§3.Форми республіканських античних держав

3.1. Форма афінської держави

Аналізуючи юридичні характеристики форми правління Афінської держави пері­оду її розквіту (V—IV ст. до н. е.), ми приходимо до висновку, що вона безумовно була республікою. Про це передусім свідчать засоби формування органів державної влади: заміщення державних посад на основі принципів виборності, терміновості, колегіаль­ності, винагороди, а також підзвітність і відповідальність перед демосом.

За характером державного режиму Афіни вважають республікою «демократич­ною». Ми свідомо беремо це слово в лапки, бо розуміння демократії в античній Греції зумовлене тогочасним рівнем розвитку афінського суспільства. Воно було обумовлене двома принципами: ісономія (рівність перед законом) і ісегорія (рівність в праві голо­су). Рівність у політичних правах обумовлювалася особливим статусом громадянина, який міг якимсь чином протистояти всьому суспільству. В Афінах, певною мірою, га­рантіями такого статусу була визнана священна недоторканість житла (кожний суве­ренний у своєму будинку, і ніхто з посадових осіб не мав права входити туди, встанов­лювати домашні порядки — Л. Б., С. Б.) і право ефесії, яке передбачало можливість опору рішенням магістратів, якщо ті не відповідали інтересам громадянина. Це вира­жалося в тому, що громадяни мали безумовне право участі в основних інститутах влади і контролю за посадовими особами, причому побудовані вони були таким чином, що за життя одного покоління практично кожний повноправний громадянин (якщо не було виняткових обставин) неодмінно хоч раз брав участь у раді, геліеї, діяльності магіст­ратів.

Але значення афінської демократії не слід перебільшувати.

По-перше, у рабовласницьких державах (і в Афінах також) не було відомих пред­ставницьких органів народовладдя (парламент, муніципалітети тощо). Народні збори такими вважати не можна, тому що вони охоплювали лише вільне населення, причому тільки його чоловічу частину, і поступово були витіснені органами власне державного апарату. Як правило, питання виносилися не рішенням суспільства, а з ініціативи магіс­тратів. Отже, епоха рабовласництва народного представництва як такого не знала; ан­тична демократія була демократією лише для нечисленної верстви населення — рабо­власників, перш за все знаті.

По-друге, афінська «демократія» могла існувати тільки за умов здійснення політики примітивного соціалізму. Публічний сектор економіки відігравав важливу роль у при­бутках полісу, регулярні хлібні, грошові, земельні роздачі вважалися обов' язковою час­тиною діяльності держави; більш того, демос тільки в цьому вбачав значення і виправ­дання полісу. В такому розумінні демократії фінал закономірний і відомий.

«Демократія» в Афінах не була гарантією від імперських підходів до оформлення державно-територіального устрою. Після реформ Клісфена Афіни являли собою своєрідну унітарну (полісну) державу з відповідною територіальною організацією. Вся територія держави ділилася на 100 демів (умовних слобод). Кожний громадянин мав бути приписаний до такого дему із занесенням в списки, з яких починалося право гро­мадянства. Дем мав самоврядування: на зборах обирали демарха, а також кандидатів у Раду 500 і в архонти. Деми об'єднувалися в 10 філ, кожна з яких мала свій храм і своїх виборних лідерів, користувалася правами самоврядування (робота зборів філи, діяль­ність виконавчої комісії, обрання представників у загальнополісне управління).

У середині V ст. до н. е. стала виявлятися тенденція політичної гегемонії Афін над іншими державами. У 446—433 рр. до н. е. оформився Афінський морський союз, куди увійшли майже всі держави Греції (окрім Спарти). У союзі зберегли автономію тільки три колишніх поліси, для інших держав афінська екклесія стала органом політичної влади, фінансове пограбування сусідів супроводжувало демократію і навіть зміцнювало її владу. Тобто ми маємо підстави визначити форму афінської держави як своєрідну «республіканську імперіальну».