв. імперативним мандатом (у переважній більшості сучасних держав прийнятий вільний мандат, коли депутат не може бути відкликаним своїми виборця­ми. — Л. Б., С. Б.), який теж характерний саме для соціалістичній республіки.

Централізм виявляється у проведенні єдиної політики, підпорядкуванні меншості більшості. Прийняті вищими органами рішення є обов' язковими для нижчих.

Відсутність принципу розподілу влад особливо виявляється при формуванні органів судової влади, котрі, як і органи виконавчої влади, є повністю підконтрольними пред­ставницьким органам. За Конституцією 1982 р., судова влада представлена Верховним Народним Судом, місцевими народними судами, військовими трибуналами та іншими спеціальними народними судами. Голову Верховного Народного Суду обирають Загаль-нокитайські Збори Народних Представників на термін їх власних повноважень. Інших суддів вищого суду, а також голів військових трибуналів призначає Постійний Комітет ВЗНП за поданням голови Верховного Народного Суду. У такий же спосіб формується склад верховної прокуратури. Повітові та вищі місцеві збори народних представників обирають голів народних судів і головних прокурорів відповідних рівнів. Верховний Народний Суд несе відповідальність перед ВЗНП та їх Постійним Комітетом, а місцеві народні суди — перед місцевими органами державної влади.

По-четверте, суто політичною ознакою (водночас як у СРСР та інших колишніх соціалістичних республіках вона, завдяки закріпленню відповідної норми в конституці­ях, набула юридичного змісту. — Л. Б., С. Б.) є визнання керуючої ролі партії робітни­ків та селян — Комуністичної партії Китаю. Практика показує, що всі державні органи є «приводними ременями» фактичної влади Комуністичної партії.

За формою державно-територіального устрою взагалі Китай можна визначити як унітарну державу, котра складається з адміністративно-територіальних одиниць трьох рівнів: провінція, повіт, волость. Але децентралізованого характеру їй додає наявність у її складі автономних утворень, які з'явилися після 1982 р. і мають вирішувати актуаль­не й до сьогодні для Китаю національне питання. Xоча ханьці (власне китайці) склада­ють майже 90 % населення країни, 9 % неханських народів (маньчжури, монголи, тибе­тці, уйгури та ін.) нараховують більше 90 млн чол. і займають біля половини території Китаю. Тому у відповідних регіонах створені автономії також трьох рівнів: 6 автоном­них районів (Внутрішня Монголія, Сіньцзян-Уйгурський, Тибетський, Нінся-Xуесь-кий, Гуансі-Чжуанський і Сянган (Гонконг — особливий автономний район, який має найбільшу автономію); 30 автономних округів та повітів і 124 національних во­лості.

В автономних районах, автономних округах та автономних повітах створюються органи самоврядування — це збори народних представників і народні уряди відповід­них територій. їх організацію характеризують деякі особливості: так, вищими поса­довими особами автономії мають бути представники національності, що утворює цю автономію.

Закріплений у Конституції політичний режим КНР у цілому є типовим для соціа­лістичних країн — тоталітарним. На це, по-перше, вказує встановлена диктатура фак­тично однієї комуністичної партії, хоч юридично у країні існує багатопартійна система: крім КПК, діють ще 8 політичних партій. Однак усі вони малочисельні — по декілька тисяч чол., мають бути лояльними стосовно до існуючого ладу та дружні КПК. Остан­ня, котра нараховує біля 60 млн чол., є дійсним державним апаратом. Генеральний сек­ретар КПК (восени 2002 р. Цзянь Цземіня на цій посаді замінив Xу Цзіньтао. — Л. Б., С. Б.) одночасно є Головою КНР і головою Центральної Військової Ради КНР, а всі найважливіші державні справи вирішуються Політбюро або Пленумами ЦК КПК, з' їздами КПК, які лише формально узаконюються представницькими установами всіх рівнів.

По-друге, стан конституційних прав і свобод людини в Китаї не завжди відповідає міжнародним стандартам: спираючись на соціалістичні конституційно-правові традиції, китайський законодавець основну свою увагу приділяє не стільки правам людини, скіль­ки правам громадянина. Водночас Основний закон 1982 р. у цій сфері зробив значний крок уперед порівняно з колишніми конституціями: так, Конституція 1975 р. містила тільки 4 статті про права і свободи, Конституція 1978 р. — 16, а Конституція 1982 р. — 24. Але в переліку цих конституційних прав громадянина відсутні норми про свободу думки, про право на життя. І тому не дивно, що КНР посідає одне з перших місць у сві­ті за винесеними смертними вироками.

Конституція містить великий перелік обов' язків громадянина: захищати Вітчизну, охороняти безпеку, честь та інтереси батьківщини; зберігати державну таємницю; за­хищати єдність держави і згуртованість всіх національностей; зберігати суспільну вла­сність; дотримуватися трудової дисципліни й оберігати громадський порядок; поважати норми громадської моралі; вчитися, трудитися; сплачувати податки; дотримуватися конституції й законів тощо.

Слід, однак, відзначити, що, на відміну від колишнього тоталітарного режиму ра­дянського типу, китайський «тоталітаризм» періоду реформ майже не поширювався на економічну сферу. Економічна функція держави, яка фактично була позбавлена від ор­тодоксальних соціалістичних форм і методів її здійснення, стає основним напрямком державної діяльності на шляху «соціалістичної модернізації».

Модернізація економічної сфери КНР. Економічні реформи в Китаї, як уже зазна­чалося вище, почалися також за рішенням пленуму 1978 року, коли була проведена ре­абілітація деяких опальних і репресованих політичних, наукових діячів, прийнята по­станова про розвиток системи виробничої відповідальності в селі, що стала відправним пунктом китайської економічної реформи.

Розвиток економічних реформ у Китаї був запланований на тривалий триетапний період до середини XXI століття.

На першому етапі (до 1990 року) передбачалося подвоєння валової продукції про­мисловості й сільського господарства, вирішення проблеми забезпечення населення країни продовольством та одягом.

На другому (1991—2000 рр.) — потроєння валового національного продукту, що, відповідно до розрахунків, мало створити в КНР суспільство «середнього достатку».

На третьому (до 2050 року) — досягнення національного валового продукту світо­вого рівня середньорозвинутих країн і, в основному, завершення комплексної модерні­зації народного господарства. Як бачимо, реформи в Китаї б₄ули розтягнуті на 72 роки.

Реформи були започатковані з села, де проживало майже /₅ китайського населення. За Ден Сяопіном, «розвиток промисловості, торгівлі й інша економічна діяльність не мо­жуть базуватися на бідності 80 % населення» . Слід відзначити, що такий підхід виявив­ся вдалим — успішне реформування сільського господарства надало імпульсу реформі в інших галузях: реформа перекинулася на міста і промисловий комплекс. Слід акцентува­ти на одній важливій рисі китайських реформ — поступовому перетіканні однієї реформи в іншу, їх тісний взаємозв' язок і взаємовплив. Реформа на селі плавно перейшла в рефор­му торгівлі (від сільських ринків до торгівлі з іноземними державами), потім — у рефор­му фінансової, податкової, валютної системи, транспорту тощо. Ця плавність і взаємо-пов' язаність усіх китайських реформ і стала однією з причин їх успіху.

Почавши свої реформи, Ден Сяопін став послідовно й рішуче відновлювати тради­ційну роль родини в китайському суспільстві. Закладаючи підвалини для сільськогос­подарської реформи, він орієнтувався на традиційну для Китаю міцність сільської гро­мади, прагнення глав родин забезпечити статок для своїх рідних. Тому уведення сімейного підряду селянські родини зустріли з ентузіазмом. З 1980 року почалося по­всюдне поширення сімейно-підрядної системи при одночасному скасуванні «маоїстсь­ких» народних комун. Уже до кінця 1984 р. абсолютна більшість виробничих бригад і селянських дворів використовували систему повної відповідальності за виробництво (сімейний чи подвірний підряд), котра передбачала повну свободу використання про­дукції, що залишалася після розрахунків за державним договором, за статтями податко­вого законодавства й після відрахувань у місцеві фонди органів влади.

Ця система швидко підвищила продуктивність селянського господарства за рахунок приватної зацікавленості виробників. Роль посередника у взаєморозрахунках між роди-

56 Дзн Сяопин. Основньїе вопросьі современного Китая / Пер с кит. — М.: Изд-во политической. лит-рьі, 1988. — С. 136.

ною, двором і державою виконує виробнича бригада. Отже, в Китаї знову стала налаго­джуватися система прямих, традиційних зв' язків держави зі своїм народом через сис­тему сімейного підряду (родина, двір, бригада, держава), як в імператорському Китаї через систему баоцзя.

Одним із ключових моментів вступу на шлях реформ стало повернення до тради­ційної багатоукладної економіки. Відбувалося й заохочення індивідуальних, коопера­тивних і навіть приватних господарств. Але при цьому все ж домінує державна влас­ність як основна ознака соціалістичного суспільства, і офіційна лінія відводить для цих недержавних секторів, а також іноземного й змішаного капіталу допоміжну роль в еко­номіці Китайської Народної Республіки.

Приступаючи до здійснення реформ, Ден Сяопін розраховував об'єднати китайські трудові та моральні традиції з капіталістичними відносинами. У принципі це було не­складно, оскільки китайське суспільство традиційно вміє вбирати в себе різні некитай-ські досягнення, акумулювати їх і подати вже в іншому вигляді. Крім цього, капіталіс­тичні відносини вже були знайомі китайському народові ще на початку століття, а така форма виробничих відносин, як наймана праця існувала в Китаї ще у стародавності. Складність для Ден Сяопіна становили саме соціалістичні традиції, точніше, маоїстсь­ко-соціалістичні, котрі потрібно було переломити у вигідному для держави вигляді.

Реформи Ден Сяопіна стали кроком до відродження таких традиційних китайських цінностей, як повага до знань і посилення ролі інтелігенції в суспільстві, опора на тра­диційні інститути — родину, громаду, клан. у березні 1985 р. У Китаї почалася рефор­ма системи науки й техніки: ця реформа надала науково-дослідним організаціям та їх фахівцям сприятливі можливості для розвитку науково-технічних досягнень і їх поши­рення в різних сферах китайської економіки. Поряд зі зростанням науково-технічного потенціалу, широкого розвитку в Китаї набула реформа освіти: Державний комітет зі справ освіти розробив «дев' ятирічний план у галузі освіти і план його розвитку до 2010 р.». Цей курс був спрямований на розвиток обов'язкової дев'ятирічної загальної освіти. Крім цього, була проведена реформа вищої школи, що змінило ставлення до ін­телігенції: традиційне поважне ставлення до освічених людей знову стало відроджува­тися на державному рівні.

У 1995 р. Китай вступив у постденівський період. Фізичний стан уже не дозволяв Ден Сяопіну активно брати участь у державних справах, але розпочаті ним реформи й їх перші вражаючі результати дали Британській газеті «Індепендент» вагомі підстави назвати саме Ден Сяопіна одним із політиків-феноменів ХХ століття.

Сучасний Китай, який будує досить швидкими темпами «соціалізм із китайською специфікою», за прогнозами спеціалістів, до середини ХХІ століття може стати провід­ною країною світу. І це завдяки тому, що, починаючи процес модернізації, китайці не стали сліпо використовувати досвід західної цивілізації, як, скажімо, країни СНД, а спиралися на свій власний традиційний досвід. В основу своїх реформ Ден Сяопін по­клав три ідеї: соціалізм, конфуціанство і капіталізм, при цьому:

• ідея соціалізму передбачала побудову соціалізму з китайською специфікою; про­відну роль однієї партії в політичному й економічному житті країни; диктатуру народу; марксизм-ленінізм та ідеї Мао;

• ідея конфуціанства означала потребу в нових ідеях для розвитку традиційної іде­ології; термін «сяо кан» («суспільство малого благоденства»); відновлення і посилення ролі інтелігенції як носія традиційної ідеології; поступовість і пристосовність; відро­дження традиційних підходів до родини, громади тощо).

Для здійснення суто економічних реформ ним були узяті на «озброєнні» дві основні капіталістичні ідеї: а) про ринкові форми виробництва; б) розширення зв'язків з інши­ми країнами на ґрунті економічного співробітництва.

Побудова в такій своєрідній соціалістично-конфуціанській оболонці соціальної держави не вміщується в західних уявленнях про сутність сучасної держави як держави демократичної, правової й лише потім соціальної. Але вже досвід Китаю показує, що для міцності держави, її процвітання з трьох вищезазначених базисних принципів пер­шочергове значення має саме принцип соціальної держави, тобто держави, яка намага­ється забезпечити кожному громадянинові гідні умови життєдіяльності та соціальну за­хищеність.