2.2. Цивільно-правові інститути

Розвиток феодальних відносин характеризувався зміцненням системи надзвичайно складних і заплутаних майнових прав, основним об' єктом яких була земля. У фео­дальному праві існували два основних види майнових прав на землю: право власності і утримання.

Майнові права на землю

Однією із форм земельної власності, яка мала найбільше розповсюдження в раннє середньовіччя та продовжувала зустрічатись і пізніше (але вже не так часто — Л. Б., С. Б.), був аллод. Така форма землеволодіння, коли власник землі самостійно здійсню­вав усі права на неї, не виконуючи за це служби, не сплачуючи повинностей, мав право передати її у спадщину, не була характерна для розвинутого феодального ладу й аллод завжди залишався як би за його межами.

В умовах розвинутого феодалізму основними і найбільш поширеними правами на землю були утримання — феодальні залежні права, що набувалися від вищестоячого власника. Утримання були вільні і невільні, шляхетні і неблагородні.

Вільні утримання мали форму бенефіція, під яким розумілося майно, що знахо­диться лише в користуванні власника. Бенефіцій давався на умовах виконання служби, не передавався в спадщину і зі смертю бенефіціарія повертався власнику.

У період сформованого феодалізму вже не зустрічаються бенефіції, які могли бути взяті власником назад, і які б не передавалися в спадщину. Найбільш поширеними ви­дами земельних утримань стали феоди (лени).

Феод — шляхетне (дворянське) утримання землі на основі ленних відносин. Феода­льний сеньйор поступався частиною своїх земель особі, що ставала його васалом і при­ймав на себе за феодальним договором обов' язок вірності і надання визначених послуг сеньйору. При поступці землі за феодальним договором васал, проте, не був повним власником землі, а сеньйор не повністю позбавлявся прав на неї. Сеньйор міг відчужу­вати землю іншому сеньйору, не торкаючись прав васалів, що сиділи на ній, і його зго­да була необхідна при відчуженості васалом своїх прав на землю. Якщо васал вмирав, не маючи спадкоємців, то феод повертався до сеньйора. Всі ці права належали сеньйо­ру як господину земель, із яких був виділений феод.

Відносно феодів васали мали повноваження володіння і користування ними. Васалу належали всі прибутки феоду, при цьому він не був зобов' язаний ділитися із сеньйором врожаєм або вносити в будь-який спосіб періодичну платню. Феод переходив до спад­коємців васала, що повинні були, при цьому, сплачувати мито сеньйору (рельєф).

* Субінфеодація, продовження феодального ланцюга, коли васал вищестоячого сеньйора уступав свій феод власному васалу, і ставав його сеньйором.

Повноваження васала по розпорядженню феодом були більш обмеженими. У ранній період феодалізму васал не міг ні продати, ні передати його в порядку субінфеодації* своєму васалу без згоди сеньйора. У противному випадку сеньйор міг «накласти руку» на феод, тобто відібрати його без будь-якого відшкодування покупцю. З XIII ст. стала можливою повна передача феоду, тобто постановка нового васала на місце продавця з переходом до покупця всіх прав і обов' язків, пов' язаних із «служивим» феодом, без до­зволу сеньйора, але з двома обмеженнями: сеньйор мав право, по-перше, одержувати визначене, порівняно високе, мито, а по-друге, повернути собі феод від покупця, від­шкодувавши останньому сплачену ним ціну.

У випадку часткової відчуженості феоду для сеньйора могла виникнути небезпека того, що васалу буде важко виконувати покладені на нього обов' язки феодальної служ­би. Тому в таких випадках була необхідна згода усіх вищестоячих сеньйорів. З цієї ж причини ставилась в залежність від дозволу сеньйора і субінфеодація.

Таким чином, васал, вільно володіючи і користуючись феодом, був обмежений у розпорядженні ним, у силу наявності феодальних прав сеньйора.

У Німеччині довше і міцніше зберігалося право про неможливість для васала від­чужувати отриманий лен, він міг тільки передавати його власному васалу. Феоди і лени були вільними, шляхетними утриманнями.

Інший вид вільного утримання землі здійснювався особисто вільними селянами. У Франції він мав назву цензіви. Селянин був спадковим користувачем землі. Ніяких особистих феодальних зв'язків при цензиві не встановлювалося, не було ані обов'язків до військової служби, ані вірності пану. Проте селянин мав сплачувати різноманітні і дуже обтяжні платежі.

У Німеччині заможні селяни володіли землею на умовах короткострокової оренди.

Складність феодальної системи власності створювала значні труднощі в усіх випад­ках, коли було потрібно встановити, хто є дійсно уповноваженою особою і чим підтве­рджуються його повноваження. Тому особливого значення набуло володіння як най­більш очевидний і простий прояв права особи на річ.

В Англії земельні відносини відрізнялися певними особливостями. Шляхетним утриманням була лицарська служба. Спочатку такі утримання зобов' язували до війсь­кової служби протягом 40 днів на рік, але, починаючи з середини XII ст., з переходом до найманого війська, особиста служба була замінена сплатою «щитових грошей». Інші повинності полягали в платежах лорду при укладенні шлюбу дітей утримувача і пере­ході утримання до його спадкоємців. У період утворення «загального права» виник ін­ститут довірчої власності, або траст (при виникненні він іменувався цільовим призна­ченням). Сутність цього інституту полягала в тому, що одна особа передавала іншій у власність своє майно або його частину з тим, щоб одержувач, ставши формально вла­сником, управляв майном і використовував його в інтересах попереднього власника або за його вказівкою.

В умовах існування різного роду обмежень на угоди з землею передача з цільовим призначенням була єдиним засобом перетворити один вид земельного утримання в ін­ший, забезпечити рідних всупереч феодальним правилам успадкування, дати можли­вість володіти майном таким колективам, як гільдії, приходи тощо. Цим засобом корис­тувалися лицарі. Відправляючись у дальні походи, вони передавали свої землі друзям, надійним людям.

З погляду «загального права», особа, що віддала майно з цільовим призначенням, втрачала на нього права, тому що одержувач ставав власником. У випадку, якщо цей останній порушував довіру і використовував майно для себе, королівський суд не знав засобів впливу на нього. Але, оскільки справа йшла про порушення слова, тобто про питання совісті, цільові призначення були взяті під захист канцлерським судом справе­дливості. З форми трасту пізніше розвинулися специфічні види сумісної власності і загальної власності, характерні переважно для англійського права.