4.3. Судовий процес

Характерною рисою судового процесу в країнах Стародавнього Сходу було те, що в судочинстві не проводилося відмінностей між цивільними і карними справами. У Єги­пті, Вавилоні, Індії судова справа починалася з подачі позовної заяви і свідчення в суді позивача, потім відповідача, якого потерпілий, як правило, мав сам доставити в суд. Виключення робилося для особливо небезпечних злочинців, розшук і арешт яких були справою царських чиновників.

У Китаї справа могла починатися не тільки із заяви, але і з доносу в повітову управу або окружне управління. Донос, особливо стосовно крадіжки і вбивств, мав бути точно визначеним, неточність спричиняла за собою покарання. «Право» на донос залежало від соціального стану особи, її місця в системі кровнородинних зв' язків, за винятком доносу про злочин проти государя і держави. Жорстоко, на основі принципу «повер­нення обвинувачення», карався брехливий донощик. У цьому випадку донощикові за­грожувала та ж кара, яка передбачалася особі за правдивий донос. Заборонялися під за­грозою смертної кари доноси на батьків, діда, бабку й інших близьких родичів, крім вбивства батька, при якому донести можна було навіть на матір. Підлягали удавленню раби, що донесли на свого господаря, за винятком обвинувачення останнього в заколоті і зраді. Заборонялись анонимні доноси, засуджені за таким доносом звільнялися.

Докази суду в давньосхідних країнах, як правило, представляли самі позивач і відпо­відач. Важливим засобом доведення були показання свідків. В Індії існувало жорстке правило, коли свідок повинен бути рівним за соціальним статусом тій стороні в проце­сі, відносно якої він свідчить. Лише у разі тяжких злочинів (крадіжка, насильство та ін.) свідки не перевірялися дуже ретельно. І тільки при відсутності належних свідків дозво­лялося приймати свідчення дитини, старого, учня (відносно вчителя), родича, раба і жі­нок. Лжесвідчення вважалося злочином, що карається іноді штрафом, рівним десяти­кратній сумі позову, або вигнанням з країни.

Показання свідків було особливо надійним, якщо воно супроводжувалося клятвою. Кожний, хто приносив клятву, передбачав у ній те покарання, якого він повинен буде зазнати, якщо клятва виявиться помилковою. У Вавилоні клятва могла звільнити від переслідування людину, що «не затримала збіглого раба», пастуха, що не зберіг стадо через причини, які від нього не залежали, вирішити суперечку між орендарем і орендо­давцем про стягнення збитків, зняти всі обвинувачення з жінки, на яку зведено наклеп чоловіком та ін. Відмова від клятви в суді означала втрату спірної речі або суми. Клят­ва давалася перед жерцями, клялися ім' ям царів, богів, святилищ.

З давніх часів застосовувався суд божий — ордалії, тобто «випробування вогнем, водою, отрутою, вагою». Так, у вавилонському та індійському праві неодноразово зга­дується випробування підозрюваного в річці. В Індії, оцінюючи показання свідків, суд­дя повинен був стежити за їх голосом, рухами, жестами тощо.

Майже в усіх давньосхідних державах важливу роль при вирішенні майнових справ відігравали такі докази як письмові документи. Відмінна особливість документу — його формалізм, що поєднувався з діловою стислістю. Щоб виключити можливість внесення будь-яких змін, на правовий документ ставилася печатка. З метою правильно­го його складання видавалися юридичні довідники, допомоги, в яких приводилися практичні приклади їх складання.

Судовий процес відбувався публічно, у формі змагання сторін — потерпілого, який ви­ступав як обвинувач, і обвинувачуваного, тому він називався звинувально-змагальним.

Згодом з'являються елементи т. зв. розшукового процесу, коли держава починає відігравати все більш активну роль у виявленні та затриманні злочинців, їх звинувачен­ні в суді. У Китаї та Індії з цією метою використовувались спеціальні агенти, система кругової поруки тощо. Основним доказом стало визнання обвинувачуваного, а для цьо­го застосовувались тортури. Циньське керівництво з розслідування карних злочинів свідчить про застосування тортур у судах у тому випадку, «якщо злочинець був викри­тий, але відмовлявся визнати себе винним, або якщо злочинець міняв своє свідчення в ході дізнання». Діяв принцип презумпції винності обвинувачуваного. Гарантією від зловмисного застосування тортур, биття палицями було покарання слідчого каторжни­ми роботами за смерть обвинувачуваного під тортурами.

Судова справа вважалася закінченою після видачі суддею рішення, яке він не міг змінити. У Єгипті, наприклад, воно оголошувалося без мотивів. Суддя безмовно прикладав до лоба тієї сторони, на чию користь вирішена справа, зображення істи­ни, яке він носив на шиї. Рішення суду про страту приводилося у виконання негай­но і публічно.